Стаття 102. Розірвання шлюбного договору

1. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможли­вості його виконання.

1.   З аналізу ст. 102 СК України випливає, що розірвання шлюбного договору має місце лише при наявності спору між сторонами, тобто коли один з подруж­жя наполягає на припиненні дії договору у той час, як другий з подружжя з ним не погоджується. За таких обставин ініціатор припинення договору вимушений звертатися з позовом до суду. Таким чином, розірвання договору здійснюється на підставі рішення суду при відсутності згоди сторін на припинення дії договору. Цим розірвання шлюбного договору відрізняється від випадку відмови від дого­вору, яка здійснюється виключно за підставі згоди сторін (див. ст. 101 СК України та коментар до неї).

2.   Шлюбний договір може бути розірваний судом на вимогу одного з подруж­жя лише при існуванні підстав, що мають істотне значення. Закон називає лише одну з таких підстав, а саме - неможливість виконання умов договору. Якщо зобов'язана за договором сторона доведе в суді об'єктивну неможливість виконання його умов, суд може ухвалити рішення про примусове розірвання шлюбного договору та звільнення боржника від необхідності виконання передба­чених договором обов'язків. Наприклад, при укладенні шлюбного договору один з подружжя взяв на себе обов'язок придбати за власні кошти протягом перших п'яти років після реєстрації шлюбу квартиру для проживання подружжя. Однак за цей час внаслідок автомобільної аварії він став інвалідом, не має можливості працювати, об'єктивно не може виконати умов договору, а другий з подружжя не хоче звільнити його від взятого на себе обов'язку.

Неможливість виконання умов договору є найбільш типовою, однак не єди­ною підставою для розірвання договору судом. Закон правильно не надає перелі­ку таких підстав, оскільки в житті можуть виникнути різні обставини, що мають враховуватися судом при вирішенні спору. Закон лише визначає, що судом бе­руться до уваги підстави, що мають істотне значення. В цілому, підставами, що мають істотне значення, суд визнає факти, які унеможливлюють виконання умов шлюбного договору або у разі його виконання створюють такі складнощі для зобов'язаної особи, що ставлять її у вкрай тяжке становище.

3.   За наявності відповідних підстав суд може ухвалити рішення про розірван­ня шлюбного договору не в повному обсязі, а лише у частці однієї або кількох зйого умов. Зокрема, якщо один з подружжя доведе в суді неможливість виконан­ня умови договору щодо купівлі квартири для проживання подружжя, суд своїм рішенням може розірвати шлюбний договір лише у частині зазначеної умови.

При розірванні шлюбного договору повністю або частково у цій частині при­пиняє свою дію договір сторін і автоматично починають діяти норми закону, що регулюють відповідні майнові відносини подружжя.

В коментованій статті, на відміну від ч. 2 ст. 101 СК України (див. п. З комен-таря до ст. 101 СК України), не передбачається можливість припинення прав та обов'язків сторін за договором «назад», тобто з моменту його укладення. Такий «поворот дії договору» можливий лише за згодою сторін у разі відмови подруж­жя від шлюбного договору. У разі розірвання шлюбного договору за рішенням суду його дія припиняється лише «наперед». Права та обов'язки сторін, встанов­лені шлюбним договором, припиняються з моменту набрання чинності рішен­ням суду.

37. .Правовий режим майна чоловіка та жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

1. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

2. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоло­віка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

1. Коментована стаття СК України вперше за багато років надає правову обо­лонку відносинам, які зазвичай характеризуються як «фактичні шлюбні відно­сини» або «фактичний шлюб». При цьому закон уникає вказаних словосполу­чень і застосовує таке визначення, як «жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі». Логіка такого підходу зрозуміла лише після ознайомлення з позицією авторки нового Сімейного кодексу України - З.В. Ромовської, яка зокрема пояснила, що зареєстрований шлюб та відносини чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, - це дві форми організації сімейного життя. Осо­би, які проживають однією сім'єю без, реєстрації шлюбу, набувають права не як подружжя, а як члени сім'ї. Очевидно, для того, щоб навіть термінологічнорозмежувати два види відносин в СК України і не було закладено поняття «фак­тичного шлюбу» (див. ст. 71 СК та п. З коментаря до неї).

Союз чоловіка та жінки, які проживають без реєстрації (іншої форми соці­ального визнання) їх шлюбу, існують століття. З урахуванням цього у різних народів склалися різноманітні визначення таких союзів - «конкубінат», «нетра­диційна сім'я», «альтернативна сім'я», «дикий шлюб», «паперовий шлюб», «спів­життя» тощо. Відповідно учасники таких відносин позначаються як «фактичне подруж­жя»; «паперові чоловік та дружина»; «неформальні чоловік та дружина», чоловік та дружина «defacto» тощо. Протягом ряду десятиліть у вітчизняній практиці для характеристики такого роду відносин застосовувалося поняття «співжиття». Хоча у літературі висловлювалася пропозиція про адаптацію римського поняття терміну «конкубінат». Зокрема, Н.М. Єршова зазначала, що є підстави подумати над зрозумілим юристам терміном «конкубінат», щоб користуватися ним для по­значення позашлюбної родини'.

Юридичні терміни мають бути чіткими, стислими і, водночас, ємними за зміс­том. Тому можна впевнено сказати, що термін «жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі» не приживеться на вітчизняних теренах. По суті, вже сьогодні в науці та на практиці застосовується поняття «фактичний шлюб» і підтримується думка про необхідність введення його до законодавства. Це б також надало змогу уникну­ти використання хибного терміну «цивільний шлюб», який протягом десятиліть застосовується широким загалом. Фахівцям відомо, що «цивільним» у повному розумінні цього слова є саме зареєстрований шлюб. Свого часу цивільним (світ­ським) визначався шлюб, зареєстрований відповідними державними органами на відміну від церковного шлюбу. З урахуванням того, що в новому СК України по суті законодавчо визнаються фактичні шлюбні відносини, немає підстав уни­кати терміну «фактичний шлюб» та намагатися його штучно завуалювати інши­ми словосполученнями.

2. Фактичні шлюбні відносини за своєю суттю - це шлюбні відносини, які не мають державного визнання та реєстрації. Вони відзначаються серйозністю намірів сторін і спрямовані на тривале співжиття жінки та чоловіка. У зв'язку з цим для те­орії та практики важливим є визначення ознак фактичних шлюбних відносин.

Свого часу такі ознаки було закріплено в ст. 12 Кодексу законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР, який було введено в дію постановою ВЦВК від 19.11.1926 p., який відкрито легалізував фактичні шлюби. Зокрема в ньому визначалося, що доказами шлюбних відносин є: а) факт спільного проживання, б) наявність спіль­ного господарства, в) вияв сторонами подружніх стосунків перед третіми особами в особистому листуванні або інших документах, г) залежно від обставин - взаємна матеріальна підтримка та спільне виховання дітей3.

В сучасній літературі пропонується закріпити в СК України наступні ознаки фактичних шлюбних відносин: а) факт спільного співжиття протягом не менше двох останніх років; б) взаємна матеріальна підтримка; в) публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами; г) спільне виховання дітей1. По суті, питання може виникати лише відносно доцільності закріплення в законі строку спільного проживання фактичного подружжя. З аналізу норм чинного законодав­ства слід дійти висновку, що визнання певних відносин як відносин фактично­го подружжя, не залежить від часу, протягом якого сторони проживали однією сім'єю. Таким чином, сьогодні у разі виникнення спору для визнання відносин сторін як відносин фактичного подружжя необхідно виявити: а) факт спільно­го співжиття жінки та чоловіка; б) взаємну матеріальну допомогу та підтрим­ку; в) взаємне визнання та виявлення подружніх відносин перед третіми особа­ми; г) спільне виховання дітей та інші обставини, що свідчать про проживання жінки та чоловіка однією сім'єю.

