26. Історія розвитку та поширення в сучасному світі буддизму.

БУДДИЗМ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Навіть злива з золотих монет не втамує пристрасті. Мудрий той, хто знає: пристрасті хворобливі і мало від них радощів.

Будда

Буддизм, християнство та іслам — світові релігії. Вони отримали таку назву через найбільшу поширеність у світі та величезну кількість їхніх прихильників-віруючих, але головне — через інтегративну соціальну функцію у суспільстві. Ці релігії виникли як результат тривалого розвитку політичних, економічних і культурних контактів між народами в епоху великих історичних зрушень, зміни суспільно-економічних формацій, в умовах формування держав-імперій, коли виникла необхідність у духовному об'єднанні в єдиній державі численних народів з їхніми релігіями, традиціями, звичаями, способами життя, у доповненні світових імперій світовими релігіями.

Для всіх світових релігій характерний прозелітизм (від гр. — новонавернений), тобто відданість віруючих своїй релігії та прагнення їх навернути до неї людей інших віросповідань. Ці релігії відрізняються також міжетнічністю і космополітичністю (від гр. — космополіт, громадянин Всесвіту). Вони не поділяють своїх послідовників за ознаками національної належності, майнового стану, соціального статусу, статі або віку. Тотальному поширенню цих релігій сприяли також ідеї всезагальної рівності, простота і доступність догматики і культу, що ними утверджуються і поширюються. Світові релігії — найвищий на сьогодні історичний тип релігій і найбільш розвинений етап релігійної еволюції. Кожна з них формувалась у певному історичному середовищі, в умовах конкретної культурно-історичної спільноти народів, що визначило їхні характерні особливості, відмінності від інших релігій і ареали переважного функціонування.

5.1. Умови виникнення і становлення буддизму

Буддизм — найдавніша зі світових релігій, що отримала назву від імені, а точніше від почесного титулу її основоположника — Будда, що означає просвітлений. Буддизм "старший" за християнство на п'ять століть, а за іслам — на дванадцять століть. За два з половиною тисячоліття свого існування буддизм створив і розвинув не тільки релігійні уявлення, культи, філософію, а й літературу, мистецтво, систему освіти, іншими словами — справжню цивілізацію.

Буддизм увібрав у себе безліч різноманітних традицій народів країн, що потрапили у сферу його впливу, визначив спосіб життя і думки мільйонів людей. Більшість послідовників буддизму проживають у країнах Південної та Південно-Східної Азії, Шрі-Ланці, Непалі, Бутані, Китаї, Монголії, Кореї, В'єтнамі, Японії, Камбоджі, М'янмі (колишня Бірма), Таїланді, Лаосі. В Росії буддизм традиційно сповідують буряти, калмики й тувинці. В Україні та інших європейських державах існують окремі громади буддистів зі своїми монастирями.

Буддизм був і залишається релігією, що набуває різних форм залежно від того, де вона поширена. Наприклад, у Китаї буддизм — це релігія, що говорить зі своїми віруючими мовою національних уявлень про найважливіші цінності життя та китайської культури загалом, а в Японії буддизм — це вже синтез японської культури з ідеями буддизму і релігією синто. Така здатність гармонійно вписуватись у навколишній культурний ландшафт дала буддизму можливість упродовж століть увібрати в себе величезну кількість місцевих вірувань, культів, народних обрядів, культур, ідеологій, літературних і художніх традицій на всьому географічному просторі свого впливу.

Буддизм не вимагає від своїх послідовників докорінної зміни їхнього способу життя і звичок, у тому числі відмови від обрядів на честь місцевих богів; не заперечує богів інших релігій, але попереджає, що їхнє шанування, якими б могутніми ці божества не вважались, принесе людям тільки тимчасове полегшення, а не остаточне спасіння. Буддист може одночасно сповідувати даосизм, синтоїзм, будь-яку іншу "місцеву" релігію. У зв'язку з цим дуже складно встановити кількість буддистів у світі (за різними джерелами, їх від 700 млн до 1 млрд).

Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії, коли на її території відбувався процес формування великих рабовласницьких держав, їхніми попередниками були численні племінні республіки і монархії. Вони ворогували між собою, безперервно воювали одна з одною, захоплювали території сусідів і до кінця VI ст. до н, е. були поглинені могутніми давньоіндійськими державними утвореннями Магадха і Кошала. Соціальний устрій цих держав був кастовим.

Найбільш впливовою релігією в давньоіндійському суспільстві був брахманізм. За своєю суттю це була подальша еволюція ведичної релігії у період становлення в Індії раннього рабовласництва. Культова практика брахманізму передбачала, в основному, жертвоприношення численним богам і складні ритуали на випадок різних подій у житті людини. Коли стало очевидним прагнення брахманів за допомогою своєї релігії зосередити у своїх руках не тільки духовну, а й політичну владу в суспільстві, кшатрії за підтримки вайш'їв, усупереч брахманізму, створили власну релігію — буддизм.

Буддизм сформувався як релігія-протест не тільки проти брахманізму, а й проти його соціальної опори — кастового ладу. Його першими прихильниками стали численні тоді аскети-подвижники і пустельники (від гр. — вправа, подвиг). Це були люди, які жили завдяки милостині, свідомо відмовлялись від життєвих благ, стримували свої природні бажання і прагнення. Вони не визнавали ритуалів, що їх пропонували брахмани, і зміст свого існування вбачали у цілковитому зосередженні на внутрішньому духовному житті.

Буддизм першим у давньоіндійському суспільстві звернувся до людини не як до представника будь-якої соціальної групи, клану, племені або статі, а як до особистості. На відміну від брахманізму, буддизм визнає здатність жінки нарівні з мужчиною досягати найвищої духовної досконалості, а головним у людині вважає лише її особисті якості та досягнення. Навіть слово "брахман" набуло у буддизмі іншого значення, ніжу брахманізмі. Воно означає у ньому благородну і мудру людину, незалежно від її походження. Людина визнається брахманом, йдеться в одному з класичних творів раннього буддизму "Дхаммапада" (від санскр. — шлях дхарми), не за походженням її або її матері, а за відмову від життєвих благ, відстороненість від світу; за її правдиву, повчальну, без дотепів і образ, мову; за усвідомлення свого попереднього існування; за сприйняття Неба і пекла; за те, що, будучи мудрецем, вона здійснила все, що можна здійснити1.

Отже, буддизм виник у Стародавній Індії в умовах формування на її теренах великих рабовласницьких держав, розпаду родоплемінних відносин, посилення соціального гноблення, падіння авторитету касти жерців-брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, що складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників. Як виразник їхніх інтересів у боротьбі проти касти брахманів буддизм завжди виступав проти каст взагалі, за соціальну рівність людей. Народні маси буддизм приваблює визнанням усіх людей рівноправними та обіцянкою позбавити їх від земних страждань у потойбічному житті.

Основоположником буддизму вважається Шак'ямуні (від санскр. — мудрець із племені шак'я). За легендою, він багато разів перероджувався, у кожному з перероджень збирав чесноти і з'являвся на землю для того, щоб виконати рятівну місію та вказати людям шлях до позбавлення від страждань. Міфологія оповідає про 560 його перероджень: 83 рази він був святим, 58 — царем, 24 — ченцем, 18 — мавпою, 13 — торгівцем, 12 — куркою, 8 — гусаком, 6 — слоном, а ще рибою9 щуром, теслею, ковалем, жабою, зайцем. В останньому переродженні він з'явився в подобі Сіддхартхи (той, хто досяг мети або виконав своє призначення), принца однієї з невеличких держав Північно-Східної Індії. Сіддхартха з'явився на світ не так, як всі люди. Його мати побачила вві сні білого слона, що ввійшов у її бік. За деякий час після того вона народила через пахви немовля і за кілька днів померла (за деякими джерелами — відійшла на небеса, щоб не померти від захоплення сином). Хлопчик народився з тридцятьма двома ознаками "великої людини": золотистим кольором шкіри, знаком колеса наступні, широкими п'ятами, світлим колом волосся між брів, довгими пальцями рук, довгими мочками вух і т. ін. Його батько Шуддходаан, цар з роду Гаутами, племені шак'я, оточив свого сина поклонінням, пишнотою і предметами розкоші, дав йому блискучу світську освіту, одружив із чудовою дівчиною, яка незабаром подарувала цареві внука. Водночас Шуддходаан приховував від сина всі темні сторони життя. Ще хлопчиком Сіддхартха любив усамітнюватися, мріяти і заглиблюватися у себе, переживаючи при цьому моменти надзвичайних просвітлень. Одного разу, коли він зі своїм слугою прогулювався містом, йому зустрілися покрита струпами хвора людина, згорблений старець, поховальна церемонія, занурений у роздуми аскет. Сіддхартху схвилювало побачене. На запитання про причини усіх цих негараздів він не одержав переконливих відповідей ні від слуги, ні від своїх вихователів. Тієї ж ночі принц залишив палац, літнього батька, дружину, сина і, сподіваючись знайти у самітництві шлях позбавлення людей від страждань і нещасть, розпочав життя мандрівного проповідника. На той час йому виповнилось 29 років. Сіддхартха швидко опанував найскладніші аскетичні практики — контроль дихання, уміння переносити голод, спеку і холод, впадати у транс (особливий стан, перебуваючи в якому людина звільняється від своїх почуттів і нібито з'єднується з "Вищим Розумом"), однак його постійно переслідувало відчуття незадоволеності. Після шести років аскетичного пустельництва і чергової невдачі у спробі досягти вищого прозріння шляхом голодування Сіддхартха переконався у тому, що самозречення не веде до істини. Тоді він відновив свої сили, усамітнився на березі річки під деревом, яке з того часу носить назву дерева бодхі (від санскр. — знання), і занурився у роздуми. Перед внутрішнім зором Сіддхартхи пройшло все його життя, минуле, сучасне й майбутнє усіх живих істот, і після цього йому відкрилась вища істина — дхар-ма. З тієї хвилини Сіддхартха став Буддою, тобто Просвітленим. Тоді ж він вирішив навчати дхарми всіх людей незалежно від їхнього походження, соціального стану, мови, статі, віку, характеру, темпераменту і розумових здібностей. Демон зла Мара намагався примусити Просвітленого не вказувати людям шлях до спасіння. Він залякував його страшними бурями, грізним воїнством, посилав своїх красунь-дочок, щоб вони спокусили Будду радощами життя, але той не піддався на хитрощі Мари і незабаром проголосив свою першу проповідь. Вона стала основою віровчення буддизму. Першими слухачами Будди були п'ять пустельників (його майбутніх учнів) і два олені.

За переказами, у цій проповіді Будди йшлося про дві "крайності" у поведінці людини, що заважають їй віднайти шлях до спасіння. Одна з них — життя у світських утіхах, що, на його думку, є низьким, темним, безрезультатним. Інша крайність — життя у самозреченні. Воно також безрезультатне, страждальницьке. Будда почав проповідувати людям середній шлях до вищих знань, розуміння, умиротворення і просвітлення. Він назвав його "серединним", проміжним між почуттєвим життям і аскетичною практикою, але без їхніх крайнощів. Згідно з буддистськими джерелами, цією проповіддю Сіддхартха завоював прихильників серед різних верств суспільства, в тому числі серед багатих і впливових людей.

Будда помер у містечку Кушинагара під час трапези, отруївшись несвіжим м'ясом, що його він нібито з'їв сам, аби не постраждали його супутники. Тіло Будди, за традицією, було піддано кремації, а попіл був поділений між вісьмома його послідовниками з різних громад, які поховали його у восьми різних місцях. Над місцями поховань були споруджені меморіальні надгробники-ступи. За тією ж легендою, один з учнів Будди врятував із похоронного багаття його зуб, що нині є головною реліквією буддистів. Сьогодні "зуб Будди" знаходиться у храмі міста Канді на острові Шрі-Ланка.

Зі смертю Будди пов'язується початок існування буддизму як релігії. Але ким є Будда для буддистів — учителем, богом чи лише одним з численних будд, тобто особистостей, які досягли просвітлення і проживають у різних місцях Всесвіту? Скоріш за все, Будда — Вчитель, оскільки він не тільки відкрив людям шлях до спасіння, а й навчив, як іти до нього. Складніше дати відповідь на запитання "Чи Бог Будда?", оскільки буддисти заперечують саме поняття божества. Для них Будда — людина, яка прожила

80 років. За одними джерелами він жив з 656 по 476 р. до н. е., за іншими — з 624 по 644 р. до н. е., також є джерела, за якими Будда жив з 488 по 368 р. до н. е. Водночас буддисти наділяють Сіддхартху такими чеснотами, що ними в інших релігіях володіють лише боги: всемогутністю, здатністю творити чудеса, набувати різноманітного вигляду, впливати на перебіг об'єктивних процесів тощо.

Буддизм визнає існування неймовірної кількості будд у різних світах і в різні часи. У цій релігії є будд и минулого, теперішнього і майбутнього. Є групи людей, які налічують тисячу будд. Є буд-ди, які уособлюють різноманітні види діяльності і явища природи: будда лікування і будда незмірного світла, будда безперечної істини і Всесвіту, космічний будда, але тільки для одного з них, того, хто став Вчителем людства, цей епітет є першим і головним його ім'ям. Будда-Сіддхартха, хоч формально він не Бог, а Вчитель, фактично визнається богом. За всю історію свого існування буддизм не зміг ані пояснити, ані подолати цю суперечність, та й не намагався цього зробити. Підтвердженням такому висновку може слугувати саме це віровчення.

Доктрина буддизму

Як і всі інші релігії, буддизм обіцяє людям порятунок від страждань, нещасть, страху смерті. Проте він не визнає безсмертя душі, не вважає її вічною і незмінною, не вбачає ніякого сенсу в прагненні до вічного життя на небесах, оскільки, з погляду буддизму, вічне життя — це лише нескінчений ланцюг перероджень, зміна тілесних оболонок. У буддизмі для її позначення прийнятий термін сансара (від санскр. букв. — блукаючий).

Світ сансари для буддистів — це безперервний потік народжень, смертей і нових народжень, виникнення, руйнування і нового виникнення. У ньому бере участь усе живе й неживе на всіх рівнях існування. Кількість цих рівнів невичерпна. Буддистські тексти стверджують, що їх більше, ніж води в океані або піщинок у Гангу. У кожного з них є свій суходіл, океан, повітря, безліч небес, де проживають боги, і ступенів пекла для демонів і духів злих предків. Однак головних рівнів три: світ Брахми, світ богів і напівбогів, а також світ бога Мари — уособлення смерті і різних спокус, яких зазнає людина; вплив Мари поширюється на безліч сфер пекла.

Світи (рівні буття), згідно з буддизмом, не вічні. Кожний з них виникає, розвивається і руйнується впродовж однієї махаткальпи тривалість якої — мільярди земних років. Не всі її періоди щасливі, щасливими з них є лише ті, під час яких з'являється Будда. У теперішній махаткальпі очікується поява тисячі будд. Найбільш популярними з них вважаються шість, які жили у світі людей до Шак'ямуні: Вішбаха, Віпаш'їн, Шикхін, Кракучханда, Канакамуні, Каш'япа. Прихід Будди очікується у майбутньому.

Сутність людини, згідно з буддизмом, незмінна. Змінюється лише буття людини, причому тільки під впливом її власних вчинків. За поганої поведінки на людину чекають хвороби, бідність, приниження; за гарної — радість і задоволення. При цьому будди не можуть карати грішників або нагороджувати праведників. Буддизм не визнає пророцтв і підкреслює, що доля будь-якої людини залежить тільки від її власних зусиль у процесі постійної та свідомої роботи над собою.

Буддизм починається з учення про "чотири благородні істини", що їх Сіддхартха шукав упродовж семи років свого пустельництва, і що "відкрились" йому в момент "просвітлення": про страждання, про причини страждань, про шляхи усунення причин страждань і про шляхи припинення страждань.

Згідно з першою істиною, страждання — частина життя будь-якої людини: смерть є страждання; присутність того, кого ми ненавидимо — страждання; розлучення з тим, кого ми любимо, — страждання; нездатність отримати те, чого ми бажаємо, — страждання; небажання розлучатися з нашим існуванням — теж страждання. (У сучасному розумінні страждання — мука, стан болю, хвороби, горя, печалі, страху, журби, тривоги.)

Друга істина — про причини людських страждань. Вони знаходяться у самих людях, у їхніх бажаннях і пристрастях, у прагненні задоволень, грошей, могутності за життя.

Третя істина — про шляхи подолання страждань. Оскільки причиною страждань є сама людина, остільки вона може і перебороти себе. Щоб покласти край стражданням, слід утримуватися від потурання своїм бажанням.

Четверта істина — про практичний шлях відмови від бажань і пристрастей, тобто звільнення від страждань. Цей шлях називається у буддизмі "серединним шляхом" або "благородним восьмиступінчастим шляхом спасіння", певною золотою серединою, компромісом між аскетизмом і гедонізмом (від гр. — задоволення). Він включає такі складові.

1. Правильні погляди, тобто погляди, в основу яких покладено "чотири благородні істини".

2. Правильну рішучість, тобто готовність до подвигу в ім'я істини.

3. Правильну мову, тобто мову доброзичливу, щиру, правдиву.

4. Правильну поведінку, тобто поведінку без зла до інших людей.

б. Правильний спосіб життя, тобто спосіб життя мирний, чесний, без злих задумів.

6. Правильні зусилля, тобто самовиховання і самовладання.

7. Правильну увагу, тобто запобігання, застереження, постійну турботу про потреби інших людей.

8. Правильне зосередження, тобто концентрацію і споглядання за допомогою медитативних методик для внутрішнього спокою і перебування у злагоді з самим собою і з оточенням.

Як видно, буддистський "восьмиступінчастий шлях спасіння" містить у собі три основні вправи моральності, споглядання і мудрості: культуру поведінки (правильні думки, слова, дії), культуру медитації правильне усвідомлення і зосередження) і культуру мудрості (правильні погляди).

Культура поведінки — це основні заповіді буддизму: не вбивати, не брати чужого, не говорити неправду, не пиячити, не чинити перелюбу і т. ін., а також чесноти щедрості, вихованості, покірливості, очищення тощо.

Культура медитації — це система вправ для досягнення внутрішнього умиротворення, заглиблення у себе і приборкання пристрастей.

Культура мудрості — це пізнання чотирьох благородних істин. Вони багато в чому нагадують принципи лікування: історія хвороби, діагноз, визнання можливості вилікуватись, рецепт лікування. Невипадково у буддистських текстах Будда порівнюється з лікарем, який не витрачає час на загальні розмірковування, а практично лікує людей. Та й сам Будда закликав своїх послідовників постійно працювати над собою в ім'я спасіння, а не втрачати час на порожні балачки про предмети, що їх вони не знають. Любителів абстрактних розмов він порівнював з тим дурнем, який замість того, щоб дозволити витягнути стрілу, що влучила йому в ногу, розмірковує про те, хто ту стрілу випустив, з якого матеріалу її зроблено тощо.

Вчення про "восьмиступінчастий благородний шлях спасіння" від страждань характеризує головну своєрідність буддизму. У ньому йдеться не тільки про можливість позбавлення страждань, а й указується шлях, ідучи яким кожна людина власними силами, без допомоги Будди, здатна досягти свободи і може сама перетворитися на Будду. Цим буддизм суттєво відрізняється від інших відомих релігійних вчень, жодне з яких не визнає за людиною можливості власними зусиллями зробити себе богоподібною істотою.

Восьмиступінчастий шлях у буддизмі приводить людину до її найвищої і кінцевої мети — виходу з круговороту перероджень (сансари), тобто до припинення страждань, досягнення стану усунення їх, перетворення на Будду. Вона і є нірвана (від санскр. букв. — згасання). Цим терміном позначається повне звільнення людини від пут сансари; вищий стан її духу, коли в ньому всі земні бажання і пристрасті зникають; розрив у ланцюзі перероджень; припинення перевтілень і досягнення абсолютного, непорушного спокою. Точнішого визначення нірвани у буддизмі не існує, проте серед буддистських теологів і дослідників буддизму й досі тривають гострі дискусії і суперечки з приводу дефініцій нірвани.

У розумінні буддистів, серединний, восьмиступінчастий шлях людини до нірвани проходить через численні переродження. Перероджується душа. Вона стає індивідуальною свідомістю, що містить у собі весь духовний світ людини, трансформується у процесі особистих перероджень і заспокоюється у нірвані. Складається душа з комбінації дхарм — найменших неподільних і нематеріальних частинок. її розпад означає фізичну смерть людини. Проте у буддизмі смерть є не припиненням життя, а лише переходом до його продовження, тільки в новій іпостасі, що в ній комбінація дхарм відновлюється відповідно до сукупності всіх вчинків і думок людини в усіх її попередніх переродженнях — карти (від санскр. — дія, обов'язок, справа, жереб). Вона у ньому виступає особливою містичною силою, непорушним, таким, що діє автоматично, "законом помсти" за сукупність вчинків, намірів і прагнень людини, своєрідним мірилом співвідношення її добрих і злих вчинків. Карма визначає долю людини у всіх її наступних переродженнях. Якщо вона добра (у випадку, коли кількість добрих вчинків перевищує кількість злих), то індивід перетворюється на людину з вищим соціальним статусом, ніж раніше; якщо карма середня (коли кількість здійснених добрих і злих вчинків приблизно однакова), тоді він повертається до попереднього якісного стану (яким був, таким і залишається), але якщо карма погана (число здійснених індивідом злих вчинків перевищує кількість добрих), то він перероджується у людину значно нижчого соціального стану, а то й на тварину чи комаху.

У країнах, де буддизм є основною релігією, категорія "карми" виконує не лише релігійну, а й очевидну політичну функцію. Вона виражає віру його прихильників у те, що причиною їхніх страждань є не економічний базис і недосконала система суспільних відносин у країні, не соціальна несправедливість у суспільстві та не соціально-економічні умови життєдіяльності людей, а карма їхніх попередників, яка випала на їхню долю у процесі переродження. При цьому вважається, що "якість" карми визначається насамперед ступенем виконання людьми моральних вимог і послідовністю у непротивленні злу насильством в усіх попередніх переродженнях. Така віра — справжня перепона на шляху соціальної активності людей, формування і функціонування у країнах буддизму політичних і масових громадських рухів будь-якого спрямування.

У категорію "карма" закладено і глибокий психологічний зміст. Вона не тільки регулює індивідуальну поведінку і мислення людей, а й стимулює їх егоїзм, спонукає кожного з них до поліпшення карми як головної мети життя, до турбот щодо майбутнього свого переродження й наступного життя, в якому поталанить більше.

Поняття карми у буддизмі наповнене величезним моральним змістом: не можна здійснювати аморальних вчинків; треба прагнути, щоб ні своїми думками, ні словом, ні всім способом життя не зашкодити іншим людям; слід виконувати численні релігійні настанови щодо моральної поведінки, суворо дотримуватись серединного, восьмиступінчастого шляху, щоб завершити "колесо" сансари і заглибитись у нірвану. Необхідність покращання карми стимулює турботливе ставлення буддистів до живої природи і до "братів менших", у кожному з яких може бути їхній родич, що переродився.

Основу релігійної організації у буддизмі становлять монастирі. Вони є сукупністю богослужбових, житлових і господарських будівель чернечої громади і одночасно загальноосвітніми центрами, своєрідними бібліотеками і університетами, що в них навчаються і виховуються ченці. Громада ченців називається сангхою. Спочатку до неї приймали всіх бажаючих, потім було встановлено певні обмеження: до громади не приймалися раби, солдати, злочинці і неповнолітні діти без згоди їхніх батьків. Згодом поруч із чоловічими виникли жіночі монастирі. Всі церемонії у них здійснюються ченцями-чоловіками з найближчих монастирів, причому перебування там ченців-чоловіків суворо регламентовано, зокрема, чоловік-чернець не має права переступити поріг келії черниці.

Вступаючи у сангху, людина не тільки відмовляється від усього, що пов'язує її зі світом, у тому числі від сім'ї, касти, майна, а й бере на себе п'ять обітниць:

• буддист не може позбавити життя або заподіяти шкоду будь-якій живій істоті;

• буддисту не можна брати те, що йому не пропонують;

• буддисту слід уникати перелюбу;

• буддист має уникати будь-яких непристойних висловлювань, неправдивих тверджень, пліток або поширення чуток;

• буддисту не можна вживати алкоголю і наркотиків, оскільки вони затьмарюють свідомість і розум.

Ченці як служителі культу повинні жити виключно завдяки милостині, їсти раз на день, відмовлятись від шлюбу і власності, голити вуса і волосся на голові, носити одяг жовтого кольору — вільну безрукавку, що переходить у широку спідницю, і покривало на лівому плечі, залишаючи праве плече оголеним. Багато часу в житті ченців забирають молитва і медитація. Перед тим, як зайти у кімнату для молитви, ченці знімають взуття. Під час молитви вони складають долоні разом, б'ють поклони і роблять підношення і пожертвування квітами як нагадування про швидкоплинність життя; запаленими свічками на знак того, що світло розсіює темряву; фіміамом (від гр. — палю, запашна речовина, що використовується під час богослужінь. Палити фіміам означає лестити, надзвичайно хвалити будь-кого) як символом непорушності вчення Будди. Здійснюючи підношення і пожертвування, ченці читають п'ять заповідей і молитов на честь Будди і сангхи, потім проголошують мантри, після чого проводять мовчазну медитацію. На завершення молитви проголошується проповідь.

Багато ченців під час молитви використовують чотки, що їх називають мала. Мала може складатися зі 108, 54 або 27 дерев'яних, пластмасових чи насіннєвих намистинок. Використовують їх для рахування кількості поклонів і ударів чолом та для підсилення духовної концентрації. Пересуваючи кожну намистинку, ченці співають мантри і повторюють ім'я Будди. Вони вірять, що багаторазове повторення мантр викликає всередині людини позитивні вібрації, підносить її до вищої форми свідомості. Найбільш священною малою вважається "дорогоцінний камінь у лотосі". Зображення цього каменя викарбовано на обертових мідних циліндрах, що називаються молитовними колесами. У кожному монастирі є по декілька таких коліс. їх обертають для спрямування вібрації у різні боки.

Медитація у ченців і мирян є пріоритетною, оскільки Сіддхартха став Буддою під час медитування. У буддизмі розрізняють дві форми медитації: самадхі і віпасану.

Самадхі допомагає звільнити розум і набути внутрішнього спокою. Вважається, що через вплив почуттів, бажань і думок розум перебуває у стані безперервної зміни. Самадхі позбавляє розум такого впливу і концентрує психіку на одному об'єкті. Віпасана використовується для досягнення істини непостійності (аніка), страждання (дукха) і невиразності (анатман). Вона відображає буддистський світогляд і формує у віруючих світорозуміння, що спонукає їх до просвітлення. Загалом буддисти медитують, щоб звільнити свій розум від властивих людській природі агресії, заздрощів і жадібності. Вважається, що за допомогою медитації буддисти знаходять не тільки внутрішній спокій, а й мудрість.

Членство в сангхі добровільне. Будь-якого моменту чернець може повернутись до мирського життя. Наприклад, у Шрі-Ланці, Таїланді, М'янмі, Камбоджі, де буддизм століттями був єдиною релігією, майже кожний чоловік на кілька місяців, а то й на рік-другий, вступає у сангху, прилучається до монастирських святинь, здобуває освіту, а потім повертається до звичного для нього життя. Постійні ж мешканці монастирів повинні відбувати обряд посвячення (суворі випробування на моральну стійкість і волю, наприклад, спалювання пальця перед вівтарем Будди) і брати на себе ще п'ять обітниць-заборон, за якими їм:

• забороняється брати участь у будь-яких розважальних заходах, включаючи участь у танцях чи співах;

• не дозволяється спати на дуже м'якому ліжку;

• забороняється будь-яка їжа, окрім тієї, що входить до складу монастирських сніданків чи обідів;

• не дозволяється користуватись парфумами;

• не дозволяється приймати у дарунок речі з золота і срібла.

Крім названих обітниць, у сангхі побутують ще понад 250 заборон і обмежень. Ченці час від часу їх порушують, і тому двічі на місяць (на повний і новий Місяць) відбувають обряд покаяння, збираються для взаємних сповідань і очищення.

