1 Адміністративне право (публічне і приватне) - галузь права України

Адміністративне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються під час забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесу державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадянського порядку.

Адміністративне право — це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відно­сини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і роз­порядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськи­ми організаціями, їх органами зовнішніх юридичне владних повноважень. Предметом адміністративного права є сукупність правових відносин, що складаються у сфері публічного (державного і громадського) управління.

АП як одна з основних галузей публічного права є найбільшим за обсягом свого змісту, регулює величезне коло суспільних відносин. Особливістю даних відносин є те, що вони виникають лише в результаті владної діяльності, діяльності від імені публічної влади, і в них завжди бере участь відповідний владарюючий суб'єкт — орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування тощо. Метод публічного права — імперативний метод правового регулювання.

Водночас не можна не визнати: щодо громадян застосовується загальнодозвільний принцип регулювання: “дозволено все, що прямо не заборонено законом”. Цей принцип завжди вважався винятковою ознакою методу приватного права. Якщо українське суспільство ставить перед собою завдання побудови демократичної, правової держави, визнає пріоритет інтересів особистості щодо інтересів держави, то АП не обійтися без найширшого використання цього принципу в регулюванні відповідних суспільних відносин.

Отже, АП, котре нині в Україні перебуває на етапі серйозного реформування, є провідною галуззю публічного права, в якій притаманний останньому публічно-правовий (імперативний) метод органічно поєднується з використанням суттєвих ознак і елементів диспозитивного (приватно-правового) методу регулювання суспільних відносин.

2 Етапи розвитку адміністративного права

Зародження управлінських відносин у людському суспільстві відбулося задовго до виникнення держави. Кожне суспільне явище, у тому числі й сучасне адміністративне право України, виникло не на порожньому місці (на основі царської Росії та СРСР).

Закони Ману, кодекс Хамурапі містили правові норми, що регулювали державно-управлінські відносини. Особливе місце серед правових пам´яток Стародавнього світу займає Закон XII таблиць, кодифіковані правила якого поділялися на норми приватного й публічного права. Однак зростання і розширення управлінських відносин відбулися за бурхливого зародження й розвитку відносин капіталізму протягом XVХ-XIX ст. формувалися нові державні інституції виконавчо-розпорядчої компетенції (уряди, міністерства, генерал-губернаторства тощо), керівництво яких поступово зосереджувало у своїх руках реальну владу в державі.

Заміна феодальної суспільно-економічної формації на капіталістичну призвела до: суттєвого зростання міського населення, зміни соціальної структури суспільства, поступового впровадження нових елементів у схемі державно-владного механізму.

появу і розвиток галузі АП обумовили три фактори:

1)      необхідність регламентувати охорону громадського порядку у великих містах;

2)      потреба в реалізації державного управління;

3)      забезпечення реалізації суб´єктивних прав громадян

Праобразом сучасного АП слід вважати поліцейське право. На території сучасної України перші поліцейські структури були утворені Петром І, і протягом XVIII ст. їх діяльністю були охоплені всі міста країни. Нормативні акти, що видавались державною адміністрацією та поліцією, були об´єднані в поліцейське законодавство, норми якого мали завдання регулювати суспільні відносини щодо забезпечення публічного і громадського порядку, майнових та особистих благ

Однак, відбулось об´єднання поліцейського права з "правом управління" - поняттям, запровадженим у Німеччині у другій половині XIX століття. Це право встановлювало основні принципи управління, правовий статус таких важливих структур виконавчої влади, як уряд, армія, також регламентувала роботу державних службовців та їх дисциплінарну відповідальність.

Невдовзі поняття "право управління", зміст якого не охоплював усіх відносин пов´язаних з діяльністю виконавчої влади, було замінене на "адміністративне право". Воно мало риси родового поняття і мало розповсюджуватися на обидві основні частини адміністративно-правової діяльності: управлінську та поліцейську. Крім цього, зазначене поняття охоплювало ще одну важливу частину адміністративно-правової реальності, а саме: відносини, пов´язані з захистом прав і свобод громадян.