Щодо подальшого розвитку сімейного законодавства, то треба вказати, що закон має чітко визначитися з цього питання. Зокрема, в ч. 4 ст. З СК України треба закріпити, що сім'я створюється на підставі шлюбу, фактичного шлюбу, кровного споріднення, усиновлення та взяття дитини в сім'ю на виховання. Це б дало змогу уникнути такої вкрай невизначеної фрази як «інші підстави, не забо­ронені законом і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства». У свою чергу ч. 2 ст. 21 СК України також могла б формулюватися інакше: «У випадках, передбачених законом, проживання жінки та чоловіка у фактичному шлюбі є під­ставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя».

1.   Коментована стаття була суттєво змінена Законом України від 22.12. 2006 р. № 524-V «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України». На­решті законодавець «помітив» нісенітницю, що була закріплена в законі. Пра­во спільної сумісної власності визнавалося за особами, які проживають однією сім'єю та не перебувають у шлюбі між собою. При цьому не було вказано, що фактичне подружжя не перебуває у шлюбі не лише між собою, а й з іншими осо­бами. З прямого тлумачення ст. 74 СК виходило, що фактичне подружжя можуть складати особи, які проживають однією сім'єю між собою і одночасно перебува­ють у нерозірваному шлюбі із «справжнім» чоловіком або дружиною. У зв'язку з тим, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чо­ловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширювалися положення глави 8 СК України (ч. 2 ст. 74), можна було дійти висновку про одночасне існування режиму спільності майна між зареєстрованим та незареєстрованим подружжям. Хоча авторка Сімейного кодексу З.В. Ромовська і пояснювала, що при наявності зареєстрованого шлюбу саме він має пріоритет, оскільки «одночасно у двох сім'ях перебувати неможливо». Однак це коментарі та пояснення вчених, власне СК України до таких однозначних висновків підстав не давав.

Після внесених змін до законодавства це питання знайшло своє вирішення. В назві та тексті ст. 74 СК України після слів «між собою» внесено доповнення «або в будь-якому іншому шлюбі». Таким чином, фактичне подружжя - це особи, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі з іншими особами. Якщо ж чоло­вік або жінка перебувають у зареєстрованому шлюбі, навіть якщо вони і не під­тримують протягом тривалого часу будь-яких відносин і не спілкуються один з одним, вони не можуть розглядатися як особи, на яких розповсюджує свою дію оновлена ст. 74 СК України.

4. Коментована стаття визначає лише майнові права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому закон встановлює загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спі­льної сумісної власності. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної влас­ності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. Таким чином закон закріплює спеціальний прийом юридичної техніки. Для того, щоб уникнути по­вторення норм законодавства, в СК України вказується, що фактичне подружжя має такі ж майнові права та обов'язки, як і подружжя (особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі). Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчан­ня, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостій­ного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час спільного про­живання, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб. Фактичне подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить йому на праві спільної су­місної власності тощо.

Разом з тим реалізація норм, що регулюють відносини спільної сумісної влас­ності подружжя, при їх застосуванні до осіб, які не перебувають у зареєстровано­му шлюбі, має певні складнощі. В першу чергу це стосується порядку розпоряд­ження спільним майном фактичного подружжя (ст. 65 СК України). Відносини подружжя мають відповідні способи їх формалізації - реєстрацію шлюбу, у той час як спільне проживання фактичного подружжя ніяк не фіксується. Тому на практиці практично не реалізуються вимоги закону про те, що для укладення одним із фактичного подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другої сторони має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потре­бує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Нотаріуси намагаються на свій розсуд вирішити це питання. Так, в тексті договору (якщо його стороною є особа, яка не перебуває у зареєстрова­ному шлюбі) нерідко закріплюється фраза, що особа, яка його укладає, не про­живає однією сім'єю без реєстрації шлюбу з іншою особою і майно, що є пред­метом договору, належить їй особисто на праві приватної власності. Проте до виникнення спору між фактичним подружжям важко вважати, що їх відносини регулюються згідно з вимогами Глави 8 СК України в повному обсязі. По суті, визнання майнових прав та обов'язків фактичного подружжя здійснюється лише

тоді, коли в судовому порядку буде встановлено факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу. Такий факт встановлюється судом в порядку окре­мого провадження (п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України).

5. Перша спроба легалізувати фактичні шлюбні відносини була здійснена в За­коні України «Про власність»'. В ч. 1 ст. 17 цього закону було вказано, що майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власні­стю, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. В прямому розумінні це положення закону не можна було тлумачити як таке, що стосується фактичного подружжя. По-перше, в ньому було сказано про членів сім'ї, хоча фактичне по­дружжя, згідно з нормами чинного тоді сімейного законодавства, не визнавалося членами однієї сім'ї. По-друге, в цій нормі йшлося про набуття майна спільною працеючленів сім'ї, у той час як фактичне подружжя нерідко складали особи, які проживали в містах і не працювали разом. Незважаючи на ці очевидні об­ставини, суди почали тлумачити ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» «на користь» фактичного подружжя. На цій підставі вони визнавали майно, набуте сторонами за час спільного проживання, спільним майном сторін.

Після набуття чинності новим СК України визнавати права фактичного по­дружжя на майно необхідно на підставі ст. 74 СК України, хоча з урахуванням норм Закону «Про власність»2 право спільної сумісної власності фактичного по­дружжя суди визнають відносно того майна, яке було набуте не з 2004 p., а з 1991 р.

6. Згідно із ч. 2 коментованої статті майно, набуте фактичним подружжям за час спільного проживання, належить йому на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між сторонами. Вказане свід­чить про те, що фактичне подружжя, так само як і подружжя, може визначати свої майнові права та обов'язки в договорі. Разом з тим тут існують певні особли­вості. На відміну від подружжя, фактичне подружжя не може укладати шлюбний договір, оскільки його суб'єктний склад чітко визначений - наречені та особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 92 СК України). Тому факти­чне подружжя може врегулювати свої майнові відносини за допомогою іншого договору, в якому будуть відображені особливості його суб'єктного складу. Це може бути договір жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, щодо визна­чення їх майнових прав та обов'язків.

Як відомо, новий СК України не називає договори фактичного подружжя що­до належного йому майна та не встановлює межі договірної ініціативи сторін, як це має місце відносно шлюбного договору (ст. 93 СК України). Така свобода дого­вору приводить вчених до парадоксального, але цілком обґрунтованого висновку, що договірна ініціатива осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, є більш широкою, ніж подружжя'. Дійсно, норми СК України визначають рамки шлюбного договору та встановлюють положення, які в шлюбний договір включатися не можуть, у той час як відносно договірної ініціативи фактичного подружжя такі рамки не передбачені.