Згідно з переказами, через рік після смерті Будди його послідовники якось зібрались разом, щоб записати все те, про що вони від нього дізнались. Насправді, упродовж багатьох століть вчення Будди передавалось поколінням віруючих в усній формі ченцями і черницями. Тільки у І ст. до н. е. його було записано на пальмових листях. Записи були зроблені мовою палі жителів острова Шрі-Ланка і тому відомі під назвою Палійський канон. Він складається з трьох частин. Перша — Віная-пітака ("Кошик правил поведінки") — п'ять книг про принципи організації сангхи, правила прийому до неї і вимоги до ченців. Друга — Сутта-літака ("Кошик бесід") — п'ять збірок про вчення Будди і його учнів у формі притч, бесід, легенд, афоризмів, поем, коментарів, розповідей про методи релігійної практики. Третя — Абхідхамма-пітака ("Кошик тлумачення вчення") — сім книг з трактатами про основні положення віровчення буддизму. Всі вони відомі у різноманітних редакціях, оскільки створювалися у різні часи, що дає змогу вивчати еволюцію буддизму. Мовою палі ці "Три кошики" мають назву "Типітака", а санскритом — "Трипітака".

Виникненню буддизму передували як об'єктивні соціальні процеси, так і брахманізм та інші релігійні і релігійно-філософські системи Стародавньої Індії. Буддизм не був породженням "одкровення" людини, яка, за словами послідовників Будди, досягла божественної мудрості, або витвором проповідника, як вважають чимало дослідників буддизму. Виникнення, становлення і функціонування буддизму — закономірний процес, конкретне втілення об'єктивно-суб'єктивних відносин у суспільстві на відповідному етапі його історії.

У буддизмі немає такого Бога, як у християнстві, ісламі та інших монотеїстичних релігіях; немає такої віри у богів, як в інших політеїстичних релігіях; немає уявлень про безсмертя душі; немає церкви як посередника між богом і людьми; немає багато такого, що зазвичай характеризує релігію як суспільне явище.

Чи є буддизм релігією? Відповісти на це запитання можна лише на підставі наукового розуміння сутності релігії, її соціального й історичного змісту. Головне у релігії — релігійна віра. Для віруючої людини не існує дилеми: є бог чи його немає. Для неї бог є тому, що вона вірить у його існування. Отже, буддизм — релігія, оскільки в його вченні є шляхи спасіння від страждань, сансари; формування віри й надії на можливість досягнення нірвани. Однак рятує буддиста не бог, а власне духовне зусилля, тобто медитація (якщо насправді відомі факти такого порятунку). Щоб уникнути страждань, наставляє буддизм, людина має приглушити в собі відчуття прихильності, придушити всілякі бажання, стати байдужою до радощів і прикрощів життя, до самої смерті. А це вже — апатія і песимізм, що принижують велич людини.

Основні напрями у буддизмі: хінаяна, махаяна, ламаїзм

Сіддхартха Гаутама не залишив духовного спадкоємця. Його вчення продовжили ченці у монастирях. Проте між членами сангхи згодом виникли суттєві розбіжності у тлумаченні зводу правил буддизму. Одні ченці виступали за пом'якшення і навіть відміну тих суворих меж, що відокремлювали сангху від решти членів суспільства, інші наполягали на їх збереженні. Вже у IV ст. до н. е. це призвело до розколу сангхи на магасангхіку ("велику громаду") — прибічників розширення зв'язків буддистської громади з іншим населенням, і тхераваду ("вчення старійшин") — прихильників консерватизму. На початку І ст. до н. е. у буддизмі сформувались два напрями: хінаяна і махаяна.

Хінаяна (від санскр. — "мала колісниця", або "вузький шлях" спасіння) напрям у буддизмі, послідовники якого зосереджують увагу насамперед на внутрішньому самоспогляданні та мудрості. Вони уникають філософсько-космогонічних спекуляцій; дотримуються догматів первісного буддизму, що написані мовою палі; визнають Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент вони роблять на особистому спасінні, що може бути досягнуте тільки через відхід від світу, тобто за умови прийняття чернецтва. Хінаяна поширена, головним чином, у тих країнах, куди мігрувало населення Східної Індії — Шрі-Ланки. З часом у хінаяні з'явився складний урочистий культ (наприклад, поклоніння "зубу Будди"), набули значного поширення масові паломництва до святих місць і т. ін.

Махаяна (від санскр. — "велика колісниця", або "широкий шлях" спасіння) проголошує можливість спасіння не тільки ченцеві, а й будь-якому мирянинові, якщо той дотримується обітниць духовної досконалості, читає молитви, творить заклинання, отримує допомогу з боку ченців і обдаровує їх, надає милостиню бідним. Ченці прискорюють спасіння людей культовими заходами бодхісатв (від санскр. — той, чиєю сутністю є знання). Вони можуть безпосередньо втручатися у долю кожного на основі милосердя до живих істот, змінювати їхню карму на більш сприятливу.

Бодхісатви у махаяні — святі, які досягли "порога" нірвани, але останнього кроку до неї не роблять, відмовляються від допомоги заради порятунку інших людей. У ранньому буддизмі бодхісатвою вважався лише Сіддхартха Гаутама, але тільки до того моменту, як він "просвітлів" і став Буддою. Пізніше буддистський пантеон поповнився великою кількістю бодхісатв. Згідно з вченням махаяни, кожний мирянин може стати бодхісатвою і виявляти свої надприродні сили й можливості у відповідь на людські молитви і заклинання, сприяти людям у подоланні мук сансари. Найбільш шанованими бодхісатвами у махаяні є Манджушрі (уособлення вищої трансцендентальної мудрості), Ваджранапі (уособлення влади) та Авалокітешвара (уособлення добра).

Значне місце у махаяні посідає вчення про Рай. Таких раїв є декілька. Вони детально і мальовничо описані у літературі махаяни, у проповідях архатів, зображені у творах живопису і скульптурах. У махаяні Будда з мудреця-вчителя перетворився на типове божество, а бодхісатви на його еманації. Взагалі послідовники махаяни витлумачують життя і вчення Будди дещо довільно. Вони над усе переймаються співчуттями, вчать про те, що спасіння однієї людини залежить від сукупності милосердя інших, їхній ідеал — Будда-спаситель. Згідно з ученням махаяни, спасіння досягається через віру в Гаутаму, який піднісся і став божеством, а також віру в інших святих, які стали бодхісатвами. Тому для спасіння дуже корисно промовляти вголос їхні імена. Махаяна стала основою для деяких шкіл і течій поза межами Індії, в тому числі для ламаїзму.

У ламаїзмі (від тибет. "лама" — вищий, небесний) буддизм, як світова релігія, досяг найбільш завершеного вигляду. Цей напрям сформувався під час пізнього Середньовіччя (VII—XV ст.) на підставі махаяни, елементів давньої релігії тибетців бон-по (різновид шаманства) і тантризму (від санскр. — хитросплетіння, потаємний текст, магія). Останній представлений різноманітними школами і сектами в індуїзмі та буддизмі. Характерною ознакою належності до тантризму є поклоніння певному статевому енергетичному началу, частіше — жіночому, рідше — чоловічому. З погляду тантризму, людина — мікрокосмос, її тіло створене за аналогією з космосом і з того ж матеріалу. Шрвани вона може досягнути за допомогою медитації, практикування йоги і просвітлення. Поводирем на шляху тантри до нірвани є наставник (гуру); помічником — езотеричні (від гр. — внутрішній, потаємний, прихований у процесі релігійних обрядів і в містичних вченнях, у магічних формулах) заклинання, тексти (ман-три) або символи, образи; покровителями й охоронцями-ідами — нижчі божественні істоти; легендарними проповідниками — бодхісатви.

У ламаїзмі визнаються всі основні догмати буддизму, але особлива роль відводиться ламам. Вважається, що без їхньої допомоги віруючі не зможуть не тільки спастися, потрапити до Раю й досягнути нірвани, а й навіть пристойно жити під час наступного переродження.

Ламаїзм сформувався у Тибеті (гірський район Китаю), з кінця XVI ст. поширився серед монголів, а в XVII ст. проник на територію Росії, де знайшов послідовників серед бурятів, тувинців і калмиків. Канонічну основу ламаїзму становлять збірники священних текстів — Ганджур (108 томів) і Данджур (225 томів). Ламаїзм характеризується урочистими богослужіннями, театралізованими містеріями (від гр. — таїнство, таємниця), численними побутовими обрядами, магічними заходами і заклинаннями проти гніву богів та підступів злих духів; головною його чеснотою вважається беззаперечна покора ламам і світській владі (бурятські лами, наприклад, оголошували російських царів втіленням богині Цаган-Дараехе).

З XIV ст. ламаїзм став ареною реформаторської діяльності Цзонхави (1357—1419) — відомого релігійного і громадського діяча Тибету. У результаті його реформ ламаїстів очолив Далай-лама (від монг. — море мудрості і вищий, небесний). Цей титул ввели монгольські правителі у 1578 р. З часом Далайлама зосередив у своїй особі вищу духовну і політичну владу, став загальновизнаним авторитетом у ламаїзмі.

Поступово в ареалах свого поширення ламаїзм монополізував духовне життя народів різних країн, проник у їхні соціальні структури. Монастирі стали центрами не тільки ритуального, а й політичного та культурного життя буддистів, перетворились на ієрархічно організоване ламство (учні, послушники, ченці, настоятелі, самітники — "живі боги"). Лама став не стільки ченцем, скільки жерцем, учителем, астрологом, віщуном, лікарем, музикантом, танцюристом. Практика безшлюбності лам і обов'язковість дорогоцінних подарунків монастирям призвели до накопичення ними величезних багатств і ускладнення ламаїстської ієрархії. Вищі лами стали сприйматись як боги, на чолі всіх будд був "поставлений" Адібуда — володар усіх світів, творець усього сущого, духовність якого нібито пронизує все живе, тому кожен буддист носить у собі його частину і здатний до спасіння.

Реформи Цзонхави певною мірою зачепили і догматику буддизму. Так, Рай і пекло були оголошені тимчасовим місцем перебування віруючих, причому не виключалась можливість потрапляння людини у нове "коло перероджень". У результаті вичерпання карми (гарної чи поганої) настає чергове переродження. Найкраще за все, стверджував Цзонхава, відродитись у країні ламаїзму, де лама (товариш, друг і вчитель) покращить твою карму і забезпечить чергове відродження у Раю або на небесах поруч із божествами і святими. Однак усе це можливе лише за умови, що людина не скоїла десять "чорних" гріхів і при цьому дотримувалася у своєму житті десяти чеснот. "Чорними" гріхами вважаються: вбивство, крадіжка, "неправильне злягання", брехня, наклеп, лихослів'я, порожні та безглузді балачки, жадібність, злість, "хибні погляди". Всі вони призводять до неминучого суворого покарання: переродження у пеклі за тяжкі гріхи, перетворення на тварин за гріхи середньої тяжкості, обернення на хворобливу і недовговічну людину за незначні гріхи. До чеснот відносять: захист чужого життя, щедрість, цноту, лагідність, правдивість, миротворство, смирення, милосердя, співчуття, прагнення до істинного вчення.

Виконання десяти чеснот у ламаїзмі вважається першим кроком на шляху до святості. Другий крок полягає в оволодінні шістьма премудростями, якими є милостиня, обітниця, терпіння, наполегливість, медитація, власне мудрість. Третій крок — подолання п'яти шляхів-перешкод: здирництва, єднання зі злом, перепон до істинної мудрості, прозріння і досягнення мети.

Поширення ламаїзму в Тибеті перетворило цей район порівняно з іншими країнами на його "метрополію". Столиця Тибету Лхаса була до 1959 р. резиденцією Далай-лами. Тоді тут відбулося повстання національно-релігійного характеру проти влади КНР, яке було придушене. Далай-лама і більше 100 тис. тибетців втекли до Непалу, Бутану, Індії, де живуть дотепер, у тому числі Далай-лама XIV Тендзін Гайтсо, який народився у 1935 р.

Розквіт буддизму в Індії припадає на перші три століття нової ери. В подальшому, у зв'язку з розпадом на її території рабовласницького ладу і посиленням феодальної роздрібненості, у VI— VII ст. розпочався занепад буддизму, який майже повністю був витіснений індуїзмом та ісламом. Однак ще у III ст. до н. е. буддизм поширився на території Центральної Азії (теперішні Таджикистан і Узбекистан), у І ст. н. е. — у Китаї, у II ст. — в Індокитаї, у IV ст. — у Кореї, у VI ст. — в Японії, у VII ст. — у Тибеті, у ХП ст. у Монголії. Скрізь буддизм втілював у життя свій головний принцип: не порушувати культурні традиції країн і народів, по можливості інтегруватись із ними, і тому досить швидко пристосовувався до місцевої культури, навіть змінюючи свої форми.

У VI ст. буддизм у Китаї набув форми дзен-буддизму (від санскр. — зосереджене споглядання, медитація), що потім проник у В'єтнам, Корею, а в XII—ХШ ст. — в Японію, де сьогодні проживає більшість його послідовників. Від традиційного буддизму махаяни дзен-буддизм відрізняється тяжінням до ірраціоналізму та містики. У дзен-буддистській літературі підкреслюються такі його особливості: по-перше, безпосереднє ("від серця до серця") передання вчення; по-друге, прямий контакт з духовною сутністю людини ("всезагальною мудрістю Будди"); по-третє, незалежність від письмових знаків і форм (букв, слів, речень); по-четверте, досягнення досконалості Будди за допомогою звернення до внутрішнього світу людини. Серед значної кількості різновидів дзен-буддизму є й чимало перекручених, в яких медитація практикується разом із вживанням наркотиків та інших психотропних речовин або з використанням методів психотерапії і психоаналізу, перетворюючись на специфічний засіб "промивання мозку".

Упродовж усієї історії свого існування дзен-буддизм відчутно впливав на традиційну японську культуру, що знайшло відображення у таких національних видах мистецтва, як монохромний живопис, ікебана, чайна церемонія, каліграфія, мистецтво розведення карликових садів, у поезії та драмі тощо. У XX ст. дзен-буддизм поширився на Заході, особливо серед студентів університетів СІЛА. Сьогодні дзен-буддизм не є найбільшим відгалуженням японського буддизму, але продовжує утримувати досить міцні позиції.

Мабуть, жодна зі східних релігій не викликала у європейців таких складних і суперечливих почуттів, як буддизм. Християнину ця релігія здається дивною, парадоксальною. Він вбачає у ній відхилення від самого поняття "релігія", зразком якої вважає християнство. Водночас ідеї буддизму як релігії використовуються певною частиною мислителів як важлива ідеологічна зброя для критики західної системи цінностей, культури і самого християнства. Такими мислителями були, наприклад, Артур

Шопенгауер (1788—1860) і Фрідріх Ніцше (1844—1900), а в наші дні — їхні послідовники. Завдяки їм, а також основоположникам нових синтетичних течій, які багато в чому протиставляли себе християнству (наприклад, Олені Блаватській та її сподвижникові полковникові Олькотту, засновникам Теософського товариства) наприкінці XIX та на початку XX ст. буддизм почав поширюватись у країнах Заходу, в Росії і Україні.

Наприкінці XX ст. Захід пережив не одну хвилю захоплень буддизмом у різних його формах і проявах. Якщо на початку XX ст. європейці зачитувались текстами Палійського канону в перекладі відомих буддологів, то після Другої світової війни європейська спільнота познайомилась із сутрами (від санскр. — нитка, правило, виклад у формі лаконічних висловів релігійно-філософських течій Стародавньої Індії) махаяни. Приблизно у той же час популярний японський буддист Судзукі відкрив для Заходу дзен-буддизм, захоплення яким триває до сьогодні. У наші дні підвищився інтерес до тибетського буддизму. Високий авторитет нинішнього Далай-лами, який через переслідування з боку китайської влади проживає у вигнанні в Індії, значно сприяє популярності ламаїзму. За останні 30 років буддизм дуже поширився на Заході ще й через туристичну привабливість буддистських країн. Особливий інтерес там викликає практика медитації. З'явились навіть громадські організації, що адаптують буддистські вчення до сьогоденних реалій (наприклад, "Друзі Західного буддистського ордену"). Згідно з "Буддистським довідником", сьогодні у Великобританії та Ірландії налічується понад 270 буддистських товариств і центрів, де навчають медитації і буддистського способу життя. Відомо також про вплив буддизму на рух бітників і хіпі, на творчість деяких американських письменників, у тому числі Джерома Селінджера і Джека Керуака. Все це дає змогу дійти висновку про те, що буддизм став частиною сучасної західної культури.

З другої половини XX ст. своєрідний ренесанс буддизму спостерігається й у країнах Сходу. Він відроджується у Китаї, особливо у північній частині країни, де його послідовниками є молоді люди, головним чином через інтерес до буддистської філософії. У Шрі-Ланці буддизм сповідує більшість населення, а в Таїланді він взагалі є державною релігією. Посилив свої позиції буддизм також у

Південній Кореї, Індонезії та Сінгапурі, збільшується кількість послідовників буддизму в Індії і багатьох інших країнах.

Отже, буддизм — релігійно-філософське вчення і світова релігія, своєрідність його полягає в їхній етико-практичній спрямованості, а центральною ідеєю є доктрина позбавлення людей від страждань. У буддизмі немає протилежностей суб'єкта і об'єкта, духу і матерії, індивідуального і космічного, психологічного й онтологічного, але підкреслюється значення особливих потенційних сил практично діючої особистості. Немає у буддизмі також дуалізму божественного і небожественного, Бога і світу. Буддизм запропонував універсальний шлях до спасіння. Від самого початку свого виникнення він перебував в опозиції до кастового устрою в Індії. Проте, оскільки його визначальним принципом є звільнення людей від ланцюгів їхнього реального існування, остільки всі зв'язки людини, в тому числі й суспільні, він оголошує злом, і в цьому буддизм глибоко асоціальний за своєю суттю. Ідеал абсолютної відчуженості від навколишнього світу відсторонює послідовників буддизму від удосконалення цього світу, хоча групи буддистів брали і сьогодні беруть участь у громадському житті своїх країн.

27. Віровчення буддизму.

28. Основні заповіді буддизму.

29. Різновиди буддизму.

30. Зародження християнства.

ХРИСТИЯНСТВО: ВИТОКИ, ВІРОВЧЕННЯ, ЕВОЛЮЦІЯ

Істинний зміст християнської віри має бути засвідчений філософією, а не історією.

Г. Гегель

Християнство — найбільш поширена і розвинена світова монотеїстична релігія з вірою в Бога-Трійцю і позбавлення своїх послідовників нелюдських умов життя божественним Спасителем — Месією. Основу християнства становить учення про міфічну Боголюдину Ісуса Христа, який, щоб звільнити людей від первородного гріха, прийняв смерть через розп'яття на хресті, але воскрес, вознісся на небо і обіцяв повернутись на землю вдруге" У Судний день, для того, щоб судити живих і мертвих; за результатами Божого суду одних направити до Раю, а інших — у пекло; Рай гарантовано тим, хто за земного життя мужньо і покірливо переносив усі його негаразди і нестатки.

Християнство виникло як релігія пригноблених і скривджених людей, але а часом було пристосоване до потреб і інтересів правлячих соціальних груп населення. Початок його формування належить до І ст. н. е. Основоположником прийнято вважати Ісуса Христа (від давньоєвр. — Єшуа або Ієгошуа Машіах), тобто "помазаника". Помазаниками в іудаїзмі і християнстві називають пророків, первосвящеників, монархів, які через обряд помазання єлеєм отримують нібито свою владу від самого Бога. Ісус Христос, навіть за легендою, ніколи не царював, але всі християни вірять у те, що він цар, оскільки Син Божий і помазаний на царство Богом.

За вірою християн, Ісус народився у Віфлеємі (Палестина) на тридцятому році правління у Стародавньому Римі імператора Августа. Його батько — Бог Яхве (Саваоф, Єлохім, Єгова і т. ін.), мати — дружина тесляра Йосифа Діва Марія (за легендою, Марія, попри зачаття і народження сина, залишилась непорочною). Йосиф і Марія з немовлям жили в Назареті в Галілеї (на півночі Палестини). У дванадцять років Ісус в Єрусалимському храмі відчув, що Він перебуває не просто у приміщенні, а в будинку свого Батька, що Він Син Божий. У тридцятирічному віці Він отримав хрещення. Всі його справи і думки навіяні Богом, а в Ньому, Синові Божому, лише проявляються. Мудра віра Ісуса привертала до Нього кращих людей ізраїльського народу. Домінуючими рисами Його були покірність, терплячість і доброзичливість.

Перші християнські громади виникли у Віфінії (Мала Азія). Наприкінці IV ст. християнство було проголошено державною релігією Римської імперії. Через Вірменію, Грузію і Ефіопію воно поширилось на Центральну Європу, а потім і на весь світ. Наприкінці X ст. християнство прийняла Київська Русь.

У 1054 р. християнство розкололося на православ'я і католицизм. У XVI ст. від римсько-католицької церкви відокремився протестантизм, який згодом розпався на низку самостійних церков: лютеранську, кальвіністську, англіканську, баптистську, адвентистську, методистську тощо.

У наш час християнство сповідують майже два мільярди людей. Воно налічує більш як 20 тис. різних конфесій. Найвпливовішими з них є римсько-католицька церква (1 млрд 200 млн віруючих), протестантські церкви (360 млн віруючих), православна церква (170 млн віруючих). Серед протестантських церков найбільшою є англіканська церква, що налічує 80 млн адептів. Християнство є наймасовішою релігією в Україні, а також у багатьох інших країнах, за різними оцінками християни становлять понад ЗО % населення світу.

6.1. Основи християнського віровчення і культу

Виникнення і значне поширення християнства серед населення усіх континентів Землі не було ні випадковою подією, ні результатом амбіційної діяльності жерців, офіційної влади чи так званих "отців церкви*' — християнських філософів, будь-яких інших груп людей або окремих особистостей. Його формування і розвиток були об'єктивними та закономірними процесами, зумовленими тією системою суспільних відносин, що склалася на початку І тис. н. е.

Розглянемо найбільш суттєві характеристики цієї системи з погляду соціальної філософії і релігієзнавства.

По-перше, загострення соціальних суперечностей і криза язичницьких релігій у Римській імперії у період з І ст. до н. е. по І ст. н. е.

В умовах низького життєвого рівня городян і селян, нездатності політичної влади задовольнити навіть їхні елементарні матеріальні і духовні потреби, серед населення імперії неминуче мала виникнути ідея про прихід месії — спасителя народу від злиднів. Як свідчить історія, всі спроби офіційної влади того часу зберегти соціальний мир у державі і свій авторитет у народі за допомогою культів язичницьких релігій призводили лише до їх усунення з суспільної свідомості і навіть до всезагального висміювання, оскільки зневіра в ці культи поширювалась також на вищі верстви рабовласницького Риму. Уявлення про богів і героїв вважалися наївними, а язичницькі церемонії — формальними. Натомість все більшої популярності набувала месіанська ідея. З дня на день месію чекали майже всі верстви населення і соціальні групи імперії. У різних районах імперії керівники релігійних сект, мандрівні прочани, екстравагантні проповідники все частіше проголошували себе месіями — рятівниками народу від безчинства влади. Правлячі кола оголошували їх самозванцями, припиняли їхню діяльність, проте на зміну одним приходили інші. Все частіше серед них з'являлися ватажки впливових сект, достатньо могутні, щоб кинути виклик всесильній імперії, яку весь час потрясали війни і повстання. В цих умовах соціальна потреба у новій релігії, яка б забезпечила духовне об'єднання людей, стала реальністю.

По-друге, криза іудаїзму після завоювання Палестини Римом.

Світська влада Іудеї втратила свій авторитет у населення, яке опинилося під гнітом римських намісників і власних правителів. Ні садукеї (жрецька аристократія в іудаїзмі), ні фарисеї (секта середніх верств іудеїв, котрі вимагали суворого дотримання настанов іудаїзму), ні зелоти (течія в іудаїзмі, представники якої виступали проти римського панування і місцевої знаті) не здатні були забезпечити скільки-небудь пристойні умови для життя людей. Результатом стало збільшення кількості сект, що пророкували майбутній прихід месії, який іменем великого Яхве врятує обраний ним народ і встановить на Землі його тисячолітнє царство. Прискорити прихід месії намагались і за допомогою повстань проти Риму. Повстання 66 р. н. е. охопило всю Іудею. Повстанці звернулися за допомогою до зарубіжної діаспори, де набули широкого розповсюдження різні пророчі месіанські твори. Один із таких творів — "Одкровення Іоанна Богослова", або "Апокаліпсис", увійшов до складу Нового Завіту (написаний невідомим автором чи кількома авторами приблизно у 68—90 рр. Апокаліпсис — свідоцтво початкового періоду історії християнства, коли його основні догмати ще не сформувались).

Римське військо жорстоко придушило це повстання. Тисячі його учасників були продані у рабство, а багато євреїв, рятуючись від переслідувань окупантів, втекли до торгових міст Малої Азії, Греції, Македонії, Італії, де утворили свої поселення. В них поширювалися проповіді про те, що месія вже приходив, але не був упізнаний людьми, загинув за їхні гріхи, однак дивовижним чином воскрес і з'явиться людям знов. Ці поселення поступово перетворювалися із суто іудейських на іудео-християнські, завдяки чому християнство набувало реального впливу.

По-третє, сам характер догматів християнства.

Процесу виникнення християнства сприяли догми про загальнолюдську рівність ("всі — раби Божі"), про засудження багатства і користолюбства ("швидше верблюд пройде через вушко голки, ніж багач потрапить у Царство Небесне"), про всезагальний обов'язок працювати ("хто не працює, той не їсть"). Тому не було випадковістю, що членами перших християнських громад стали ображені та пригнічені люди, бідняки і раби, незаможні та ізгої.

По-четверте, існування самої Римської імперії.

Головною обставиною, що визначила появу і поширення християнства, була наявність величезної держави з територією від кордонів із Парфенонським царством (зараз регіон Ірану) до берегів Атлантичного океану, включаючи Близький Схід, Північну Африку, Середземномор'я і Причорномор'я, Західну і частково Східну Європу, що об'єднувала численні народи, в кожного з яких були власні релігія, звичаї, традиції, свій спосіб життя. Утримання їх у підлеглості центральній владі лише засобами насильства виявилося справою безперспективною. Було необхідним їх духовне об'єднання. Таку інтегративну функцію в імперії могла виконати лише нова, єдина для всіх її народів, релігія. Християнство як наднаціональна світова релігійна система сформувалось в умовах наднаціональної Римської імперії.

Перші християнські громади існували таємно. Офіційна влада і прихильники язичницьких релігій забороняли їх. Християн переслідували, вели проти них нескінченну боротьбу, але кількість їх постійно збільшувалась. Заможні християни після своєї смерті заповідали своє майно християнським громадам, які таким чином ставали власниками земель і будівель. Керували громадами єпископи (від гр. — наглядач), молитовними зібраннями — пресвітери (від гр. — старійшина), яких обирали з числа грамотних і заможних торгівців і ремісників.

З ПІ ст. християни почали прикрашати свої молитовні будинки фантастичними зображеннями Ісуса Христа, Богоматері, апостолів. Коли більш як половина римських воїнів прийняли християнство, імператор Риму Константан у 313 р. змушений був оголосити про рівність усіх релігій і свободу віросповідання в імперії. У 394 р. імператор Риму Феодосій І заборонив поклоніння всім язичницьким богам, відмінив Олімпійські ігри, оскільки вони були присвячені язичницькому богові Зевсу, і оголосив християнство державною релігією Римської імперії.

До V ст. поширення християнства відбувалося, головним чином, в географічних межах Римської імперії, а також у районах її політичного і культурного впливу (Вірменія, Східна Сирія, Ефіопія). У подальшому, переважно у другій половині І тис., християнство поширилось на території германських і слов'янських народів, а пізніше (до ХШ—XIV ст.) — також серед балтійських і фінських народів. У Новий і новітній час (XVII—XIX ст.) поширення християнства поза Європою відбувалося завдяки колоніальній експансії і діяльності місіонерів.

Початок проникнення християнства з Візантії (Східна Римська імперія) у Київську Русь припадає на середину X ст., але офіційно воно стало тут державною релігією у 988 р. Київська Русь на час прийняття християнства була феодальною державою з високим рівнем розвитку ремесел і торгівлі, духовної і матеріальної культури. Проте на шляху зміцнення нової суспільної системи і централізованої великокняжої влади суттєвою перешкодою був родоплемінний політеїзм, за якого боги одних племен не мали жодного значення для інших. Русь потребувала релігії з єдиним богом, без етнічних розбіжностей, вільної від родоплемінних традицій. Християнський Бог повністю відповідав цим вимогам.

