Тема 15: Світова економіка: сутність, тенденції та перспективи.

1. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світого господарства.

2. Форми міжнародних економічних відносин.

3. Глобалізація як новий етап розвитку інтеграційних процесів у світовій економіці.

4. Проблеми інтеграції України у світове господарство та її зовнішньоекономічна політика.СР

1. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світого господарства.

Відображенням господарської структури сучасної цивілізації виступає світове господарство, об’єктивною основою формування якого є міжнародний поділ праці. Міжнародний поділ праці (МПП) – це вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами. Його підгрунтя складає стійка економічно вигідна спеціалізація виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції, яка призводить до взаємного обміну результатами виробництва між ними у визначених кількісних та якісних співвідношеннях.

Спочатку МПП формувався під впливом природних факторів, тобто відмінностей між країнами в наявності природних багатств, кліматичних умов, географічного положення тощо. Проте в другій половині ХХ ст. в умовах НТР головним фактором МПП стає рівень розвитку продуктивних сил різних країн, стан розвитку їх науки і техніки.

Найважливішими напрямками МПП стало розширення міждержавної спеціалізації виробництва, міжнародної кооперації виробництва, міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва.

Міждержавна спеціалізація виробництва являє собою погоджену між країнами координацію продуктивних сил на відповідних ділянках їх економіки. Визначальними моментами міждержавної спеціалізації виступає наявність запасів природних ресурсів, кліматичні умови, виробнича база та рівень технічного розвитку, що склався в країні, рівень внутрішньонаціональної спеціалізації.

Міжнародна кооперація дозволяє досягти досить високих результатів у сфері виробництва, наукових досліджень та збуту за найменших витрат живої та уречевленої праці у порівнянні з необхідними для подібного результату у випадку, коли учасники діють нарізно. Формами міжнародної кооперації є: спільне виробництво, підрядна кооперація, поставки в межах ліцензійних угод, доповнення виробничих потужностей партнера, розподіл виробничих програм (спеціалізація), організація спільних підприємств.

Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва – більш розвинута форма МПП, оскільки являє собою взаємопов’язаний процес спеціалізації окремих країн, фірм та підприємств на виробництві окремих продуктів або частин продукції з кооперуванням виробників для спільного випуску кінцевого товару. Ця форма повинна базуватись на прямих виробничих зв’язках, тісній взаємодії національних наукових і виробничих потенціалів, підвищенні рівня концентрації виробництва.

В процесі поглиблення міжнародного поділу праці національне господарство кожної країни вступає в стадію інтернаціоналізації: воно наділяється міжнародними рисами. Такі риси з’являються, з одного боку, в економіці багатонаціональних держав в результаті суспільного поділу праці, завершення процесу формування єдиного внутрішнього ринку, формування державної власності, а з іншого – в кожній національній економіці в наслідок перетворення зовнішньої торгівлі на одну з найважливіших умов розширеного відтворення. Тобто, національне виробництво приймає форму міжнародного господарського процесу по мірі включення національної економіки в систему міжнародної спеціалізації та кооперації.

Сукупність національних економік, які знаходяться в тісній взаємодії та взаємозалежності і підкоряються об’єктивним законам ринкової економіки, формує глобальний економічний організм, який називається світовим господарством (СГ).

Процес формування та розвитку світового господарства є досить тривалим та складним. Деякі дослідники відносять його виникнення ще до часів Римської імперії, вважаючи її системою світового господарства стародавніх часів. Інші ведуть відлік формування СГ з часів великих географічних відкриттів ХY-XYI ст.ст. Саме ці відкриття привели до прискореного розвитку міжнародної торгівлі коштовностями, пряностями, рабами тощо. Проте СГ цього періоду, залишаючись сферою застосуванням лише торгівельного капіталу, було обмеженим.

Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення всередині ХІХ ст. в провідних країнах крупної фабрично-заводської індустрії, яка вже не могла існувати без світового збуту. Сам світовий ринок став закономірним результатом розвитку заснованих на поділі праці внутрішніх та національних ринків, які вийшли за межі державних кордонів.

Поступово разом з розвитком масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що надавало пріоритетного значення виробничим зв’язкам, які базувались на вивозі капіталу. Наприкінці ХІХ ст. в період формування великих монополістичних об’єднань цей процес головним чином завершився.

До середини ХХ ст. СГ остаточно розкололось на дві частини: капіталістичне та соціалістичне СГ. В системі міжнародних економічних зв’язків капіталістичне господарство займало домінуючі позиції: 9/10 всієї світової торгівлі припадало на товарообмін в межах світового капіталістичного господарства.

В 60-ті роки в результаті боротьби проти колоніальної залежності в систему СГ ввійшли країни, що розвиваються. До середини 70-х років серед них помітно виділяються так звані нові індустріальні країни (НІК) Південно-східної Азії та Латинської Америки.

Після розпаду СРСР та ринкових перетворень в країнах Східної Європи СГ починає набирати риси єдиного цілісного формування.

Для того, щоб стати учасником світового господарства, національна економіка повинна прийняти статус відкритої. З точки зору міжнародного поділу праці можна виділити два крайніх типи національного господарства:

1. повністю замкнене (автаркічне) господарство, або автаркія;

2. повністю відкрита національна економіка.

Під автаркічною розуміють таку економіку, яка визначається виключно внутрішніми тенденціями і не залежить від зовнішніх факторів. Відкритою економікою прийнято називати таке національне господарство, в якому рівень зовнішньоторгового обігу та інших форм зовнішніх зв’язків по відношенню до рівня національного доходу і промислової продукції досить високі, щоб відігравати стимулюючу роль в загальному економічному зростанні, а структура виробництва формується під впливом не лише внутрішніх, а й зовнішніх факторів.

Більшість країн світу в тій, чи іншій формі дотримуються в своїй економічній політиці принципів відкритої економіки.

Все вищеозначене дає підстави зробити висновок, що у другій половині ХХ ст. ринкова економіка перейшла у нову, більш високу, ніж світове господарство, якість, стала міжнародною. В таких умовах спеціалізація та обмін понижують самозабезпеченість товарами і послугами та підвищують взаємозалежність і обумовлюють процес інтернаціоналізації.

Інтернаціоналізація – встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, регіонами та галузями, в наслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, який здійснюється у світовому масштабі.

Сучасний період інтернаціоналізації світового господарства в порівнянні з 80-ми роками ХХ ст. характеризується якісно новими рисами:

• після розпаду СРСР та світової системи соціалізму все більша кількість країн жорстко включені в систему світогосподарських зв’язків;

• лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків та міжнародних розрахунків охоплює зараз значно більше країн;

• все більше застосовуються єдині для всіх країн стандарти на технологію, забруднення навколишнього середовища, діяльність фінансових інститутів, бухгалтерську звітність, національну статистику тощо. Ці стандарти розповсюджуються на освіту і культуру;

• через світові організації (МВФ, СТО) впроваджуються однакові критерії макроекономічної політики, відбувається уніфікація вимог до податкової політики та політики в сфері зайнятості, тощо.

В структурі світового господарства достатньо чітко позначаються центр і периферія, межі яких рухливі, мінливі і багато в чому визначаються рівнем розвитку продуктивних сил в тій чи іншій країні.

Центром, в даному випадку, вважаються промислово розвинені країни з ефективним ринковим господарством, які розвиваються по типу “соціального ринкового господарства”, тобто країни, що мають гнучкий економічний механізм, здатний швидко адаптуватись до світової кон’юнктури і засвоювати досягнення НТП, експортують високотехнологічну продукцію.

Периферія – це перш за все країни, що розвиваються, які мають сировинну спеціалізацію, недостатньо ефективний механізм саморозвитку, відносно низький рівень внутрішньої інтегрованості економіки. В таких країнах переважають неринкові, дуже часто і неекономічні важелі організації господарства, що приводяться в дію силою держави.