Очевидно, що при вирішенні цього питання необхідно керуватися загальною нормою, що закріплена в ч. 2 ст. 9 СК України: особи, які проживають однією сім'єю, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимо­гам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

З урахуванням того, що договір фактичного подружжя не може суперечити нормам СК України, можна дійти висновку, що до нього певною мірою можуть застосовуватися загальні положення, що встановлені в сімейному законі до шлюб­ного договору. В договорі фактичне подружжя може закріпити режим майна, на­бутого за час спільного проживання, порядок користування роздільним майном жінки та чоловіка, правила, що стосуються несення витрат на утримання майна тощо.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 9 СК України, можна вважати, що на відміну від шлюбного договору договір фактичного подружжя щодо влаштування їхнього майнових відносин не потребує нотаріальної форми. Він укладається в простій письмовій формі, хоча за бажанням сторін може бути засвідчений нотаріально (ч.1 ст. 209 ЦК України).

38. Підстави, порядок та правові наслідки позбавлення батьківських прав.

 Такий засіб може застосовуватись тільки за рішенням суду. Закон встановлює ряд підстав, з яких батьки можуть бути позбавлені батьківських прав. Найперше, до таких підстав відноситься відмова батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин і невиявлення протягом 6 місяців щодо неї батьківського піклування. Коли жінка поступає в пологовий будинок, то вона пред'являє паспорт, але бувають випадки, коли жінки поступають без паспорта. Здебільшого це ті особи, які мають намір залишити дитину в пологовому будинку і відмовитися від неї. В основному від дітей відмовляються одинокі матері, але бувають випадки, коли від дитини відмовляються і сімейні пари, мотивуючи свою відмову наявністю дітей і скрутним матеріальним становищем. У кожному конкретному випадку суд, вивчаючи матеріали справи, визначає, чи є поважною причина відмови від дитини. І якщо суд визнав, що особа без поважних причин відмовляється забрати дитину з пологового будинку, а тим більше - не виявляє щодо неї батьківського піклування протягом півроку, така особа може бути позбавлена батьківських прав за рішенням суду. Другою підставою позбавлення батьківських прав є ухилення від виконання матір'ю чи батьком своїх обов'язків по вихованню дитини. Таке ухилення повинно бути навмисним, коли особа повністю розуміє наслідки своєї винної поведінки. Не може бути позбавлена батьківських прав особа, яка не виконує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, тривалого відрядження, створення перешкод з боку іншого з батьків, з яким проживає дитина. Третьою підставою позбавлення батьківських прав є жорстоке поводження з дитиною. Четвертою - хронічний алкоголізм або наркоманія батьків дитини. П'ятою підставою можуть бути будь-які види експлуатації дтини, примушування її до жебракування та бродяжництва. Шостою - засудження батька чи матері за вчинення умисного злочину щодо дитини. Неповнолітні батьки не можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, або коли вони є хронічними алкоголіками чи наркоманами, а також коли батьки вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось з них. Досить часто позбавлення батьківських прав провадиться одразу з кількох підстав. Пияцтво батьків або одного з них, як правило, поєднане з розпустою, що обумовлює відсутність турботи про дітей, жорстоке поводження з ними, ухилення від виконання обов'язків по вихованню. Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який застосовується лише тоді, коли усі інші не дають позитивних результатів. Позбавлення батьківських прав допускається лише щодо дітей, які не досягли 18-ти років.

39. Поновлення батьківських прав.

Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом, або якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття. Правило, що міститься в законі про поновлення батьківських прав, є дійовим стимулом для зміни поведінки осіб, позбавлених батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, наявність обставин, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. Такі справи розглядаються лише за заявою особи, позбавленої батьківських прав, а відповідачем може бути інший з батьків (опікун, піклувальник чи особа, в сім'ї якої проживає дитина) або орган опіки та піклування. При розгляді позову про поновлення батьківських прав слід суворо дотримуватися принципу охорони інтересів дітей. Вирішуючи питання про поновлення в батьківських правах, необхідно з'ясувати думку другого з батьків (якщо він не позбавлений батьківських прав), інших осіб, з ким проживає дитина, щодо можливості поновлення позивача у правах. Така думка є вельми суттєвою, але не вирішальною при розгляді спору. У разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову. Батьки, поновлені у своїх правах, знову набувають батьківських прав і обов'язків у повному обсязі.

40. Підстави, порядок та правові наслідки відібрання дітей без позбавлення

батьківських прав.

01.11.06

Захист інтересів дітей може здійснюватися і шляхом відібрання їх без позбавлення батьківських прав. Згідно зі ст. 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, жорстоко поводяться з нею, є хронічними алкоголіками або наркоманами чи вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального стану. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. У виняткових випадках - при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право звернутися прокурор. При винесенні рішення про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав суд не встановлює конкретних строків цього обмеження прав батьків. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.

41.

Правовідносини батьків та дітей з приводу майна    Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу майна та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім’ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.    Кожна сім’я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право власності дитини на таке майно (cт. 174).    Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов’язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов’язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).     Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім’ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).    Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов’язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).     Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім’я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов’язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК.

42. Подружжя серед суб'єктів аліментних правовідносин займає особливе місце, оскільки чоловік та дружина не є родичами, їх відносини не охоплюються також: поняттям свояцтва. Сім'я як природне об'єднання осіб переважно заснована на шлюбі, саме така сім'я найбільш повно може реалізувати свої соціальні функції.

Поряд з особистими відносинами подружжя законодавець приділяє велику увагу регулюванню відносин між чоловіком і дружиною щодо взаємного утримання. Ці відносини тісно пов'язані і обумовлені особистими, мають важливе самостійне значення для належного виконання сім'єю економічної функції, а значить, і для нормального функціонування сім'ї в цілому.

Ч. 1 ст. 75 СК України (ст. 32 КпШС України) зобов'язує подружжя матеріально підтримувати один одного. У літературі звичайно підкреслюється зв'язок цього обов'язку з нормами моралі, гуманним принципом взаємної підтримки та взаємодопомоги у сім'ї. Є.М. Ворожейкін прийшов до висновку про неправовий характер цього обов'язку. Як зазначає A.M. Рабець, для такого висновку відсутні достатні підстави. Обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного існує поза аліментним правовідношенням, він є декларативним і разом з тим правовим, оскільки закріплений у правовій нормі. З цим слід погодитись з одним застереженням. Обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного не є чисто декларативним, а має певне юридичне значення. Так, власне сама A.M. Рабець разом з іншими авторами зазначає, що невиконання цього обов'язку може бути розцінене як негідна поведінка у шлюбних відносинах, що має певні правові наслідки.

О.Ю. Косовою була висловлена думка щодо необхідності чіткого розмежування у законодавстві термінів "матеріальна підтримка", "матеріальне утримання" та "аліменти". При цьому автор вважає аліментами тільки кошти, що сплачуються за рішенням суду. Проте, як ми вже зазначали вище, законодавець пішов іншим шляхом і чітко не розрізняє поняття утримання та аліменти. З.В. Ромовська вказує на те, що з теоретичної точки зору обов'язок по утриманню і аліментний обов'язок – категорії тотожні за змістом.

Таким чином, аліменти – це не будь-яка матеріальна підтримка і разом з тим не кошти, що сплачуються тільки за рішенням суду. Аліментне зобов'язання подружжя виникає з настанням певного фактичного складу. Цей фактичний склад охоплює наступні моменти:

• Сторони знаходяться у шлюбних відносинах;

• Уповноважене подружжя є непрацездатним;

• Уповноважене подружжя потребує матеріальної допомоги;

• Зобов'язане подружжя спроможне надавати утримання (аліменти).

Крім того, відповідно до нового сімейного законодавства України у шлюбному договорі можуть бути передбачені додаткові умови, за наявності яких один з подружжя буде зобов'язаний сплачувати аліменти іншому, або, навпаки, аліментне зобов'язання відповідно до умов договору буди виникати незалежно від наявності елементів фактичного складу, зазначених вище у пунктах два – чотири.

Недійсний шлюб не породжує прав та обов'язків подружжя, проте відповідно до ст. 46 СК України, якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, вона має право на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86, 88 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 49 КпШС України особа, яка не знала і не повинна була знати про перешкоди до укладення шлюбу, в разі, якщо вона потребує матеріальної допомоги, має право на одержання утримання, але при умові, що непрацездатність її виникла за час шлюбу, визнаного недійсним.

Разом з тим слід звернути увагу на наступне: наслідки, що встановлюються у цьому випадку, мають своєю підставою не шлюб, визнаний недійсним, а факт добросовісної помилки невинної особи, тобто новий фактичний склад, з якого виникають права цієї особи.

У літературі звичайно підкреслювалось, що обов'язок подружжя щодо утримання виникає тільки на підставі зареєстрованого шлюбу. Фактичні шлюбні відносини, скільки б вони не тривали, не можуть бути підставою для виникнення аліментних зобов'язань. Була також висловлена точка зору, згідно з якою і незареєстрований шлюб є шлюб, а не співжиття як тимчасовий зв'язок чоловіка та жінки. Реєстрація шлюбу, з цієї точки зору, не входить у якості елемента у фактичний склад, а є тільки умовою, за якої шлюб отримує захист зі сторони закону. Слід погодитись з В.І. Даниліним та СІ. Реутовим, що шлюбне правовідношення виникає за наявності фактичного складу, обов'язковим елементом якого є факт реєстрації шлюбу. Разом з тим зауваження В.І. Даниліна та СІ. Реутова щодо визначення фактичних шлюбних відносин не є обґрунтованими. Справа у тому, що автори "Действующего законодательства о браке и семье" взагалі не використовують словосполучення "фактичні шлюбні відносини", вони розрізняють:

• зареєстрований шлюб;

• шлюб, що не зареєстрований, а тому не має правового захисту;

• співжиття як випадковий зв'язок чоловіка і жінки.

Як вони зазначають, шлюб незалежно від його реєстрації на відміну від співжиття спрямований на створення сім'ї.

Наведені висновки не можна визнати такими, що відповідають чинному на той час закону, але новий СК України поширив права та обов'язки подружжя щодо взаємного утримання на "фактичне подружжя", якщо воно тривалий час проживало однією сім'єю.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 91 СК України якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім'єю, той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання відповідно до статті 76 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 цієї статті жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, мають право на утримання в разі проживання з нею, ним їхньої дитини, відповідно до частин другої – четвертої статті 84 та статей 86 і 88 цього Кодексу. Ст. 74 СК України також поширює режим спільної сумісної власності на майно, набуте за час такого спільного проживання.

Разом з тим ця новела була сприйнята науковцями та юристами – практиками неоднозначно. В літературі була висловлена думка, що застосування положень ст. ст. 74, 91 Сімейного кодексу України на практиці призведе до значних проблем, ці положення власне підривають значення шлюбу, оскільки втрачається сенс в його оформленні, фактично узаконюється полігамія. Як зазначає Л. Павлова, проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя, шлюбна форма організації сімейного життя завжди була і продовжує залишатись основною, бажаною, домінуючою. Притягальна сила державної реєстрації шлюбу – правова, психологічна, морально – етична – зберігає свою цінність.

Проте слід погодитись з З. Ромовською, яка підкреслює наступне: оскільки йдеться не про випадковий зв'язок, а про стабільні відносини, така форма організації сімейного життя жінки та чоловіка не може залишатися осторонь правового регулювання.

В цій роботі для простоти викладу застосовуються поняття "фактичний шлюб", "фактичне подружжя", але у СК України говориться про "жінку та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім'єю".

Ми схвалюємо новелу ст. 91 СК України, але поділяємо думку тих авторів, які виступають проти поширення на відносини "фактичного подружжя" положень про спільну сумісну власність, тим більше, що законодавець не обумовлює це певним (тривалим) часом спільного проживання.

Разом з тим ми пропонуємо у ст. 91 СК України конкретизувати поняття "тривалий час", встановивши його термін – не менше п'яти років. На нашу думку, в даному випадку не є обґрунтованим посилання на ч. 3 ст. 76 Сімейного кодексу України, яка встановлює термін десять років. Термін десять років, передбачений ч. 3 ст. 76 СК країни, може бути відповідно до положень зазначеної статті застосований до того фактичного подружжя, яке досягло пенсійного віку але не може бути застосований за аналогією закону для встановлення факту тривалого проживання однією сім'єю відповідно до ст. 91 СК України.

А. Стельмахович пропонував закріпити як суттєву ознаку шлюбних відносин – співжиття більше року. Слід визнати, що саме такий строк є досить зручний для доведення існування фактичних шлюбних відносин. За цей час сімейне життя вже складається певним чином і виявляється перед сторонніми особами. Проте А. Стельмахович розглядав реєстрацію шлюбу тільки як найкращий доказ його існування, ми як пропонуємо прирівняти осіб, що знаходяться у фактичному шлюбі, до подружжя тільки щодо аліментування.

Автор цього дослідження орієнтується на наукову літературу і судову практику, яка розглядає як верхню межу нетривалого перебування подружжя в шлюбних відносинах саме п'ять років.

Подружжя, що знаходиться у шлюбі, повинне матеріально підтримувати один одного. Проте аліментне зобов'язання, забезпечене можливістю примусового виконання, виникає у разі, якщо одне подружжя є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, а інше спроможне надавати утримання (аліменти).

У КпШС України ці поняття не були конкретизовані, тому для визначення непрацездатності використовувались положення пенсійного законодавства, згідно з якими загальний пенсійний вік встановлено відповідно 60 та 55 років для чоловіків та жінок.

В.П. Маслов взагалі говорить про досягнення пенсійного віку незалежно від фактичного стану здоров'я. Ш.Д. Чіквашвілі вважає, що непрацездатною у сімейному праві є як особа, котра досягла пенсійного віку за загальним правилом (тобто 60 чи 55 років), так і при наявності пільгових умов для отримання пенсії. Разом з тим, як зазначає Н. Шишигіна, зниження пенсійного віку для окремих категорій осіб (наприклад, працівники, зайняті на роботах з важкими умовами праці) не є підставою для віднесення їх до непрацездатних за сімейним правом. Поняття непрацездатності за пенсійним та сімейним правом не збігається. У праві соціального забезпечення пенсія розуміється як виплата з суспільних фондів саме для непрацездатних. Тому, наприклад, пенсії за віком встановлюються незалежно від фактичного стану працездатності людини, для отримання пенсії достатньо досягти певного віку та мати певний стаж роботи. Раніше у радянському законодавстві використовувалось поняття пенсії за старістю (тепер пенсія за віком). У зв'язку з цим B.C. Андреев зазначає, що пенсію за старістю не слід пов'язувати з забезпеченням осіб, що непрацездатні у зв'язку зі своїм віком.

Таким чином, непрацездатною у сімейному праві слід визнавати особу, що досягла загального пенсійного віку 60 (55) років незалежно від фактичного стану працездатності. Саме цю точку зору підтримує більшість дослідників.

Особи, які отримали право на пенсію раніше зазначеного віку (наприклад, за вислугою років, у зв'язку з зайнятістю на шкідливих чи важких роботах тощо), права на аліменти до досягнення загального пенсійного віку не набувають.

У літературі була висловлена думка, що не всі особи пенсійного віку повинні визнаватись непрацездатними, по відношенню до таких осіб існує презумпція непрацездатності, яка може бути спростована. Проте така позиція була піддана справедливій критиці. Аліментозобов'язане подружжя не може ухилитись від надання утримання іншому подружжю, яке досягло загального пенсійного віку і потребує матеріальної підтримки з тих мотивів, що останнє може працевлаштуватися.

Ст. 75 Сімейного кодексу України відносить до непрацездатних того з подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом. На наш погляд, для того, щоб уникнути у подальшому різних підходів до визначення пенсійного віку, який згідно з пенсійним законодавством є загальним та пільговим для окремих категорій працівників, цю норму слід конкретизувати, вказавши, що мова йде про пенсійний вік, необхідний для призначення пенсії на загальних умовах.

До непрацездатних також відносяться інваліди незалежно від ступеня працездатності. Згідно з Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" інвалідом є "особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травми або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті".

У літературі існувала тривала дискусія щодо можливості віднесення до непрацездатних інвалідів III групи. Деякі автори взагалі це виключають, інші відносять цю категорію осіб до непрацездатних лише за певних умов: неможливість отримати роботу, яка б відповідала стану здоров'я; необхідність отримання нової спеціальності; неможливість працевлаштування у даному районі і т.п.

Оскільки інваліди III групи на ринку праці практично неконкурентоспроможні, а пенсійним законодавством вони визнаються непрацездатними і отримують пенсію, ми приєднуємось до тих авторів, що вважають непрацездатними у сімейному праві всіх інвалідів незалежно від ступеня втрати здоров'я і схвалюємо позицію законодавця, який у новому СК України відносить до непрацездатних також і інвалідів третьої групи (ст. 75).

Разом з тим, як зазначає З. Ромовської, та обставина, що у інвалідів III групи зберігся значний відсоток загальної працездатності, повинна враховуватись при визначенні розміру аліментів.

Спірним також є питання і щодо того, чи враховується у сімейному праві тимчасова непрацездатність, тобто неможливість через стан здоров'я виконувати роботу впродовж відносно короткого періоду. Деякі автори прямо підкреслюють, що непрацездатність повинна мати стійкий характер. Інші ж, хоча і визнають, що у судовій практиці подібні справи зустрічаються дуже рідко, проте не виключають можливості стягнення аліментів за тим часової непрацездатності. А.М. Рабець змінила свою думку і у своїй останній монографії визнає, що тимчасова непрацездатність також може бути умовою виникнення аліментного зобов'язання, тоді як раніше висловлювала іншу точку зору.

Автори існуючих коментарів нового СК України зазначають, що непрацездатність повинна мати стійкий характер, що ж стосується тимчасової непрацездатності, то відповідно до ст. 90 СК України дружина, чоловік взаємно зобов'язані брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя.

У зв'язку з цим З. Ромовська зазначає наступне: при застосуванні ст. 32 КпШС України проблемним було існування права на аліменти у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю. Зараз право на аліменти у зв'язку з хворобою закріплене у ст. 90 СК України. Разом з тим слід уточнити, що обов'язок, передбачений ст. 90 СК України, не є аліментним обов'язком, він має самостійну правову природу.

На думку Ю.С. Червоного, при тимчасовій непрацездатності повинні застосовуватись положення ст. 90 СК України, тому нема потреби стягувати аліменти.

Ю.О. Заіка пише, що законодавець прямо не заперечує можливості виникнення аліментних зобов'язань у разі тимчасової втрати працездатності. Разом з тим, на його думку, з огляду на складність процедури стягнення, на одержання одним з подружжя соціальної допомоги в розмірі втраченого заробітку, тимчасово надавати непрацездатним особам право на аліменти недоцільно, оскільки фактично надання такої допомоги матиме місце після одужання і поновлення працездатності.

Слід зазначити, що і тимчасова непрацездатність може тривати довгий час, тому, на нашу думку, її слід було б визнати умовою виникнення аліментного зобов'язання поряд зі стійкою втратою працездатності.

Згідно з п. 3 Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року № 221, хворий направляється до МСЕК також у разі, коли він був звільнений від роботи протягом чотирьох місяців з дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом п'яти місяців у зв'язку з одним і тим же захворюванням за останні дванадцять місяців, а хворі на туберкульоз – протягом десяти місяців з дня настання тимчасової непрацездатності. Згідно з п. 5 цього Порядку МСЕК у разі потреби приймає рішення щодо продовження терміну тимчасової непрацездатності для долікування хворого.

Звичайно, ст. 75 чинного СК України однозначно встановлює, що непрацездатним вважається інвалід, тому тимчасово непрацездатний не набуває право на аліменти, проте, на нашу думку, у цьому випадку законодавство потребує відповідних змін, крім того, умова щодо надання аліментів при тимчасовій непрацездатності може бути включена сторонами до шлюбного договору.

Крім того, до непрацездатних, що перераховані вище, можна віднести неповнолітніх, оскільки укладання шлюбу неповнолітнім не виключається. Н.А. Шишигіна вважає, що у цьому разі обов'язок по утриманню перекладається з батьків неповнолітнього, що потребує матеріальної підтримки, на інше подружжя. Проте, як зазначає A.M. Рабець, ця позиція не відповідає закону, не можна погодитись з тим, що у випадку сплати аліментів неповнолітньому подружжю іншим подружжям батьки звільняються від відповідного обов'язку.

З.В. Ромовська зазначає, що той з подружжя, хто є неповнолітнім, має право на утримання відповідно до принципу верховенства права, справедливості та розумності. На її думку, право на утримання того з подружжя, хто є неповнолітнім, яке виникло відповідно до аналогії права, існуватиме і після розірвання шлюбу, але лише до досягнення повноліття. Протилежну позицію займає Ю.С. Червоний, на думку якого неповнолітнє подружжя не може претендувати на аліменти від іншого подружжя, проте має право на аліменти від батьків.

В цивільному праві визнається, що особа, яка створила сім'ю, є вже цілком самостійною і може потурбуватись про себе. СК РФ передбачує положення, згідно якого у випадку набуття неповнолітньою дитиною повної дієздатності до досягнення повноліття, батьки звільняються від обов'язку її утримувати. Відповідно до ст. 188 СК України батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо її дохід набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

Таким чином, до непрацездатних автор цієї монографії пропонує віднести:

• осіб, які досягли загального пенсійного віку;

• інвалідів;

• тимчасово непрацездатних;

• подружжя, яке є неповнолітнім.

При цьому тимчасово непрацездатні та неповнолітнє подружжя не віднесені чинним СК України до непрацездатних, тому це питання потребує законодавчого вирішення.

Непрацездатність подружжя (колишнього подружжя) як один з елементів фактичного складу, що є необхідним для виникнення аліментного зобов'язання, згідно зі ст. 75-76 СК України (ст. 32 КпШС України) може настати як під час шлюбу, так і до нього, а також: протягом одного року від дня розірвання шлюбу.

Крім того, відповідно до ст. 32 КпШС України, якщо подружжя перебувало тривалий час у шлюбних відносинах, суд вправі стягнути аліменти на користь одного з розведеного подружжя і в тому разі, коли воно досягло пенсійного віку не пізніше п'яти років з моменту розірвання шлюбу. Остання норма була встановлена на захист того з подружжя (переважно дружини), хто довгий час знаходився у шлюбі, був зайнятий веденням спільного господарства, вихованням дітей, а тому не набув певного стажу роботи і знаходиться у більш невигідному становищі.