Введення християнства у Київській Русі було зумовлене також низкою міжнародних причин, перш за все її' постійними контактами з Візантією. Русь була приречена на прийняття християнства. Вагомий особистий внесок у цю справу зробив київський князь Володимир І Святославич (пом. у 1015 р.), за правління якого були проведені адміністративна, релігійна, фіскальна, військова та інші реформи. Впроваджуючи християнство, він виявив розуміння історичної необхідності цієї реформи, волю і твердість у подоланні опору. Вибір на користь православ'я був невипадковим. У "Повісті временних літ" є розповідь про вибір віри. У ній ідеться про те, як представники різних релігій пропонували Володимиру Красне Сонечко свої віровчення: волзькі болгари — іслам, хазари — іудаїзм, папський легат — католицизм, грецький філософ — православ'я. Перевагу було надано православ'ю, оскільки воно було візантійським різновидом християнства.

Християнізація Київської Русі тривала кілька століть. Ще за князя Ігоря, за півстоліття до 988—989 рр., у Києві функціонувала церква святого Іллі. Вона обслуговувала ту частину дружини князя, яка вже тоді сповідувала християнство і під час укладення договорів з греками присягалась ім'ям християнського Бога (водночас інша частина дружини присягалась ім'ям Перуна). Рішення Володимира про введення християнства було прийняте тоді, коли більшість його дружини і значна частина населення Русі вже сповідували християнство. Отже, Володимир був не зачинателем, а завершувачем релігійної реформи.

Хрестили Русь митрополит із Візантії Михайло і священики з Константинополя і Корсуня. Хрещення княжої дружини відбулося організовано, але навернення у християнство населення не обійшлось без інцидентів. Міських жителів Києва хрестили у Дніпрі "за допомогою" дружини і за наказом князя. Перуна "скинули" і "вигнали" з Києва, а щоб він не повернувся і не покарав киян за відступництво, його скульптуру (також за наказом князя) кинули у річку і виштовхали аж за дніпровські пороги. У Новгороді людей хрестили "за допомогою" війська, у Ростові тільки Ісаї, четвертому з посланих туди єпископів, вдалося переконати жителів спалити всіх ідолів (три інших єпископи втекли від обуреного народу), ще більшого опору нова релігія зазнавала у сільській місцевості.

Після Володимира християнізація Русі стала інтенсивнішою. За його сина Ярослава Мудрого (бл. 978—1054) у Києві було створено митрополію на чолі з присланим із Греції митрополитом Леонтієм. За Ярослава було розпочато будівництво собору святої Софії і Києво-Печерського монастиря (1051, з 1598 — лавра). Митрополія почала поділятися на єпархії на чолі з єпископами, переважно греками. Ще за князювання Володимира І церква стала отримувати "десятину" і згодом перетворилась на великого феодала. З'явились монастирі, що виконували захисні, культурні, освітянські та інші функції.

Починаючи з ХП ст. церква і князі розпочали боротьбу за незалежність від Візантії. У1589 р., за ініціативи царя Федора Іоан-новича (1557—1598), було скликано помісний собор за участю східних патріархів, на якому патріархом Руської церкви було обрано митрополита Іова (пом. у 1605). З цього часу церква почала набувати самостійності. Вона перетворилася на осередок освіти населення і його консолідації навколо офіційної влади, ствердження авторитету своєї держави.

Отже, християнство виникло в контексті містико-месіанських течій іудаїзму, з яким, проте, вступило в гострий конфлікт. Спочатку воно поширилося серед єврейського населення Палестини і середземноморської діаспори, але вже у перші десятиліття свого існування знайшло численних послідовників поміж інших народів. Виникнення і поширення раннього християнства відбувалися в умовах кризи античної рабовласницької цивілізації, занепаду її цінностей. Християнство обрало шлях внутрішнього спасіння від спотвореного світу; брутальній чуттєвості паразитичних верхів і деморалізованих низів воно протиставило принцип аскетизму; пихатості вельмож і чиновників — гасло "будь серед усіх останнім й усім служкою" і обіцянку, що у Царстві Небесному "будуть перші останніми і останні першими".

Християнська апологетика стверджує, що, на відміну від усіх інших релігій, християнство не створене людьми, а дане їм Богом у готовому і завершеному вигляді. Проте порівняльний аналіз релігійних вчень підтверджує, що християнство не позбавлене релігійних, філософських, етичних та інших впливів. Воно засвоїло і переосмислило попередні концепції іудаїзму, мітраїзму, давніх східних релігій, філософські погляди всесвітньовизнаних мудреців. Однак ці засвоєння і переосмислення не перетворили християнство на еклектичний конгломерат розрізнених уявлень. Навпаки, вони зцементували його, сприяли перетворенню нової релігії на міцну культурно-інтелектуальну силу, допомогли її всесвітньому визнанню.

Віровчення християнства як світової релігії викладене у Святому Письмі, Святому Переказі та працях християнських філософів.

Святе Письмо, або Біблія (від гр. — книги), — збірник творів про історію християнства, його зміст, віровчення і культи, пророцтва, обов'язки християн, їх світогляд і діяльність, взаємовідносини й організацію. Біблія — перша у світі друкована книга (Йоганн Гутенберг (1406—1468), німецький винахідник книгодрукування, в 1452—1455 рр. у Майнці надрукував так звану сорокадворядну "Гутенбергову Біблію"). Біблія за накладом посідає перше місце у світі серед друкованої літератури. Перше місце належить їй також за кількістю перекладів на інші мови з давньоєврейської (Старий Завіт) і давньогрецької (Новий Завіт) мов. Біблію, повністю або частково, перекладено на 2261 одну мову. У повному варіанті вона видана 383 мовами. її використовують в індивідуальних молитвах, колективних богослужіннях, на заняттях у релігійних навчальних закладах тощо.

Біблія складається з двох частин — Старого і Нового Завітів. Основу Старого Завіту утворюють 24 книги іудейських священних текстів. Багато з них були поділені на окремі частини, внаслідок чого християнський Старий Завіт має 39 книг. Іудеї особливо шанують перші п'ять його книг — Тору, а християни з повагою ставляться до всіх текстів, вносячи до них незначні зміни і доповнення. Крім Тори, до Старого Завіту входять книги Пророків і Писання, або Агіографи. В них розповідається про створення Богом Всесвіту; про гріхопадіння першої людини, про історію обраного Богом народу Ізраїлю, про пророків і пророцтва. До Старого Завіту входять також Псалми — стародавні пісні і молитви до Бога.

Новий Завіт (від давньорус. — завіт, договір, назва вчення про нібито новий завіт Бога людям через Ісуса Христа) складається з 27 книг. У них йдеться про народження і життя Сина Божого Ісуса Христа, про його вчення і смерть в ім'я спасіння грішного людства, а також про його воскресіння, про життя перших християн, про їхні надії на другий прихід Ісуса Христа для закінчення справи спасіння людського роду.

Згідно з Новим Завітом, Ісус спочатку проповідував своє вчення в синагогах, потім, через гоніння і постійні переслідування, висловлював думки своїм учням і людям у полі, на вулиці, у будинках друзів. Його слухали, звертались до нього із запитаннями про шлюб, розлучення, кохання, всепрощення, подружню невірність. Відповіді на ці та інші запитання Ісус давав у формі притч із прикладами з повсякденного життя, що мали також повчальний і моральний зміст.

Єдиним джерелом інформації про життя і діяльність Ісуса є чотири Євангелія Нового Завіту. До їхньої появи всі легенди і спогади про його діяльність і віровчення передавались у формі розповідей.

Євангелія (від гр. — блага вість) — ранні християнські писання, основна частина Нового Завіту. їх авторство приписують учням Ісуса — апостолам і їхнім найближчим учням.

Апостолами (від гр. — посланець) у первісному християнстві вважалися мандрівники, які ходили від громади до громади, існували за їхній рахунок і проповідували нову релігію серед нехристиян. Вони звертались один до одного і до громад із посланнями, розглядали різні питання віри і внутрішнього життя. Пізніше церковна традиція закріпила назву "апостол" лише за дванадцятьма "учнями" Ісуса, яких він нібито сам обрав для поширення свого вчення (Андрій, Матфей, Петро, Фома, Іоанн, Іуда, Іаков, Павло, Пилип, Варфоломій, Фадей, Симон Зілот). Більшість із них — міфічні персонажі біблійних писань.

Євангелія у Новому Завіті називаються за іменами тих осіб, яким приписується їх авторство: "Від Матфея" (Матфей — найближчий, згідно з переказами, учень апостола Павла); "Від Марка*' (Марк — учень апостола Петра); "Від Луки" (Лука — супутник апостола Павла, лікар за професією); "Від Іоаина" (Іоанн — апостол).

Перші три Євангелія багато в чому дуже схожі, бо мають спільні усні та писемні джерела. їх називають синоптичними. Найкоротше з них —- Євангеліє від Марка. У ньому не міститься розповідей про непорочне зачаття і чудодійне народження Ісуса Христа. Євангеліє від Матфея має переважно іудейсько-християнське спрямування, Євангеліє від Луки звернене до християн, які походять від неіудеїв, в Євангелії від Іоанна проглядаються ідеї гностицизму про дуалізм добра і зла, світла і темряви, акцентується увага на містичних способах богопізнання і самопізнання, причому демонструється негативне ставлення до раціонального пізнання.

Одні й ті самі події у різних Євангеліях викладаються по-різному (наприклад, за Марком, Ісус проповідував один рік, а за Іоанном — чотири роки; у Матфея і Луки подається різний родовід Ісуса). Створювалися Євангелія різними християнськими групами приблизно з другої половини І ст. до IV ст., написані були грецькою мовою, отже, поза межами Палестини. В основі морального вчення всіх Євангелій лежить проповідь покори і смиренності.

Другу частину Нового Завіту становить книга "Діяння апостолів". Її авторство приписується євангелісту Луці. Проте, як було встановлено науковими дослідженнями, книгу створювали, приблизно у другій половині II ст. багато людей, віддалених один від одного десятками років.

Книга містить 28 глав. У 12 з них розповідається про цілеспрямоване проповідування апостолом Петром догм християнства серед іудеїв. Основними з них є такі:

• Ісус — це Месія;

• Месія був розіп'ятий на хресті, але потім воскрес;

• нині Ісус помазаний Богом на престол Царства Небесного;

• всі люди, які покаялися у гріхах своїх і повірили в Ісуса, будуть прощені Господом.

Останню думку апостол Петро нібито висловив так: "Покайтеся, і нехай же прийме хрещення кожен з вас в ім'я Ісуса Христа для відпущення гріхів ваших і отримаєте дар Святого Духа; бо вам належить обітування, і дітям вашим, і всім дальнім, кого тільки не покличе Господь Бог наш" (Діяння. 2: 38—39).

У 16 інших главах книги "Діяння апостолів" йдеться про активну проповідницьку діяльність апостола Павла серед язичників. Згідно з християнськими джерелами, Павло проповідував нову релігію сімнадцять років (45—62) серед населення Малої Азії, Греції і Риму. У своїх проповідях він повчав, що кожен, хто вірує в силу Євангелія Божого ("благу вість"), отримає спасіння через смерть і воскресіння Ісуса. Павло написав багато послань, які дуже шануються християнами.

Послання апостолів — ще одна складова Нового Завіту. Це листи апостолів до різних християнських громад: 14 листів апостола Павла і 7 листів, що належали апостолам Петру, Іоанну та ін. Ось один із них: "Бо я переконаний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початок, ні сили, ні сучасність, ні майбутнє, ні височина, ні глибина, ані якась інша подія не зможе відлучити нас від любові Божої, яка у Христі Ісусі, Господі нашому!" (з Послання апостола Павла до римлян. 8: 38-39).

У Новий Завіт Біблії включено також Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис (від гр. — одкровення). Припускається, що авторство Апокаліпсиса належить апостолу Іоанну. Однак історичність апостола Іоанна достовірно не встановлена, хоч і відомо, що ця частина Нового Завіту написана приблизно у другій половині 68 або на початку 69 р. Встановленню часу появи Апокаліпсиса сприяло з'ясування релігієзнавцями значення в ньому "числа звіра" 666, яким закодовано дракона-антихриста, імператора Стародавнього Риму (54—68) Нерона Клавдія Цезаря. Не є винятком і те, що окремі частини Апокаліпсиса мають більш пізнє походження, що до 90-х років І ст. н. е. відносять ті його фрагменти, в яких замість агнця згадується Ісус Христос. Отже, Апокаліпсис становить текст, що належить до найбільш раннього етапу історії християнства, коли його основні догмати ще не набули завершеного вигляду. У ньому містяться пророцтва про кінець світу, про боротьбу між Христом і антихристом, про "Страшний суд", тисячолітнє "Царство Боже".

Таким чином, Новий Завіт містить чотири Євангелія, Діяння апостолів, Послання апостолів і Апокаліпсис. Всі вони канонізовані, зведені християнською церквою у закон — канон (від гр. — норма, правило), тобто такі, що нібито беруть початок від самого Ісуса Христа і апостолів. Крім них, у християнстві є й неканонічні книги. У богослужбовій практиці вони не використовуються, але не забороняються для індивідуального читання. Це, наприклад, Євангелія від Петра, Фоми, Андрія, Пилипа. Деякі з них мають кілька варіантів або версій.

Іншим основним джерелом християнського віровчення є Священний Переказ. Це сукупність релігійних положень і настанов, що нібито мають богоодкровенний характер. Вони були розроблені вселенськими соборами, в рішеннях римських пап і працях філософів — "отців церкви". З позицій релігійного авторитету і догматичного значення, християнська церква вважає Священний Переказ рівноцінним Святому Письму. Однак у теологів є й інша думка, згідно з якою статус Священного Переказу вищий за статус Святого Письма, оскільки остаточний звід "священних книг" визначається Переказом. Мета і призначення Переказу полягають у тому, щоб підтримати й обґрунтувати "богоданість" Святого Письма, а також витлумачити його найважливіші засади, що були розроблені задовго до остаточного визначення церкви стосовно нових умов церковного життя. У повному обсязі Священний Переказ визнається в християнстві лише католиками. Православна церква відносить до Переказу тільки матеріали перших семи вселенських соборів, праці "отців церкви", переважно перших восьми століть нової ери, і богослужбову практику. Протестантські церкви трактують Священний Переказ як результат людської діяльності, а до "божественного одкровення" відносять тільки Біблію.

Основою Священного Переказу є постанови і рішення Вселенських Соборів — зібрань вищого духовенства, що на них делегуються представники християнських церков згідно з установленою процедурою. На цих зібраннях розроблялась і затверджувалась система віровчення і культу християнства, формувались його канонічні норми і богослужбові правила, оцінювались різні богословські концепції, визначалися способи боротьби з єресями. Собори почали проводити з ініціативи візантійських імператорів, які неодноразово головували на них і надавали їхнім рішенням статус державних законів.

Перший Вселенський Собор (Нікейський, 325) прийняв у першій редакції християнський Символ віри й деякі інші рішення, визначив час святкування Великодня у першу неділю після повного Місяця за умови його збігання з весняним рівноденням або після нього, але обов'язково іншого дня, ніж іудейська Пасха.

Другий Вселенський Собор (Константинопольський, або Ца-реградський 381) уточнив Символ віри, обґрунтував формулу троїстості Бога, прийняв низку інших рішень, затвердив головою Константинопольської церкви Григорія Богослова.

Символ віри — короткий звід головних догматів віровчення, що беруться на віру, бездоказово. Його зміст:

"Вірую в єдиного Бога — Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, единородного. Яко же від Отця породженого споконвічного (від початку світу): Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, єдиносущого Отця, будучи його суттю. Заради людей і нашого спасіння зійшов з небес, втілившись від Духа Святого і Діви Марії, і прийняв людську подобу. Розіп'ятий за нас під час правління Пілата Понтійського, зазнавши страждань, був похований. Воскрес на третій день, згідно з Письмом. І піднявся на небеса, і посів по праву руку Отця. І нині, і вовіки віків зі славою судить живих і мертвих. Його ж царству не буде кінця. І Духу Святому Господа Животворящого, яко же від Отця небесного починається. Іже Отцю, і Сину поклоняюсь і славлю, як заповідали пророки. Вірую в Єдину святу, соборну й Апостольську Церкву. Сповідую єдине хрещення задля позбавлення від гріхів. Прагну воскресіння мертвих і життя серед майбутніх поколінь. Амінь".

Символ віри християнства містить дванадцять постулатів (положень):

• про Бога як творця світу і першу іпостась Святої Трійці;

• про віру в Сина Божого единородного Ісуса Христа;

• про Боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишаючись Богом, разом із тим став людиною, народившись від Діви Марії;

• про страждання і смерть Ісуса Христа — догмат спокути;

• про воскресіння Ісуса Христа;

• про тілесне вознесіння Ісуса Христа;

• про друге пришестя Ісуса Христа на землю;

• про віру в Святого Духа;

• про ставлення до церкви;

• про таїнство хрещення;

• про майбутнє всезагальне воскресіння мертвих;

• про вічне життя.

Третій Вселенський Собор (Ефеський, 431) визнав Ісуса Христа як втіленого Сина Божого і Марії — як Божої Матері.

Четвертий Вселенський Собор (Халкідонський, 461) визнав Ісуса Христа істинним Богом й істинною людиною в одній особі.

Другий Константинопольський собор (553) ще раз підтвердив учення про святу Трійцю і про Ісуса Христа.

Третій Константинопольський собор (680) підтвердив істину про людиноподібність Ісуса Христа через визнання його людської волі й дій.

Другий Нікейський собор (787) проголосив ікону зображенням Бога і святих у християнстві.

Рішення і постанови названих перших Вселенських Соборів визнають і виконують всі християни світу, але тільки частина їх дотримується рішень і постанов всіх інших соборів. Причина тому— розколи у християнстві, що відбулися в XI і XVI ст. і тривають донині.

В історії європейських народів знаменним став 476 р., коли, внаслідок навали зовнішніх завойовників і внутрішньої антагоністичної боротьби, перестала існувати Західна Римська імперія і на її "руїнах" почалось формування багатьох самостійних держав.

На 476 р. припадають також закінчення епохи стародавнього світу і початок Середньовіччя; остаточний розлад рабовласницької суспільно-економічної формації і початок феодальної. Але ще у 395 р. рабовласницька Римська імперія розділилась на два державні утворення: Західну Римську імперію зі столицею в Равенні (існувала до 476 р., коли було скинуто останнього її імператора Ромула Августула) і Східну Римську імперію зі столицею у Константинополі, що під назвою "Візантія" існувала до 1453 р., коли Константинополь був захоплений турками.

Після розвалу імперії розділилося і християнство. Утворилися два його центри: Рим і Константинополь. Вже у УП ст. визначилися суттєві розбіжності між ними в організації, обрядах і навіть у догматиці, які поступово переросли у суперечності, що особливо загострилися у IX ст. Причиною цього стала боротьба двох центрів за верховенство над церквою Болгарії, яка прийняла християнство, й суперечка з питання про філіокве (від лат. — від сина).

Перший і другий Вселенські Собори вирішили, що третя іпостась Святої Трійці — Святий Дух — виходить від Бога-Отця через його Сина. Але в 589 р. Толедський Вселенський Собор змінив це рішення. Він постановив вважати джерелом Святого Духа і Бога-Отця, і Бога-Сина. Константинопольська церква цієї постанови не визнала, що і стало формальною причиною остаточного розколу в християнстві у 1054 р., коли Папа Римський Лев IX і патріарх Константинопольський Кіруларій піддали один одного (і водночас віруючих протилежних церков) анафемі (від гр. — прокляття, відлучення від церкви. У християнстві — найвища кара).

У 1965 р. на другому Ватиканському соборі Папа Римський Павло VI і патріарх Константинопольський Афінатор І домовились "піддати забуттю" анафему 1054 р. Проте розкол не усунено й дотепер, і відносини між двома церквами однієї й тієї ж релігії періодично загострюються аж до конфлікту.

Західна християнська церква з 1054 р. називається католицькою (від гр. — всезагальний, вселенський). її прихильники, віруючі-католики, проживають в основному в країнах Західної Європи, Прибалтики, Латинської Америки, СІНА, Австралії та в багатьох інших регіонах світу, в тому числі в західних областях України і Білорусі.

Східна християнська церква з 1054 р. називається православною, а її віруючі — православними. Православ'я поширене головним чином серед населення Східної Європи і Близького Сходу.

У XVI ст. у християнстві відбувся ще один розкол: від католицизму відокремився протестантизм. У подальшому розколи у християнстві продовжувалися всередині трьох його головних напрямів — у католицизмі, протестантизмі і православ'ї, однак спільні догмати і обов'язки християн були і залишаються незмінними. Серед догматів виокремлюються такі.

По-перше, Трійця — Бог єдиний у трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Віра у триєдність Бога — основа християнської релігії.

По—друге, народження Сина Людського — це народження Бога у людській подобі в образі Ісуса Христа; цим підкреслюється, що Ісус "був" Боголюдиною.

По-третє, спокутування гріхів людства — примирення між Богом і людством, коли своєю смертю і воскресінням Ісус врятував народні, завдяки своїй смерті, переміг смерть взагалі. Ісус — приклад найвищої самопожертви: принесення себе у жертву Богові заради спасіння світу і прощення Богом гріхів людства.

По-четверте, Святий Дух — одна зі складових Трійці, влада Бога у світі. Християни вірять в євангельську розповідь про те, що Святий Дух зійшов на апостолів, надихнув їх на створення священних текстів і сьогодні розмовляє з віруючими християнами через Біблію. Він допомагає людям у молитвах і надихає тих, хто прагне побудувати Царство Небесне на землі.

По-п'яте, християни вірять у те, що Біблія наповнена Словом Божим і досконала за своєю суттю; Біблія — закон з питань віри і правил життя.

По-шосте, для католиків і православних Діва Марія — непросто мати Ісуса Христа. Вона зачала Ісуса непорочно, від Святого Духа, і зберегла свою цноту до кінця життя; вознеслась на небо, не пізнала смерті, стала настільки наближеною до Бога, що просить його за всіх, хто потребує заступництва. На відміну від католиків і православних, протестанти вірять у те, що Марію було обрано Богом тільки для народження Ісуса, і будь-які інші функції їй не властиві.

Незмінними для всіх християн залишаються їхні обов'язки: відзначати встановлені свята; у неділю і під час свят брати участь у церковних богослужіннях; хоча б один раз на рік приймати причастя; не розважатися у заборонений церквою час.

Євангеліє від Матфея вимагає від християн: не поклонятися іншим богам; не вимовляти ім'я Бога даремно; шанувати батька і матір; не вбивати; не красти; не свідчити неправдиво; не жадати дому ближнього свого; не хотіти дружини ближнього свого (Нагірна проповідь Ісуса Христа).

Християни зобов'язані молитися, дотримуватися постів і виконувати всі таїнства.

Молитва — основа християнської духовності. Вона включає три головних елементи: вдячність, покаяння, заступництво (молитва про інших). Вона часто супроводжується читанням Біблії, розмірковуваннями і використанням ікон. Ікона у християн — стилізоване зображення Ісуса, його матері Марії, святих. Частіш за все християни використовують три спеціальні молитви: молитву Господу або "Отче наш"; молитву Ісусові, що складається з повторення речення "Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного"; і молитву <(Радуйся, Маріє або Аве, Марія" — гімн Діві Марії, що його використовують католики.

Зміст молитви "Отче наш":

Отче наш, сущий на небесах!

Хай святиться Ім'я Твоє,

нехай прийде Царство Твоє,

нехай буде воля Твоя,

як на небі, так і на землі!

Хліба нашого насущного

дай нам сьогодні,

І прости нам провини наші,

яко же і прощаємо

винуватцям нашим.

І не введи нас у спокусу,

але визволи нас від лукавого.

Бо твоє є царство і сила, і слава навіки.

Амінь.

(Євангеліє від Матфея. Глава 6).

Пости у християнстві, як і в інших релігіях, — це заборона або обмеження вживання їжі взагалі чи деяких її видів з метою регламентації життя віруючих і поглиблення їх релігійності. Ці заборони й обмеження своїм корінням сягають далекого минулого, коли, через нестачу продуктів харчування, люди змушені були йти на самообмеження в їжі. З часом такі обмеження набули релігійних статусу та обґрунтування.

У християнстві існують багатоденні та одноденні пости. До багатоденних належать: Великий піст перед Великоднем, Різдвяний — перед Різдвом, Петрів — перед святом апостолів Петра і Павла, Успенський — перед Успінням Пресвятої Богородиці. Одноденних постів віруючі мають дотримуватись щотижня у середу і п'ятницю, а також у свято Здвиження хреста, перед Хрещенням тощо. Під час посту забороняється здійснювати таїнство шлюбу, брати участь у веселощах і розвагах (для цього у храмах створюються умови, що сприяють "настрою покаяння"); бажано сповідатися у гріхах, виявляти щире прагнення пов'язати з церквою все своє життя. Пости, таким чином, є міцним засобом ідеологічного й емоційного впливу на віруючих.

У християнстві обов'язковими є сім таїнств—культових дій, що за їх допомогою нібито віруючим передається "невидима благодать Божа". До них належать: хрещення, миропомазання, причастя, покаяння (сповідь), священство, шлюб (церковний) і соборування.

Хрещення символізує прийняття людини до лона християнської церкви. Під час хрещення людина нібито "помирає для життя плотського, гріховного і відроджується для життя духовного, святого".

Миропомазання — отримання людиною божественної благодаті. Ритуал миропомазання полягає у змащенні лоба, очей, вух та інших частин обличчя і тіла віруючого ароматичною речовиною — миром (сумішшю оливкової олії, білого виноградного вина і ароматичної речовини).

Причастя — таїнство, під час якого віруючі причащаються хлібом і вином як символами "тіла і крові Христа". Тим самим віруючі немовби стають послідовниками Ісуса Христа, "учасниками божественного єства".

Покаяння (сповідь) — розповідання віруючим священикові про свої гріхи й отримання від нього прощення ("відпущення гріхів") ім'ям Христа. Церква гарантує тайну сповіді.

Священство — посвячення у сан священнослужителя.

Шлюб — укладення церковного шлюбу. Майбутнє подружжя дає перед вівтарем обітницю бути вірними один одному, отримуючи через здійснення таїнства шлюбу "благодаті чистої однодушності до благословенного народження і виховання дітей". Сам Бог оберігає шлюбний союз людей, а церква підкреслює, що головним у шлюбі є не юридичний чи економічний, а моральний, тотожний релігійному, елемент.

Соборування — таїнство, що здійснюється над хворим. Боно полягає у проголошенні певних молитов і помазанні освяченим єлеєм лоба, щік, губ, грудей і рук (єлей — те саме, що й миро).

Таїнства і богослужіння здійснюються у храмах — церквах. Вони різноманітні за своїм улаштуванням і вбранням, але для всіх них є обов'язковими такі елементи:

• вівтар — уособлення столу, за яким Ісус, згідно з Євангеліями, розділив з учнями останню (Таємну) вечерю. У православній церкві він розміщується у східній частині християнського храму, де знаходиться престол, і відокремлюється від іншої частини храму іконостасом. З нього під час причастя роздають пастві (віруючим) хліб і вино;

• аналой — кафедра, з якої читають проповіді;

• вітражні вікна — вікна з кольорових фрагментів у вигляді малюнків на біблійні теми;

• купель (чаша), що в ній знаходиться вода для хрещення. Вона розміщується за дверима церкви, що підкреслює важливість хрещення (це "двері", що через них дитина входить у храм). Але інколи купель може переміщуватись;

• сповідальня — місце для сповіді.

Отже, виникнення християнства і його перетворення на світову релігію — тривалий, складний, але закономірний процес, відповідь на потреби життя й інтереси людей. Християнство — суттєвий феномен загальнолюдської культури.

31. Віровчення християнства.

32. Основні заповіді християнства.

33. Таїнства в християнстві.

34. Різновиди християнства.

16\Християнство — найбільш поширена і розвинена світова монотеїстична релігія з вірою в Бога-Трійцю і позбавлення своїх послідовників нелюдських умов життя божественним Спасителем — Месією. Основу християнства становить учення про міфічну Боголюдину Ісуса Христа, який, щоб звільнити людей від первородного гріха, прийняв смерть через розп'яття на хресті, але воскрес, вознісся на небо і обіцяв повернутись на землю вдруге" У Судний день, для того, щоб судити живих і мертвих; за результатами Божого суду одних направити до Раю, а інших — у пекло; Рай гарантовано тим, хто за земного життя мужньо і покірливо переносив усі його негаразди і нестатки.

