Джозеф конрад (1857–1924)

Батько письменника – Аполло Коженевський, польський шляхтич і журналіст, у 1863 р. був засланий з сім’єю до Вологди за участь у підготовці повстання проти царату. Його син – Теодор Юзеф Конрад Коженевський – почав службу простим матросом і закінчив її на посаді капітана, а згодом став знаменитим англійським письменником.

Його перші читачі насилу могли повірити, що він вивчив англійську мову лише у двадцять років. Усі книги Конрада написані англійською, він прийняв англійське підданство, але Польща завжди жила в його пам’яті. Він вірний їй і коли признається одному зі своїх польських кореспондентів: «Ніколи ні розумом, ні серцем не відділяв я себе від моєї батьківщини і, хоч я й пишу англійською, можу вважатися вашим співвітчизником»; і коли в Англії бере собі ім’я Конрад, як у героя польського поета А. Міцкевича Конрада Валенрода; і коли перед смертю ділиться з близькими потаємним бажанням – померти на батьківщині.

Твори Конрада можна прочитати по-різному. Можна «бачити в них лише захоплюючі пригоди: змови, гонитви, злочини, що відбуваються в екзотичних країнах. Життя його героїв – вигнанців, волоцюг, авантюристів – сповите таємницею, що поступово прояснюється із розвитком дії. Так що його книги мають право вважатися авантюрними, пригодницькими, навіть детективними.

У нього є й інші герої – люди обов’язку, сильні, мужні, що живуть під девізом: «Роби або помри!». Тільки в морі віч-на-віч з могутньою стихією, вони, такі нудно-пересічні на суші, стають справжніми чоловіками, що йдуть назустріч випробуванням і не чекають ні нагород, ні визнання. І значить, Конрада можна назвати «співцем моря», «оповідачем морських історій», як і називала його англійська критика тих років.

У книгах Конрада обов’язково присутнє кохання, що поглинає людину цілком, – почуття, яке часто не бажане і не очікуване, наслідком якого може бути тільки смерть. Усе це є у Конрада. Але за пригодами і таємницями, екзотикою дальніх островів і любовними трагедіями завжди відчувається й інше – космічна відчуженість світового порядку від волі людини, проклятої самотністю.

Що таке самотність, Конрад – «чужинець», що думав французькою, говорив англійською, а під час хвороби, за словами близьких, марив польською, – знав добре. Але тема самотності в його творчості зумовлена не тільки особистими причинами. Вона усвідомлювалася письменником як універсальний закон, що керує долею кожної людини. І цінність людського життя у Конрада визначається здатністю протистояти цій фатальній заданості, бути людиною «неспокою», якщо пригадати назву його ранньої збірки – «Оповідання про неспокій» (1898 р.).

Заглушаючи гуркіт срібних копалень і шелестіння морського прибою, таємничий шепіт джунглів і шум великого міста, усе голосніше і голосніше – від твору до твору – звучить голос автора, що оспівує велич людини, яка приречена на самотність у світі і не примирюється з ним, протиставляє йому свою волю і мужність.

У передмові до книги «Особисті спогади» (1912 р.) Конрад відзначає: «Ті, хто читає мене, знають моє твердження, що життя спирається на кілька дуже простих ідей, старих як світ. Одна з них – ідея солідарності».

Цю ідею втілюють перш за все люди, що пройшли випробування морем (для Конрада «ми»), – особлива частина людства. Головний закон морського братства – відчуття відповідальності один за одного, позбавлена хизування самовідданість. Коли море вибухає могутньою, справді апокаліптичною енергією, відкривається істинна правда про людину: вона незмірно мала і слабка у боротьбі з розбурханою безоднею, але сам факт боротьби несе в собі відсвіт величі.