Тому слід підтримати положення СК України, які не тільки зберегли це правило, але і більш конкретизували його. Так, згідно з ч. 3 ст. 76 СК України "якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років". Але, на наш погляд, цю статтю після слів "... встановленого законом пенсійного віку..." треба доповнити словосполученням "необхідного для призначення пенсії на загальних умовах".

Ч. 2 ст. 76 СК України також: передбачає правило, відповідно до якого особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.

Іншу новелу, що була по-різному оцінена в науковій літературі, встановлює ч. 4 ст. 76 СК України. Тепер законом передбачено, що якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу.

На думку Ю.О. Заіки, невизначеність понять, якими оперує законодавець в наведеній статті, не дає підстав вважати цю новелу обґрунтованою, доцільною і своєчасною. В. Примак, навпаки, розцінює це правило як чи не найпрогресивніше серед положень нового СК України, присвячених регулюванню аліментних зобов'язань.

Не заперечуючи принципово проти цієї новели, зазначимо, що доцільність правила ч. 4 ст. 76 СК України повинна пройти перевірку на практиці, після чого слід вирішувати питання щодо зміни чи взагалі виключенні відповідної норми.

Слід зазначити, що сімейне законодавство України, Росії та інших країн СНД виходить з принципу, що право на аліменти після розірвання шлюбу не обмежується строком. Інший підхід ми бачимо у законодавстві країн так званого "далекого зарубіжжя", де матеріальні проблеми розлученого подружжя намагаються вирішити одразу шляхом перерозподілу майна, одноразової виплати і т.п., а можливість стягнення аліментів після розлучення обмежується.

З непрацездатністю пов'язується потреба подружжя у матеріальній підтримці саме тому, що воно не в змозі забезпечувати себе самостійно. Проте самої тільки непрацездатності недостатньо. Так, наприклад, непрацездатне подружжя може мати у власності певне майно – нерухомість, вклади у банку, цінні папери і т.п., а тому не може бути визнане потребуючим матеріальної допомоги. До того ж особа, яка навіть і досягла пенсійного віку, може продовжувати працювати і заробляти собі на життя. З іншого боку, не треба доводити повної відсутності засобів до існування, оскільки особа, отримуючи, наприклад, пенсію, досить часто не може задовольнити свої навіть мінімальні потреби. Що ж до майна, яке знаходиться на праві власності, слід враховувати, має воно споживчий характер чи приносить прибутки.

Як зазначає Ю.О. Заіка, наявність у того з подружжя, який є непрацездатним, майна, сама по собі не може бути підставою позбавлення його права на аліменти, звичайно, окрім випадків, коли це майно постійно приносить дохід (наприклад, йому на праві власності належать дві квартири, одна з яких здається в найом). Не може бути визнане нужденним подружжя, який, незважаючи на незначну пенсію, має великий грошовий вклад, отримав в спадщину нерухомість, транспортні засоби тощо.

Таким чином, подружжя потребує матеріальної допомоги не тільки у разі, коли має місце повна відсутність засобів до існування, але й їх недостатність. Саме така точка зору поділяється усіма без винятку дослідниками. Потреба у матеріальній допомозі визначається не власне непрацездатністю, а відсутністю можливості отримати засоби для підтримання власного існування на достатньому рівні.

В.П. Маслов стверджує, що потреба у матеріальній допомозі є категорією суб'єктивною. Тому слід враховувати умови матеріального життя сім'ї у минулому, потреби та звички, що склалися за час спільного життя, а також матеріальну можливість відповідача надавати допомогу у певних розмірах. Отже, невірно було б спиратися на прожитковий мінімум у всіх випадках.

Проте слід погодитися з М.В. Антокольською, яка піддає критиці цю позицію і цілком правильно вказує на те, що при визначенні потреби у матеріальній допомозі до уваги слід приймати не суб'єктивні, а об'єктивні моменти: стан здоров'я, потреба у сторонньому догляді, наявність утриманців і т.п., при цьому можливо використовувати категорію прожиткового мінімуму, хоча , звісно, не у всіх випадках саме прожитковий мінімум визначає потребу у матеріальній допомозі. A.M. Рабець також піддає критиці точку зору В.П. Маслова, проте, на відміну від М.В. Антокольської, не вважає за можливе використати поняття прожиткового мінімуму.

Ч. 4 ст. 75 СК України визнає одного з подружжя потребуючим матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Таким чином, до осіб, які потребують матеріальної допомоги, належать такі, які зовсім не мають або мають засоби до існування, які не забезпечують їм прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Прожитковий мінімум, з нашої точки зору, можливо використовувати як певний орієнтир для суду. Але його розмір, на нашу думку, не може формально пов'язуватися з потребою в матеріальній допомозі хоча б тому, що ціни на продукти харчування, речі першої необхідності можуть суттєво відрізнятись у різних регіонах та місцевостях, крім того, подружжя (колишнє подружжя) може нести додаткові витрати. Так, наприклад, особа, що відрізняється хворобливістю та постійно хворіє на грип, ангіну та т.п., може нести значні витрати на лікування, які практично навряд чи можливо стягнути на підставі ст. 90 СК України.

Не є правильним також висновок В.П. Маслова про те, що потреба у матеріальній допомозі має співвідносний зміст, тобто визначається шляхом співставлення доходів позивача та відповідача. Потреба у матеріальній допомозі не є співвідносним поняттям. У подружжя виникає аліментне зобов'язання тільки тоді, коли воно спроможне надати утримання. Як для визначення потреби уповноваженої сторони у матеріальній допомозі, так і при встановленні можливості надавати утримання аліментнозобов'язаної особи враховуються отримувані доходи чи можливість їх отримання (наприклад, можливість звернутися до відповідних органів за призначенням пенсії), наявність майна у власності, можливість отримувати доходи від цього майна, а також витрати на задоволення необхідних життєвих потреб, що включає достатнє харчування, одяг, плату за житло та комунальні послуги, витрати на лікування, сторонній догляд і т.д. Коли ж обоє подружжя не можуть задовольнити власні необхідні потреби, аліментне зобов'язання у будь-якому разі не виникає.

Що ж до можливості отримувати аліменти та необхідності надавати утримання іншим особам, то ці обставини по-різному враховуються щодо аліментоуповноваженого та аліментозобов'язаного подружжя.

При визначенні потреби у матеріальній допомозі непрацездатного подружжя та можливості іншого подружжя її надавати враховуються утриманці сторін, які за законом мають право одержувати утримання (аліменти). М.В. Антокольська та Н.А. Шишігіна зазначають, що враховуються ті утриманці, яких аліментозобов'язане подружжя повинно утримувати незалежно від матеріальної забезпеченості (діти, батьки, фактичні вихователі та ви-хованці). Слід зазначити, що згідно з главою 22 СК України аліментний обов'язок покладається на братів, сестер, діда, бабу, онуків, мачуху, вітчима, падчерку, пасинка, фактичних вихователів та вихованців в залежності від їх можливості надавати допомогу. КпШС України закріплював цю умову тільки щодо аліментування подружжя.