Наприкінці XIX століття розпочався перший етап розвитку вітчизняного права як самостійної правової галузі та юридичної науки. Еволюційний розвиток вітчизняного адміністративного права був фактично згорнутий після відомих подій 1917 року. Саме з часу встановлення радянської влади розпочинається новий етап в історії цієї правової галузі. У перші двадцять років з 1917 по 1937 рік, адміністративне право на "легальному положенні" існувало лише з 1922 по 1928 рік, весь інший час воно було під забороною, у першу чергу за свій колишній зв´язок з поліцейським правом. Ідеологи з ЦК ВКП(б) постійно стверджували, що поліцейське право можливе лише в буржуазному суспільстві.

Певна відлига у ставленні до адміністративного права розпочалась після прийняття у 1936 році так званої сталінської Конституції СРСР, норми якої закріплювали положення про органи державного управління, їх компетенцію, основи адміністративно-правового статусу громадян тощо. Остаточна реабілітація цієї правової галузі відбулася у 1938 році за допомогою сумнозвісного А.Я. Вишинського, на Першій нараді з питань науки і держави, в його доповіді, зокрема, відмічалося, що Радянське адміністративне право повинно зайняти одне з найважливіших місць у силу того виняткового значення, яке належить питанням адміністрації (управління) у справі соціалістичного будівництва.

З грудня 1991 року починається новий (третій) етап в історії вітчизняного адміністративного права, який має декілька суттєвих відмінностей від двох попередніх. По-перше, адміністративне право України з набуттям державою незалежності почало розвиватися переважно на базі власних наукових шкіл. По-друге, змінився вектор стратегічного розвитку цієї важливої правової галузі, сутність якого чітко викладено в нормах статті 3 Конституції України. Вони проголошують, що людина, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов´язком держави.

На сучасному етапі становлення адміністративного права України проблема структури його змісту, що так і не була належним чином розв´язана на початку минулого століття, знову стає актуальною. її позитивне вирішення залежить від успіху адміністративної реформи та реформи адміністративного права України, які не так давно розпочаті в нашій молодій державі.

3 Поняття, предмет і метод адміністративного права

АП — це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також: у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень. Предметом адміністративного права є сукупність правових відносин, що складаються у сфері публічного (державного і громадського) управління.

Метод адміністративного права – це сукупність прийомів та засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі адміністративного права.

Загальні:Імперативний і диспозитивний

Спеціальні:

Метод субординації – формує централізоване, імперативне регулювання, яке зверху до низу проводиться на владно – імперативних засадах. Юридична енергія надходить тільки зверху, від компетентних суб’єктів. Тому статус сторін, їхнє становище у правовідносинах насамперед характеризується субординацією чи підпорядкованістю.

Метод координації – формує децентралізоване, диспозитивне регулювання, що проводиться на паритетних засадах. Джерелом юридичної енергії за такого регулювання є будь – які суб’єкти правовідносин. Тому статус суб’єктів характеризується в першу чергу їх рівноправним становищем у правовідносинах.

Регулювання відносин у сфері публічного управління проводиться за допомогою адміністративно – правового методу.

Для АП характерні такі методи правового регулювання:

- метод влади – підпорядкування (субординації) або метод прямого розпорядництва, коли одна сторона відносин є юридично владною, а інша – юридично підвладною (напр, відносини між податковою адміністрацією та платниками податків, між інспектором ДАІ та учасниками дорожнього руху).

- метод рекомендацій – рекомендації суб’єкта відносин здобувають правову силу за умови прийняття її іншим учасником;

- метод узгодження (координації) – він регулює відносини між учасниками, які не перебувають між собою у підпорядкуванні;

- метод рівності – означає, що суб’єкти, які знаходяться на одному рівні державного механізму, здійснюють спільні дії у формі адміністративного договору.