Уперше до філософії «морського братства» Конрад звертається в повісті «Юність» (1902 р.). П’ять чоловік слухають оповідання капітана Марлоу (це один з постійних оповідачів у творах Конрада) про його перше морське випробування. Автор не подає імен слухачів, вони не беруть участі у дії, але це не «службові» фігури. «Усі ми, п’ять, були зв’язані міцними узами морського братства, вірність яких недосяжна для інших людей».

У центрі повісті – юний Марлоу. Йому двадцять років, він одержує місце другого помічника капітана і, хоча його судно – брудна посудина, що доживає свій вік, надзвичайно пишається собою і своїм положенням. Коли корабель починає протікати, розвалюватися у відкритому морі і матроси викачують воду вахта за вахтою, забуваючи про час і дні тижня, пам’ятаючи тільки про обов’язок, герой все ж таки знаходить час подумати: «Так це ж з біса чудова пригода. Як у книжці. Я був задоволений, від цього випробування я не відмовився б ні за які блага у світі. У мене бували хвилини тріумфу». І через десятиріччя Марлоу гордовито згадуватиме свій юнацький ентузіазм і силу, яку море «дало вам можливість відчути».

Море – герой багатьох книг Конрада – завжди складний, різноплановий образ. Незбагненна бурхлива енергія моря примушує сприймати його як живу істоту, загадкову і привабливу. Це й безглуздо жорстока стихія. Але це ще й втілення «божественної величі Всесвіту».

Зло як неодмінна частина світу зображається в одній з найзагадковіших повістей письменника – «Серце тьми» (1899 р.). У центрі повісті – агент торгової компанії Куртц, в жилах якого змішалося стільки різної крові, що автор говорить: «Уся Європа брала участь у створенні Куртца». Куртц щиро вважає себе гуманістом, покликаним нести тубільцям світло цивілізації. Але якщо дикуни чинять опір, їх потрібно підпорядкувати «благій силі» прогресу. Система підкорення красномовно втілюється в «гаї смерті», де лежать «чорні тіні хвороби і голоду», і у висохлих відрубаних головах, що «прикрашають» огорожу навкруги будинку Куртца. В ім’я благої цілі Куртц створює пекло, яке врешті-решт руйнує і його самого.

Роман «Лорд Джим» (1900 р.) належить до числа найвідоміших творів Конрада. Критика по-різному трактує цю книгу. Частіше всього її сприймають як трагедію вини і спокути (варіант – злочину і покарання). Сам Конрад у передмові визначає її як трагедію втраченої честі.

Уже на самому початку оповіді виникає відчуття таємниці, пов’язаної з долею героя. Якісь загадкові обставини примушують його приховувати своє прізвище, раптово покидати обжиті місця, йти все далі й далі від цивілізації, поки він не опиниться у відрізаному від світу селищі Патюзан. Велику частину історії Джима, якого за благородність і великодушність жителі Патюзана нарекли Тюаном (Лордом), розказує капітан Марлоу, і разом з його мовчазними слухачами читач поступово осягає таємницю Джима.

Син сільського пастора, він рано виявив покликання до корабельної служби. Оволодівши морським ремеслом, вступив штурманом на пароплав «Патна», що перевозив паломників. Під час плавання судно наштовхнулось на перешкоду. Вирішивши, що катастрофа неминуча, капітан з помічником порушили морську заповідь і залишили корабель із сплячими пасажирами напризволяще. В останню хвилину – не зі страху, а з якоїсь іншої причини – Джим стрибнув у шлюпку разом з ними.

Хоча «Патна» не потонула, втікачів судили. Джима позбавили диплома штурмана. Але сам собі він виносить більш суворий вирок: відтепер все подальше його життя визначатиметься прагненням повернути не тільки повагу оточуючих, але й самоповагу.

Це вдається йому після довгих поневірянь, у Патюзані. Але і тут, де він став для місцевих жителів Лордом Джимом, втіленням справедливості, мужності і честі, де знайшов своє єдине кохання, доля готує йому нові випробування. І хоча його вина тільки в зайвій довірливості, розплачується він за неї життям.