Християнство виникло як релігія пригноблених і скривджених людей, але а часом було пристосоване до потреб і інтересів правлячих соціальних груп населення. Початок його формування належить до І ст. н. е. Основоположником прийнято вважати Ісуса Христа

Перші християнські громади виникли у Віфінії (Мала Азія). Наприкінці IV ст. християнство було проголошено державною релігією Римської імперії. Через Вірменію, Грузію і Ефіопію воно поширилось на Центральну Європу, а потім і на весь світ. Наприкінці X ст. християнство прийняла Київська Русь.

У 1054 р. християнство розкололося на православ'я і католицизм. У XVI ст. від римсько-католицької церкви відокремився протестантизм, який згодом розпався на низку самостійних церков: лютеранську, кальвіністську, англіканську, баптистську, адвентистську, методистську тощо.

Перші п'ять століть існування християнська церква була під владою авторитету Папи Римського. Це завдавало безліч труднощів східним церквам, що концентрувалися навколо Константинополя. Суперечності виявилися непримиренними. Розкол у християнстві став неминучим. 6.2.1. Відмінності догматики та культу в католицизмі і православ'ї

По-перше, в католицизмі і православ'ї по-різному тлумачиться догмат сходження Святого Духа: у католиків — від Бога-Отця і Бога-Сина (згідно з рішенням Толедського вселенського собору 589 р. про філіокве); у православних — від Бога-Отця.

По-друге, немає згоди між католиками та православними і з питання щодо буття людей після їхньої смерті. У православ'ї — це Рай і пекло, у католицизмі — ще й чистилище. Вчення про чистилище розробив італійський середньовічний філософ, знаменитий систематизатор схоластики Фома Лквінський (1225—1274), а догмат про нього прийняв у 1439 р. Флорентійський собор і підтвердив у 1562 р. Тридентський собор.

Згідно з католицьким віровченням, чистилище — проміжна ланка між Раєм і пеклом, де душі "грішників", перш ніж попасти до Раю, горять у вогні, завдяки чому очищуються. Саме "горіння" в чистилищі тлумачиться неоднозначно. Одні богослови розглядають його як символ мук совісті і розкаяння, інші вважають його реальним. І перші, і другі єдині в тому, що рідні та близькі небіжчика своїми "добрими справами" в його пам'ять (молитвами, месами і матеріальними пожертвуваннями на користь церкви) можуть полегшити муки душі покійного і скоротити термін її перебування в чистилищі.

По-третє, католики і православні по-різному виконують обряди своїх таїнств. Католика, у процесі хрещення, обов'язково окроплюють водою, а православного — занурюють у воду; підчас причастя католику дають попробувати прісного хліба, а православному — хліба, приготованого на дріжджах; православний сповідується перед кожним причастям, а католик — обов'язково один раз на рік; миропомазання у православ'ї відбувається після хрещення, а в католицизмі — у семи—дванадцятирічному віці.

У У католицизмі священство теж троїсте: єпископ, священик (пресвітер) і диякон. Єпископи вважаються наступниками апостола Петра — "учня" Ісуса Христа. Оскільки, згідно з твердженнями Євангелій, Петро був главою апостолів, Рим обраний місцем постійного перебування єпископів. їх головне призначення — зміцнювати і гарантувати єдність церкви та віри, нести повну відповідальність за діоцезу (єпархію), керувати якою їм доручено Папою православ'ї існують три ступені священства: диякон, священик (ієрей), архієрей

35. Особливості католицизму: історичний розвиток, організаційна структура, догматика.

Католицизм

Католицизм є одним із напрямів у християнстві, який виник внаслідок першого великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизм поширений переважно в Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, у переважній більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Католицизм має багато спільного з православ'ям і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив "Символ віри" новими догматами. Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква. Що це за особливості?

Основним догматом католицької церкви, що відрізняє її від інших течій у християнстві, є догмат про непогрішимість папи Римського. Він полягає у тому, що папа Римський, який виступає з амвона з тих чи Інших питань віри і моралі, є непогрішимим. Прийняття цього догмата папство домагалося протягом сторіч, але добилося тільки в 1870 р., коли його було прийнято католицьким Вселенським Собором у Ватикані.

Ведучи боротьбу за духовну та світську владу, папи йшли на численні союзи з королями, користувалися опікою могутніх феодалів, невпинно примножували свої багатства і посилювали політичний вплив.

Наступний догмат католицизму — це догмат про "чистилище", прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Вчення про "чистилище" полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в "чистилище" — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів і в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань. Рідні та близькі покійного за допомогою молитов і внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в "чистилищі". Доля душі визначалася, таким чином, не тільки поведінкою людини в земному житті, а й матеріальними можливостями близьких покійного.

Дуже важливим положенням католицизму є теза про особливу роль духівництва, що людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духівництва, яке має значні переваги перед мирянами і повинно мати надзвичайні права і привілеї. Зокрема, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є виключним правом духівництва. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, яка написана латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих.

Згідно з католицькою догматикою духівництво має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише "тілом Божим", то духівництво — його кров'ю. Цим підкреслюються особливі заслуги духівництва перед Богом.

Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духівництвом. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духівництво проникає в особисте життя віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь, таким чином, дозволяє католицькій церкві мати значний вплив на суспільство, особливо на жінок.

Серед релігійних положень католицької церкви є й таке: немовби Христос, Богоматір і святі мають таку велику кількість заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей запас "добрих" справ Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона за своїм розсудом може виділити певну частину цих "добрих" справ віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння, але за це віруючі повинні платити церкві. Продажем Божественної благодаті "відав" спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію — папську грамоту, котра давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі. Широко використовуються засоби емоційного впливу на почуття віруючих. Пишність і урочистість притаманні католицькому культу. Богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами, щоб вплинути на почуття віруючих, викликати релігійний екстаз. Богослужіння в католицькому культі ведеться латинською мовою, незрозумілою більшості віруючих.

Надзвичайно велику роль у католицтві відіграє культ Богородиці, або мадонни. Християнство запозичило цей культ у більш древніх релігій, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати, Богиня родючості. В християнській релігії Богородиця була перетворена в міфічну діву Марію, що народила від "святого духа" дитину Ісуса, сина Божого. В католицтві шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ до певної міри навіть відсунув на другий план культ Бога-отця і самого Христа. Культ Мадонни допомагає католицтву впливати на мільйони віруючих жінок. Католицька церква навіює жінкам, що в діві Марії вони мають свою заступницю перед Богом, що Мадонна може допомогти їм у всіх життєвих труднощах.

На третьому Вселенському Соборі (Ефес, 431 р) відбулося визнання Марії Богородицею, а в і 854 р. було прийнято догмат про її "непорочне зачаття" та тілесне вознесіння на небо.

Значного поширення в католицизмі поряд із вшануванням Богородиці набуває культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено близько 20 тис. "святих" і майже 200 тис. "блаженних". Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 "святих" і 496 "блаженних", а Пій XII проголошував кожного року в середньому по 5 "святих" і 40 "блаженних".

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це яскраво проявилося в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії. На Соборі внаслідок чотирирічних суперечок прийнято 16 документів, котрі розкривають суть сучасного католицького модернізму. В їх числі необхідно виділити чотири "Конституції": "Про літургію", "Про церкву", "Про одкровення", "Тринадцяту схему", а також дев'ять декретів: про екуменізм, про пастирський обов'язок єпископів, про східні католицькі церкви, про чернецтво та ін.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів і пристосування їх до особливостей місцевих умов. Зокрема, було дозволено частину меси проводити не латинню, а місцевою мовою з використанням національної музики, Конституція рекомендує більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами, визнання таїнств і обрядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних — у католицьких. Навіть католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм мас міжнародний центр управління — Ватикан і главу католицької церкви — папу Римського, що обирається довічно. Ще в 756 р, на невеликій території сучасної Італії виникла церковна держава — папська область. Вона проіснувала до 1870 р., коли в процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після першої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI (1922—1939) у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава — Ватикан.

Ватикан — самостійна держава на території Італії площею 44 га Вона розташована на Ватиканському горбі, де знаходиться собор святого Павла, два папських палаци, резиденція папи, замок "святого ангела" (церковна тюрма). Крім того, до юрисдикції папи відноситься залізнична лінія довжиною в кілька сотень метрів, що з'єднує Ватикан з мережею італійських залізниць, електростанція, радіостанція, телеграф, преса ("Оссерва-торе Романо"), початкова школа, невеликі збройні сили, жандармерія Ватикан випускає грошові і поштові знаки. Піддані Ватикану становлять близько тисячі чоловік. Необмеженим главою держави є папа Римський, він же — глава католицької церкви.

Глава держави Ватикан обирається з кардиналів — вищих представників духівництва — на колегії (конклаві) кардиналів. Папа відмовляється від свого імені і приймає нове. Збори кардиналів відбуваються в надзвичайних випадках, в основному для виборів нового папи.

6 серпня 1978 р. у літній резиденції папи поблизу Рима помер від серцевого нападу на 81-му році життя глава католицької церкви Павло VI. 25 серпня, майже через два тижні після похорону Павла VI, у Ватикані зібрався конклав кардиналів. Згідно з традицією його учасників "замурували" безвихідно в Сикстинській капелі аж до моменту обрання нового папи Римського. У ХШ ст. був випадок, коли кардинали не змогли домовитися пре вибір нового папи протягом 2 років, 9 місяців і 2 днів Сам папа Григорій X виробив особливу процедуру, що з незначними змінами існує до цього часу. Було прийнято рішення замуровувати конклав кардиналів у круглому залі. Це примушувало їх не зволікати з прийняттям рішення. На четвертий день після відкриття конклаву вводився скорочений пайок, а через 8 днів кардинали отримували лише хліб, воду і вино. Папу обирали більшістю — дві третини + 1 голос, у два тури; після обрання бюлетені спалювали Зв'язок конклаву із зовнішнім світом відбувався через камін. Коли з труби йшов чорний густий дим, всім було зрозумілим, ще папу досі не обрано. Чистий дим від сухих кипарисових гілок, що замінювали попередив мокру солому, означав — нового папу обрано, конклав завершився, Після цього кардиналів розмуровували і найстарший за віком кардинал виводив обраного папу і проголошував новий понтифікат.

Конклав, який було скликано 25 серпня 1978 р. був найкоротший: він тривав усього 11 годин. Вибір кардиналів зупинився на тому, хто мав, як здавалося, найменші шанси — на Альбіно Лючгоні, патріархові Венеції. Новий 263 папа прийняв ім'я Іоанна Павла І.

Вранці 28 вересня 1978 р. Іоанна Павла І було знайдено мертвим у своїй опочивальні. Він займав папський престол найкоротший час в історії католицької церкви.

Конклав, що зібрався для обрання нового папи, тривав 72 години, на престол папи Римського було обрано 58-річного Каро-ля Войтилу, польського кардинала, архієпископа краківського, що прийняв ім'я Іоанна Павла II.

Ворожі католицтву релігійні вчення називаються єресями, а їх прибічники — єретиками. Католицька церква вела надзвичайно жорстоку боротьбу з єретиками, розправлялася з усіма, хто наважився підняти проти неї свій голос. Для боротьби з єресями було запроваджено спеціальний церковний суд — інквізицію. Людей звинувачували у відступі від вчення церкви, кидали у в'язниці, піддавали страшним тортурам. Засуджували до спалення на вогнищі. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії.

Інквізицією було затверджено перелік "релігійних злочинців", він був такий великий, що мало хто з людей не підпадав під його дію (не тільки єретики, а й ті, хто захищав і переховував їх).

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолюється католицька ієрархія "Священною колегією кардиналів". Кардинал — це вища духовна особа після папи. Частина їх постійно перебуває в Римі і очолює ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану здійснюють керівництво місцевими католицькими організаціями. Кардиналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними відносинами з країнами, з якими Ватикан має стосунки. Постійні посли — папські нунції. Італія і Ватикан також обмінюються послами. Якщо постійні дипломатичні відносини не підтримуються, то надсилаються тимчасові представники, яких називають легатами.

Ордени ченців мають особливі статути. Створені для посилення впливу католицької церкви, вони мають суворо централізовану структуру. Ордени очолюють "генерали", "генеральні магістри", котрим підпорядковуються "провінціали" (провінціальні пріори), "магістри", а останнім —- абати і конвентуальні пріори. Над цими особами — генеральний капітул, тобто зібрання керівників різних рангів, що збирається раз на кілька років. Ордени підпорядковуються безпосередньо папі Римському, в якій би країні вони не знаходились. Одним з перших католицьких орденів є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом орден користувався в X—XI ст. Сьогодні бенедиктинці існують у ряді країн Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання В XI—ХІІІ ст.. з'являється багато чернецьких орденів.

Серед чернецьких орденів важливе місце належить так званим жебрацьким орденам: францисканському, заснованому у XVIII ст. святим Франциском — 27 тис. чоловік; Домініканському — 10 тис. Ордени кармелітів, августинців повинні відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Заснований Франциском Асизьким орден францисканців отримав ряд привілеїв від папи — право проповіді і звершення таїнств, вільного викладення в університетах. В їхніх руках опинилася інквізиція. Орден домініканців, або "братів проповідників", заснований у 1215 р. Домініком. Він був покликаний розгорнути боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—ХШ ст. у Франції, спрямованого проти панівно^ го становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (товариство Ісуса), заснований Ігнатіем Лойолою (1491—1556) для боротьби з Реформацією, який є однією з войовничих організацій католицької церкви. Орден здійснював непримиренну боротьбу проти єресей, переслідував учених, боровся з вільнодумством, складав індекс заборонених книг, активно сприяв закріпленню необмеженої папської влади.

Єзуїти крім трьох чернецьких обітниць (безшлюбність, послух, бідність) дають зарок абсолютної покори папі Римському. Вони навіть в думках не можуть піддавати сумніву вимоги папи. У статуті ордену записано, що щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. В їх основі лежать принципи:

1) пробабілізм — кожний вчинок людини можна вважати моральним, якщо він може бути виправданий посиланням на Священне писання;

2) право помилки в думці — дає змогу виправдати такі діяння, що засуджуються (клятвовідступництво, хибна присяга). Тут вже посиланням на Священне писання виправдатися не можна. Якщо єзуїт у думці скаже слово "нон" ("ні") перед хибною присягою, то він перед Богом буде чистим;

3) принцип керівного наміру — всякий аморальний вчинок може бути виправданий, якщо він здійснюється задля високої мети, інтересів церкви.

Єзуїтський орден відрізняється від інших орденів тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити монастирський одяг. Вони можуть бути таємними членами ордену. Тому дані про чисельність ордену дуже приблизні — близько 90 тис. чоловік.

Нині існує майже 180 чернецьких орденів. Об'єднуючи біля півтора мільйона ченців, вони продовжують відігравати важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяльності.

Вся територія поширення католицизму поділяється на області — архієпархії, що складаються з 1400 єпархій. Зараз за рахунок країн Африки і Азії чисельність єпархій зростає. У великих єпархіях є вікарні єпископи — помічники єпископів.

В тих країнах, де багато єпархій і де національна церква має автономію, є припас, тобто старшина для всіх єпископів. Якщо такої автономії немає, кожний єпископ безпосередньо підпорядковується Риму.

Установи Ватикану включають у себе 9 конгрегацій (об'єднань); З трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, які очолюються групою кардиналів (3—4 чол.) і главою — префектом.

Серед них найважливішими є: 1) конгрегація священної канцелярії; 2) конгрегація пропаганди віри — веде місіонерську діяльність головним чином у країнах Азії та Африки. Це найзаможніша конгрегація, яка отримує дотації від правлячих кіл. Не тільки бізнес-мени-католики, а й представники інших релігійних напрямків (наприклад, баптисти) подають значну матеріальну допомогу у створенні мережі семінарій, університетів, середніх шкіл, що виховують місцеве населення у дусі католицького віровчення. Ця конгрегація має своє видавництво, богодільні, школи.

36. Особливості православ’я: історичний розвиток, організаційна структура, догматика

37. Прийняття християнства у слов’янських народів і в Київській Русі.

38. Православ’я в Україні.

Історія української православної церкви — це невід'ємна складова частина історії православ'я взагалі. Руська церква, яка виникла внаслідок хрещення Русі в 988—991 pp. існувала і розвивалася не лише на українських землях. Згодом вона поширила свій вплив на всі величезні простори колись великої єдиної країни — від берегів Тихого океану до Балтики і від памірських вершин до берегів Льодовитого океану. Отже, основні етапи і зміст історії Руської церкви — це також етапи історії Української православної церкви. Але при цьому необхідно виділити окремо період з середини XV ст. до середини XVII ст. З кінця XIV ст. українські та білоруські землі опинилися під владою литовських і польських феодалів. Після возз'єднання України з Росією (1654 р.) відбулося і церковне об'єднання (1686 p.). Київська митрополія перейшла з юрисдикції Константинопольського патріарха до патріарха Московського і всієї Русі. Внаслідок поділів Польщі у XVIII ст. значна частина Правобережної України була об'єднана з Лівобережною, і унія фактично втратила силу: колишні уніати Волині, Поділля, Холмщини, а також Білорусії повернулися до православ'я. Унія збереглася завдяки зусиллям монархії Габсбургів лише на тих українських землях, які потрапили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття).

В березні 1946 р. за рішенням Львівського собору Брестську унію 1596 р. було скасовано і колишні уніатські єпархії возз'єдналися з Українською православною церквою. Уніати на Закарпатті повернулися до православ'я в 1949 р. Проте процес переходу колишніх уніатів на західно-українських землях у склад Української православної церкви не був безболісним. Особливо для тих віруючих, які залишилися в унії. Всупереч законодавству про свободу совісті вони були позбавлені права утворювати і реєструвати свої релігійні громади. Вони існували нелегально.

країнського екзархату Московського патріархату. Тому деякі критики стверджують у зв'язку з цим, що УПЦ ввібрала в себе все негативне з епохи сталінщини й застою, а тому є однією з твердинь імперського мислення, ворогом національних цінностей і не може вписатися в духовне життя, суверенної української держави. Але тисячолітньої історії Української православної церкви аж ніяк не можна перекреслити, або замінити її на історію інших українських церков (греко-католицької, автокефальної та ін), які були утворені значно пізніше і походять з одного і того ж кореня.

У 90-ті роки XX ст. перед Руською церквою постала дилема: зберегти свою централізовану організаційну структуру чи зберегти православ'я з національним забарвленням. Московська патріархія висловилася за останнє. В січні 1990 р. Архієрейським собором РПЦ було прийняте "Положення про Екзархати Московського патріархату" (їх існувало чотири — Український, Східноєвропейський, Західноєвропейський і Американський). Три закордонні екзархати за рішенням собору було скасовано, закордонні єпархії безпосередньо були підпорядковані Патріарху та Синоду.

У серпні 1990 р. Україну відвідав патріарх Алексій II і, ознайомившись з релігійною ситуацією в республіці, схвалив пропозицію про надання УПЦ самостійності. Рішення з цього приводу було прийняте на Архієрейському соборі РП Ц 25—27 жовтня 1990 р. В патріаршій грамоті сказано: "...бути віднині Православній Українській церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні".

Будучи самостійною в управлінні, УПЦ зберігає усі православні канони, православну віру взагалі, канонічний зв'язок із вселенським православ'ям, а її предстоятель залишається постійним членом священного Синоду РПЦ.

39. Особливості реформованого християнства.

На початку XVI ст. в країнах Західної і Центральної Європи виник широкий антифеодальний народний рух у формі боротьби проти зловживань католицького духовенства (торгівлі індульгенціями, інквізиції) і католицької церкви в цілому. Цей рух отримав назву Реформація.

Розпочався він у Німеччині 31 жовтня 1517 p., в день виступу відомого мислителя і суспільного діяча того часу Мартіна Лютера (1483—1646) з 95 тезами проти основ католицизму (тези накреслені на північних дверях Замкової церкви Віттенберга).

З Німеччини Реформація поширилась на Швейцарію, Голландію, Швецію, Англію, Данію та багато інших країн. Скрізь вона сприяла ліквідації релігійного монополізму католицької церкви і утвердженню нового напряму в християнстві — протестантизму.

Отже, історія протестантизму розпочинається з Мартіна Лютера. Він першим розірвав стосунки з католицькою церквою, сформулював і відстояв основні положення протестантської церкви. День 31 жовтня, коли у 1517 р. були опубліковані тези Лютера, відзначається протестантами як свято.

На початку XIX ст. протестантське відгалуження християнства було строкатим і розмаїтим утворенням. У подальшому ця строкатість збільшилась у результаті дроблення його основних течій (лютеранства, кальвінізму й англіканства) і за рахунок появи нових деномінацій, що іменуються сектами: "адвентистів", "Армії спасіння", "християнської науки", "свідків Єгови" і т. ін. Набули подальшого розвитку баптизм, менонітство, методизм, квакерство тощо.

Протестантизм — це третій і наймолодший, після католицизму і православ'я, значний різновид християнства з численними самостійними віросповіданнями і церквами. Поділяючи основні постулати християнства, тобто вірячи в існування Бога, безсмертя душі, потойбічний світ і т. ін., протестанти, подібно до католиків і православних, уявляють Бога як Трійцю: триєдиного Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Ісуса Христа вони ототожнюють із другою іпостассю цієї Трійці. Разом із тим протестантизм має певні особливості, що відрізняють його від православ'я і католицизму. Протестанти поклоняються тільки триєдиному Богові (у них немає культу святих і Богоматері), і особливо Христу, вважаючи його істинним главою своїх церков у цілому, а також громад.

Протестантське вчення завдало удару католицькому духовенству і в тій сфері, що стосувалася впливу його молитов на земні долі людей. Якщо віруючому-католику, щоб уникнути якоїсь неприємності або, навпаки, досягти життєвого успіху, досить було помолитися за допомогою священика Богородиці або будь-якому святому, то, згідно з протестантизмом, людська доля не залежить ані від молитви, ані від діяльності людини, і тому вся величезна споруда католицького культу не має, по суті, ніякого життєвого сенсу. Отже, протестантизм ґрунтується на трьох нових для християнства принципах.

По-перше, на принципі спасіння особистою вірою. Догматика протестантизму дотримується положення, що первородний гріх спотворив природу людини, позбавив ц здатності творити добро, тому вона може забезпечити собі спасіння не папськими "добрими справами", не таїнствами, не аскетизмом, а тільки особистою вірою у спокутну жертву Христа.

По-друге, на принципі священства всіх віруючих християн. Священство отримує кожний із них, тобто має можливість надприродного спілкування з Богом. Право на проповідування божественного одкровення і здійснення богослужіння без духовенства і церкви теж має кожен із віруючих. Це є ознакою того, що протестантизм не розрізняє священиків і мирян, змушує священиків звітувати громаді, позбавляє їх права сповідати і відпускати гріхи, скасовує церковну ієрархію, догмати про чистилище і целібат.

По-третє, на принципі виняткового авторитету Біблії. Переклад Біблії державними мовами, її вивчення і тлумачення визнаються у протестантизмі найпершим обов'язком віруючих, а не гріхом, як у католиків.

Найбільш поширеним відгалуженням сучасного протестантизму є лютеранство. Лютеранські церкви існують у багатьох країнах, у тому числі в Ісландії, Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччині. Багато лютеранських церков в Америці. Найбільшою вважається лютеранська церква Бразилії. У країнах Азії лютеран мало, найбільший їхній вплив спостерігається у таких країнах Африки, як Ефіопія, Судан, Камерун та ін. Лютеранські церкви також функціонують в Естонії, Латвії, Казахстані, Киргизії і деяких інших пострадянських країнах. Одне з найпізніших утворень протестантизму — п'ятидесятництво. Секта виникла у СІНА на межі XIX—XX ст. Із самого початку в ній утворилося багато течій, що називаються в основному іменами їх засновників (воронаївці, шмідтівці, мурашкінці та ін.). Існують й інші, дрібніші її складові: п'ятидесятники-сіоністи, п'ятидесятники-суботники, євангельські християни (смородинці). Воронаївці і їхні прихильники називаються християнами євангелічної віри (ХЄВ), шмідтівці — християнами віри євангелічної (ХВЄ). Проте суттєвих відмінностей у їхніх віровченнях і культах немає.

40. Історичні аспекти розвитку та становлення протестантизму.

Протестантизм: його зміст і різновиди

На початку XVI ст. в країнах Західної і Центральної Європи виник широкий антифеодальний народний рух у формі боротьби проти зловживань католицького духовенства (торгівлі індульгенціями, інквізиції) і католицької церкви в цілому. Цей рух отримав назву Реформація.

Розпочався він у Німеччині 31 жовтня 1517 p., в день виступу відомого мислителя і суспільного діяча того часу Мартіна Лютера (1483—1646) з 95 тезами проти основ католицизму (тези накреслені на північних дверях Замкової церкви Віттенберга).

Ось деякі з них;

• Христос, проголошуючи: "Кайтеся, тому що наблизилося Царство Небесне", тим самим засвідчував, що життя віруючих від початку й до кінця повинно бути невпинним покаянням.

• Покаяння не полягає в одній лише сповіді перед священиком. (У перших тезах Лютер стверджував, що справжнє покаяння — тривалий процес, а не одноразова дія.)

• Папа може зняти лише ту кару, яку сам накладає на грішника, або на підставі церковного статуту, але жодної небесної кари церква позбавити не може.

• Канони покаяння (настанови про те, які накладати єпитимії на тих, хто покаявся) повинні визначатися лише для живих. (Тут і в деяких наступних тезах заперечується влада Папи над чистилищем.)

• Вченню Христа суперечать ті регламентації католицизму, в яких ідеться про те, що немає потреби в покаянні для грішників, які купують індульгенцію для душі. Тим, хто по-справжньому кається, Господь прощає гріхи і звільняє від вічних мук. На це грішник може уповати і без папської грамоти. (У деяких тезах Лютер підкреслював, що християнин, котрий воістину покаявся, "не уникає небесного покарання".)

• Істинний, справжній скарб церкви — священне Євангеліє слави і благодаті Божої. Лютер пояснював, що існування "скарбниці добрих справ" вигідно багатим, а не бідним; скарби ці повинні діставатися грішнику не завдяки милості Папи. Бажання подібними засобами умилостивити Бога називав ілюзією.

• Справжній християнин прагне рушити слідом за страстотерпцем Христом не через дозвільну грамоту, а через щиросердне покаяння, що є шляхом до спасіння, стверджував Лютер.

Тези відіграли роль сигналу до виступу всіх опозиційних сил за релігійну і національну незалежність Німеччини. Католицька церква на Реформацію відповіла контрреформацією. Розпочалися жорстокі релігійні війни. Один із вождів селянської війни в Німеччині того періоду Томас Мюнцер (1490—1525) виступив проти католицизму з позицій пантеїзму. Він доводив, що Бог — це світ у цілому, що Ісус Христос не є історичною особою і виявляється через віру і лише завдяки їй, а тому його рятувальна місія може бути виконана і без офіційної церкви. Мюнцер вимагав від політичних і релігійних діячів установлення "Царства Божого" на землі, розуміючи під таким "Царством" суспільство без класових відмінностей і без чужої для народу державної влади. У "Проповіді перед князями" (1524) він відверто заявив про те, що влада може вважатися законною лише за умови, що вона діє від імені народу і в його інтересах.

З Німеччини Реформація поширилась на Швейцарію, Голландію, Швецію, Англію, Данію та багато інших країн. Скрізь вона сприяла ліквідації релігійного монополізму католицької церкви і утвердженню нового напряму в християнстві — протестантизму.

Отже, історія протестантизму розпочинається з Мартіна Лютера. Він першим розірвав стосунки з католицькою церквою, сформулював і відстояв основні положення протестантської церкви. День 31 жовтня, коли у 1517 р. були опубліковані тези Лютера, відзначається протестантами як свято.

Видатним діячем Реформації був також швейцарець Жан Кальвін (1509—1564). Його головна праця "Настанови у християнській вірі" була надрукована у 1536 р. На той час протестантизм уже сформувався як релігія. Цей твір став основою нової релігійної течії, тепер уже в протестантизмі, що отримала назву "кальвінізм". На відміну від діячів ранньої Реформації, для Кельвіна центром уваги були не Євангелія, а Старий Завіт. Кальвін розробив вчення про абсолютну визначеність, що за нею всі люди, відповідно до непізнаванної божественної волі, поділяються на обраних і приречених. Ані вірою, ані добрими справами людина не може змінити своєї долі: обрані призначені для спасіння, приречені — для вічних мук. Учення про визначеність базувалося на твердженні, що Ісус Христос теж був визначений Богом страждати за наші гріхи. Послідовники протестантських церков кальвіністської орієнтації (кальвіністи) мали великий вплив у Шотландії, Нідерландах, на півночі Німеччини, у Франції.

Реформація в Англії мала дещо інший характер, ніж у Німеччині чи Швейцарії. У 1534 р. англійський парламент оголосив незалежність своєї церкви від Папи і прийняв рішення вважати її головою короля Генріха VIII. З часом вплив протестантизму на англіканську церкву посилився, що спричинило більш глибоке її розмежування з католицизмом. Вона перейняла протестантські догмати про виправдання вірою і про Святе Письмо як єдине джерело віри і відхилила вчення католицизму про індульгенції та шанування скульптур. Водночас вона визнавала, хоч і з певними застереженнями, католицький догмат щодо рятівної місії церкви. Були збережені також літургія і деякі інші характерні для католицизму обряди, залишився недоторканним єпископат.

Однак у зв'язку із загостренням соціальних суперечностей наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Англії сформувалася опозиція абсолютистському режимові. її не задовольняла королівська Реформація. Результатом активних дій опозиції стало поширення в країні кальвінізму, прихильників якого називали пуританами (від лат. — чистий). Вони вимагали рішучого впровадження в Англії ідей Реформації, що мали протестантську спрямованість. Помірковані пуритани обмежувались вимогами встановлення пресвітеріанської церкви (від гр. — старійшина), тобто звуження влади короля у церковних справах, тоді як індепенденти (незалежні), радикальне крило пуритан, повністю заперечували принцип державної церкви; на їхню думку, кожна релігійна громада має залишатися вільною у виборі віросповідання. Активізація демократичних елементів у суспільному житті Англії привела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів (від лат. — об'єднання, громада) — течії в кальвінізмі, представники якої виступали за надання автономії місцевим релігійним громадам баптистів, квакерів тощо.

Таким чином, у період Реформації у Німеччині і Швейцарії, а потім, за часів буржуазних революцій, в інших країнах, перш за все в Англії, сформувалися основні течії, що представляють протестантизм і в наш час. Головними з них були і залишаються лютеранство, англіканство і кальвінізм. Всі інші протестантські напрями лише варіюють основні принципи цих течій.

На початку XIX ст. протестантське відгалуження християнства було строкатим і розмаїтим утворенням. У подальшому ця строкатість збільшилась у результаті дроблення його основних течій (лютеранства, кальвінізму й англіканства) і за рахунок появи нових деномінацій, що іменуються сектами: "адвентистів", "Армії спасіння", "християнської науки", "свідків Єгови" і т. ін. Набули подальшого розвитку баптизм, менонітство, методизм, квакерство тощо.

Протестантизм — це третій і наймолодший, після католицизму і православ'я, значний різновид християнства з численними самостійними віросповіданнями і церквами. Поділяючи основні постулати християнства, тобто вірячи в існування Бога, безсмертя душі, потойбічний світ і т. ін., протестанти, подібно до католиків і православних, уявляють Бога як Трійцю: триєдиного Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Ісуса Христа вони ототожнюють із другою іпостассю цієї Трійці. Разом із тим протестантизм має певні особливості, що відрізняють його від православ'я і католицизму. Протестанти поклоняються тільки триєдиному Богові (у них немає культу святих і Богоматері), і особливо Христу, вважаючи його істинним главою своїх церков у цілому, а також громад.

У християнстві не викликає сумнівів положення про те, що основним джерелом його віровчення є Біблія. Але в Біблії багато суперечностей, що потребують тлумачень і пояснень. У католицизмі право такого тлумачення належить тільки церкві, а мирянам навіть заборонено без керівництва з боку духовенства читати Біблію. З приводу тлумачення останньої "отцями церкви" і богословами-схоластами написано величезну кількість творів, прийнято безліч визначень і постанов церковними соборами, а римські папи обнародували цілу бібліотеку булл і всіляких непогрішних, на їхню думку, послань. Всю цю літературу в сукупності з тим, чого навчають у проповідях і усних настановах служителі церкви, названо Священним Переказом. Згідно з ученням католицизму, Святе Письмо можна правильно розуміти лише у світлі Священного Переказу. Цілком зрозуміло, яку силу надавало папству таке вирішення питання про джерела віровчення. Щоб ослабити папство, протестантизму було необхідно позбавити його монопольного права тлумачити Біблію за допомогою Священного Переказу і власного свавілля. Для цього він і проголосив право кожного віруючого не тільки самостійно читати, а й тлумачити Біблію. Щодо Священного Переказу, то протестантизм повністю відмовився визнавати його джерелом віровчення. "Тільки Біблія!" — стало основним його гаслом. Дозволяючи використовувати філософське мислення як своєрідний додаток до віри, протестантизм вважає останню єдиним критерієм істинного сприйняття біблійного одкровення. Віра, що її протестантизм поставив у центр свого вчення, перетворилась у нього на особисте переживання, що за своєю суттю не піддається поясненню і контролю.

Протестантське вчення завдало удару католицькому духовенству і в тій сфері, що стосувалася впливу його молитов на земні долі людей. Якщо віруючому-католику, щоб уникнути якоїсь неприємності або, навпаки, досягти життєвого успіху, досить було помолитися за допомогою священика Богородиці або будь-якому святому, то, згідно з протестантизмом, людська доля не залежить ані від молитви, ані від діяльності людини, і тому вся величезна споруда католицького культу не має, по суті, ніякого життєвого сенсу.

Культові нововведення протестантизму здійснювалися, в основному, у напрямі "здешевлення" церкви і церковного ритуалу. Шанування біблійних святих залишалося непорушним, але було позбавлене тих фетишистських за суттю політичних форм, що їх взагалі набув культ святих у католицизмі. Протестантизм відмовився і від інших елементів культу — поклоніння мощам, реліквіям, хресту, скульптурам, іконам. Він вважає таке шанування ідолопоклонством.

Серед різних відгалужень протестантизму не було єдності стосовно певних питань, пов'язаних з культом, зовнішнім убранням церков і т. ін. Лютерани, наприклад, зберегли у своїх церквах розп'яття, вівтар, свічки, органну музику; кальвіністи від усього цього відмовились. Месу відхилили протестанти майже всіх напрямів. Богослужіння стали вести національною мовою; воно тепер складалося з проповіді, співу молитовних гімнів і читання тих або інших розділів Біблії, переважно Нового Завіту.

Таїнства, що вважалися у католицизмі ядром богослужіння, протестантизм піддав рішучому перегляду. Так, лютеранство залишило із семи таїнств лише два — хрещення і причастя, а кальвінізм — тільки хрещення. При цьому тлумачення таїнства як обряду, в процесі здійснення якого відбувається чудо, у протестантизмі стало дещо спрощеним. Лютеранство зберегло певний елемент чудодійного у витлумаченні причастя. У вирішенні питання: "Чи відбувається під час обряду чудодійне перетворення хліба І вина на плоть і кров Спасителя?", воно зайняло середню позицію між католицизмом, з одного боку, і цвінгліанством та

кальвінізмом — з іншого. Щодо хрещення, то протестантизм не прийняв позицію анабаптистів (від гр. — знову занурюю, тобто охрещую вдруге), залишивши таїнство хрещення немовлят. Особливе значення мала відмова протестантизму від таїнства освячення і поділу суспільства на духовенство і мирян. Вчення про те, що будь-яка людина може безпосередньо спілкуватися з Богом, стало підставою для утвердження ідеї "всезагального священства" віруючих.

Отже, протестантизм ґрунтується на трьох нових для християнства принципах.

По-перше, на принципі спасіння особистою вірою. Догматика протестантизму дотримується положення, що первородний гріх спотворив природу людини, позбавив ц здатності творити добро, тому вона може забезпечити собі спасіння не папськими "добрими справами", не таїнствами, не аскетизмом, а тільки особистою вірою у спокутну жертву Христа.

По-друге, на принципі священства всіх віруючих християн. Священство отримує кожний із них, тобто має можливість надприродного спілкування з Богом. Право на проповідування божественного одкровення і здійснення богослужіння без духовенства і церкви теж має кожен із віруючих. Це є ознакою того, що протестантизм не розрізняє священиків і мирян, змушує священиків звітувати громаді, позбавляє їх права сповідати і відпускати гріхи, скасовує церковну ієрархію, догмати про чистилище і целібат.

По-третє, на принципі виняткового авторитету Біблії. Переклад Біблії державними мовами, її вивчення і тлумачення визнаються у протестантизмі найпершим обов'язком віруючих, а не гріхом, як у католиків.

Загалом суть протестантизму виявляється у тому, що божественна благодать дарується без посередництва церкви, а спасіння людини відбувається лише через її особисту віру у спокутну жертву Ісуса Христа. Миряни не відрізняються від духовенства, священство поширюється на всіх віруючих. Із таїнств визнаються тільки хрещення і причастя. Віруючі не підкоряються Папі Римському. Протестанти не визнають культ Богородиці, заперечують чернецтво, хресне знамення, священне убрання, ікони.

Організаційна і віросповідно-доктринальна картина протестантського напряму християнства залишається у XXI ст. приблизно такою ж, як і в попередньому столітті: відбуваються ті самі постійні процеси його роздрібнення й об'єднання, пошуку джерел єдино правильного вчення. Форми організації сучасного протестантизму дуже різноманітні: від церкви як державної установи (наприклад у Швеції) — до повної відсутності будь-якої організації, що об'єднує віруючих (наприклад у квакерів); від великих конфесійних (наприклад, союз баптистів) і навіть міжконфесійних об'єднань (екуменічний рух) — до дрібних ізольованих сект.

Найбільш поширеним відгалуженням сучасного протестантизму є лютеранство. Лютеранські церкви існують у багатьох країнах, у тому числі в Ісландії, Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччині. Багато лютеранських церков в Америці. Найбільшою вважається лютеранська церква Бразилії. У країнах Азії лютеран мало, найбільший їхній вплив спостерігається у таких країнах Африки, як Ефіопія, Судан, Камерун та ін. Лютеранські церкви також функціонують в Естонії, Латвії, Казахстані, Киргизії і деяких інших пострадянських країнах.

Основним джерелом віровчення лютерани вважають "Аугсбурзьке віросповідання" і "Апологію", що були написані Люте-ром і відомим проповідником протестантизму Філіппом Меланхтоном (1497—1560). За ними, центральною ланкою лютеранського віровчення є постулат про виправдання вірою, Лютер чітко розмежував релігійну і суспільну сфери життя. Суть першої становлять віра, християнська проповідь, діяльність церкви; другої — буденна діяльність, громадянська позиція, держава і розум. Сучасне лютеранство продовжує стверджувати, що людину врятує тільки особиста віра в Бога, а не надприродні діяння святих і добрі справи на користь церкви; заперечує наділення духовенства благодаттю посередника між Богом і людиною; скасовує чернецтво, поклоніння святим і їхнім мощам, надмірну розкіш в облаштуванні й убранні церков.

Після Першої світової війни в лютеранській теології сформувалася і до сьогодні залишається найвпливовішою школа, що має назву "Діалектична теологія". Відомими її прихильниками були К. Барт, Е. Бруннер, Р. Бультман та ін. Провідна ідея школи полягає у тому, що християнська віра не може бути обґрунтована зовні. Становлення віри відбувається тільки за допомогою аргументів розуму. Вона виникає з "внутрішньої безпосередньої зустрічі" з Богом. Справжня релігія — релігія одкровення. Прихильники "Діалектичної теології" апелюють до Євангелій як до єдиного джерела християнської віри.

Розмитість і невизначеність протестантської ідеології з її суб'єктивним тлумаченням і сприйняттям Євангелій роблять можливим досить широке розмежування політичних позицій всередині протестантизму і, зокрема, всередині його лютеранської течії. На сьогодні у світі близько 80 млн лютеран. Приблизно 50 млн із них об'єднує Всесвітній лютеранський союз. Головна увага у проповідницькій діяльності лютеран приділяється тлумаченню питань суспільного життя і, особливо, його моральних проблем. Лютеранські церкви беруть участь в екуменічному русі (від гр. — Всесвіт), спрямованому на об'єднання християнських конфесій.

Друге місце після лютеранства за чисельністю прихильників посідає, як і раніше, кальвінізм. Жан Кальвін у 1536 р. оселився в Женеві, де фактично став диктатором міста і домігся підкорення церквою світської влади. Заснована ним система протестантизму підтримувала найбільш активну частину тодішньої буржуазії. Кальвінізм виправдовував буржуазне підприємництво епохи первісного нагромадження капіталу. Це знайшло відображення у тому, що найкращими доброчинностями він оголошував поміркованість і заощадливість, проповідував режим побутового аскетизму. Для Кальвіна була характерна релігійна непримиренність до інакодумців, зокрема за його наказом у 1533 р. був спалений вчений Сервет. У своїх працях Кальвін стверджував: якщо людину в її справах супроводжує успіх, то це означає, що Бог допомагає своєму обранцю, перед яким розкриваються ворота до Раю. Якщо ж людину переслідують невдачі, то це свідчить про немилість Божу, що неодмінно приведе невдаху до пекла.

Кальвінізм розгалужується на три течії: реформатство, пресвітеріанство і конгрегаціоналізм. Разом узяті вони охоплюють майже 50 млн віруючих.

Реформати — прихильники кальвінізму континентально-європейського походження. їхнє віровчення базується на Біблії та працях Кальвіна. Богослужіння у них зводиться до проповіді, читання Біблії і співу псалмів. Окремі громади реформатів обирають на певний термін підзвітних їм пасторів і пресвітерів (старійшин). Служителі культу кількох сусідніх громад становлять пресвітерії, що входять до провінційного і національного синодів. Очолює церкву суперінтендант (єпископ), якого теж обирають. Реформатські церкви є в Західній Україні, Швейцарії, Німеччині, Франції, Угорщині, Чехії, СШЛ та інших країнах. Існують міжнародні організації реформатського спрямування, наприклад, створений у 1875 р. Всесвітній альянс реформатських церков.

Головним принципом конгрегаціоналістів є повна віросповідна і організаційна автономія кожної конгрегації. Представники цієї течії кальвінізму — суворі пуритани. Вони залучають до проведення служб і проповідництва всіх мирян, дотримуються принципу мирського і релігійного колективізму, тому адресатом благодаті вважають всю громаду. Конгрегаціоналізм поширений у США, Великобританії та її колишніх колоніях.

Пресвітеріани — помірковані пуритани. На чолі їхньої церковної громади стоїть пресвітер, якою обирають її членами. Громади об'єднуються у місцеві й державні союзи. Обряди зводяться до молитви, проповіді пресвітера, співу псалмів. Літургія не визнається, не читаються ні "Символ віри", ні "Отче наш". Святами вважаються тільки вихідні дні. Великого поширення пресвітеріанство набуло в Шотландії. її парламент у 1592 р. прийняв рішення про оголошення цього вчення державним. Воно й сьогодні залишається там впливовим.

Таким є короткий аналіз змісту трьох основних різновидів (течій) кальвінізму. З нього видно, що соціальна функція кальвінізму полягає у закликах до смиренності і покірності віруючих. Від них Кальвін вимагав життя, гідного Раю. Таке життя влучно характеризується його заповітом: "Молись і працюй.". Будь-який протест проти негараздів життя — неприпустимий. На того, хто насмілювався заперечувати вчення Ж. Кальвіна, чекало покарання і навіть смерть. Тому за часів Ж. Кальвіна його рідне місто Женева жило розміреним життям. О двадцять першій годині у всіх вікнах гасло світло і пізніше цього часу ніхто не мав права з'являтися на спорожнілих вулицях. Кальвіністів здебільшого впізнавали за зношеним одягом і стоптаним взуттям. Звідси і їхня назва "пуритани" — поборники чистого життя.

Ж. Кальвін висував і політичні ідеї. Він доводив, що государі поставлені Богом над народами для покарання людей за їхні гріхи. Однак Бог може наставити на розум народних представників і обійтися без монархів. За таких умов народ, взявши владу у свої руки, може вершити богоугодні діла. Тож не дивно, що учасники ранніх буржуазних революцій (XVI ст. у Голландії і XVII ст. в Англії) вели боротьбу під гаслами кальвінізму — вчення, що виправдовувало боротьбу молодої буржуазії проти феодального абсолютизму.

Суттєве місце у протестантизмі досі посідає англіканська церква. Після припинення її відносин з Ватиканом і підкорення королівській владі у 1534 р. богослужіння стало проводитись англійською мовою, були скасовані пости, вилучені ікони й образи, припинилась безшлюбність духовенства. За кілька століть склалося вчення "середнього шляху", проміжного між римським католицизмом і континентальним протестантизмом. Основи цього віровчення викладені у Книзі спільних молитов. Англіканські церкви існують у 16 країнах, у тому числі у США та Індії. З 1867 р. англіканські церкви, зберігаючи самостійність, об'єднуються Англіканським союзом церков. Главою церкви залишається король (королева) Англії. Збережена також ієрархія, що нагадує католицьку. Єпископів, через прем'єр-міністра, призначає король. На чолі духовенства двох графств — Кентерберійського і Йоркського — стоять архієпископи. Зовнішній обрядовий бік католицизму в англіканській церкві майже не реформований. Головне місце у богослужінні посідає літургія, що характеризується складною обрядністю та урочистістю.

У США англіканство представлене Протестантською єпископальною церквою США. її очолює голова, що обирається довічно з числа єпископів. До керівного синодального органу церкви входять представники кліру і прихожан. Єпископальна церква США проводить значну місіонерську діяльність у країнах Азії, Африки, Латинської Америки.

Крім трьох розглянутих течій, протестантизм представлений також чималою кількістю сект, наприклад, сектою старокатоликів. Підставою для її виникнення була опозиція рішенню Ватиканського собору 1870 р., що прийняв догмат про непогрішність Папи. На сьогодні старокатолицизм представлений кількома самостійними церквами. Основні його центри — Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нідерланди. Старокатолицькі церкви об'єднані у Міжнародний старокатолицький конгрес і входять до Всесвітньої ради церков. Віровчення старокатоликів посідає проміжну позицію між католицизмом і протестантизмом. З одного боку, старокатолики зберігають певні риси католицького культу, а з іншого — не визнають верховенства Папи Римського, заперечують шанування церковних реліквій, відкидають обов'язковий целібат для духовенства. За цими позиціями вони близькі до англіканців, з якими підтримують постійні контакти.

До різновидів протестантизму, що сформувалися ще за часів Реформації, належить також секта менонітів. Вона виникла у Північній Німеччині. її засновником був голландець Менно Сімонс (пом. у 1561). Джерелом віровчення менонітів є написаний ним "Фундамент істинної християнської віри". Догматика й обрядовість менонітів здебільшого запозичені в анабаптистів. Меноніти не вірять у присуд долі. Вони віддають перевагу особистій вірі, що, згідно з їхнім вченням, має перевагу навіть над Святим Письмом. До основоположних канонів менонітського вчення належать: покаяння у гріхах, хрещення за вірою, обмивання ніг, відлучення від церкви, відмова від військової служби і низка інших догматів, що призводять до самоізоляції менонітів від суспільства і від держави. У наш час секти менонітів існують у багатьох країнах, переважно Північної Америки і Європи, і налічують близько півмільйона осіб. Вони мають мережу шкіл і семінарій для підготовки місіонерів і пропагандистів. Місіонерську діяльність секта здійснює досить давно і надає їй великого значення; менонітські місії можна зустріти майже у всіх країнах світу.

Значне місце у системі протестантських церков посідає баптизм. Поділяючи загальнохристиянські догмати про Трійцю, божественне походження Христа і т. ін., баптисти разом із тим заперечують роль церкви як посередника між Богом і людьми, проповідують принцип "виправдання вірою". Подібно до кальвіністів вони вірять у присуд долі людини. Значно спрощений у них культ. Вони відкидають шанування ікон, хреста, віру в святих; богослужіння замінюють молитовними зібраннями; обряд хрещення здійснюють над дорослими людьми і ставляться до нього не як до таїнства, а як до процесу, що символізує посвячення людини у члени церкви. Джерелом віровчення баптисти вважають Біблію (перш за все Новий Завіт). Вони не визнають святих, чернецтво, зосереджують увагу на Ісусі Христі — єдиному посередникові між Богом і людьми, який своєю жертвою врятував грішників. їх головний принцип: "Жити у світі, але бути не від світу цього", тобто підкорятися земним законам, але серце повністю віддавати "Небесному Нареченому" — Христу. Особливого значення баптисти надають проповідям своєї віри, що їх зобов'язаний здійснювати кожен член секти (принцип всезагального священства), насамперед серед дітей і молоді. Позиції баптизму сьогодні особливо сильні у США, Великобританії, Бразилії, Канаді, Мексиці, М'янмі, Індії та інших державах. На базі баптистських сект цих країн у 1905 р. був створений Всесвітній союз баптистів. Зараз у світі налічується майже 70 млн прихильників цієї течії.

У 40-х роках ХVІІІ ст., після того, як в Англії було засновано організацію "Товариство друзів і внутрішнє світло", до неї приєдналося багато баптистських груп. Членів цієї організації стали називати квакерами (ті, що трясуться). Основу віровчення квакерів становлять уявлення про те, що Бог знаходиться у серцях людей; істину варто шукати у "внутрішньому світлі", що сяє у людині і свідчить про присутність у ній божественного начала. Осяяння "внутрішнім світлом" означає також перемогу над гріхом, над силами темряви. Щоб опанувати "внутрішнє світло", слід рухатися "правильним шляхом", і перш за все потрібна молитва. Квакери повністю відкидають зовнішню обрядність і церковну ієрархію, у них немає суворо регламентованого церемоніалу богослужіння, вони не визнають таїнств, не хрестяться і не причащаються. "Внутрішнє світло", згідно з їхнім вченням, втілене у Біблії. Вона — джерело релігійної істини. У своїй вірі квакери керуються реальним досвідом богопізнання, в тому числі тих, хто жив у попередні століття. Шлюби між квакерами здійснюються на підставі обітниці вірності, що дається у присутності старійшин. Квакери розробили доктрину абсолютно безкомпромісного пацифізму, категорично заперечують насильство навіть як засіб самозахисту, відмовляються брати у руки зброю. Вони виступають проти зовнішньої розкоші, чиношанування, не дають клятв, прагнуть максимальної простоти у мові, одязі, поведінці, вимагають безумовної правдивості і чесності у всьому, не визнають розваг, досить широко практикують благодійництво. Упродовж століть квакери проводили послідовну й енергійну боротьбу проти рабства, смертної кари, безграмотності, проституції, расизму.

Одне з найбільших церковних утворень у протестантизмі — методизм, що сформувався у XVIII ст. на базі англіканства. Крім традиційних центрів у США і Англії, методистські церкви існують також в Австралії, Новій Зеландії, на о. Фіджі, у Південно-Африканській Республіці та інших країнах. Найбільшою є методистська церква США.

Методизм за віровченням і культом близький до англіканства. Його культ надзвичайно спрощений. З обрядів зберігаються лише хрещення і причастя. Розглядаючи причастя як таїнство, методисти заперечують присутність тіла і крові Христа в елементах причастя. Вони повністю відкидають католицьке вчення про чистилище, заперечують необхідність сповіді. Характерна риса методизму — суворий централізм. Більшість методистських організацій сучасності входять до Всесвітньої методистської ради.

У 1830 р. у США була створена секта мормонів, які називають себе "святими Судного дня". її основоположником був Дж. Сміт (1805—1844). Він з дитячих років відзначався здатністю до "бачення", і націй підставі оголосив себе пророком. Сміт видав "Книгу мормона", що стала Біблією для його послідовників. У ній містяться особисті одкровення і заповіт останнього ізраїльського пророка Мормона. 13 статей "Символу віри" мормонів підтверджують їхню вірність традиційним канонам християнського вчення про Трійцю, спокуту покарання, спасіння і т. ін.

Вчення мормонів поруч з елементами християнства містить певні ознаки ісламу. У 1843 р. Сміт проголосив можливість багатошлюбності і необхідність створення теократичної організації. Мормони проповідують обов'язковість праці, що приносить людям добробут за земного життя; чекають на швидкий прихід на землю тисячолітнього "Царства Божого"; вірять в існування крім єдиного Бога також нижчих богів і духів. Для того щоб стати одним із них, людська душа повинна звільнитися від кайданів плоті. Ієрархія мормонів включає вищих священиків ("генеральні авторитети"); вищим священикам підкоряються колегія дванадцяти апостолів, патріархи, єпископи, священики, вчителі і диякони. Основними центрами діяльності мормонів є США, Англія, країни Скандинавії, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нова Зеландія, Австралія.

У 30-х роках XIX ст. у США виникла секта адвентистів (від лат. — прихід, пришестя). Основоположником секти був У. Міллер (1782—1849). Він сповістив про друге пришестя Ісуса Христа, який встановить тисячолітнє царство і піддасть грішників Страшному суду. Віра в це є основою вчення секти. Адвентисти вважають, що після смерті душа людини нібито занурюється в сон. У Судний день душа має прокинутись, щоб знайти вічне блаженство або бути остаточно знищеною. Вічне блаженство буде даровано тим адвентистам, які знайшли справжню віру. Адвентисти зберігають обряди хрещення і причастя, хрещення здійснюють над дорослими. Обов'язковою для членів секти є сплата десятини, тобто десятої частини заробітку, в касу громади. Остання здійснює активну місіонерську діяльність, проводить "санітарну реформу", згідно з якою кожен член секти має піклуватися про своє здоров'я. Єдиним джерелом віровчення визнається Біблія. Адвентисти поділяються на кілька угруповань, найбільш впливовим з яких є секта "сьомого дня". Вона керується "одкровенням" американської проповідниці Єлени Уайт про сьомий день тижня — суботу як день відпочинку, про падіння всіх церков, крім адвентистських, про доручення адвентистам проповідувати заповіді Бога. Поруч з адвентистами сьомого дня існують адвентисти-реформісти, адвентисти-християни, товариство другого пришестя.

Секта "свідки Єгови" виникла у другій половині XIX ст. у США. її засновник Ч. Руссель провіщав близькість приходу Христа і загибель усіх людей, за винятком єговістів, в Армагеддоні — останній війні між Христом і сатаною. Для свідків Єгови характерна невіра у потойбічне життя, у божественну суть Христа. Він, за їхніми уявленнями, — "уславлена духовна сутність", яка виконує волю бога Єгови. Свідки Єгови заперечують догмат про Трійцю, але визнають всі її три іпостасі, і тлумачать їх майже так, як і інші течії християнства. Джерелом усього живого, його творцем і т. ін. вони визнають бога Єгову. Керує сектою Бруклінський центр, до складу якого входять 95 філій. Президент секти наділений необмеженою владою. Секта має друковані органи: "Сторожова башта", "Насторожі", "Прокинься!". Література видається 163 мовами народів світу.

У 1865 р. у Лондоні методистський проповідник Буж започаткував рух за моральне відродження суспільства. З 1878 р. він набув специфічних організаційних форм секти, і його стали називати "Армією спасіння". Згідно з організаційною структурою, на чолі секти стоїть генерал, який обирається Вищою радою. У масштабах тієї чи іншої країни "Армія" складається з "дивізій", "корпусів" і "форпостів". Виникнувши на базі методизму, "Армія спасіння" поділяє основні постулати його віровчення, особливо про спасіння. Хрещення і причастя не вважаються необхідними умовами для досягнення вічного блаженства. Релігійна доктрина "Армії спасіння" базується на євангелістській вірі, хоча заперечуються всі таїнства і наголос робиться на моральному вченні християнства. Засновник секти стверджував, що варто піклуватись не тільки про спасіння душі й потойбічне існування, а й про полегшення життя нижчих верст суспільства. Відділення "Армії спасіння" надають гуманітарну допомогу лікарням, дитячим будинкам, багатодітним сім'ям і всім, хто її потребує* Вони допомагають біженцям, жертвам міжнаціональних конфліктів. На свої кошти секта утримує їдальні та нічліжні будинки. З Лондона вона поширила свою діяльність на СІЛА, Канаду та інші країни.

У 1866 р. Мері Бекер (1821—1910) заснувала церкву "Християнської науки", прихильників якої також називають сцієнтистами. М. Бекер вдалося нібито відкрити "Христовий метод зцілення". Він ґрунтується на твердженні, що крім Духа у світі нічого немає. Все інше — лише примара. Тому шлях до зцілення від гріха і смерті пролягає тільки через припинення думки про недуги, гріх і смерть. Послідовники секти стверджують, що все зло і всі нещастя є породженням людської фантазії. У наш час існує близько 1600 сцієнтистських церковних громад. На їхніх богослужіннях читаються уривки з Біблії і "Книги тестів" — головного твору М. Бекер.

Одне з найпізніших утворень протестантизму — п'ятидесятництво. Секта виникла у СІНА на межі XIX—XX ст. Із самого початку в ній утворилося багато течій, що називаються в основному іменами їх засновників (воронаївці, шмідтівці, мурашкінці та ін.). Існують й інші, дрібніші її складові: п'ятидесятники-сіоністи, п'ятидесятники-суботники, євангельські християни (смородинці). Воронаївці і їхні прихильники називаються християнами євангелічної віри (ХЄВ), шмідтівці — християнами віри євангелічної (ХВЄ). Проте суттєвих відмінностей у їхніх віровченнях і культах немає.

Основою віровчення п'ятидесятників є міф про "зішестя Святого Духа" на апостолів п'ятдесятого дня після воскресіння Христа, внаслідок чого вони отримали "дар пророцтва" — говорити іншими мовами. Дух Святий для п'ятидесятників є вищою істотою, яка наповнює віруючого силою, що належить Богові. Продемонструвавши цю силу, Дух Святий нібито залишає віруючого для того, щоб знову зійти з небес і засвідчити свою прихильність до нього. Тому п'ятидесятники, крім водного хрещення, вважають за обов'язок хрещення Святим Духом, під час якого, через сильне емоційне збудження, віруючі здебільшого доводять себе до психічних потрясінь, і в них може виникнути ілюзія особистого спілкування з надприродними силами. Містичне переживання присутності Святого Духа знаходиться в основі віровчення п'ятидесятників про інтуїтивне пізнання Всевишнього.

Також у п'ятидесятництві особливе значення надається так званим біблійним "духовним дарам". Віруючі зазвичай поважають десять із них: "слово мудрості" — дар правильного розуміння біблійної мудрості; "слово знання" — мистецтво проповідувати; "віру" — дар посередництва Святого Духа у процесі набуття істинної віри; "дар зцілення" — здатність "чудодійно" лікувати хворих; "дар чудотворності" — вміння творити "чудеса"; "дар пророцтва" — мистецтво розкривати божественні "тайни"; "дар розрізнення духів" — вміння розпізнавати в людині "нечисті духи" і "виганяти" їх; "дар мовлення іншими мовами" — вимовляння в стані екстазу незрозумілих слів; "дар витлумачення іномов" — здатність пояснювати незрозумілі слова, що нібито йдуть від Бога. Кожен із цих міфічних "дарів", на думку п'ятидесятників, віруючий може отримати в результаті хрещення Духом Святим для більш успішного служіння Богові. Найбільш важливим вважається отримання "дару" вимовляти слова іншими мовами, що називається глосолалією. Заговорити на молитовному зібранні "іномовами" означає засвідчити свою богообраність, продемонструвати контакт із Духом Святим.

У п'ятидесятництві підтримується сувора структурно-організаційна і посадова ієрархія. Низовою структурою є громада, на чолі якої перебуває рукопокладений у духовний сан вищими ієрархами пресвітер. Він має необмежені права і користується повнотою влади. Є й інші посадові особи: диякони і дияконихи, проповідники, регенти, "пророки" і "пророчиці", майстри "зцілення" і "чудодійного розрізнення духів".

У традиційній п'ятидесятницькій сім'ї не схвалюється шлюб з особами, які дотримуються іншого віросповідання. Хоч основна частина п'ятидесятників — люди похилого віку, молодь і люди середнього віку становлять у громадах досить значний відсоток. Проте лідери п'ятидесятництва песимістично оцінюють майбутню свою зміну, нарікаючи на те, що молоді віруючі все більше прагнуть мирської діяльності. Щодо соціально-демографічної характеристики п'ятидесятницьких громад, то не можна не відзначити змін в їхньому пресвітеріансько-проповідницькому складі. Останнім часом спостерігається омолодження керівного складу сект, в них збільшується кількість осіб, які працюють у суспільному виробництві, мають середню загальну і середню спеціальну освіту.

Найближчим часом можлива подальша активізація діяльності п'ятидесятництва, зумовлена суспільною тенденцією постійного зростання кризових явищ, характерних для релігії у цілому. Криза, в її глибокому розумінні, оголює старі суперечності, нагромаджуючи нові. Це повною мірою стосується і п'ятидесятництва.

До п'ятидесятників примикають перфекціоністи. Як і п'ятидесятники, вони вважають за можливе досягнення і підтримання стану особистої святості, вірять у друге пришестя Христа. На відміну від п'ятидесятників, перфекціоністи не визнають іномовлення (глосолалії). Основні їхні догмати: повернення, освячення і предвічний прихід Христа. Нинішні перфекціоністські церкви зазвичай називаються церквами святості. Вони повністю і цілковито схильні до визнання Біблії, але для них головне — духовна досконалість людини, 'її святість.

Дещо осторонь від трьох основних течій протестантизму знаходиться секта вальденсів, що виникла задовго до Реформації (у

ХП ст.) на півдні Франції. Як і протестанти, вальденси вимагають повернення до принципів раннього християнства, заперечують стан духовенства, католицькі таїнства, поклоніння іконам і шанування хреста, догмат про чистилище і т. ін., закликають до відновлення рівності всіх членів релігійних громад. Секта активно діє в Італії, Уругваї, Аргентині.

У XV ст. серед бідноти середньовічної Чехії виникла секта "моравських (богемських) братів". Найважливіші положення секти перегукуються з принципами раннього християнства. Основний зміст християнства "моравські брати" вбачають у вірі в спокутну жертву Христа. Велике значення вони надають обрядовій складовій релігійного життя — літургії, молитвам, обмиванню ніг і т. ін. У них зберігається церковна ієрархія, місцеві церковні організації очолюють єпископи. Активна місіонерська діяльність сприяє поширенню ідей секти по земній кулі. Нині її громади є у СШЛА, Нікарагуа, Суринамі, Німеччині та інших країнах.

Для сучасного протестантизму характерна інтеграція його церков, сект, деномінацій. її конкретним проявом є утворення у 1948 р. Всесвітньої ради церков. Основним завданням рада вважає створення єдиного християнського об'єднання шляхом кооперації церков. Сьогодні вона — керівний орган екуменічного руху. Нині до її складу входять 300 церков зі 100 країн. Серед них — протестантські (євангелічні, лютеранські церкви, реформати, меноніти, баптисти, квакери, методисти та ін.), а також старокатолицькі та деякі православні церкви. З релігійних питань екуменічний рух дотримується позиції, що всі існуючі християнські церкви є складовими "єдиної церкви Христової". Тому вони повинні шляхом переговорів усувати свої розбіжності з проблем вчення та облаштування церков. Заходи, що проводяться керівними органами екуменічного руху, спрямовані на подолання кризи в релігії. Цей рух не обмежується тільки релігійними проблемами, а змушений також давати відповіді на інші питання, що хвилюють сучасну людину. В наш час екуменічний рух виступає за подолання міжнародної напруженості, підтримує зусилля миролюбних держав з питань захисту життя на Землі. У ньому активну участь бере і Ватикан. Другий Ватиканський собор прийняв окремий "Декрет про екуменізацію". Інтерес до руху виявляють Всесвітнє братство буддистів, Всесвітній ісламський конгрес, інші нехристиянські конфесії. Членами Всесвітньої ради церков є також Руська, Грузинська православні церкви, Вірменська церква, лютеранські церкви Латвії й Естонії, Союз євангелічних християн-баптистів.

XX ст. виявилося знаменним в історії християнства щодо спроб усунення суперечностей між різними його напрямами, течіями, відгалуженнями тощо. Чергова така спроба була зроблена у 1995 р., коли Папа Іоанн Павло П видав енцикліку під назвою "Всі вони можуть стати єдиною", в якій закликав католиків, протестантів і православних християн вибачитися один перед одним за колишні образи і помилки. Проте і цього разу об'єднання не відбулося.

Отже, історія і сучасність християнства вкрай суперечливі. З одного боку, це історія численних і болючих для віруючих розколів, зловживань духовенства, торгівлі індульгенціями, ганебної інквізиції, переслідування вчених. Але, з іншого боку, це історія найбільш поширеної у світі релігії, що виступає із закликами утворення співтовариств соціальної справедливості і високої моральності; захисту всіх пригноблених, ображених і бідних, їхнього заохочення з метою розвитку духовності, зокрема таких видів мистецтва, як архітектура, скульптура, живопис, музика, хоровий спів і вокал; забезпечення миролюбного і гідного життя своєї пастви.

Широко відомий подвиг баптистського проповідника Мартіна Лютера Кінга — лідера боротьби проти расової дискримінації в афроамериканському світі, який загинув у 1968 р. У Південній Африці християни сприяли падінню режиму апартеїду. їх боротьбу очолював англійський архієпископ із Кейптауна Десмонд Туту, безкомпромісне відстоювання яким правди і справедливості було відзначене у 1984 р. врученням йому Нобелівської премії миру.

У Китаї християни мужньо протистояли руйнівним діям так званої культурної революції 60-х років XX ст., коли в країні знищувались і паплюжились їхні церкви, а священнослужителі і миряни ув'язнювались або фізично знищувались. "Вони дізналися, що я християнин... хотіли, щоб я покаявся прилюдно на зібранні. Я відмовився. Тоді вони перевернули все у будинку, спалили мою Біблію.., а потім примусили мене їсти попіл. Вони постригли мене, повісили на мене спереду і ззаду плакати і примусили збирати нечистоти".

Наприкінці 1990-х років "Міжнародна амністія" оприлюднила дані про знущання над християнами у Китаї, в тому числі над жінками, яких підвішували за руки, били товстими батогами, відмовляли їм у їжі і воді, катували з використанням електричного струму. Такого роду державний контроль за християнством сприяв виникненню великої катакомбної церкви, чисельність парафіян якої неймовірно збільшується.

У Пакистані християни теж переслідуються за віру. їх штрафують, ув'язнюють. У державному законі про богохульство вказано: все, що може трактуватись як таке, що суперечить вченню пророка Мухаммеда, повинно суворо каратися.

Уряд Судану також реалізує спеціальну програму навернення силою християн до ісламу. Належність до християнства розглядається в цій державі як злочин. До таких людей застосовуються жорстокі покарання. Наведення подібних прикладів можна продовжити.

Отже, в багатьох країнах бути християнином небезпечно і в наш час. Проте християнство залишається й у XXI ст. однією з найбільш впливових і поширених у світі релігій, яка має сотні мільйонів послідовників у світі. Теологами, філософами, біблійними критиками, атеїстами написано про нього величезну кількість монографій, книг, брошур. Християнство — історичний феномен, що справив суттєвий вплив на ідейне, економічне і політичне життя багатьох народів і держав.

41. Становлення та особливості церковної організації християнства.

Становлення християнської церковної організації. Церковна організація остаточно склалася VI ст. Імператор Юстиніан І своїм указом визначив п'ять центрів патріаршеств: Рим, Константинополь, Олек­сандрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митро­поліям — єпископії. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від названих патріар­шеств пізніше відокремилися автокефальні церкви, які існують і зараз.

Християнство навіть при зародженні ніколи не було єдиним з точки зору ідеолога та організації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальними чинниками.

395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської церков, який завершився у 1054 р. Західна церква з часом отримала назву като­лицької (з грецьк.— вселенський), а схід­на — православної (з грецьк. — правовір'я).

У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й таму сіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служи-телі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.

XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церк­ви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм (з лат. protestan — той, що заперечує). Ватикану підпорядковані численні поза церковні політичні католицькі організації: партії, профспілки, об'єднання молоді, жінок, студентів, вчителів та ін. В цілому державний секретаріат Ватикану керує 34 міжнародними політичними поза церковними об'єд­наннями. Католицька церква розпоряджається ве­ликою кількістю газет та журналів, під її контролем і керівництвом діє широка мережа установ народної освіти.

Протестантизм (380 млн) являє собою різновид християнства, що виник у XVI ст. і започаткував со­бою епоху Реформації. Оскільки віджилий феодаль­ний устрій захищала католицька церква, то Реформа­ція насамперед була спрямована проти католицької ієрархії. В результаті від папства відмежувалися деякі країни Західної та Північно-Західної Європи, де й виникли у XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви: лютеранська, рефор­матська, меннонітська, анабаптистська (в континен­тальній Європі), англіканська, пуританська, пресві­теріанська, конгрегаціоналістська (в Англії). Строка­тість протестантизму віддзеркалювала інтереси соці­альних і національних сил, які брали участь у буржу­азних революціях.

Заперечуючи католицьку ієрархію, протестанти відкинули рішення церковних соборів, послання пап, тобто "святий переказ", а також культ Богородиці, святих, ікон. Оскільки протестанти поставили за ос­нову не магічну релігійну дію (богослужіння), а внут­рішню віру, то літургія була усунена, а молитовні будинки більшості протестантських церков (сект) мало чим відрізняються від звичайних будинків. Вони лише повинні мати великий зал для всієї громади.

Із семи християнських таїнств, що практикуються в католицизмі та православ'ї, протестантизм залишив лише два — хрещення (дорослих) і причастя.

До основних принципів протестантизму належать: спасіння особистою вірою, священство всіх віруючих, виключний авторитет Біблії.

Монастирі. Вже у 70-ті роки IX ст. в "Руській землі" споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, серед яких був і Почаївський, що ніс у собі дещо відмінні традиції чернечого побуту від греко-візантійських і був провідником Кирило-Мефодіївського християнства.

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17—у самому Києві.

42. Українська греко-католицька церква.

РАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА (УГКЦ) - Українська католицька

церква, утворена на Берестейському церковному соборі 1596 внаслідок

відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства

Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи

Римського. Первісна назва церкви - уніатська. З 1774 церкву називали

Греко-католицька церква, а вірних - греко-католиками. У 1930 роках

почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше -

Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська католицька церква.

Ця назва з 1960 років вживається в офіційних документах Ватикану.

Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і

православної догматики, проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при

збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з'єднаної Київської

(уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські

землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської

єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

В історії церкви виділяють два періоди -Київської православної

митрополії (до кін. 18 ст.) і Галицької митрополії (з поч. 19 ст.).

Протягом 18 ст. уніатська церква пройшла складний період свого

становлення. Відновлення у 1620 православної ієрархії загострило

протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським

Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит В.Рутський

запропонував об'єднання у рамках єдиного Києво-Руського патріархату. У

1626, 1629, 1636-37, 1680 робилися спроби порозуміння між православними

і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними

Ціла епоха в історії церкви пов'язана з іменем митрополита А.Шептицького

(1900—44). Протягом свого перебування на чолі УГКЦ А.Шептицький приділяв

постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у

західноукраїнських землях. Зокрема, за його ініціативою і сприянням було

засновано чин студитів (1904); Станіславська (1906) і Перемиська (1907)

духовні семінарії; Богословське наукове товариство (1923) і Богословська

академія у Львові (1929), Національний музей (1905) та ін

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була

ліквідована. 11.4.1945 заарештовано всіх ієрархів церкви.

Більше 200 священиків взялися творити структуру Української

греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й

вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї

церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою

Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою

Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.

Після виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року, греко-католики

України належали до трьох єпархій – Львівської, Івано-Франківської та

Мукачівської. На Синоді Єпископів, який відбувся у Львові 16-31 травня

1992 року, було визначено новий територіальний устрій, згідно з яким

кількість єпархій збільшилась на чотири: Тернопільську, Зборівську,

Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку. Окремий статус отримав

Києво-Вишгородський екзархат, який охоплює територію поза Галичиною,

Закарпаттям і Буковиною.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000

року, створено дві нові єпархії - Стрийську і Сокальську - та

реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено

Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.

43. Історія розвитку та поширення в сучасному світі християнства.

21\Пожвавлення релігійної діяльності різних конфесій в Україні настало тільки з початком перебудовчих процесів. Воно захопило переважно західні й центральні області. На Півдні й Сході республіки це пожвавлення було незначним. Основною передумовою активізації церковно-релігійного життя в Україні стало розгортання демократичних процесів. Цьому сприяло, певною мірою, також відзначення в 1988 р. тисячолітнього ювілею прийняття християнства. Фактично в усіх населених пунктах, в яких збереглися культові споруди, відновлювалася діяльність відповідних релігійних громад. Через брак служителів культу відправляти службу стали місцеві проповідники-ентузіасти або наїжджі священнослужителі. Спостерігається посилення місіонерської діяльності прибулих із-за кордону проповідників, зокрема протестантських церков. Зарубіж почав наповнювати Україну релігійною літературою. І не лише видрукованою різними мовами Біблією чи окремо Новим Заповітом, а й іншими духовними виданнями. Започатковуються релігійні передачі по радіо й телебаченню. Поліетнічність України сприяла розвитку в ній і багатоконфесійності. Різні культурні об'єднання національних меншин починають сприяти розвитку у нас специфічно їхніх конфесій. Активізувалися німецьке лютеранство, корейський і бурятський буддизм, кримо-татарське мусульманство, караїмство та ін. У 1988 р. виходить з підпілля Українська греко-католицька церква. В лютому 1989 р. заявила про себе Українська автокефальна православна церква. Настав період не лише повернення культових споруд різним конфесіям, а й розгорнулося будівництво ними близько двох тисяч нових. У 1991 р. в Україні вже діяло 12962 релігійні громади, які володіли 9449 культовими будівлями. Найбільше громад мала церква Московського патріархату — 5469. Українська автокефальна православна церква на цей рік нараховувала вже 1489 громад, греко-католицька — 2643, римо-католицька — 452. Активізація діяльності протестантських об'єднань сприяла зростанню кількості їхніх громад. У 1991 р. Церква євангельських християн-баптистів мала їх 1127, інші баптистські течії — 78, Союз християн віри євангельської — 565, інші євангельські течії — 160, реформатська церква — 91, Церква Адвентистів сьомого дня — 276, Об'єднання "Свідки Єгови" — 366. Почалося зростання чисельності громад іудейського й мусульманського віровизнань. їх було в означеному році відповідно 40 і 31 15\У 1991 р. в Україні вже діяло 12962 релігійні громади, які володіли 9449 культовими будівлями. Найбільше громад мала церква Московського патріархату — 5469. Українська автокефальна православна церква на цей рік нараховувала вже 1489 громад, греко-католицька — 2643, римо-католицька — 452. Активізація діяльності протестантських об'єднань сприяла зростанню кількості їхніх громад. У 1991 р. Церква євангельських християн-баптистів мала їх 1127, інші баптистські течії — 78, Союз християн віри євангельської — 565, інші євангельські течії — 160, реформатська церква — 91, Церква Адвентистів сьомого дня — 276, Об'єднання "Свідки Єгови" — 366. Почалося зростання чисельності громад іудейського й мусульманського віровизнань. їх було в означеному році відповідно 40 і 31

44. Виникнення та поширення ісламу.

ІСЛАМ: ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ

У Пророка запитали: "Що таке лихо народів?" Він відповів: "Пихатість, зневага, зарозумілість, суперництво у земному житті, роз'єднаність і заздрість між людьми".

Аль-Газалі

У сучасному світі приблизно 1 млрд 300 млн людей на запитання: "Якого ти віросповідання?" — стримано відповідають арабською мовою: "Муслім" (від араб. — той, хто підкоряється волі Аллаха), прихильник ісламу (від араб. — покірність). Майже в 120 країнах нашої планети на сьогодні діють мусульманські громади (уми). Найчисленніша з них — в Індонезії (186 млн, або 90 % населення цієї країни). Великі громади мусульман існують в Індії, країнах Близького Сходу, Африки, Центральної Азії, Східної і Західної Європи. Мусульмани становлять 5 % населення Франції, є другою за чисельністю релігійною групою населення СІЛА (після християнської). 60 % американських мусульман — емігранти з Близького Сходу, решта — новонавернені, переважно афроамериканці. На теренах СНД мусульмани мешкають у Закавказзі, на Північному Кавказі, у Середній Азії, Татарстані, Башкортостані, в Криму та у багатьох інших регіонах, республіках, областях і містах.

У 35 країнах світу мусульмани становлять більшість населення, у 28 країнах іслам визнаний державною релігією.

Іслам має свої політичні партії, такі, наприклад, як Пан-малайзійська ісламська партія в Малайзії, Республіканська ісламська партія в Ірані, "Джамаа-і-ісламі" у Пакистані, БААС у Сирії тощо.

Іслам має широку мережу міжнародних організацій. Це і Всесвітній ісламський конгрес, і Ліга ісламського світу, і Афро-Азіатська ісламська організація, і Ісламська рада Європи, і Регіональна ісламська організація країн Південно-Східної Азії і Тихого океану та багато інших. Найбільш впливовою з них є Організація ісламської конференції (ОІК), створена у 1969 р. До складу ОІК входять 43 держави і Організація визволення Палестини (0ВП).31975 р. ОІК має статус спостерігача при Організації Об'єднаних Націй.

До структури ОПС входять:

• Ісламський банк розвитку;

• Організація радіомовної і телевізійної служби ісламських держав;

• Ісламська комісія а економічних і культурних питань;

• Ісламський центр з професійно-технічного навчання і досліджень;

• Ісламський фонд науково-технічного розвитку;

• Центр досліджень ісламського мистецтва і культури;

• Ісламська торгівельно-промислова палата;

• Фонд Єрусалима;

• Організація ісламських столиць;

• Центр статистичних, економічних і соціальних досліджень;

• Комітет ісламської солідарності з мусульманськими африканськими країнами;

• Ісламська асоціація судновласників;

• Ісламський центр розвитку торгівлі;

• Ісламський фонд розвитку;

• Ісламський суд справедливості;

• Ісламська організація з освіти, науки і культури.

Значна кількість мусульман проживає у державах, в яких поки що немає їхніх громад. Все частіше у буденній мові, молитвах, побутових вигуках, на пам'ятках мусульманської архітектури в країнах Азії, Європи, Африки і Америки можна почути висловлювання і побачити такі написи, як "Аллах акбар" ("Аллах найвеличніший"); "Ля хауля ва ля куваттаілля біллах" ("Не існує жодної сили і ніякої могутності, крім як від Аллаха"); "Ля галіба ілляллах" ("Перемагає тільки Аллах"); "Товаккальту ілляллах" ("Я покладаюсь у всьому на Аллаха") і т. ін.

Отже, на початку XXI ст. іслам засвідчив, що він є не тільки однією зі світових релігій, філософією, мораллю і правом, що за період його існування консолідували в собі чимало загальнолюдських цінностей, але, крім того, став ідеологією і політикою консервації архаїчних суспільних відносин та засобом прикриття підступних діянь міжнародного мусульманського екстремізму і тероризму.

Зміст ісламу та його соціальна функція

Іслам — світова монотеїстична релігія служіння і повної покори людей всесвітній волі, їх віри в єдиного Бога як творця й організатора світу, в його посланців і Писання, в ангелів, у воскресіння після смерті та в Судний день.

Іслам виник на початку VII ст. серед арабських племен хіджазі (Західна Аравія) в умовах розпаду там патріархально-родового ладу і розвитку торгівлі з середземноморськими країнами.

На той час аравійські племена були політеїстичними, але поступово вірування найбільш могутніх із них ставали обов'язковими для всіх інших. Найвпливовішим тоді було плем'я курейшитів. Йому належала Кааба (від араб. — куб). За легендою — це стародавнє святилище, що його побудував Адам. Воно було зруйноване всесвітнім потопом, а відбудували його Ібрахім (у Біблії — Авраам) та його син Ісмаїл. Кааба знаходиться в Мецці, у ніші її зовнішньої стіни розташований чорний камінь (є припущення, що він метеоритного походження), а з боків були скульптури майже 300 племінних богів. Кааба вшановується як центр релігійного культу. Племінний бог меккських курейшитів Аллах (від араб. — "аль -Іллах") був проголошений єдиним і всемогутнім Богом для всіх арабів.

Основоположником ісламу вважається пророк Мухаммед (570—632), він же — Мухаммад, Мохаммед, Могаммед, Магоммед. Народився у Мецці. Дуже рано залишився сиротою. Його батька Абдаллаха не стало ще до народження сина, а мати Аміна померла, коли хлопчику було шість років. Мухаммед виховувався у свого дядька Абу Таліба. Був погоничем верблюдів, торгівцем , у двадцятиоднорічному віці отримав місце прикажчика у багатої вдови Хадіджі, з якою у 695 р. одружився, хоча був на 16 років молодший за неї.

Згідно з історичними релігійними свідченнями, у сорокалітньому віці Мухаммед все частіше став усамітнюватись у пустелі, багато часу проводив у молитвах, часто перебував у стані трансу. Якось уночі, будучи у такому стані, він побачив постать Бога, яка випромінювала світло. Бог назвав його Расулом, що означає "посланець Аллаха", і наказав йому запам'ятати текст одкровення. Це було у 610 р. Схожі видіння траплялись у Мухаммеда й пізніше. Він розповідав про них своїм близьким (дружині Хадіджі, двоюрідному брату Алі) і друзям, вони їх запам'ятовували і потім записували. 610 р. мусульмани вважають роком заснування ісламу.

Спочатку Мухаммед проповідував божественне одкровення в Мецці. Проте її мешканці поставились до нього з підозрою і навіть вороже. Мухаммед і його прихильники змушені були тікати з Мекки в Ятриб (зараз Медина, місто Пророка). В ісламській традиції ця втеча має назву хіджра — "переселення". Трапилося це на початку місячного року. З тієї дати бере початок мусульманське літочислення (п. х. — після хіджри). У Ятрибі племена ворогували між собою, і, сподіваючись на примирення за допомогою Мухаммеда і його прибічників, прийняли їх у себе доброзичливо.

Силою і словом Мухаммеду вдалося досягти миру у місті та стати його першим правителем. У березні 629 р., після битви, в якій 300 мусульман перемогли 1000 мекканців, Мухаммед з військом повернувся у Мекку, сім разів обійшов навколо Кааби, торкнувся посохом священного чорного каменя, потім очистив Каабу від ідолів і перетворив її на мечеть Аллаха. Мешканці Мекки і більшість аравійських племен визнали нову релігію, що її проповідував Мухаммед, а його спадкоємці поширили її на величезну територію, перетворивши іслам на світову релігію.

Мухаммед помер у 632 р. Через чверть століття його послідовники сформулювали зміст нової релігії у Священній Книзі, що має назву Коран (від араб. — читання). Для мусульман Коран є Словом Божим — вічним, абсолютним і досконалим. Вони вірять, що оригінал Корану знаходиться в Аллаха, а в них — його копія, дійсна тільки тоді, коли вона надрукована і читається арабською мовою.

У Корані 114 сур (глав), розміщених у порядку зменшення обсягу тексту. Кожна сура, за винятком однієї, починається словами: "В ім'я Аллаха Милостивого і Милосердного" (арабською — "Бісмаллах"). Кожна сура має власну назву за ключовим словом або відповідно до змісту, що міститься в ній. Наприклад, друга сура називається "Корова", тому що в ній розповідається історія про Мойсея, який закликав свій народ принести в жертву Богові корову. Найбільш відома перша сура — "аль-Фатіха" (від араб. — відкривати), яку благочестиві мусульмани читають по п'ять разів на день, а також у процесі виконання майже всіх своїх обрядів, її часто використовують для написів на культових спорудах і талісманах. Текст "аль-Фатіхи" такий:

В ім'я Аллаха Милостивого і Милосердного!

Хвала Аллаху — Господу світів, Милостивому,

Милосердному, Володарю Судного дня! Тільки

Тобі поклоняємося ми і у Тебе тільки

допомоги просимо!

Направ нас на шлях прямий,

Шлях тих, кого облагодіяв Ти,

Не тих, на кого ти розгніваний,

і не тих, які заблудилися.

Кожна сура у Корані складається із аятів (фраз або фрагментів фраз). Наприклад, сура "аль-Фатіха" починається з аятів: "В ім'я Аллаха Милостивого і Милосердного!", "Хвала Аллаху — Господу світів..." тощо.

У найдовшій сурі, другій — 286 аятів; у найкоротшій, сто дванадцятій — 3 аяти. Аяти містять від 1 до 68 слів. Всього у Корані від 6204 до 6236 аятів (за різними варіантами підрахунку), 77 934 слова. Сури Корану різняться також емоційністю забарвлення сформульованого тексту залежно від місця "отримання" Мухаммедом "одкровень" Аллаха — у Мецці чи в Медині.

Коран є головним джерелом віровчення мусульман. Він містить настанови, правила, заборони, повеління культового, етичного, юридичного, господарського характеру і одночасно є цінною історичною і літературною пам'яткою епохи раннього Середньовіччя в історії арабів.

Іслам створювався в процесі потужного впливу на нього іудаїзму і християнства. Багато положень Корану були запозичені з Біблії. Як і Біблія, Коран — своєрідна релігійна енциклопедія, "книга книг" про життя, працю, побут, взаємовідносини з іншими народами і релігіями арабів VI—VIH ст. Наприклад, четверта частина Корану присвячена описанню життя і діяльності пророків та видатних історичних діячів. Майже всі вони біблійні, але зі зміненими на арабський лад іменами: Нух (Ной), Ібрахім (Авраам), Дауд (Давид), Іса (Ісус), Іскандер (Александр Македонський) і т. ін. Останнім у списку пророків зафіксований Мухаммед. Після нього, відповідно до Корану, інших пророків не буде до самого Страшного суду, коли всі отримають по заслузі згідно з їхніми вчинками: одні потраплять у райські сади, а інші — у пекельний вогонь. Всіх людей, які не сповідують іслам, Коран оголошує "невірними", особливо іудеїв і християн — людей Письма, тобто Біблії, котрі поклоняються тому ж Богу, що і мусульмани. Бог неодноразово посилав до них своїх пророків: спочатку Мусу (Мойсея), потім Icy (Ісуса). Але іудеї і християни забули про все, чому ті їх учили. Тому Аллах направив до людей Мухаммеда, зробивши тим самим останню спробу за його допомогою вивести їх на праведний шлях.

Центром ісламської громади, її шкіл і судових органів, головним місцем для молитви є мечеть. Першу мечеть побудував у Медині сам Мухаммед, всі останні будувались і тепер будуються за її зразком. При цьому, за обіцянкою Мухаммеда, будівники мечеті після смерті обов'язково потраплять у Рай, оскільки їх дії угодні Аллаху.

Стіна мечеті, що розташована навпроти входу, як правило, орієнтована у бік Мекки. До неї мусульмани мають звертати обличчя під час молитви. У центрі цієї стіни знаходиться міхраб (ніша), розписаний текстами з Корану. Праворуч від ніші знаходиться кафедра зі східцями. З неї читають сури Корану і промовляють проповіді. Мечеть обов'язково має купол як символ Всесвіту, що ним править Аллах. У дворі мечеті розміщені чотири мінарети, з яких муедзин (від араб. — той, хто оголошує, служитель мечеті), співаючи п'ять разів на день, закликає віруючих до молитви. Форма цього заклику називається азан (від араб. — оголошення, запрошення):

Аллах Великий, Аллах Великий, Аллах Великий, Аллах Великий. Я знаю, визнаю і вірю, що немає божества окрім Аллаха, Я знаю, визнаю і вірю, що немає божества окрім Аллаха. Я знаю, визнаю і вірю, що Мухаммед — Посланець Аллаха. Я знаю, визнаю і вірю, що Мухаммед — Посланець Аллаха. Поспішайте на молитву. Поспішайте на молитву. Поспішайте до спасіння. Поспішайте до спасіння. Аллах Великий. Аллах Великий. Немає божества крім Аллаха.

Молитві у мечеті обов'язково передує обряд ууду (від араб. — обмивання всіх відкритих частин тіла). Для цього у мечеті передбачені крани для води і спеціальні місця. Входячи у мечеть, мусульмани, на знак поваги до Аллаха, знімають взуття. У молитовному залі немає місць для сидіння, всі розміщуються на чудовому візерунчастому килимі з зображенням арки, що вказує у бік Мекки. Багато хто з віруючих приходять до мечеті з власними молитовними килимками. У мечеті немає картини та скульптури, оскільки, як вважається, вони провокують віруючих на ідолопоклонство. Стіни і колони мечеті прикрашені візерунками, сурами і аятами з Корану, написаними арабською мовою.

Фундаментальні підвалини, що на них тримаються віровчення і культова практика ісламу, включають п'ять положень. їх називають "стовпами" ісламу. Першим із них є шахада — визнання Бога і переконання у тому, що немає Бога крім Аллаха, і Мухаммед — його Пророк. Вона міститься у 112-й сурі Корану і проголошує головний Символ віри ісламу: "Немає ніякого божества крім Аллаха, а Мухаммед — Посланець Аллаха". Шахаду віруючі мусульмани повторюють кілька разів на день, шепочуть на вухо новонародженим немовлятам, повторюють дітям у медресе (школі при мечеті), виголошують перед смертю.

У Корані Аллах постає як Всемогутня Божественна Сутність, Творець і Охоронець Всесвіту, Повелитель будь-якого життя і долі, Милосердний і Милостивий, який все бачить і все знає. Аллах створив світ упродовж шести днів. В один з них він створив ангелів, а на шостий день — першу людину, Адама, і з його ребра— Єву, і повелів ангелам уклонитись першим людям. Не поклонився лише один із ангелів — Ібліс. Він — шайтан, диявол, ватажок усіх демонів і джинів. Аллах прокляв його.

Згідно з Кораном, усіх ангелів очолюють чотири архангели: Джабраїл (за Біблією — Гавриїл), Мікаел (Михаїл), Асрафіл (Серафим) та Асраїл (Азраїл). Кожний мусульманин за життя має двох ангелів, які фіксують його добрі і злі (гріховні) вчинки. Охоронець Раю — ангел Рідван, пекла — Малік. Накір і Мункара — ангели смерті.

За велінням Аллаха, після смерті мусульманин може опинитися або в Раю, або у пеклі. За описами в Корані, Рай — це прохолодні тінисті гаї, дзюрчання води, велика кількість вишуканої, делікатесної їжі, розкішні вбрання, насолоди, у тому числі плотські, з дружиною, або у товаристві прекрасних гурій (чорнооких дів-красунь). Пекло — це дим, піщана буря, вічні тортури, страждання, страшний холод, змії й різні інші гади.

Всі мусульмани мають поклонятися Аллаху і виявляти до нього свою безмежну й непохитну відданість. Тому вони, перш ніж розпочати будь-яку серйозну справу, проголошують: "Бісмал-лахї", а перш ніж планувати майбутнє — "Іншаллах" (Такою є воля Аллаха!). На їхню думку, нічого не відбувається без волі на те Аллаха, тому в діяннях Бога не можна сумніватися, їх слід беззаперечно визнавати.

Як і в Біблії, у Корані йдеться про те, що "золоті часи" канули у небуття разом із гріхопадінням Адама і Єни, однак ідея монотеїзму доведена у ньому до повного завершення. В ісламі немає іудейського Бога Яхве, немає і християнської Трійці з її заплутаними взаємовідносинами між Богом-Отцем, Богом-Сином і містичним Святим Духом. Є лише один Аллах — Бог єдиний і безликий, вищий і мудрий, творець усього сущого і його верховний суддя.

Другий "стовп" ісламу і другий обов'язок мусульманина — молитва (від перс. — намаз; араб. — салят). Мухаммед якось запитав у своїх учнів: "Якщо в одного з вас біля дверей будинку є річка, в якій він миється п'ять разів на день, як ви гадаєте: чи залишить вона на ньому бруд?" Йому відповіли: "Вона не залишить на ньому бруду". Тоді Пророк констатував: "Це приклад про п'ять молитов, за допомогою яких Аллах допомагає людині очистити її душу від гріхів".

В ісламі є два види молитов: ритуальна молитва в мечеті, що відбувається тільки арабською мовою, та інша, особиста молитва у будь-який час зі зверненням до Аллаха з вдячністю або з проханням про допомогу, про успішне завершення будь-якої справи. Салят здійснюється п'ять разів на день: на світанку, опівдні, у другій половині дня (до заходу Сонця), на заході Сонця й перед сном. Під час молитви мусульманин виконує певну послідовність дій під назвою ракат. Кількість ракатів залежить від часу молитви: на світанку — дві, опівдні — чотири, у другій половині дня — чотири, на заході Сонця — три, перед сном — три.

Ракат починається після обов'язкового ууду. Спочатку мусульманин стоїть, тримаючи долоні вгору на рівні обличчя (на ознаку визнання влади Аллаха); потім торкається великими пальцями мочок вух, повторюючи шахаду; притискає руки до грудей (праву руку поверх лівої); вклоняється, поклавши руки на коліна, висловлюючи цим любов до Аллаха і визнання його величі і влади; торкається землі лобом і долонями обох рук (поза найбільшої покірності, що виражає повну відданість Аллаху); сідає на п'яти, поклавши долоні на коліна. У цій завершальній позі мусульманин одну-дві хвилини медитує, після чого просить пробачення в Аллаха. Перед закінченням ракату він дивиться праворуч, потім ліворуч, щоб засвідчити присутність інших віруючих і невидимих ангелів-охоронців.

У п'ятницю мусульмани здійснюють колективну молитву в головній мечеті аулу, кварталу, округу, міста. При цьому жінки здійснюють намаз окремо від чоловіків, а сама молитва супроводжується проповіддю. Мусульмани вірять у те, що, як сказав своїм послідовникам Мухаммед, "колективна молитва у двадцять сім разів перевищує індивідуальну".

Третій "стовп" ісламу та обов'язок мусульманина — саум (від араб. — піст; перс. — "ураза") — утримання від їжі, води і розваг заради присвячення свого часу молитвам і читанню Корану. Впродовж тридцяти днів місяця рамадан (рамазан), дев'ятого місяця мусульманського календаря, всі здорові мусульмани повинні дотримуватися посту. За переказами, саме цього місяця Мухаммеду було передано перше "одкровення Аллаха". Піст передбачає відмову мусульман від розваг і фізичної близькості, а від сходу й до заходу Сонця — від їжі, води, куріння тютюну. Після заходу Сонця й до його сходу дозволяється в міру їсти й пити. Від посту звільняються хворі, діти, подорожуючі, вояки підчас бойових дій, вагітні жінки. Невиконаний піст або окремі його дні мають бути "відшкодовані" в інший час. Упродовж рамадану додається ще одна (шоста) щоденна молитва. Зазвичай її проводить імам (від араб. — стояти попереду, очолювати) — людина, яка керує молитвами у мечеті, духовний лідер, голова мусульманської громади.

На закінчення рамадану і посту відзначається одне з головних мусульманських свят — "Ід аль-фітра" (від тюрк. — байрам, свято розговіння). Обряд цього свята передбачає спеціальну спільну молитву, після якої відбуваються святкова трапеза, роздача милостині бідним, відвідування могил предків. В ісламі вважається, що підчас рамадану віруючі наближаються до ангелів, які взагалі не їдять, не п'ють і поводять себе бездоганно.

Четвертим "стовпом" ісламу і обов'язком мусульман є закят — обов'язкова сплата податку, стягнення якого передбачене Кораном, а розміри — шаріатом. Без урахування добровільних пожертвувань, закят становить сорокову частину річного прибутку.

У деяких ісламських країнах закят стягується державою і роздається бідним людям. В інших країнах кожний мусульманин сам вирішує, коли йому платити закят і як розподілити його. Мусульманам прищеплюється думка, що Судного дня Аллах врахує їхню чесність і непідкупність у фінансових справах.

Згідно з Кораном, добровільні грошові пожертвування на благодійні цілі можна здійснювати у будь-який час. Бажано, щоб ці гроші передавались таємно і не впливали на обов'язковий закят. Всі пожертвування мають бути щедрими; верхньої їх межі не існує, оскільки багатство дароване людям Аллахом. Жертвуючи на благодійність, людина "очищає" своє багатство і ввіряє душу Аллаху, звільняючи її від матеріальної залежності. Ті ж, хто отримують допомогу, не вважають її милостинею, тому що кожний член мусульманської громади від Бога має право користуватися благодійністю і великодушністю Аллаха. "Той не віруючий, хто їсть досхочу, коли його сусід залишається голодним", — стверджував Мухаммед.

Коран забороняє мусульманам займатися лихварством або поводити себе аморально. У ньому містяться вказівки відносно шлюбу і розлучення, прав на спадок і власність, ставлення до жінок і рабів. Коран забороняє носити одяг, що виражає гординю мусульманина або створює хибне уявлення про нього. Жінкам належить повністю покривати одягом своє тіло, їхнє вбрання не має бути ні світлим, ні прозорим. Це ж стосується і чоловіків. "Скажіть віруючим жінкам, щоб вони відводили свої погляди і приховували свої інтимні частини, і не проявляли відверто свою чарівність, крім того, що властиве їм", — сказано в Корані.

П'ятим "стовпом" ісламу і обов'язком мусульманина, якщо йому дозволяють фізичні і матеріальні можливості, є хадж — паломництво до Мекки між восьмим і тринадцятим днями зуль-хіджжа, останнього місяця ісламського року. Кожний повнолітній мусульманин вважає за почесний обов'язок здійснити таке паломництво хоча б один раз за життя, відвідати Каабу в Мецці, поховання Мухаммеда у Медині та ще кілька священних для мусульман місць, виконати передбачені Кораном обряди. Щорічно мільйони мусульман здійснюють хадж. Після його завершення чоловіки отримують звання "хаджі", а жінки — "хаджа".

На околиці Мекки всі паломники-чоловіки виконують обряд іхрама — приведення себе у стан ритуальної чистоти. Вони вдягаються у два однакові білі полотнища, що має означати рівність усіх паломників перед Аллахом, потім ретельно миються і оголошують про свій намір успішно закінчити хадж. З цього моменту вони не голяться, не стрижуть нігті, не користуються парфумами, уникають статевих стосунків, не зривають рослини і не зрубують дерева. Як і пророк Мухаммед під час його останнього відвідування Мекки, вони сім разів, проти годинникової стрілки, обходять навколо Кааби, причому на четвертому колі зупиняються, щоб доторкнутись до чорного каменя (мусульмани вважають його посланням від Аллаха). Після цього паломники біжать між пагорками аль-Сафою і аль-Марвою. Згідно з переказами, цей ритуал пов'язаний зі стражданнями Хаджар (дружини Ібрахіма), коли в пошуках води для свого сина Ісмаїла вона сім разів пробігла між пагорками, перш ніж відшукала священний колодязь Земзем, що був дарований Аллахом. Багато паломників після хаджу беруть воду з цього колодязя додому.

Наступні два етапи — це 8-кілометровий перехід до Міни, де паломники ночують, і наступного дня — 16-кілометровий перехід до рівнини Арафат, де Мухаммед востаннє читав проповідь. Там паломники присвячують денні години медитації, а ввечері збирають каміння для побиття бісів. Наступного дня процесія прямує до Муздаліфи, а потім знову до Міни, де знаходяться три кам'яні колони, що символізують Ібліса — диявола. Вони кидають по сім каменів у кожну колону як нагадування про те, що диявол тричі підбивав Ісмаїла на втечу, коли пророк Ібрахім збирався принести його в жертву богові (бог в останній момент відмовився від цієї жертви, замінивши її на тварин).

Після цього настає чотириденне свято "Ід-уль-Адха" (від араб. — свято жертовних тварин; тюрк. — курбан-байрам), що відзначається мусульманами всього світу. У ці дні мусульмани ріжуть овець, ягнят, м'ясо віддають бідним, залишаючи частку його для святкової трапези сім'ї. До ритуалу свята входять спеціальна молитва, відвідування могил предків, взаємні візити до друзів, купівля нових предметів одягу. Паломники востаннє обходять навколо Кааби, знімають з себе два білі полотна, чоловіки стрижуть волосся. Це означає, що хадж завершено. Багато паломників повертаються додому, частина з них мандрує до Медини, щоб відвідати поховання Мухаммеда.

Заможні мусульмани здійснюють омру (малий хадж). їм дозволяється знаходитись на території Саудівської Аравії до 30 днів, мандрувати по всьому королівству, а не обмежуватись відвідуванням тільки Мекки і Медини. Омра приносить у бюджет країни 2— З млрд дол. США щорічно, причому саудівці вважають, що можуть отримувати 20—ЗО млрд дол. США. З цією метою Міністерство у справах паломництва залучило до обслуговування правовірних приблизно 2 тис. місцевих туристичних агенцій, які мають забезпечувати повне екскурсійне обслуговування пілігримів.

Крім розглянутих п'яти "стовпів", в ісламі існує шостий "стовп". Це джихад (від араб. — посилення, віддання всіх сил і можливостей заради поширення і перемоги ісламу), тобто війна проти "невірних" за чистоту ісламу, за його поширення і утвердження там, де він ще не переміг. Коран зобов'язує всіх правовірних мусульман брати активну участь у джихаді й кожному гарантує за це Рай після смерті.

Правила, за якими оголошується джихад, у Корані чітко не прописані, тому здебільшого тлумачаться досить суб'єктивно.

Джихад оголошується і урядами мусульманських держав, і духовними лідерами ісламу, і ватажками мусульманських злочинних угруповань, і натхненниками міжнародного тероризму, і так званими польовими командирами.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. різними суб'єктами ісламської віри джихад оголошувався Росії, колишній Югославії, США, Великобританії, Іспанії й Ізраїлю, всім країнам, що брали участь в окупації Іраку, їхнім зарубіжним дипломатичним представництвам, торгово-економічним організаціям і установам, культурно-естетичним центрам. Бойовики з різних терористичних формувань знищують житлові будинки, споруди міжнародних економічних і політичних організацій, урядових установ, літаки з їх пасажирами, кораблі; в масових масштабах захоплюють заручників, викрадають і торгують людьми, підривають нафтопроводи, залізничній автомобільні магістралі, навчальні заклади, ресторани і кафе, вбивають невинних людей, у тому числі своїх — шахідів. Немає таких злочинів проти людини і людства, на які б не пішли міжнародні терористи заради захоплювання чужих територій, влади, грошей, наживи. Все це зумовило необхідність об'єднання всього цивілізованого світу в антитерористичній боротьбі.

Крім Корану, джерелами віровчення і культу в ісламі є також Суна і шаріат.

Суна (від араб. — шлях, приклад, зразок) — Священний Переказ ісламу в хадисах (розповідях) про вчинки і вислови Мухаммеда, його рішення з різних питань релігії і облаштування життя мусульманської громади. Це шість авторитетних канонічних збірників хадисів, укладених у другій половині УП — на початку УШ ст. відомими ідеологами ісламу аль-Бухарі (810—870), Муслімом(817—875), АбуДаудом(пом. 888), ат-Тірмізі(пом. 892), ан-Насаном (пом. 915), Ібн Маджою (пом. 887). До Суни входить також низка неканонічних збірників хадисів. Значна частина хадисів міфологічна, створена для визнання і підтримки діяльності мусульманських політичних угруповань. Разом із тим вони вміщують історичні свідчення про процес становлення ісламу, Практики ранньомусульманської громади і самого Мухаммеда. Суні в ісламі надається значення джерела пояснень і доповнень Корану. Вона є другою (після Корану) основою мусульманського віровчення.

Шаріат (від араб. — прямий, правильний шлях) — звід норм мусульманського права, моралі, релігійних настанов і ритуалів усього життя мусульман — від колиски й до смерті. Його джерелами є Коран і Суна. Він укладався у VIII—XII ст. Шаріат у мусульманських країнах і громадах регулює державні, майнові, сімейно-шлюбні, цивільні, побутові та інші відносини; встановлює для мусульман норми харчування; забороняє їм гру на музичних інструментах, прикрашання будинків художніми картинами і скульптурами людей та тварин, укладання шлюбу з іновірцями, якщо останні не прийняли іслам; закріплює кровну помсту (еквівалентну: брат за брата, син за сина); узаконює право на постійне носіння жінками головних уборів і т. ін.; визначає міри покарання за небажані й заборонені дії.

Згідно з ісламом, чоловік стає мусульманином після того, як над ним у ранньому віці (після досягнення семи років) здійснюється обряд обрізання. Шлюбна церемонія здійснюється у присутності духовних осіб або шлюб фіксується і закріплюється читанням текстів Корану. Розлучення — процедура для чоловіка-мусульманина відносно проста, для жінки — ускладнена, але теж можлива. Коран дозволяє чоловікові мати до чотирьох дружин, якщо він у змозі їх однаково добре утримувати. Похоронний обряд також супроводжується читанням відповідних сур Корану. Ховають померлого зазвичай у день його смерті; тіло кладуть у могилу загорнутим у саван, без домовини, головою до Мекки. Згідно з мусульманськими уявленнями, всі мертві у Судний день воскреснуть, щоб постати перед Аллахом і відповісти за свої вчинки і наміри. Звичайним атрибутом благочестивого мусульманина є чотки з 99 або 33 намистинок. Вони використовуються для підрахування звеличань Аллаха. В ісламі численні звеличання Аллаха і повторення 99 його "прекрасних імен" вважається благочестивим обов'язком.

Майже кожний мусульманин знає хоча б декілька фраз із Корану. Коран для мусульман — пряма мова Аллаха через Мухаммеда до всіх віруючих. У проповідях Корану мусульмани і мусульманські богослови знаходять відповіді на всі питання особистого життя і життя суспільства, цитатами з Корану виправдовують свої вчинки.

Загалом, віровчення ісламу включає у себе віру:

• в єдиного Бога — Аллаха;

• в ангелів і в існування демонів;

• у святість Корану;

• у пророка Мухаммеда — останнього посланця Аллаха;

• у Рай і пекло;

• у божественний присуд долі;

• у безсмертя душі.

Соціальна функція ісламу — прозелітизм, керівництво, контроль і маніпулювання життям, побутом, мораллю і правом величезної кількості людей під виглядом виконання всіх настанов Корану, Суни і шаріату, що тлумачаться й інтерпретуються неоднозначно. Релігійна свідомість в ісламі утопічно-фантастична, догматична. Це консервація поглядів, уявлень, переконань й ідеалів мусульман арабського світу середньовічної епохи.

45. Основи віровчення ісламу.

46. Обов’язки та заборони в ісламі.

47. Різновиди ісламу.

Основні напрями в ісламі: сунізм і шиїзм. Панісламізм і сучасний ісламський фундаменталізм

В ісламі суперничають суніти і шиїти. Дев'ять із десяти мусульман — суніти. Основна відмінність між ними полягає у трактуванні правонаступності верховної влади в ісламі після смерті Пророка.

Справу пророка Мухаммеда продовжили халіфи (від араб. — наступник). Вони очолювали халіфат (інститут влади, зосередження світської і духовної влади над мусульманською громадою в руках халіфа; назва держави на чолі з халіфом — Арабського халіфату, що сформувався впродовж мусульманських завоювань у VII ст. та існував до монгольської навали в XIII ст., коли він розпався на кілька незалежних держав). Першим халіфам належала релігійна і державна влада, потім (з X ст.) — тільки релігійна, але з великим впливом на владу державну. Посада халіфа перестала існувати формально у XX ст., проте багато сучасних ісламських політичних течій (наприклад "Брати-мусульмани") продовжують вважати відродження інституту халіфату умовою організації життя суспільства на істинно ісламських принципах.

Першим халіфом (632—634) був найближчий радник і товариш Мухаммеда Абу Бакр (Абу Бекр), наступними — Омар (634— 644), Осман (644—656), Алі (656—661). Цих перших чотирьох халіфів мусульмани поважають і шанують особливо, називають їх "праведними халіфами". За їх правління Арабський халіфат перетворився на величезну імперію, що охоплювала Близький Схід і північ Африки (у 661—760 рр. територія халіфату простягалася від річок Аму-Дар'ї та Інду на сході до Піренеїв і берегів Атлантичного океану на заході), а іслам став світовою релігією.

Поступово, з розширенням сфери впливу раннього ісламу, перед халіфами виникли проблеми релігійного обґрунтування механізму управління величезною державою, взаємодії ісламу з іншими релігіями на території халіфату, укріплення верховної влади. Проблема влади виявилась головною. З перших халіфів найміцніше утримував її халіф Алі. Він був двоюрідним братом і зятем Мухаммеда (був одружений з донькою Мухаммеда Фаті-мою). У зв'язку з тим, що Алі доводився близьким родичем Мухаммеду, на верховну владу в ісламі і халіфаті згодом почали претендувати його нащадки і прибічники. Вони вважали, що халіфат має належати тільки нащадкам Алі. Вороги Алі доводили безпідставність претензій алідів на вищу владу через родинні зв'язки з Пророком і вважали, що халіфи та всі духовні особи мають обиратися. Результатом цього протистояння стало формування в ісламі двох основних напрямів: шиїзму і сунізму.

Шиїзм (від араб, шиа —угруповання, партія, прибічники) — загальна назва різноманітних течій і сект в ісламі, що вважають халіфа Алі ібн Алі Таліба і його нащадків єдиними законними спадкоємцями влади пророка Мухаммеда над мусульманами. Шиїзм виник на початку другої половини VII ст. у процесі боротьби за владу в ісламі й Арабському халіфаті, коли утворилось політичне угруповання прихильників Алі (аш-шиа), які визнавали його виключне право на верховну владу — імамат.

У шиїтів імамат — інститут верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, що в ньому поєднується світська і релігійна влада, внаслідок чого він не може залежати від бажання людей, тобто обиратись, як вважають суніти. Виконавцем "божественного розпорядження" в них є імам (від араб. — стояти попереду, верховодити, ватажок мусульманської громади), а імамат сприймається як космічна сила, еманація "божественного світла", тому тільки під керівництвом носія цієї сили — законного імама — пересічний мусульманин може пізнати істинну віру й отримати спасіння.

Шиїти, таким чином, вважають халіфа Алі божественним. Згідно з їхньою версією, Аллах розглядав Мухаммеда і Алі рівновеликими, більше того, архангел Джабраїл мав передати його "одкровення" Алі, а не Мухаммеду (брати дуже походили один на одного), тому вони хоч і визнають статус Мухаммеда, проте звеличують постать Алі.

Шиїти розраховують на прихід месії. Це імам Махді. Він — один з дванадцяти "світлих імамів". Першим був Алі, останнім — Махді. Він зник в XI ст., але не помер. Махді — очікуваний безгрішний імам із роду Алі, продовжувач справи Пророка, повноправний правитель внаслідок "божественного визнання". Махді після свого повернення віддасть незаконно відібрані права обраному Богом роду Алі і відновить на Землі справедливість.

Шиїти по-особливому ставляться до Корану, оскільки в ньому немає імені Алі. В них навіть є власна версія Корану з су рою "Два світила", в якій ідеться про рівність Мухаммеда й Алі. При цьому вони не ставлять під сумнів Коран, але вважають, що знають його лише імами. Решті мусульман зміст Корану відкриє месія Махді.

Шиїти визнають Суну, але тільки ту її частину, де йдеться про алідів. Вони також поклоняються Хусейну — третьому імамові, онуку Пророка.

Халіф Алі помер від ран, що були отримані ним у боях. Його син від Фатіми, доньки пророка Мухаммеда, Хасан (аль-Хасан ібн Алі) — другий шиїтський імам — був змушений відмовитись від посади халіфа Іраку і помер у 669 р. в Медині, будучи приватною особою. Після його смерті головою алідського роду став Хусейн — молодший син Алі і Фатіми. В одному з боїв Хусейн був по-звірячому вбитий, йому було нанесено кілька десятків колотих і рублених ран. Це сталося 10 мухаррама (першого місяця мусульманського місячного календаря) 680 р. Дата загибелі Хусейна відзначається всіма шиїтами як день жалоби. Щорічно, впродовж перших десяти днів цього місяця, вони влаштовують містерії, інсценують епізоди з історії загибелі Хусейна, проводять урочисті читання розповідей про нього, вивішують траурні прапори і гасла. На десятий день відбувається урочистий хід з голосінням за Хусейном. Деякі його учасники завдають собі ножових поранень, і всі разом голосно оплакують не тільки Хусейна, а й його брата Хасана. Центром таких жалобних урочистостей є місто Кербела, де, за переказами, поховано тіло імама. У них беруть участь паломники-шиїти з усіх кінців мусульманського світу.

Впродовж усієї історії ісламу шиїти з перемінним успіхом ведуть боротьбу за повернення влади нащадкам Алі. Найбільш енергійні серед них зейдити, імам іти й ісмаїліти.

Зейдити — відгалуження шиїтів, що отримало свою назву від імені Зейда ібн Алі, брата п'ятого імама Мухаммеда аль-Бакіра (пом. 732). Зейда загинув у сутичці під час повстання, а його прихильники створили партію, що мала на меті побудову теократичної держави на чолі з виборним імамом із роду Алі. Зейдити неодноразово очолювали народний рух за створення в халіфаті окремих держав.

З погляду догматики зейдитів, імам повинен бути з роду Алі, імамат не має божественної природи, імамом може бути обраний будь-який алід, можливе існування кількох імамів одночасно в різних мусульманських країнах. Зейдити не визнають вчення про "прихованого" імама, заперечують антропоморфізм і визначеність імама на майбутнє, не проклинають перших трьох халіфів. Більшість зейдитів на сьогодні проживає в Ємені, Саудівській Аравії, Пакистані.

Найчисленніша гілка шиїтського ісламу представлена імамітами (існаашарити — дюжинники, двунадесятники), які визнають дванадцять імамів з роду Алі. Після смерті аль-Хасана аль-Аскарі, одинадцятого з них, імаміти оголосили своїм дванадцятим імамом його малолітнього сина Мухам меда, який нині "зник", "ховається". Він у них — "прихований" імам і махді (месія), який повернеться і наповнить світ справедливістю (справедливістю по-мусульманськи у шиїтському тлумаченні).

Віра у "прихованого імама" — один із основних догматів імаматів. Згідно з їхнім вченням, період утаювання імама Мухаммеда продовжується дотепер, а закінчиться він появою "володаря часу" — махді. Імаміти заперечують саму можливість вибору імамів. Імамат, на їхню думку, — еманація "вічного божественного світла" в роду нащадків Алі (від батька до сина), тому імами безгрішні та володіють надприродними знаннями.

Для імамітів характерний також культ "мучеників", до яких вони зачисляють всіх своїх імамів, але насамперед — Хусейна. У наш час вчення імамітів є державним віросповіданням в Ірані. Імамітські громади існують у Лівані, Кувейті, Бахрейні, Саудівській Аравії, Йорданії, Афганістані та інших країнах.

Однією з найбільших сект у шиїзміл є ісмаїліти. Ця секта виникла у середині VIII ст. й отримала назву від імені сина шостого шиїтського імама Джафара ас-Садика Джафара Ісмаїла, якого вона оголосила законним сьомим імамом. У наш час громади ісмаїлітів функціонують в Індії, Пакистані, Ірані, Іраку, Ємені, Кенії, Танзанії, Сирії, Лівані, Таджикистані, багатьох інших мусульманських країнах.

Ідеологічна система ісмаїлітів поділяється на "зовнішню" (захір), тобто загальнопоширену, і "внутрішню" (батин), що є доступною лише небагатьом членам вищої ієрархії секти. "Зовнішня" частина системи та сама, що й у імамітів. Вона зберігає як обов'язкові для членів громади всі обрядові та правові настанови шаріату. В основі "внутрішньої" частини є алегоричне тлумачення Корану і шаріату; єдиним началом множини явищ світу визнається Бог — Абсолют, який виокремлює із себе творчу субстанцію — Світовий Розум. Це перша еманація божества. Світовий Розум учиняє другу еманацію — Світову Душу, головним атрибутом якої є життя. Світова Душа виробляє первинну матерію, котра, у свою чергу, продукує Землю, інші планети, сузір'я, живі істоти. Все це лише слабке уподібнення прообразів, що існують у Світовій Душі. Вона — макрокосм ("вищий світ"), має сім ступенів своєї еманації, що їм відповідають сім пророчих циклів мікрокосму ("малого світу"). Останній, сьомий цикл, буде відзначений приходом останнього великого пророка — Каїма.

Отже, шиїти — послідовники Алі — четвертого халіфа, двоюрідного брата і зятя пророка Мухаммеда. Вони визнають істинними охоронцями спадку Мухаммеда і тлумачами Корану лише деяких членів його сім'ї, яких, згідно з їхнім вченням, Аллах обрав для управління справами громади на основі Божого Закону. Ці духовні лідери стали називатися імамами і вважаються безгрішними.

Найбільшу мусульманську громаду в сучасному світі становлять суніти. Вони називають себе людьми Суни (ахль-ас-суна) і вважають, що саме вони є справжніми охоронцями і єдиними продовжувачами традицій ісламу і вчення пророка Мухаммеда, які шиїтами спотворюються. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох халіфів законними, вважає достовірними канонічні збірники Суни — хадиси, виконує ритуальні, побутові й соціальні правила одного з чотирьох мазхабів (від араб. — шлях прямування, релігійно-правові школи в ісламі).

Мазхаби покликані теоретично обґрунтовувати фікх, або шаріат, — теорію мусульманського права, його принципи й норми, їх інтерпретацію для практичного життя мусульманського суспільства. Мазхаби склались у IX—X ст. У наш час існують чотири сунітських мазхаби: ханафітський (основоположник Абу Ханіфа Нуман, 699—767); шафіїтський (основоположник аш-Шафії, 767—820); малікітський (основоположник Малік ібн Анас, 715— 795); ханбалітський (основоположник Ахмат ібн Ханбаль, 780— 855). Між собою вони різняться підходами до принципів формулювання рішень з правових питань, деталями ритуалу, проте всі спираються на канонічні збірники хадисів Суни.

Суніти не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та особливе право його нащадків на імамат, керівництво громадою. Для сунітських мусульман Коран є джерелом фундаментальних поглядів, а Суна — першим авторитетним його коментарем. Суніти заперечують порядки і звичаї різних релігійних меншин, відрізняються від шиїтів підходами до прийняття юридичних рішень, ставленням до іновірців, особливостями молитов та іншими аспектами ритуалу, цивільного права.

Серед релігійно-політичних напрямів сучасного сунітського ісламу найбільш консервативним, реакційним і жорстоким зарекомендував себе ваххабізм. Його заснував в Аравії у середині ХУШ ст. проповідник Мухаммед ібн Абу аль-Ваххаб. У наш час його вчення офіційно визнане у Саудівській Аравії. Прихильники ваххабізму є також в Омані, Північній Африці, Індії, Індонезії, Афганістані та Пакистані (таліби), Чечні та Таджикистані, в інших країнах і регіонах.

У теоретичному плані ваххабізм розвиває ідеї і принципи ханбалітського мазхаба в їхньому крайньому прояві. На практиці ваххабіти проповідують повернення до чистоти раннього ісламу часів пророка Мухаммеда; наполягають на суворому дотриманні принципу єдинобожжя; виступають проти поклоніння святиням і святим місцям; відмовляються від запозичень і нововведень; насаджують вимогу уникати всіляких проявів розкоші у побуті, одязі і культі; закликають до джихаду проти багатобожності та мусульман, які відступили від "істинного" ісламу.

Лідери сучасного ваххабізму спрямовують зусилля на підпорядкування своєму диктату народів Лівії і Єгипту, Судану і Чаду, Ємену й Оману, Іраку і Сирії, Туреччини, Ірану, Пакистану, Киргизії, Таджикистану, Казахстану, Чечні, Дагестану. У штабах ваххабітів розробляються і постійно коригуються програми виконання цього завдання. Ними спочатку рекомендується створення регіональних центрів ваххабізму, потім — побудова мечетей і медресе, далі — відкриття літних "таборів" для військової підготовки талібів (учнів), у тому числі — навчання поводженню з токсичними побутовими та бойовими отруйними речовинами, їх виготовленню з наявних хімічних препаратів.

Заданими засобів масової інформації, лідер сучасного ваххабізму Усама Бен Ладен зі своїми однодумцями планує до 2010 р. об'єднати 48 держав Європи, Азії і Африки в одну мусульманську наддержаву — величезний халіфат зі столицею у Саудівській Аравії. Подальше його розширення планується на терени Північної і Південної Америки, Австралії і Гренландії.

Ці ідеї — повна нісенітниця, але вони активно матеріалізуються. Так, у лютому 1998 р. Усама Бен Ладен створив міжнародну терористичну організацію під назвою "Світовий фронт джихаду" (СФД). Того ж року 120 терористичних ісламських угруповань отримали від фронту 4,5 млрд дол. СІЛА для організації і проведення збройних насильницьких акцій проти "невірних". Бойовики фронту воювали у Косові, на Філіппінах, в Індонезії, Росії, Афганістані, Ірані та інших країнах.

Сьогоднішній ваххабізм — екстремістське крило ісламського фундаменталізму з його вимогами до мусульман жити тільки за правилами шаріату, суворо виконувати всі настанови Корану, не визнавати європейсько-християнських цінностей, бути готовими до джихаду, до насильницьких дій, терору.

Теоретично ісламський фундаменталізм відтворює у сучасній інтерпретації ідеологію панісламізму (від араб. — всі й іслам) — солідарності всіх мусульман (незалежно від їхньої державної, расової, національної і соціальної належності) під гаслом "рівності" всіх "перед ім'ям Аллаха", об'єднання всіх мусульман в єдину теократичну державу. Доктрина панісламізму була запропонована на початку 70-х років XIX ст. турецьким просвітителем, членом товариства "Нових османів" Намік Кемалем. В її основу були покладені тези про керівну роль ісламу в духовному і суспільному житті в цілому та про халіфа як проводиря мусульман усього світу. Ідеї панісламізму набули розвитку у творах Джа-маля ад-Діна аль-Афгані, а практичну реалізацію — у кривавих злодіяннях багатьох бойових організацій ісламу. Серед них, наприклад, створений у 1975 р. "Ісламський джихад", який налічує у своїх лавах тисячі бойовиків, що здійснив численні терористичні акції проти мирного населення Ізраїлю. Лідер — Рамадан Шаллах. У 1987 р. утворився ХАМАС (Ісламський рух опору) — найпотужніша військова бойова організація на Близькому Сході. 28 вересня 2000 р. виникла Бригада мучеників "Аль-Акси" (у зв'язку з відвіданням прем'єр-міністром Ізраїлю Шароном мечеті "Аль-Акса" в Єрусалимі), на рахунку якої більше 1500 терористичних акцій в Ізраїлі. З 1928 р. в різних країнах світу діє релігійно-політична ісламська асоціація "Брати-мусульмани", створена в Ісмаїлії (Єгипет) шейхом Хасаном аль-Банном. Сьогодні в асоціації існують поміркований, правоекстремістський і демократичний напрями, а також численні угруповання і політичні партії (Партія ісламського визволення, "Ісламські демократи", "Джамаат-і-ісламі" та ін,). Теоретики асоціації виступають з ідеями "ісламського шляху розвитку", побудови "справедливого ісламського суспільства" на принципах первісного, "чистого" ісламу як єдиного джерела ідеології, законодавства і моралі мусульман.

Терористична діяльність численних ісламських бойових організацій, політичних рухів і партій створила реальну загрозу світові та безпеці народів, дотриманню прав людини в сучасному демократичному співтоваристві держав і в тих країнах, офіційною релігією й ідеологією яких є іслам. Усунення цієї загрози засобами насильства, у тому числі за допомогою військ, не має практичної перспективи. Уроки історії підказують інші шляхи ліквідації такого роду загроз. Це — політична і економічна взаємодія, політичний діалог держав, розвиток торгівлі, співпраця у сфері культури й освіти, вся сукупність засобів усунення соціальних основ існування і функціонування терористичних угруповань, що прикривають ісламом свої злодіяння.

Отже, поділ ісламу на сунізм і шиїзм відбувся в результаті політичної боротьби за престол халіфату.

У Середні віки в різних районах халіфату діяли громади хат риджитів (від араб. — виступати) — найдавнішого в ісламі релігійно-політичного угруповання. Проте хариджити з часом втратили авторитет. У наш час відома лише одна хариджитська громада — ібадити (за ім'ям її основоположника Абдаллаха ібн Ібада), що діє в Омані та деяких районах Африки. Щодо питання про верховну владу в халіфаті хариджити протистояли і сунітам, і шиїтам. Вони визнавали виборність голови релігійної громади і держави, походження якого не мало для них жодного значення. Кожна громада, на їхню думку, мала право як обирати для себе імама-халіфа, так і усувати його. Демократичні тенденції у ха-риджитів поєднувалися з крайнім фанатизмом і непримиренністю, з жорстокістю у ставленні не тільки до своїх політичних і релігійних супротивників, а й до інакомислячих мусульман, що, врешті-решт, позбавило їх соціальної бази. В релігії вони були прибічниками "чистоти" ісламу і вирізнялися суворим виконанням релігійних настанов. Убивство віровідступників, у тому числі "незаконних" халіфів, було їх релігійним принципом.

Сьогодні шиїтський іслам — офіційна релігія Ірану і форма ісламського вчення мусульманських громад в Ірані, Індії, Пакистані. Усі інші представники ісламського світу — від Індонезії до Африки, від Азії до арабських громад на Близькому Сході — наслідують сунітські традиції.

Мусульмани в Співдружності Незалежних Держав, що виникла на теренах колишнього СРСР, — суніти. У 1990 р. в Україні мусульманських громад ще не було, а нині їх близько 300 (в Автономній Республіці Крим і в 13 областях країни). 16—18 вересня 1994 р. у Києві проходив І з'їзд мусульман України. Він засудив ісламський фундаменталізм й екстремізм у всіх його формах, обрав муфтія України. Потім відбувся з'їзд мусульман Криму, що обрав свого муфтія. Ісламське духовенство України виступає за відновлення у громадянських правах усіх татар, які повернулися на свою історичну батьківщину, за їхню активну участь у демократичних перетвореннях у державі.

Отже, іслам — одна з найпоширеніших і впливовіших релігій у світі. Спеціалісти-релігієзнавці пояснюють посилення його ролі в економічному, політичному і духовному житті багатьох народів кількома причинами.

Перша з таких причин — молодість ісламу. Мусульманська релігія виникла значно пізніше за інші релігійні системи і, на відміну від попередників, не вичерпала своїх можливостей і перебуває у розквіті сил. Крім того, іслам — життєздатна і гнучка релігія. Він, незважаючи на тривалий період колонізації країн свого поширення, вистояв і не здав своїх позицій. Його гнучкість пояснюється відсутністю централізованої організації духовенства — головної перешкоди в оперативному і своєчасному вирішенні нагальних проблем.

Ще одна причина життєздатності ісламу — його тотальність. Іслам є не тільки релігійною вірою, а й способом життя мусульман, їхнім світоглядом, економічним і соціальним устроєм, організацією управління, сім'ї та побуту. Догматика і культ ісламу прості та доступні людям. Для їх засвоєння і виконання ніякої освіти не потрібно. До того ж лідери ісламу завжди у своїй релігійній діяльності враховують місцеві умови.

Особливе місце ісламу серед інших релігій пояснюється також наявністю у ньому ідеї "закінченого пророцтва". Мухаммед, як стверджує іслам, — останній посланець Бога, і саме він приніс людству завершену істину. Іслам автентичний особистості мусульманина. Мусульмани всіх країн, згідно з шаріатом, однакові; Вони брати по вірі. У цьому — джерело панісламізму з його ідеєю об'єднання всіх мусульман світу в єдину державу.

Врешті-решт, іслам не заплямував себе колоніальною політикою, а боротьба народів ісламського світу за національну незалежність сформувала мусульманина-воїна, фанатично відданого своїй релігії.

В Україні з повагою ставляться до релігійних переконань мусульман, але уважно стежать за діями представників різних напрямів, течій та угруповань у сучасному ісламі. Досвід історії, в тому числі недавньої, свідчить, що під стягом ісламу суспільство може консолідуватися. Але він свідчить і про те, що ісламськими гаслами інколи прикриваються реакційні, екстремістські і терористичні сили. Вся справа, отже, у тому, який реальний зміст має та чи інша течія, напрям, рух, що їх пропагує іслам.

48. Історія розвитку та поширення в сучасному світі ісламу.

49. Нетрадиційні релігійні культи.

Характерною особливістю релігійної ситуації в сучасній Україні є закріплення і функціонування в ній численних нетрадиційних культів та неорелігій. Серед них доцільно виокремити неохристиянські рухи на загальнохристиянських засадах. Це різні міжнародні християнські місії, центри яких розташовані за кордоном, секти і новітні церкви: "Міжнародна християнська місія", "Християнська місія "Еммануїл", "Армія спасіння", "Лівобережна церква Христа", "Церква Христа святих останніх днів", "Християнська церква "Калварі Чапел", "Євангельська церква США", "Біблійна баптистська церква", "Церква "Скелі", "Церква Філадельфія", "Вогняний кущ", месіанська релігійна громада "Дім Бога Всемогутнього", Київський християнський центр "Нове життя", християнська церква "Хвала і поклоніння" тощо. Є також релігійні рухи і секти вітчизняного і російського походження. Це, наприклад, спілка християнської міжконфесійної згоди "Логос", "Собор євангельських церков", "Церква Богородиці" та ін.

Нетрадиційні культи і релігії неоорієнтального напряму репрезентовані в Україні переважно неоіндуїзмом ("Міжнародне товариство відомості Кришни", місія "Світло душі", товариство "Шрі Ауробіндо", "Товариство ведичної культури", міжнародне товариство "Всесвітня чиста релігія", Київський центр "Шрі Чін-Моя" тощо) і течіями буддистського змісту (дзен-буддизм, тибетський буддизм, власне буддизм, ламаїзм).

Серед езотеричних релігійних об'єднань в Україні активно діють "Реріхівське товариство", асоціація "Живої Етики", послідовники Олени Влаватської, Данила Андреєва, Олеся Бердника; неоязичництво представлене РУН-вірою, "Рідновірою", "Великим вогнем"; синтетичні неорелігії — "Вірою багаї", "Великим білим братством", "Церквою об'єднання Муна"; сайєнтологічні рухи — "Діанетикою — фондом Хаббарда", "АСТІКА", "Вогненою квіткою" В. Калінаускаса, системою Порфирія Іванова, різними психотехнологіями.

Наведена класифікація нетрадиційних культів і неорелігій в Україні, звичайно, умовна, але має полегшити орієнтацію людини в океані рухів і сект. Багато з них перебувають лише в зародковому стані, однак більшість уже відома в Україні за результатами своєї діяльності. Прикладом може бути РУН-віра (Рідна українська національна віра). Цей релігійний рух є реформованою дохристиянською релігією України-Русі. Вперше її обґрунтовано у працях професора В. Шияна, вихідця з України, який емігрував до Канади, насамперед у "Вірі предків" — книзі, що є священною для рідновірців.

Наприкінці XX ст. у суспільстві набула певного резонансу діяльність так званого Великого білого братства. Ця релігійна організація сформувалася у 1990 р. у Києві як незалежна громада посвячених, які об'єдналися навколо Міжнародного інституту душі "Атма". її засновниками були Іоанн Свамі і Марія Деві, які нібито прийшли до людей з місією Ісуса Христа, щоб передати їм останній заповіт Божий і прийняти мученицьку смерть за гріхи людей. Вони входили до трійці, що називалася ЮСМАЛОС (Іоанн Свамі, Іоанн Хреститель — ЮС; Марія, Богородиця — МА і Логос або Ісус Христос).

Фундатори цього об'єднання — добре знані особи. Іоанн Свамі, він же Ю. Кривоногов — колишній кібернетик, кандидат наук. Спочатку він співпрацював із кришнаїтами, потім порвав з ними і створив Інститут душі "Атма" і "нову" релігію. Марія Деві — М. Цвигун, лікар-терапевт за фахом, була кореспонденткою газети "Атма", а у подальшому, залишивши чоловіка і малолітнього сина, стала соратницею і дружиною Кривоногова. У колишньому житті Іоанн Свамі і Марія Деві начебто були Адамом і Свою, Кришною і Рамою, Діонісом і Персефоною, Богоматір'ю і Хрестителем, Києм і Либіддю, Ромео і Джульеттою.

По-перше, так звані сучасні нетрадиційні релігійні культи і неорелігії не можуть претендувати у класифікації релігій на статус ще одного їх історичного типу поряд з родоплемінними культами, національними і світовими релігіями.

По-друге, за змістом релігійні нетрадиційні культи і неорелігії є еклектичним нагромадженням фрагментів з ранніх вірувань народів (анімізму і аніматизму, тотемізму і фетишизму, магії і мантики) і традиційних релігій, головним чином східних — індуїзму і буддизму, конфуціанства і даосизму, зороастризму, синтоїзму та ін.

По-третє, нетрадиційні релігії і релігійні культи, за визнанням більшості релігієзнавців, є наслідком внутрішніх (у країнах) і глобальних (у світі) кризових явищ — екологічних, енергетичних, демографічних, продовольчих та ін., а також соціальної напруженості у світовому суспільстві через постійні загрози воєн із застосуванням зброї масового знищення.

По-четверте, нетрадиційні релігії продовжують помітно впливати на світогляд, вчинки і дії людей не тільки через втягнений їх у свої рухи і організації, а й через шарлатанство віщунів щодо визначення долі окремих людей і цілих народів, а також завдяки діям цілителів, магів, екстрасенсів, знахарів і ворожок. Такий вплив є негативним, бо завдає серйозної ш шкоди фізичному і духовному здоров'ю людей, їх матеріальному стану.

Нарешті, по-п'яте, доля неорелігій, як і всіх релігій, історична. Поступово, завдяки зростанню суспільної свідомості, розвитку науки і техніки, досягненню людством нових знань, прогнозується відмирання релігій і релігійності у сучасному їх розумінні

50. Нетрадиційні релігії: причини виникнення, особливості, різновиди.

51. Особливості, різновиди та поширення релігій в сучасній Україні.

23Останнє п'ятиріччя — це період інтенсивного розвитку релігійної мережі в Україні. При цьому зростає не лише кількість релігійних громад (на січень 1999 р. їх було 21134), служителів культу (19312), монастирів (232), навчальних закладів (94), релігійних періодичних видань (173), чисельність послідовників різних конфесій, а й сама кількість конфесій.

Якщо в 1991 р. у нас на реєстрації було 42 релігійних об'єднання (з них 33 християнського коріння, по одному іудейських, мусульманських і неоязичницьких, 4 оріенталістських і 2 синкретичних), то в 1999 р. їх нараховувалося 82 (з них 55 християнського коріння, по 4 іудейських та мусульманських, три неоязичницьких, 11 оріенталістських і 5 автохтонних чи синкретичних).

Найважливішою складовою релігійного життя в Україні є православ'я. Загалом воно об'єднує 11503 організацій. Домінуючою в православ'ї є Українська православна церква, що перебуває в юрисдикції Московського патріархату. На сьогодні вона має 35 єпархій, в яких діють біля 8 тис. громад віруючих, налічує 105 монастирів , 14 духовних навчальних закладів, 37 періодичних видань, 2108 недільних шкіл та 16 братств. Церковну службу здійснюють більше як 6,5 тис. священиків. Предстоятелем церкви є Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Найбільша концентрація громад УПЦ у Вінницькій (688), Хмельницькій (721), Закарпатській (527), Рівненській (497), Волинській (463) і Житомирській (461) областях.

Українська православна церква Київського патріархату налічує 28 єпархій, близько 2,3 тис. організацій. Вона має 17 монастирів, 1743 священнослужителя, 13 духовних навчальних закладів, 19 періодичних видань та 507 недільних шкіл. УПЦ КП очолює Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко). Найбільше громад УПЦ-КП в Івано-Франківській (270), у Тернопільській (177), Волинській (187), Львівській (365), Рівненській (237) та в Київській (208) областях.

Українська автокефальна православна церква має більше тисячі парафій, 78% яких — в галичанських областях України. Глава церкви — патріарх Київський і всієї України Димитрій (Ярема). Церковну службу в УАПЦ здійснюють 543 священики. У п'яти семінаріях церкви навчалося 203 слухачі. Вона мала 94 недільних школи. В 1997 р. в УАПЦ відбулися розколи.

В Україні, окрім названих, в 1999 р. діяло ряд інших православних церков. Так, Російська вільна (закордонна) православна церква мала 9 громад (4 з них у Криму), Апокаліптична ПЦ — 4 (всі на Вінничині). Діяло дві греко-православні громади, три — православні незалежні. В Україні поширені також різні об'єднання православного коріння

Останніми роками досить активно проходить відродження Української греко-католицької церкви. За кількістю громад (3212) вона практично вийшла на довоєнний рівень (3237) і посідає на сьогодні друге місце в Україні. Церковну службу в УГКЦ здійснює більше як 2 тис. священнослужителів. Переважна більшість парафій церкви — у Львівській (1424), Тернопільській (732), Івано-Франківській (647) та Закарпатській (289) областях. Очолює УГКЦ Патріарх Мирослав Іван кардинал Любачівський. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України, але тут діє лише 2% її громад. Серед церков, що динамічно розвиваються останніми роками, постає римсько-католицька церква. Утворено Л Львівську архідієцезію як її духовний центр, яку очолює архієпископ Мар'ян Яворський, а також Житомирську, Луцьку і Кам'янець-Подільську дієцезії,Широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони мають 4712 релігійних організацій, в тому числі: християни-баптисти — 1871, християни віри євангельської (п'ятидесятники) — 1282, "Свідки Єгови" — 514, адвентисти сьомого дня — 676, реформати — 100, лютерани — 45. Різні незалежні протестантські течії об'єднують більше двохсот громад. Значно зросла в Україні чисельність мусульманських громад (281). Проте єдиної інституалізованої структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстрованих самостійних її центри — в Києві (Духовне управління мусульман України), в Донецьку (Незалежне духовне управління мусульман) та в Сімферополі. Послідовниками ісламу в Україні є переважно представники меншин тих національних етносів, на автохтонних територіях котрих ця релігія є домінуючою. Це — татари волзькі, дагестанці, азербайджанці, узбеки, абхазці та ін. Але більшість мусульманських громад (228) об'єднують кримських татар. Усі вони підпорядковані Духовному управлінню мусульман Криму.

Три центри керують діяльністю 102 іудейських громад — Об'єднання іудейських релігійних організацій та Об'єднання релігійних громад прогресивного іудаїзму та Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад. Іудейські громади розміщені по Україні рівномірно. Вирізняються хіба що Закарпатська (9), Черкаська (9), Чернівецька і Вінницька (по 7) області. Функціонує один іудейський навчальний заклад, друкується тринадцять періодичних видань.

Крім уже названих, в Україні діють ще більше як 200 не-чисельних громад віруючих 46 різних релігійних напрямів, течій і напрямів. З них варто назвати порівняно нову течію єврейської меншини. Це — іудео-християнство, 16 громад яких діють у чотирьох областях і в Києві.

52. Дайте визначення поняття “фаталізм”.

53. Дайте визначення поняття “молитва”.

54. Дайте визначення поняття “монотеїзм”.

55. Дайте визначення поняття ”табу”.

56. Дайте визначення поняття “політеїзм”.

57. Дайте визначення поняття “жрецтво”- Жрецтво (однина жрець, род.від. жерця) — суспільна (станова чи кастова) група людей, що виконували релігійні обряди.

58. Дайте визначення поняття “єресі”.

59. Дайте визначення поняття “нірвана”.

60. Дайте визначення поняття “шаріат”.

61. Дайте визначення поняття “індульгенція”.

62. Дайте визначення поняття “карма”

63. Дайте визначення поняття “реінкарнація”.

64. Дайте визначення поняття “аскетизм”.

65. Дайте визначення поняття “целібат”.

66. Дайте визначення поняття “гріх”- Гріх — помилка, яку допускає людина у процесі своєї життєдіяльності, відступ від істини, поганий людський вчинок, коли людина діє навмисно користуючись самою волею (бажаючи, вибираючи) або вчинок приказаний волею (зовнішні слова чи діла).

67. Дайте визначення поняття “релігія”

68. Дайте визначення поняття “анімізм”.

69. Дайте визначення поняття “тотемізм”.

70. Дайте визначення поняття “пантеон”.

71. Дайте визначення поняття “магія”.

72. Дайте визначення поняття “джихад”- Джиха́д (араб. جهاد‎‎ — зусилля) — боротьба за те, що є для мусульманина найблагороднішою і найвищою метою

73. Дайте визначення поняття “догмат”.

74. Дайте визначення поняття “медитація”- Медитація - процес самозаглиблення з метою самовдосконалення, при якому людина залишається на самоті із своєю свідомістю. Медитація часто, але не обов'язково, є частиною релігійного ритуалу.

75. Дайте визначення поняття “ікона”.

76. Дайте визначення поняття “атеїзм”.

77. Дайте визначення поняття “молитва”.

78. Дайте визначення поняття “інквізиція”- лат. Inquisitio Haereticae Pravitatis Sanctum Officium) — судово-слідча організація, створена католицькою церквою в XIII столітті для розслідування єресей.

79. Дайте визначення поняття “фетишизм”.

80. Дайте визначення поняття “есхатологія”- Есхатологія (грец. ἔσχᾰτον, «кінець») — розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього. Есхатологічні уявлення присутні в багатьох релігійно-філософських і світоглядних системах Землі. Іудаїзм, християнство та іслам мають власну есхатологічну концепцію: «страшний суд».

81. Дайте визначення поняття “автокефалія”- Автокефалія — (від грец. αυτός — сам та κεφαλή — голова), це статус помісної Церкви, як частини Вселенської Православної Церкви.

82. Дайте визначення поняття “релігійний культ”— релігійне шанування предметів, реальних чи фантастичних істот; релігійна обрядовість.

83. Дайте визначення поняття “креаціонізм”.

84. Дайте визначення поняття “секуляризація”- (лат. saecularis) — це процес змін у взаємовідносинах релігії з суспільством у напрямку звільнення від релігійного впливу.

85. Дайте визначення поняття “антиклерикалізм”.