Сутність методів АП полягає у:

- встановленні певного порядку дій – приписи до дій за відповідних умов і належним чином, передбачених відповідною адміністративно-правовою нормою;

- заборона певних дій під страхом застосування відповідних юридичних засобів впливу (заборона направлення скарг громадян на розгляд тим посадовим особам, чиїх дії є предметом скарги, за порушення даної заборони винні посадові особи несуть дисциплінарну відповідність);

- надання можливостей вибору одного із передбачених адмін-правовою нормою варіантів належної поведінки (напр, надання посадовим особам можливості прояву самостійності при вирішенні питання про застосування до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, того чи іншого адміністративного стягнення або звільнення його від відповідальності);

- надання можливості чинити або не чинити дії, передбачені адміністративно-правовою нормою у визначених нею умовах (громадянин сам вирішує питання, чи варто оскаржувати дії посадових осіб, які він оцінює як протиправні).

4 Методи науки адміністративного права

Наука адміністративного права застосовує такі методи дослідження, як спеціально-юридичний (формально-догматичний), порівняльно-правовий, історичний, логічний, соціологічний, метод звернень до інших наук, метод статистичної обробки фактичного матеріалу та ряд інших.

науку адміністративного права можна визначити як внутрішньо цілісну систему узагальнених специфічних знань про чинне адміністративне право, його правові інститути, предмет і метод його правового регулювання, історичні аспекти становлення і державно-управлінську діяльність та закономірності розвитку цих знань. Науці адміністративного права властиві особливості, що відрізняють її від інших суспільних наук.

Метод правової науки - це система прийомів і способів пізнання, за допомогою яких вивчається, досліджується предмет науки.

У наукових дослідженнях у галузі адміністративного права використовуються загальнонаукові та конкретно-наукові методи досліджень, і передусім системний та структурно-функціональний аналіз управлінсько-правових явищ, соціологічний метод, наукові експерименти.

Використання ж порівняльно-правового аналізу дає змогу уникнути багатьох юридичних помилок і неправильних політичних і правових рішень.

Завданнями порівняльного правознавства у сфері адміністративного права є:

- інформаційні — отримання достовірної інформації про розвиток і функціонування адміністративно-правових систем інших країн;

- пізнавальні — аналіз та оцінка зарубіжних адміністративно-правових систем і національних особливостей адміністративно-правової сфери;

- аналітичні — визначення коренів та витоків правових явищ зарубіжних адміністративно-правових систем та визначення тенденцій і напрямів їх розвитку з метою прийняття адекватних правових рішень у рамках національної системи права;

5 Джерела адміністративного права

під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Відомо, що по своєму змісті адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права тим, що регулює відносини управлінського характеру.

Джерела АП відрізняються множинністю, відсутністю єдиного кодифікованого акту, велика кількість підзаконних актів.

З огляду на розмаїтість джерел адміністративного права, їх доцільно розділити на такі види.

1. Конституція України (Основний Закон).

2. Законодавчі акти України:

закони України (ЗУ Про державну службу, про обєднання громадян, про місцеве самоврядування в україні);

кодекси, положення, устави й інші кодифіковані акти управлінського характеру (наприклад, КУпАП й ін.).

3. Постанови ВРУ, що містять адміністративно-правові норми організаційно-правового характеpу (наприклад, затверджене постановою Верховної Ради України Положення про паспорт громадянина України).

4. Укази й розпорядження Президента України (наприклад, затверджене Указом Президента України Положення про Міністерство юстиції України).

5. Нормативні акти органів виконавчої влади України: нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України;

положення, устави, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України (наприклад, Положення про порядок легалізації об'єднань громадян);

нормативні накази міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади.

6. Нормативні накази керівників державних підприємств, установ й організацій.

7. Нормативні акти місцевих рад, їхніх виконавчих органів (наприклад, рішення, що встановлюють правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність).

8. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їхніх голів).

9. Міжурядові угоди України з іншими державами й міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані нашою державою.

10. Акти Конституційного Суду України (наприклад, рішення про відповідність Конституції України постанови Кабінету Міністрів "Про затвердження переліку платних послуг, надаваних в установах охорони здоров'я й вищих медичних навчальних закладах").

11 адміністративні договори

тощо