Леся Українка

Іван Огієнко. Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і

видавничу діяльність: засновує науково-популярні щомісячники “Рідна

мова” (1933-1939), “Наша культура”(1935-1937), приступає до видання

30-томної “Бібліотеки українознавства”, тритомного збірника “Визволення

України”, пише й видає цілий ряд своїх наукових праць. Після кількох місяців митарств воєнними дорогами

Західної Європи він опиняється у Швейцарії (30 квітня 1945), відновлює

діяльність свого видавництва “Наша культура” і разом зі своїм спільником

із Парижа Павлом Сомчинським налагоджує друк і поширення по Європі й

Америці україномовних книжок.

У 60-х роках справу видання колосальної Огієнкової спадщини перебирає на

себе Товариство “Волинь” та Інститут дослідів Волині.

Іван Тиктор. Власник до 1939 найбільшого тодішнього львівського українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса», який видавничою діяльністю спричинився до масового поширення преси, і книжок на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині. Як приватний видавець і звеличник книжки перший увів в українську пресу західний принцип, що преса — це не продукт добродійності, чи харитативна та сутосуспільницька праця, а сполучення культури з купецтвом, яке мусить самооплачуватися.

Заснував у 1923 популярний ілюстрований щоденник «Новий час»; з часом добавив ряд часописів: «Наш прапор», «Народна справа», «Комар», «Дзвіночок», «Ранок», «Наш лемко». Паралельно з періодиками видавав календарі й монументальні твори: «Велика історія України», «Історія української культури», «Історія українського війська» — та щомісячно белетристичні твори у рамцях «Народної бібліотеки», «Лемківську читанку», та інші книжки.

27. Творці і переписувачі книг як перші редактори

Дослідники, зазвичай, коли розглядають добу книгописання після прийняття християнства на Русі, розпочинають її від Ярослава Мудрого. Очевидно тому, що за часів його правління зафіксовано найбільше писемних свідчень цієї доби. Тимошик М. С. у своїй книзі «Історія видавничої справи» зазначає, першим осередком рукописної справи на київських землях слід вважати Десятинну церкву. І ось чому. При цій церкві створювався своєрідний духовний і просвітницький центр усієї держави. Безумовно, що при ньому працювала і школа, і бібліотека як унікальне сховище поступу думки й розуму іноземців та наших пращурів. Поповнювалася вона і привезеними книгами, і переписаними місцевими книжниками.

Найбільшого розмаху книготворча справа набула за часів Ярослава Мудрого. Він створив в приміщеннях Святої Софії знамениту школу переписувачів книжок із своєї і чужих мов. Згодом, вони не тільки переписували, а й самі створювали літописні пам’ятки.

Творці і переписувачі рукописних книг на зорі рукописної справи здебільшого поєднували в собі функції і перекладача, і редактора, і коректора, і каліграфа (писаря), і художника. Отож, вони мали бути передусім високоосвіченими, творчими особистостями, обдарованими відповідними здібностями й талантами. В давній Україні існували цехи, в яких кільки спеціально підготовлених каліграфів писали текси під диктовку[22,79].

Оскільки переважна більшість книго творчих осередків в Україні створювалася при монастирях, то такими творцями були, відповідно, ченці. У деяких джерелах вказується, що така справа доручалася лише обраним. У інших – що один із способів покарання було саме переписування книг. А якщо будо допущено помилку, каліграфи мали працювати і в позаурочний час, переписуючи значно більше сторінок[22, 80].