45. Лінгвістичні норми редагування

У людському суспільстві природна мова є єдиним універсальним засобом сальним засобом спілкування авторів з реципієнтами, тобто засобом передачі (носієм)

інформації. Саме тому лінгвістичні норми порівняно з іншими

досліджуються особливо повно.

Зосередимо увагу на: а) затверджених нормативних довідниках, а також на

довідкових чи наукових виданнях, що їх більшість редакторів-практиків

схильна вважати нормативними; б) наявних розбіжностях у зафіксованих

нормах; в) випадках, що допускають паралельні, дублетні чи варіантні

форми; г) недосліджених і неунормованих досі лінгвістичних явищах; г)

частотності вживання лінгвістичних одиниць та конструкцій.

Два паралельні методи контролю лінгвістичних норм

Норми для рівня графем фіксують у формі правил орфографії та у формі

укладених на їх основі різноманітних орфографічних словників (словників

загальновживаних слів, власних імен, географічних назв, каталогів

найменувань і марок виробів тощо).

Обидва паралельні способи задання норм написання - у формі правил та у

формі словників - є однаково чинними.

З однакової чинності двох способів фіксації норм випливає, що

редагування на рівні графем можна проводити двома методами:

положеннєвими (згідно з правилами орфографії) та списковими (згідно з

орфографічними словниками).

Коли порівнювати ці два способи, слід відзначити, що словники завжди

охоплюють більше випадків написання, ніж це передбачають правила, а тому

надають варіанти, не регламентовані правилами. Та й не завжди всі

винятки у правилах перелічують. Крім того, використання правил на

відміну від використання списків передбачає виконання над словами певних

семантичних дій, що іноді складно й неоднозначно (для користування

словником достатньо лише розшукати слово в словнику та порівняти два

варіанти його написання). Ураховуючи сказане, під час опрацювання

повідомлень, звичайно, простіше й доречніше користуватися не правилами,

а словниками.

Проте й словники не вирішують проблему написання слів у повідомленнях на

всі сто відсотків. Так, вони не фіксують художніх чи науково-технічних

неологізмів, які вперше в якомусь повідомленні вжив певний автор.

Будь-які загальновживані високочастотні слова найдоцільніше перевіряти

списковими, а неологізми (вузькоспеціальні низькочастотні слова) -

положеннєвими методами. Це забезпечить ефективність редагування.

46. Основні закони логічного мовлення.

Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні мислення -мова-мовлення, залежить від міри володіння прийомами мислительної діяльності, знання законів логіки і базується на знаннях об’єктивно-реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв’язку з точністю. А звідси практичний висновок: погане мовлення є, перш за все, наслідком поганого мислення і лише потім – поганих знань мови. А отже, щоб навчитися добре висловлювати свої думки, треба навчитися добре мислити. Адже істина -це правильна думка, правильне відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини. Тобто, коли мовлення точне, то воно логічне. Але якщо точність вимагає строгої відповідності вживання слова його значенню, то для логічності цього замало: вона потребує ще й точного зв’язку між словами в мовленнєвому потоці. А це реалізується не лише за законами семасіології, лексикології, лексичних норм, а й за законами синтаксису, і насамперед синтаксису: на рівні речення-фрази, надфразної єдності, тексту.

Як точність має свою специфіку в різних функціональних стилях, так і логічність по-різному виявляється у різних типах мовлення. Але тут є одна особливість: логічність (так само, як і точність) буває предметна і понятійна.. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови в мовленні”7. Предметна і понятійна точність, предметна і понятійна логічність перебувають у взаємозв’язку, але якщо понятійна точність без предметної неможлива, то предметна логічність часом може не існувати (напр.: у-казках, художній фантастиці, алегоріях, у навмисне спотворених судженнях, у помилкових висновках з наукових дослідів та ін.). Проте понятійна логічність у всіх цих випадках повинна зберігатися. І не суттєво, яким способом здійснюється пізнання – індуктивним чи дедуктивним (тобто перспективний чи ретроспективний хід думки): смислова погодженість частин висловлювання повинна бути досягнута. Логічне мовлення формується на основі:

1) навичок логічного мислення (вправного їх застосування), спрямованого як на нагромадження знань (логіки пізнання), так і на передачу цих знань співрозмовникові;

2) знання мовних засобів (і навіть позамовних – міміки, жестів), якими можна оформити думку;

3) володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, за якої не виникає суперечностей у межах цілого тексту.

Кожен із цих чинників удосконалюється впродовж життя людини. І якщо логіку викладу може контролювати оточення (дітей її навчають дорослі, учителі, пізніше можуть коригувати співрозмовники, усні й писемні зразки), то логіку пізнання контролює сам мовець. І якщо слова наздоганяють або випереджають думку, то виникає небезпека бути не зрозумілим, до того ж алогізми у мовленні, як правило, “готуються” помилками у ході пізнання.