Дещо інша ситуація виявляється при аналізі можливостей подружжя отримувати аліменти від інших осіб. По-перше, слід погодитись з М.В. Антокольською, яка зазначає, що не можна враховувати можливість непрацездатного платника, котрий став би потребувати матеріальної допомоги після виплати аліментів, отримувати допомогу від осіб, зобов'язаних надавати йому допомогу за законом. Інакше ми будемо створювати цілий ланцюжок аліментних зобов'язань. Необхідно враховувати, – пише A.M. Рабець, – наявність у відповідача членів сім'ї та їх реальну можливість надавати йому матеріальну допомогу, оскільки іноді після стягнення аліментів відповідач сам потребує підтримки. У цьому разі, якщо відповідач не має реальної можливості отримати допомогу, у позові повинно бути відмовлено. Слід підкреслити, що відповідача у будь-якому разі не можна визначати спроможним надавати допомогу іншому подружжю, коли платник після виконання свого обов'язку сам би став потребувати допомоги.

По-друге, можливість отримати утримання від дітей аліментоуповноваженого подружжя не звільняє інше від сплати аліментів. У даному випадку суд може врахувати цю обставину при визначенні розміру аліментів. А.М. Рабець звертає увагу на те, що наявність у подружжя – позивача інших зобов'язаних по відношенню до нього осіб (дорослі діти, батьки і т.д.) не виключає аналогічного обов'язку другого подружжя, оскільки тут не тільки відсутня яка-небудь черговість, але й обов'язок може існувати і одночасно у декількох осіб. Ця обставина враховується тільки при визначенні розміру аліментів, проте, як підкреслює цей автор, у тому випадку, коли відповідна допомога недостатня для задоволення необхідних життєвих потреб. На нашу думку, у будь-якому разі наявність осіб, зобов'язаних утримувати позивача, повинна бути врахована саме при визначенні розміру аліментів, а не при встановленні потреби у матеріальній допомозі. Аліментне зобов'язання виникає незалежно від звернення до суду аліментоуповноваженої особи. Якщо існує кілька зобов'язаних суб'єктів, а непрацездатне подружжя звернулось з позовом тільки до одного, ми припускаємо, що інший надає допомогу добровільно. При цьому треба, очевидно, виходити з того, що аліментозобов'язані особи повинні бути залучені до утримання всі без винятку.

Н.А. Шишигіна пропонувала закріпити у відповідній статті (ст. 28 КпШС РРФСР, ст. 33 КпШС України) вказівку на обов'язок суду врахувати при визначенні розміру коштів, які стягуються на утримання подружжя, можливість отримувати допомогу від інших аліментозобов'язаних осіб. До ст. 33 КпШС України свого часу були внесені зміни, проте вони стосувалися тільки можливості одержати утримання від дітей. А у ч. 2 ст. 80 СК України зазначено, що суд при визначенні розміру аліментів одному з подружжя враховує можливість одержання утримання від повнолітніх дітей, а також і від батьків.

Згідно зі ст. 33 КпШС України розмір аліментів визначався судом у частковому відношенні до заробітку (доходу) з урахуванням матеріального і сімейного становища сторін. Ст. 91 СК РФ, на відміну від українського законодавства, зберігає визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі. На нашу думку, позиція українського законодавця щодо визначення розміру аліментів в залежності від обставин у частковому відношенні чи у твердій грошовій сумі у новому СК України, дозволить забезпечити більш гнучкий підхід до встановлення розміру утримання.

Ст. 80 СК України дозволяє встановлювати розмір аліментів як у частці від заробітку (доходу), так і у твердій грошовій сумі, а також у частці та твердій грошовій сумі одночасно. При цьому розмір аліментів суд визначає з урахуванням можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків та з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення.

Відповідно до ч. З ст. 80 СК України, розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом змінений за рішенням суду за позовною заявою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього матеріального і (або) сімейного стану.

Під матеріальним становищем (станом) слід розуміти всі ті обставини, що ми наводили вище, які характеризують матеріальне положення аліментоуповноваженої та зобов'язаної особи. Проте, якщо при вирішенні питання щодо задоволення позову враховується сам факт непрацездатності, для визначення розміру аліментів слід враховувати і ступінь її втрати.

Що ж стосується сімейного становища сторін, то під ним звичайно розуміється наявність у подружжя утриманців чи осіб, зобов'язаних надавати аліменти. З цієї точки зору при визначенні сімейного становища (стану) слід враховувати утриманців сторін, а також осіб, зобов'язаних утримувати непрацездатне подружжя, що потребує матеріальної допомоги.

Разом з тим В.І. Данілін та СІ. Реутов можливість одержувати аліменти від інших осіб та наявність утриманців відносять до "матеріального становища", а під "сімейним становищем" розуміють "знаходження у шлюбі чи розлученні, склад сім'ї, наявність чи відсутність у ній рідних дітей, всиновлених та інших членів сім'ї". А.М. Рабець підкреслює, що сімейне становище набуває правового значення не само по собі, а тільки як фактор, котрий справляє вплив на матеріальне становище сторін. Тому враховуються тільки ті сімейні зв'язки, які здатні породити аліментні правовідношення. Разом з тим вона зазначає, що, оскільки суспільство піклується про укріплення не тільки сімейно-правових зв'язків, але й неправових, повинні враховуватись всі сімейні зв'язки.

Проте, з нашої точки зору, при застосуванні норм щодо аліментування повинні враховуватись тільки правові зв'язки, власне аліментні правовідносини. Врахувати всі багатогранні і складні сімейні стосунки, які знаходяться за межами правового регулювання, просто неможливо. Нарешті, слід зазначити, що у всіх згаданих вище випадках при визначенні потреби у матеріальній допомозі, можливості її надавати, встановлення розміру аліментів слід виходити з реальної допомоги, яка надається (може надаватися) іншим особам та отримується (може отримуватись) від інших осіб, а не формально з існування аліментних зв'язків.

Окремого розгляду заслуговує проблема аліментування вагітної жінки. Так, деякі автори зазначали, що аліментне зобов'язання виникає тільки за умови потреби у матеріальній допомозі. Інші ж вважали, що аліментні зобов'язання у цьому випадку не пов'язуються законом з непрацездатністю матері та її потребою у матеріальній допомозі. На думку В.А. Рясенцева, існування цих обставин припускається, а тому позивач звільняється від обов'язку їх доведення у суді. Проте інші автори піддають цю позицію справедливій критиці, тому що всяка презумпція може бути спростована.

Ми приєднуємось до тих авторів, які не відносять потребу у матеріальній допомозі до умов виникнення аліментного обов'язку щодо дружини під час вагітності та протягом трьох (шести) років після народження дитини. На нашу думку, саме таким чином слід було тлумачити положення ст. 32 КпШС України.

Разом з тим Пленум Верховного Суду України зазначає: "При вирішенні спорів про обов'язки подружжя по взаємному утриманню необхідно виходити з того, що за змістом ст. 32 КпШС України правом на стягнення аліментів користується не лише один із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, зокрема, дружина в період вагітності й протягом трьох років після народження дитини чи під час перебування у відпустці по догляду за хворою дитиною до досягнення нею шести років, а й чоловік, якому надано таку відпустку, або будь-хто з батьків, який у зв'язку з доглядом за спільною дитиною – інвалідом віком до вісімнадцяти років чи спільною дитиною – інвалідом першої групи з дитинства був вимушений залишити роботу або не працює і потребує матеріальної допомоги".