Серед різних тлумачень роману є й таке: «Патна» – це Патріа (Батьківщина), і тоді все оповідання набуває алегоричного значення. Доля Джима не що інше, як доля самого Конрада. Він також вчинив свій «стрибок за борт», залишивши Польщу, і, зазнаючи мук каяття, втілює їх у романі. Звичайно, можна знайти в книзі підстави і для цієї точки зору. Але, мабуть, найголовніше для письменника – показати спільність людських доль. Воістину, Джим «був одним з нас».

Конрада-художника відрізняє вражаюча здатність «бачити» «Ціль, якої я намагаюся досягти за допомогою написаного слова, – це примусити вас почути, відчути, а перш за все примусити вас побачити», – писав він у передмові до роману «Негр з «Нарциса»» (1897 р.).

Достатньо навіть щонайменшого зсуву в сприйнятті звичних речей або трохи зміненої точки зору при погляді на них, щоб раптом відкрилося якесь глибинне бачення, момент прозріння, про яке Конрад говорить вустами героя повісті «Фальк» (1903 р.): «...дріб’язковий звук, ймовірно, лише найбуденніший жест відкриває нам усе безглуздя, усю самовдоволену дурість нашого добросердя».

Конрад мав великий вплив на багатьох письменників XX століття. Е. Хемінгуей і У. Фолкнер, Г. Грін і К. Г. Паустовський високо цінували його творчість, а Т. Манн назвав його «першим оповідачем епохи».

Протистояння людини і стихії дуже яскраво описано Конрадом у повісті «Тайфун» (1902 р.).

Капітан Мак-Вір пересічний і навіть обмежений. У нього немає ні марнолюбства, ні уяви; інструкції для нього непорушні, і довіряє він лише фактам – «тільки вони й доходили до його свідомості». Але коли насувається шторм, він вважає своїм обов’язком зустріти його лице в лице.

Із грізною морською стихією, коли «здавалося, все вибухало навкруги судна, струшуючи ним, заливаючи хвилями, немовби у повітря злетіла гігантська гребля», б’ється людина непохитна, що не відає страху. «Витримаємо!.. Проб’ємося!.. Увесь час назустріч...» – говорить капітан своїй команді.

Слова Мак-Віра: «На світі немало бурь, і потрібно йти напролом» виражають не тільки мужність. Це кодекс честі людини, що не знає слабкості і не думає про компроміс.

У тому, як Конрад прийшов у літературу, дивним чином поєднуються випадковість і закономірність. У вересні 1889 р. він, ніби між іншим, починає записувати факти і враження, що нагромадилися за роки морських поневірянь. І хоча пізніше Конрад сам зізнається: «…ніколи я не мав марнослав’я стати письменником...» – незабаром уже було ясно, що це вже не розрізнені нотатки, а рукопис роману, який отримає назву «Примха Олмейєра» (1895 р.).

Випадковістю виявилося те, що в 1891 р. на кораблі, де Конрад служив першим помічником капітана, вирушили на острів Самоа для зустрічі з письменником Р. Л. Стівенсоном двоє молодих людей, одним з яких був Дж. Ґолсуорсі, згодом знаменитий автор «Саги про Форсайтів». Йому й ризикнув Конрад показати рукопис. Висока оцінка Ґолсуорсі, а потім і відомого англійського видавця Едварда Гарнетта примусила Конрада задуматися над можливістю всерйоз зайнятися літературною працею.

А ось закономірність: у роду Коженевських писали багато. Дід Конрада по батькові – автор трагедії і віршів; неабиякими літературними здібностями володіла мати; блискучим перекладачем і журналістом був батько; мемуари писав і дядько, Тадеуш Бобровський, який виховував хлопчика після смерті батьків. Як сам Конрад трохи іронічно зазначає в автобіографії, він не «міг не підтримати цю сімейну традицію».