2. Стиль бароко в архітектурі та живописі.

На початку XVII ст. остаточно оформляється новий напрям у мистецтві - Бароко. Для бароко, де митці відмовились від ренесансу - класичних уявлень про гармонію та строгу закономірність, характерними рисами стали: грандіозність, помпезність, патетична піднесеність, ефектність, а також контрастність між масштабом і формами, між світлом і тінню, між матеріалом і формою.

Центром розвитку нового мистецтва бароко на межі XVI - XVII ст. був Рим -столиця Папської області, що охоплювала більшу частину середньої Італії. Архітектура столиці Папської держави є типовою для епохи бароко.

Розквіт бароко пов'язаний з найбільшими архітекторами XVII ст. - Лоренцо Берніні (1598 - 1680 р.) і Франческо Барроміні (1599 - 1667). Майстри бароко занепадають художні традиції Ренесансу, його гармонійні об'єми. Архітектори бароко включають у цілісний архітектурний ансамбль не тільки окремі будівлі, а й вулиці, яким вони надають прямолінійність. На зміну статуї як організуючого центру з'являється обеліск, а ще частіше фонтан, розкішно прикрашений скульптурою. Чудовим прикладом барочних фонтанів стали фонтани Берніні - фонтан Тритона на площі Барберині і фонтан Чотирьох на площі Навона.

У період зрілого бароко, з другої третини XVII ст., посилюється пишність архі­тектурного декору палаццо. У культовому зодчестві зрілого бароко зростає дина­мічність, чергування вигнутих та вгнутих площин посилює виразність і пластичний ефект. Інтер'єр барочного костьолу як місця театралізованого обряду католицької служби являє синтез усіх видів образотворчого мистецтва та музики (з появою органа). Кольоровий мармур, різьба з каменю, ліпнина, позолота, живопис разом з довільністю архітектурних об'ємів творили почуття ірреального. Яскравим зразком цього стало творіння Барроміні - римська церква Сант-Іво (1642 - 1660 рр.), де ірреальність враження посилюється гострими трикутними виступами стін та зірковим у плані куполом.

Найтіснішим чином з архітектурою пов'язана скульптура бароко, для якої характерне експресивне ліплення, витончене моделювання форми. Барокова скульптура прикрашає фасади та інтер'єри костьолів, палаццо, вілл, парки та сади, вівтарі, надгробки, фонтани. У бароко часто неможливо поділити творчість зодчого і скульптура. Обдарування архітектора й скульптора поєднував Д.Л. Берніні. Вся творча діяльність найталановитішого митця свого часу - зодчого, скульптура і живописця Берніні відбувалася у Римі. Як архітектор та скульптор римських пап він очолював усі основні архітектурні, скульптурні й декоративні роботи в папській столиці. Завдяки його творчості католицька столиця і набула барокового характеру: церква Сант Андреа аль Квірінале (1658 - 1678 рр.); королівські сходи Ватиканського палацу; статуї, рельєфи собору св. Петра (1657 - 1666 рр.). Але головне творіння Берніні - грандіозна колонада собору св. Петра й оформлення гігантської площі біля собору (1656 - 1667 рр.). Площа глибиною 280 м. створена могутньою колонадою із чотирьох рядів колон тосканського ордеру висотою у 19 метрів.

Берніні був митцем, що працював за замовленням католицької церкви. Тому в йо­го вівтарних скульптурах, мовою барокової пластики чітко виражена католицька ідея ("Екстаз св. Терези" у вівтарі церкви Санта Марія делла Вітторія у Римі).

У живописі Італії на рубежі XVI - XVII ст. склалося три головних художніх напрями: один, пов'язаний з творчістю братів Каррачі, отримав назву "болонського , другий напрям - з мистецтвом найбільш значного художника Італії XVII ст. Караваджо, третій - з творчістю "маньєристів".

Католицька церква розуміла, яке велике значення мало мистецтво в очах суспільства і намагалася використати його у своїх цілях. Постанови Тріденського собору прямо вказували на намагання католицької церкви встановити свій контроль над художньою творчістю. Тому на видноті опинилися ті художники, які пов'язували свою творчість з католицизмом, або відображали у своїй творчості настрої пригніченості і внутрішнього зламу. Ці художники отримали назву "маньєристи", тому що вони намагалися зовнішньо засвоїти "манеру" великих майстрів, головним чином Мікеланджело. Багато з них були гарними рисувальниками, серед них було чимало значних портретистів (Понтормо, Бронзіно, Вазарі). Але цей напрям не дав високих мистецьких досягнень.

Ще один напрям склався в Болоньї, де брати Аннібале, Агостіно та Лодовіко Каррачі у 1584 р. заснували свою Академію, щоб протиставити маньєризму, мистецтво засноване на більш глибокому вивченні великих майстрів. Програма ґрунтувалася на академічному вивченні загальних принципів художників "золотого віку". Звідси і назва: "болонський академізм". Принципи Академії у Болоньї, яка стала зразком для всіх мистецьких академій майбутнього, найбільш чітко простежуються у творчості найталановитішого з братів - Аннібале Каррачі (1560 - 1609), який прискіпливо вивчав натуру. Мистецтво Караччі з його риторичністю і пафосом відповідало духу офіційної ідеології і отримало визнання і розповсюдження. Найбільш знаменитий твір братів Каррачі - розпис галереї Фарнезе у Римі на сюжети овідієвих "Метаморфоз" (1597 -1604 рр.) - типовий для барокового живопису. