1. Міжнародні економічні відносини :

Частина I. Історія міжнародних економічних відносин
1	Зародження та розвиток міжнародних економічних відносин

МЕВ - система різноманітних господарських (виробничих, науково-технічних, комерційних, валютно-фінансових, грошово-кредитних) зв’язків національних економік різних країн, заснована на МПП.

МЕВ виникають і розвиваються за відповідних умов і під впливом ряду факторів. МЕВ виражаються у різноманітних конкретних формах, значеннях і співвідношення яких неоднакові на тих чи інших етапах, для різних країн і регіонів світу.

Першою формою МЕВ була зовнішня торгівля. Вона зародилася в Стародавньому світі. МТ задовольняла внутрішні потреби країни в тих товарах і видах сировини, які в ній були відсутні. В Стародавній Греції зовнішня торгівля переважала внутрішню торгівлю. Країни Близького Сходу також мали зовнішньоторговельні зв'язки (Вавілон, Асирія).

На початку 2-го тис. до н.е. став розвиватися комерційний кредит. Розвиток внутрішньої торгівлі збільшував кількість грошей, які оберталися на внутрішньому ринку. Це стало початком розвитку валютно-кредитних відносин.

Третя форма МЕВ - міграція робочої сили. Витоки розвитку цієї форми МЕВ вже спостерігалися в Стародавньому світі, при насильному переселенні ремісників. Рабство також можна розглядати як своєрідну міграцію робочої сили. Але в повній мірі про розвиток міжнародної міграції робочої сили як форми МЕВ можна говорити починаючи з 15-го ст., коли почалися Великі географічні відкриття.

Вивіз капіталу як форма МЕВ затвердився в кінці 19-го на поч. 20-го ст., коли капіталізм вільної конкуренції перейшов в монополістичний капіталізм.

МПП як форма МЕВ став результатом розвитку капіталістичних відносин в першій половині 19-го ст. До кінця 18-го ст. існували лише елементи МПП між окремими країнами Європи і іншими континентами землі (метрополії, колонії).

Міжнародні технічні зв'язки безпосередньо пов'язані з розвитком науково-технічного прогресу. Окремі елементи міжнародних науково-технічних зв"язків почали розвиватися разом з індустріальним переворотом. Але про становлення цієї форми МЕВ можна говорити з кінця 19-го початку 20-го століття.

2	Особливості зовнішньоекономічних відносин стародавніх держав

Провідною формою міждержавних економічних зв'язків в стародавніх цивілізаціях була зовнішня торгівля. Поступово формується два типи міждержавної торгівлі:

експортно-імпортна – експорт заради ввезення товарів, які не виготовляються всередині держави (полісу). Цей тип торгівлі набрав широкого розвитку в Вавілонії 3-1 тисячоліття до н.е. і зберігся і до наших днів. Вавілонія виступала як визнаний експортер тканин (і в цьому прояв спеціалізації суспільного поділу праці на рівні цивілізації), і імпортувала метал, металеві вироби, ліс та вироби та вироби з деревини.

транзитні типи зовнішньої торгівлі – в своїй основі це торгівля, пов'язана з одержанням додаткових прибутків (торгівля заради подальшої торгівлі). Цей тип мав два підтипи:

а) вимоги до купця, що транзитом везе свій товар до далекої країни частково продати свій товар всередині країни (по дорозі);

б) купівля заради перепродажу з метою отримання прибутку (перші ознаки міжнародного бізнесу).

Транзитний тип торгівлі набув поширення у фінікійців (тому його інколи називають фінікійським типом).

Як і сільськогосподарське виробництво, зовнішня торгівля була системоутворюючим фактором. Саме через значення зовнішньої торгівлі, Східні цивілізації формувалися як такі, для яких вона мала допоміжний характер, а античні – домінування зовнішньої торгівлі.

В стародавні часи набуває поширення торгівля, опосередкована міждержавними угодами (так звана договірна торгівля). Точно так як держава не була відокремлена від економіки, торгівля не була відокремлена від держави як інституту управління. Як внутрішня так і зовнішня торгівля повністю контролювалася державою, причому контроль поширювався і на зарубіжні території. У віддалених регіонах як правило держава мала свої представництва у вигляді факторій. По суті це перші торговельні представництва, що, з одного боку, регулювали торговельні взаємовідносини між державами, а з іншого – забезпечували безперервність торговельних відносин.

3	Закономірності розвитку міжнародних економічних відносин в епоху середньовіччя

З XI—XV ст., в ході розвитку продуктивних сил в Єв¬ропі почала розширюватися торгівля, як зовнішня (голов¬ним чином зі Сходом), так і внутрішня. З XIII ст. європейська торгівля зосереджується переваж¬но в двох районах. Один з них — Середземномор'я, що було сполучною ланкою у торгівлі західноєвропейських держав з країнами Сходу. Структура зовніщньої торгівлі була пов'язана з транзитним характером торгівлі.

Прянощі, предмети розкоші та інші товари, що-надходили з Індії, Китаю, Індонезії, спочатку потрапляли до рук арабських купців, які перепродавали ці товари генуезцям та венеціанцям у Константинополі, містах Єгипту, Сірії. Італійські купці продавали ці товари у Західній Єв¬ропі за досить високими цінами Розвивається торгівля і в Англії. У XV ст. тут почали виробляти високоякісне сукно, що збувалося у багатьох країнах Європи. У другій половині XIV ст. було видано перші навігаційні акти, що наказували англійським купцям фрахтувати для перевезення товарів англійські, а не іноземні судна.

Інший район європейської торгівлі охоплював Балтійсь¬ке та Північне моря. Тут брали участь у торгівлі міста всіх розташованих біля морів країн: північно-західних об¬ластей Русі (і перш за все Новгород, Псков, Полоцьк), Північної Німеччини, Скандінавії, Данії, Франції, Англії. У XIV—XV ст. першорядного значення набула торгівля міст Північної Європи, її активізація стала наслідком зро¬стання європейських міст та розвитку цехової промисло¬вості, що потребувала сировини. Традиційними предметами торгівлі Північної Європи були льон, прядиво, сало, віск, хліб, масло.

Німецькі міста, що проводили зовнішню торгівлю, були зв'язані з різними країнами: придунайські та верхньорейиські міста — з Італією, інші прирейнські — з Францією. Міс¬та, розташовані між Рейном та Ельбою, торгували з Фланд¬рією, Брабантом, слов'янами на сході. Стимулом для розвитку зовнішньої торгівлі східних зе¬мель Німеччини був вивіз хліба з деяких країн Північно-Східної Європи за кордон, головним чином у Фландрію та Північні Нідерланди. Південнонімецькі та рейнські міста зуміли використати своє центральне положення на світових торговельних шля¬хах, беручи участь у торгівлі між Західною Європою та кра¬їнами Сходу. Німецькі купці були єдиними іноземними куп¬цями, що мали у Венеції своє торговельне подвір'я і за якими північноіталійські міста визнавали право вільного плавання по Середземному морю.

Обидва потоки середньовічної міжрегіональної торгівлі зв'зувалися між собою річковими шляхами (по Дунаю, Ельбі, Рейну, Роні, Соні та інших річках). Найважливіши¬ми торговельними дорогами були перевали через Альпи. На півночі Європи велася жвава торгівля між країна¬ми, розташованими по берегах Балтійського та Північного морів, головними учасниками якої були Новгород на сході, скандінавські міста на заході. Не менш значною була тор¬гівля між Західною Європою та країнами Сходу, що велася Середземним морем.

У IX—Х ст. розвиваються торговельні зв'язки Польщі з країнами Європи. Важливого значення для Польщі мала торгівля з Руссю. З Русі до Польщі завозили озброєння, особливо шоломи, різні прикраси, прясельця з рожевого шиферу та інші вироби ремесел. У скандінавські країни з Польщі вивозили керамічні та ювелірні вироби. Жваві тор¬говельні зв'язки Польща підтримувала з Чехією, Словакі-єю, Німеччиною та Угорщиною. Розвивалася в середні віки традиційна торгівля Болга¬рії з Візантією. Ще в 716 р. між цими країнами був укла¬дений перший торговельний договір. Одним з центрів тор¬гівлі був Преславець (на Дунаї), куди надходили від греків золото, вино, овочі. Торгові зносини підтримувалися з Угор¬щиною, Чехією, Руссю. З Руссю в 907 р. був укладений тор¬говельний договір. У наступні віки, особливо в XIII—XIV ст., Болгарія бра¬ла активну участь у міжнародній торгівлі.

4	Зовнішньоекономічні зв’язки Київської Русі, Російської централізованої держави і Запорізької Січі

Період VIII—IX ст. в історії схід¬них слов'ян характеризується роз¬кладом первіснообщинного ладу, становленням класових відносин. Це був період формування господарських передумов для ут¬ворення феодального суспільства і становлення держави.

Слов'янські племена розселялися по берегах Дніпра та його приток. При тодішньому значенні рік як зручних шля¬хів сполучення Дніпро виступав головною господарською формою зв'язку народів, що проживали на Руській рівнині. По Дніпру з незапам'ятних часів відбувався пожвавлений торговельний рух, і поштовх йому дали греки, колонії яких були розташовані на північних берегах Чорного і східних берегах Азовського морів.

Розвиток торгівлі, в свою чергу, сприяв розробці при¬родних багатств зайнятої східними слов'янами лісової сму¬ги Руської рівнини, що надавала їм досить щедрий та різноманітний матеріал для зовнішньої торгівлі.

Успіхам зовнішньої торгівлі сприяли не лише внутрішні, природні фактори, але й зовнішні обставини, однією з яких була наявність хозарських племен, що затвердилися у сте¬пах між Доном та Дніпром з VII ст. Хозари — кочові пле¬мена тюркського походження — разом з волзькими булгарами стали посередниками торгового обміну між Балтійсь¬ким північним краєм та арабським Сходом приблизно з половини VIII ст.. Підкоривши східних слов'ян, позбавивши їх зовнішньої незалежності, хозари разом з тим дали можливість слов'янам виходити на чорноморські та каспійські ринки.

Наслідком успіхів східної торгівлі слов'ян стало виник¬нення стародавніх торгових міст на Русі, більшість з яких розташовані на головному річковому шляху «із варяг в греки».

З політичної точки зору виникнення укріплених міст і поселень навколо них, так званих торговельних округів, знаменувало собою поступове формування Київського кня¬зівства як певного державно-політичного утворення. Адже місто було центром не лише торгівлі, але й ремесла, ре¬лігії та культури.

У літописах чітко вказується на потяг варягів із Балтійського моря до Києва та економічну залежність від нього інших руських міст. Київ зав'язав торговельні від¬носини з Візантією, Арабським Сходом, із чорноморськими, азовськими та китайськими ринками. Таким чином, той, хто володів Києвом, тримав у своїх руках ключі від головних воріт руської торгівлі. Крім того, Київ був найважливішим оборонним пунктом.

Для ведення торгівлі необхідно було мати безпечні кор¬дони і відкриті торгові шляхи по степових річках, навіть здійснювати час від часу збройний тиск на самі ринки за¬ради отримання вигідних торгових умов. Київське князівство в силу геогра¬фічних, торгово-економічних факторів почало виконувати роль економічного та політичного центру слов'ян, який ви¬ступав виразником їх спільних інтересів. Ці спільні інтере¬си зумовлювали як внутрішню, так і зовнішню політику перших руських князів.

Київ як центр політичного і господарського життя Русь¬кої землі своїми заморськими торговими оборотами підтри¬мував також судновий промисел слов'янського населення всього Дніпровського басейну. Данина, що над¬ходила київським князям від підвладних їм племен та ін¬ших князівств, була тією основою, яка визначала і зовніш¬ню економічну діяльність перших руських князів. Ця діяльність в узагальненому вигляді переслідувала щонай¬менше дві головні мети:

1) завоювання заморських ринків;

2) охорону та підтримку торговельних шляхів, які вели до цих ринків.

Військові походи руських князів у Візантію та інші держави значною мірою були зумовлені прагненням Русі підтримати або відновити перервані через різні при¬чини торгові відносини. Як правило, такі походи завершу¬валися підписанням договорів про щорічні торгові зносини Русі з певною державою або містом. Необхідно підкреслити, що Русь була платною союзницею Візантії; вона зобов'язувалася за обу¬мовлений розмір «данини» надавати грекам деякі оборонні послуги на кордонах імперії.

Про характер зовнішньоекономічних зв'язків давньорусь¬кої держави, їх масштаби, географію та форми реалізації можна судити з цілого ряду історичних свідчень, до яких належать насамперед державні документи, правові акти, договори, грамоти великих князів, літописи. Одним з таких документів, що надійшов до нас, є «Руська правда», перші відомості про яку відносять до часів Ярослава Мудрого (1019—1054). Дальшого розвитку вона одержала в період князювання Володимира Мономаха (1113—1125). «Руська правда» являє собою зведення законів, що характеризують систему майнових відносин і відповідальності за порушення права феодальної власності.

Окрім суто зовнішньоторговельних операцій, в Київській Русі значного поширення набули торговельні операції в кредит або кредитні угоди, про що також свідчать історичні документи.

Як бачимо, Київська Русь мала широкі й досить розга¬лужені зовнішньоекономічні зв'язки. Але необхідно під¬креслити, що господарство Київської Русі в цілому мало натуральний характер. Тому зовнішній ринок охоплював лише невелику частину певних продуктів цього господарств ва, практично не торкаючись його виробничих основ, систе¬ми економічних відносин.

Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я та Приазов'я. В середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла па Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.

5. Зовнішня торгівля в період первісного нагромадження капіталу

Ранньокапіталістичні відносини виникли спочатку в італійськихмістах, які були монополістами в середзем¬номорській торгівлі. Італійські банкіри постачали своїми величезними грошовими ресурсами королів та князів, пап і прелатів усієї Європи. Торгівля й банківська справа да¬вали необхідні .капітали для промисловості. Капіталістичні відносини у промисловості не могли в той час виникнути інакше, як тільки на базі зовнішньої торгівлі.

Ставши посередницею у торгівлі між Сходом і Заходом, Італія разом з тим створює виробництво, яке розраховане на зовнішній збут. Торгово-промислові центри, що виникли (Амальфа, Піза, Генуя, Венеція), особливо розвинулися після Хрестових походів (XI—XIII ст.), коли встановилися нормальні економічні відносини Італії з Єгиптом, Сірією, рядом країн Азії.

Вино, масло, цукрова тростина, шовкові ткани¬ни, склоробна і гончарна справи — все це перейшло до рук італійців і стало служити предметом торгівлі з іншими єв¬ропейськими державами.

Росту торгівлі (відповідно і прибутку) сприяло не тіль¬ки безпосереднє розкрадання природних і культурних ба¬гатств захоплених областей. Прибуток приносила також. работоргівля, експлуатація примусової, по суті рабської, праці. Колонії використовувалися як джерело вивозу в Іта¬лію зі Сходу дорогоцінних металів. В результаті у ряді міст Італії (особливо Флоренції) починає розвиватися торгівля грошима.

Торгівля і колоніальна політика приносили Італії вели¬чезні прибутки, стимулювали дальший розвиток зовнішньо¬торгової діяльності. Однак, слабо пов'язана з внутрішнім ринком, ця діяльність не сприяла розвитку промисловості, ставила власне мануфактурне виробництво у залежність від джерел сировини й ринків збуту за межами країни.

Першими на шлях колоніального пограбування вступили Іспанія і Португалія, які захопили величезні колоніальні: володіння на Сході й відкритий X. Колумбом новий конти¬нент—Америку. До початку XVI ст. іспанці загарбали багато Вест-Індських островів, таких як Куба, Гаїті, Ямай¬ка та ін. Вони володіли майже усією Центральною і Пів¬денною Америкою (за винятком Бразілії).

Відкриття морського шляху до Індії поклало початок колоніальної експансії португальців на Схід, нечуваної сму¬ги збагачення, різкого посилення могутності Іспанії та Пор¬тугалії як ранньокапіталістичних європейських держав. Іспано-португальське панування в колоніях продовжувалося протягом усього XVI ст. І весь цей час піренейські держави активно вели зовнішню торгівлю з колоніями й іншими єв¬ропейськими країнами. Хліб, вино, масло, сукно та інші продукти і товари відправлялися ними щорічно на сотнях кораблів до Америки, Європи й Азії.Односторонньо загарбницький характер відносин між країна¬ми не міг не призвести до занепаду виробництва в Іспанії та Португалії порівняно з іншими, раніше менш розвину¬тими державами. Спочатку Голландія, а потім Англія та Франція, перемігши піренейські держави на зовнішньому й внутрішньому ринках, почали витісняти їх як володарів колоніальних територій.

Завдяки географіч¬ному положенню із середини XVI ст. Голландія та її еко¬номічний центр м. Амстердам почали відігравати головну роль у посередницькій та експортній торгівлі Нідерландів. В Брюгге у цей час вже діяла біржа (XV ст.), на якій укладалися комерційні угоди між купця¬ми різних держав. В Антверпені здійснювалися не тільки вексельні, а й всілякі товарні операції. В Антверпені вперше з'явився новий ряд угод, за якими замість товарів стали пропонувати їхні зразки. Тут же було покладено початок біржевій грі — різного роду спекуляціям, азартним розрахункам на щасливі ви¬падки у товарних чи грошових оборотах.

За порівняно короткий період Голландія встановила своє панування на величезній території земної кулі. За розміра¬ми території колонії перевищували метрополію у 70 разів.

Особливістю голландського панування в колоніях були організація й ведення широкої торгівлі рабами. У 1713 p. в Утрехті вона була передана англійській “Компанії Південних морів”. Останній було надано право вивозити щорічно по 4800 чоловік протягом ЗО років. Від работоргівлі прибуток ся¬гав до тисячі процентів за одне плавання.

І все ж работоргівля не була характерною для всіх кра¬їн Європи. В економічному зростанні Європи, в первісному нагромадженні капіталу домінуючу роль відіграли абсолю¬тизація влади, втручання держави у розвиток економіки, у тому числі зовнішньої торгівлі.

Не будучи необхідними для розвитку капіталістичних відносин взагалі, у більшості країн Європи зовнішньоеко¬номічні зв'язки внаслідок географічного положення цих країн, а також їх колоніальної політики відіграли винят¬кову роль.

6	Міжнародний поділ праці, формування світового ринку і особливості розвитку зовнішньоторгової політики

Міжнародний поділ праці є формою прояву суспільного поділу праці, тобто диференціації трудової діяльності в напрямі відокремлення та взаємодії різних її видів.

Спе¬ціалізація праці окремих індивідуумів та їх колективів дозволяє суттєво знизити витрати виробництва, що забез¬печує безперервність процесу поглиблення поділу праці в суспільстві. Поділ праці не може існувати без обміну її результатами, а цей обмін є основою кооперації праці в межах певного об'єкта господарювання.

Поділ та коопе¬рація праці в період первісного нагромадження капіталу чітко визначилися в межах мануфактури, в період утвер¬дження буржуазного ладу вони охопили економіку окремих країн, а за часів капіталізму епохи вільної конкуренції поступово виходять і за національні кордони.

Тим самим суспільний поділ праці починає проявлятися у двох видах:

• як спеціалізація виробництва на національному рівні;

• як така ж спеціалізація між країнами, тобто міжнародний поділ праці.

Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію окремих країн на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Фактично це зводи¬ться до зосередження у даній країні більшої кількості да¬ного виду праці у загальній структурі її витрат порівняно з іншими державами.

Грунтуючись на природних або суто еконо¬мічних передумовах, така профілізація країни пов'язана з нижчими порівняно із світовими показниками витратами на даний вид продукції. Зовнішньо ця спеціалізація вияв¬ляється у підвищенні частки такої продукції в експорті, який завдяки різниці у національних та інтернаціональних витратах дозволяє забезпечити значний виграш у валюті для імпорту товарів, власне виробництво яких має віднос¬но низьку ефективність.

В процесі регулювання зовнішньоекономічних зв'язків держава застосовує різноманітні засоби. Одні з них мають багатовікову історію, інші виникли пізніше, деякі дістали поширення в останні десятиліття.

Засоби, зовнішньоторговельної політики поділяються на такі п'ять груп:

• митні тарифи,

• кількісні обмеження,

• інші нетарифні заходи,

• торгово-політичні засоби стимулювання експорту,

• торгові договори та угоди.

Митні тарифи, кількісні обмеження та інші нетарифні заходи використовуються з метою регулювання імпорту. Серед цих інструментів регулювання центральне місце по¬сідає митно-тарифна система.

Державні митно-тарифні системи регулюють як доступ іноземних товарів на внутрішній ринок, так і експортно-імпортні операції в цілому. .

В післявоєнний період більшість країн світу керували¬ся при складанні митних тарифів так званою брюссельською митною номенклатурою прийнятою в 1951 p. В її основу покладено принцип ступеня обробки товарів. Спо¬чатку Брюссельська митна номенклатура включала 21 роз¬діл, 99 товарних груп і 1097 базових товарних позицій. На¬далі кількість базових товарних позицій змінювалася. Кож¬на товарна група має свої шифри.

Стандартна міжнародна торгова класифікація має 10 розділів, 56 товарних груп, 177 товар¬них підгруп і більше 1300 базових товарних позицій (ці показники час від часу дещо змінювалися).

Наявність різних товарних номенклатур ускладнювала міжнародний обмін товарами.

Практичний перехід переважної більшості держав до застосування Гармонізованої системи розпочався в 1988— 1989 pp. В новому митному тарифі США, що набрав сили з 1 січня 1988 p., товари згруповані згідно з номенклату¬рою Гармонізованої системи опису і кодування товарів. Проводиться активна підготовча робота щодо переходу до нової системи і в інших країнах, які раніше не застосовували Брюссельську митну номенклатуру.

7	Монополістичний капіталізм і система економічних відносин господарства

Капіталізм вільного підприємництва досягнув вершин свого розвитку у 60-70-х роках минулого століття. Саме в цей період капіталістичні відносини остаточно утвердилися в країнах Європи і в основному склалася світова система капіталістичного господарства.Поряд з цим розгорнулася капіталістична індустріалізація в країнах Європи, Північної Америки та Японії, що вимагало істотного збільшення виробництва продукції та поставки її на ринок, будівництва трансконтинентальних залізниць та каналів (Суецького і Панамського), забезпечення розвитку науки і техніки.

Названі обставини зумовили активізацію процесу концентрації виробництва, бо тільки великі підприємства здатні були забезпечити зрослі потреби суспільства. В свою чергу, для створення великих підприємств потрібна була концентрація і, особливо, централізація капіталу. І така централізація в останню третину минулого століття відбувалася шляхом поглинання одним капіталом інших або об "єднання дрібних капіталів в результаті утворення акціонерного товариства.

Названі процеси привели до того, що в кожній галузі виникли величезні підприємства, які зосередили в своїх руках виробництво переважної частини товарів певного виду, а інколи і все його виробництво. Концентрація виробництва дала можливість кільком великим виробникам домовлятися між собою про обсяг виробництва тих чи інших видів продукції, про спільні ціни, про поділ ринків збуту, про умови найму робочої сили тощо. Інакше кажучи, на зміну конкуренції прийшла Монополія. Монополії виникли спочатку у галузях важкої промисловості, де утворилось велике виробництво, а з часом охопили всі галузі.

Монополія - це об'єднання капіталістичних підприємств, які концентрують виробництво і збут переважної частини продукції певного виду з метою одержання монопольно високих прибутків.

Перш ніж відбулось остаточне утвердження панування монополій в капіталістичних країнах, монополізація пройшла кілька етапів у своєму розвитку. Перший з них припадає на 60-70-і роки XIX століття, коли вільна конкуренція досягла найвищого розвитку, а монополії були поодиноким явищем.

Другий етап - від початку другої світової економічної кризи (1873р.) і до кінця XIX століття, коли монополії одержали порівняно широке розповсюдження, але вони ще не відігравали вирішальної ролі в економічному житті. Третій етап - від кінця XIX століття до 1916 року, коли відбулося значне зростання кількості монополій та істотне посилення їх ролі в економічному житті суспільства. Саме в цей період сповна проявилися основні економічні ознаки монополістичного капіталізму (імперіалізму), зокрема такі, як:

концентрація виробництва і капіталу досягає такого високого рівня, що виникають монополії, які відіграють вирішальну роль в господарському житті;

злиття монополістичного банківського капіталу з монополістичним промисловим капіталом і утворення на цій основі фінансового капіталу і фінансової олігархії;

вивіз капіталу на відміну від вивозу товарів одержує особливо важливе значення;

утворення міжнародних монополістичних союзів, які здійснюють економічний поділ світу;

закінчено територіальний поділ землі і розпочалася боротьба за її переділ.

Існують різноманітні форми монополій, але найбільш поширеними і стійкими є картелі, синдикати, трести, концерни.

Картель - це монополістична угода власників підприємств певної галузі про встановлення монопольних цін, поділ ринків збуту, квоти виробництва продукції, умови найму робочої сили тощо. В цьому монополістичному об'єднанні кожен з його учасників зберігає свою виробничу і комерційну самостійність.

Синдикат - це монополістичне об'єднання, учасники якого зберігають виробничу самостійність. Збут продукції і закупівлю сировини здійснює синдикатська контора.

Трест - це монополістичний союз, учасники якого втрачають виробничу і комерційну самостійність. Основною організаційною формою цього об'єднання є акціонерна компанія.

Концерн - являє собою комплекс різнорідних підприємств чи монополій різних галузей, які перебувають під контролем однієї фінансової групи. Учасники об'єднання формально не втрачають свою виробничу і комерційну самостійність, але зв'язані між собою відносинами фінансової залежності. Реальна влада над усіма учасниками належить головній фірмі.

В умовах монополістичного капіталізму усувається лише вільна конкуренція, а конкуренція як явище не тільки зберігається, але й загострюється. Тут, по-перше, зберігається і загострюється внутрігалузева і міжгалузева конкурентна боротьба. По-друге, виникають нові форми конкуренції: конкурентна боротьба всередині монополії, між монополіями, між монополіями та немонополізованими підприємствами (так званими аутсайдерами).

Найбільш поширеними методами конкурентної боротьби в умовах монополістичного капіталізму є такі: позбавлення конкурентів сировини, ринків збуту, кредитів і транспорту; збивання цін; бойкот або поглинання підприємств конкурентів; промислове шпигунство; боротьба за урядові замовлення; проштовхування або затримування прийняття законів щодо регулювання економіки; переманення спеціалістів; фінансові маніпуляції тощо.

Поряд з монополіями в сучасних умовах досить поширеним явищем є олігополія. Вона становить собою ринок, на якому панує декілька великих фірм. Тут має місце конкуренція між цими фірмами.

Щоб уникнути негативних наслідків монополізації ринку державні органи багатьох країн вживають заходи щодо обмеження монополій та охорони вільної конкуренції на ринку. Найбільш жорстким антимонопольним законодавством прийнято вважати законодавство США. Скажімо, антитрестівський закон Шермана ( 1890р.) забороняє створення монополій або укладання договору про створення монополії чи обмеження вільної торгівлі. Порушення цього закону карається накладанням штрафу до 250 тис. дол. та тюремним ув'язненням до З років у кожному випадку. Таке покарання виноситься за індивідуальні дії. А на корпорації може накладатися штраф до 1 млн. дол.

Антимонопольне законодавство є і в Україні. Воно визначає правові основи монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції У підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. За цим законодавством, монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару Перевищує 35% і він має змогу самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Згідно з названим законодавством в країні створено Антимонопольний комітет та його територіальні відділення, які покликані визначати монопольне становище підприємців на ринку, здійснювати контроль за дотриманням антимонопольних вимог при створенні та реорганізації монопольних утворень, приймати рішення та розпорядження про припинення порушень антимонопольного законодавства і відновлення початкового стану.

Щоправда чинне антимонопольне законодавство в нашій країні як і в усіх інших країнах досить часто ігнорується, особливо великими фінансовими угрупованнями.

В сучасних умовах поряд з монополіями досить поширеним явищем є олігополія, тобто панування на ринку кількох фірм, між якими ведеться конкурентна боротьба.

8

Розвиток всесвітніх економічних зв’язків протягом ХХ – на поч. ХХ1 ст. Після Другої світової війни світове господарство охоплювало три підсистеми: господарство економічно розвинених країн, держав так званого соціалістичного табору та країн, що розвиваються, утворених, головним чином, після розпаду колоніальної системи. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були розвиток науково-технічного прогресу, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характерною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, запроваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері послуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення. Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало значення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна та ін. Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь. Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явились нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо. За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з'явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп'ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з'явився перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший комерційний робот, яким керував комп'ютер. У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енергозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія — ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетворюється в безпосередню виробничу силу, скорочується термін від народження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробництво. У зв'язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва. Зменшуються не тільки енерго- та матеріаломісткість, а й розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижуються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості людей появляється вільний час — величезне багатство і досягнення сучасної епохи. За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки. З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції. Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причому основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на інтенсивні чинники розвитку економіки — модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину. У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій. У таких умовах зростала економічна роль держави, яка в багатьох розвинених країнах була великим власником. їй належало 15—25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в США частка військових витрат у федеральному бюджеті становила 40%, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції — 16,7%. Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної стратегії". Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів. У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Населення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого користування: будинки, автомобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах Заходу були створені ефективні системи соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи державну підтримку протягом всього життя. Держава гарантувала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, багатодітним сім'ям, громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі малозабезпеченості. Соціальні витрати в західних країнах складали 50—60% національного бюджету. Працездатне населення країн Заходу було охоплене різноманітними видами страхування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсійним забезпеченням. В другій половині XX ст. провідні індустріальні країни поряд з бурхливим піднесенням економічного розвитку переживали і його спад. Зокрема у 1974—1975 рр. вони відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася значним абсолютним падінням виробництва: у США на 3%, у ФРН — на 7,5, в Японії — на 14%. Подібний спад мав місце в інших розвинутих країнах. Різке погіршення кон'юнктури пояснювалося рядом причин, які в сукупності свідчили про початок переходу від індустріальної до постіндустріальної економіки. Одна із причин кризи — різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами нафти у 1973 р. Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорожчання енергоресурсів зачепило не лише товаровиробників, а й домашні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього скоротився приватний попит на велику кількість товарів. Найважчі наслідки мали місце в експортних галузях промисловості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменшити свої замовлення, що призвело до скорочення виробництва і відповідно зменшення товарообороту. Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976—1977 рр. було подолано "нафтовий шок" і досягнуто значного росту виробництва, причому знову в традиційних галузях. Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночасно відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галузей: електронної, аерокосмічної промисловості, виробництва роботів і біотехнологічних виробництв. Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи — головним чином країн Європейського Союзу. В 1990 р. на ці країни припадало 59,3% світового експорту (США — 11,5, ЄС — 39,4, Японія — 8,4%) та 60,7% світового імпорту (США — 14,5, ЄС — 39,6, Японія — 6,6%). Міжнародні порівняння показують, що економіка США забезпечує найвищі показники ВНП на душу населення. Сьогодні США — це держава з високо-розвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою порівняно з іншими країнами світу галузевою і відтворюючою структурами. З більшості найважливіших напрямів науково-технічного розвитку, технічної озброєності підприємств, ступеня насиченості господарства інформаційними технологіями, сучасними системами зв'язку тощо США випереджують своїх конкурентів. У 2000 р. американська економіка, яка отримала назву "нова економіка", ввійшла в період найтривалішого економічного зростання за всю історію. Середні темпи зростання її ВВП з 1992 по 2000 рр. склали 3,6%. Безробіття становило 3,9% — тобто перебувало на найнижчому рівні за останні тридцять років. Проте, як свідчать розрахунки, США поступово втрачають свої позиції у рівні зростання продуктивності праці, динаміці середньорічних темпів приросту ВВП, знижується частка країни у світовій продукції обробної промисловості. За грудень 2000 р. — лютий 2001 р. рівень промислового виробництва в Америці знизився на 3,2%. Безробіття на 2002 р. сягнуло 6%, найвищого рівня за останні дев'ять років. Вразливою стороною США, які протягом майже всієї своєї історії були країною високих протекціоністських тарифів, є зростаюча залежність країни від геополітичної ситуації, зокрема світової кон'юнктури. На економіку США негативно вплинули події, пов'язані з низкою безпрецедентних терористичних актів 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашингтоні, коли кілька мусульман-фанатиків, використовуючи тактику пілотів-камікадзе, спричинили загибель близько 3400 осіб та завдали значних руйнувань, зокрема дощенту було знищено Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку (збитки, завдані одному лише Нью-Йорку, становлять від 33 до 36 млрд дол.). Істотні витрати з державного бюджету — понад 80 млрд дол. заплановано на війну, яку в березні 2003 р. Сполучені Штати розпочали проти Іраку. Передбачається, що США зрештою поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам Євросоюзу, а в електроніці — Японії, яка збереже також головну роль у виробництві електротехнічного устаткування. Японія протягом післявоєнного періоду перетворилася на економічно могутню державу, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у міжнародному поділі праці. Показники продуктивності праці в країні — одні з найвищих у світі. Причому за останні десятиріччя зростання продуктивності праці обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово стала однією з найвищих у світі. Японія — одна з найбільших торгових держав світу, причому 98% її експорту припадає на готові промислові вироби. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки, що надходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5 продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів. Проте, незважаючи на досягнення, японська економіка вже понад десять років перебуває в стані стагнації. У той час як середні темпи росту ВВП США з 1992 по 2000 р. склали 3,6%, цей показник в Японії не перевищує 1%. У багатьох галузях промисловості, де раніше домінувала Японія, її компанії у конкурентній боротьбі з виробниками США, Європи, нових азійських економік втрачають свої позиції. Так, значна частина японських компаній, які недавно були безперечними лідерами у галузі виробництва електроніки і комп'ютерних чипів, тепер змушені поступитися перед натиском Intel і Microsoft. Небезпеку для економіки Японії становить також уповільнення економічного розвитку США, що передусім призведе до зниження попиту на японські автомобілі, 40% експорту яких припадає на американський ринок. Змушена брати у борг для пожвавлення своєї економіки, Японія стала найбільшим боржником серед розвинутих країн світу. її урядовий борг становить понад 120% ВВП. Чимало японських компаній переносять свої виробничі потужності в сусідні країни, наприклад, Китай та Індонезію, де затрати на робочу силу є набагато меншими, ніж в Японії. Разом з тим, Японія все ще залишається другою після США економічною потугою у світі, і її зовнішньоторговельні позиції хоч і похитнулись, але ще доволі сильні. З огляду на рівень економічного розвитку в післявоєнний період серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю "велику четвірку" припадає більше третини території і дві третини населення Західної Європи. Хоч частка цього регіону у ВНП і промисловій продукції серед розвинутих країн світу знизилась порівняно з 60-ми роками, ці держави концентрують у своїх руках величезний економічний потенціал. Головною "винуватицею" тенденцій до зменшення питомої ваги "четвірки" у західноєвропейській економіці стала Англія, частка якої від 1960 р. зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найрозвинутішою і стабільною в економічному розвитку залишається ФРН, на яку істотно не вплинуло навіть об'єднання з НДР, що зумовило використання величезних ресурсів на "підтягування" економіки останньої. Частка ФРН у західноєвропейському ВНП складає близько 20%. Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, технології в другій половині XX ст. в провідних країнах світу зумовив створення концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл, який вже на початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальному — машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їхня якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.