Ю.С. Червоний, позитивно оцінюючи рішення щодо права чоловіка на аліменти, разом з тим справедливо вказує на ту обставину, що наведене роз'яснення фактично виходить з необхідності існування непрацездатності та потреби дружини у матеріальній допомозі, а це не відповідає змісту ст. 32 КпШС України.

У новому СК України законодавець більш чітко сформулював відповідну норму. Так, згідно зі ст. 84 СК України дружина під час вагітності, а також, якщо вона проживає з дитиною до трьох або шести років (у випадку коли дитина має вади фізичного, або психічного розвитку), має право на утримання за умови, що чоловік має змогу таке утримання надавати. Право на утримання виникає незалежно від її матеріального стану, а також від того, працює вона чи ні. Ст. 86 СК України передбачає у разі проживання чоловіка з дитиною до трьох або шести років аналогічні права на утримання.

Ч. З ст. 26 КпШС РРФСР раніше прямо передбачала, що дружина має право на отримання аліментів тільки у тому випадку, коли вагітність настала до розірвання шлюбу. КпШС України цього не передбачав, але, як зазначав В.Ф. Маслов, це правило випливає із загальних положень Кодексу. Автори коментарю КпШС України також вказують на те, що вагітність повинна наступити у період зареєстрованого шлюбу. Неточності припускається О.Н. Якименко, який пише буквально наступне: "аліменти можуть бути присуджені при умові, що вагітність настане під час шлюбу, але не пізніше десяти місяців після розлучення". Ми приєднуємось до тих авторів, які вважають справедливим покладення аліментного обов'язку тільки на чоловіка, який є батьком дитини. На наш погляд, слід було б у СК України закріпити положення, згідно з яким право на одержання утримання (аліментів) має вагітна дружина, колишня дружина, яка вагітна, якщо вагітність настала до розірвання шлюбу.

У літературі вказується на те, що при визначенні розміру аліментів потрібно враховувати не тільки потреби жінки, але й народженої дитини. Проте, на наш погляд, останні не повинні прийматися до уваги, оскільки батьки зобов'язані сплачувати аліменти і на утримання дитини, цей обов'язок існує незалежно від їх матеріального становища.

Деякі автори вважали можливим за певних умов існування аліментного зобов'язання і щодо подружжя, яке здійснює догляд за дитиною, котра не досягла 8 років, оскільки саме ця категорія осіб враховується у пенсійному законодавстві. Як зазначає A.M. Рабець, цю позицію слід підтримати, хоча за чинним законодавством для неї поки що відсутні правові підстави.

Ст. 88 СК України поширила аліментування на подружжя, що здійснює догляд за дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду. Ці особи мають право на одержання утримання незалежно від непрацездатності, а також: незалежно від свого матеріального становища.

Ми схвалюємо цю новелу, але, на нашу думку, у статті 88 СК України треба прямо зазначити, що подружжя має право на утримання тільки у тому випадку, коли воно опікується спільною дитиною, оскільки формулювання статті 88 СК України дає підставу визнати право на утримання при догляді за будь-якою, а не тільки спільною дитиною. Крім того, слід уточнити, що ця норма поширюється також і на колишнє подружжя.

У літературі нема єдиної точки зору щодо класифікації підстав припинення аліментного зобов'язання. А.М. Рабець чітко розрізняє підстави звільнення від обов'язку по утриманню другого з подружжя або обмеження цього обов'язку строком та підстави припинення аліментного зобов'язання, оскільки при наявності останніх втрата права на аліменти не залежить від розсуду суду.

Н.А. Шишигіна поділяє всі підстави припинення аліментних зобов'язань на три групи. Так, вона виділяє підстави, що автоматично призводять до припинення зобов'язання, а також; ті, що мають бути встановлені у суді. Третя ж група охоплює підстави, які може врахувати суд.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 82 СК України право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу.

Ч. 3 ст. 82 СК України передбачає, що право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги; платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу.

Право одного з подружжя на утримання припиняється також у випадках, передбачених статтями 83, 85, 87, 89 СК України.

Ст. 35 КпШС України передбачала право суду звільнити від обов'язку по утриманню чи обмежити цей обов'язок строком. Н.В. Орлова підкреслювала, що радянське сімейне право на відміну від буржуазного не ставить аліментування у залежність від встановлення вини подружжя. Проте характерною тенденцією зарубіжного законодавства є відмова від принципу вини. Разом з тим цілком зрозуміла позиція українського законодавця, який враховує поведінку подружжя та причини настання непрацездатності (абз. З та 4 ч. 1 ст. 35 КпШС).

Згідно з п. 2, 3, 4 ч. 1 ст. 83 СК України рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його строком, якщо непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги виникла у результаті вчинення ним умисного злочину, або непрацездатність чи тяжка хвороба були приховані від другого подружжя при реєстрації шлюбу, а також;, якщо одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги.

На наш погляд, слід підтримати позицію законодавця, який у СК України залишив питання позбавлення права на аліменти на розсуд суду, який вже буде враховувати конкретні обставини тієї чи іншої справи.

Разом з тим в літературі обґрунтовано вказується на суперечливість положень ч. 5 ст. 75 та п. 2 ч. 1 ст. 83 СК України. Так, відповідно до ч. 5 ст. 75 СК України той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом, не має права на утримання, а відповідно до ст. 83 у зазначеному випадку рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його строком.

Отже, ця колізія повинна бути виправлена законодавцем, а до цього часу, на нашу думку, слід на практиці керуватись саме нормою ч. 5 ст. 75 СК України. Пропонуємо внести відповідні зміни до СК України і взагалі виключити ч. 5 ст. 75, а відповідну частину ст. 83 доповнити такою підставою для позбавлення права на аліменти або обмеження його строком, як негідна поведінка у шлюбних відносинах.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 83 СК України суд може позбавити одного з подружжя права на утримання або обмеження його строком у випадку, якщо подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий час.

Що ж до терміну нетривалого перебування у шлюбних відносинах, то у літературі вказувались різні строки – шість місяців, рік, п'ять років, десять років. Проте судова практика і більшість науковців виходять з того, що максимальна межа становить п'ять років. Саме такий термін перебування у шлюбних відносинах ми пропонуємо встановити безпосередньо у ст. 83 СК України.

Відповідно з ч. 1 ст. 82 СК України право одного з подружжя на утримання, яке воно має після розірвання шлюбу, припиняється у випадку реєстрації з ним повторного шлюбу. Але законодавець залишає поза увагою фактичні шлюбні відносини, у яких може знаходитись ця особа. Такий підхід на практиці може привести до того, що аліментоуповноважена особа свідомо не буде укладати новий шлюб, щоб не втратити права на аліменти від колишнього подружжя.

Подібна ж проблема виникла у Німеччині, тоді як за французьким законодавством сплата аліментів припиняється не тільки у випадку укладення нового шлюбу, але й зі вступом до фактичних шлюбних відносин. У зв'язку з цим перед законодавцем постала проблема: зберегти індиферентність до "позашлюбної сім'ї" чи віднести фактичні відносини до обставин, що припиняють зобов'язання за попереднім шлюбом, і таким чином певною мірою прирівняти засновану на шлюбі та "позашлюбну сім'ю"1. Ми пропонуємо надавати правове значення у цьому разі тим фактичним подружнім відносинам, які існують більше п'яти років. Якщо прирівнювати осіб, які знаходяться у фактичному шлюбі більше п'яти років, до подружжя відносно прав та обов'язків щодо аліментування, то цілком логічним є перехід обов'язку по утриманню до фактичного подружжя.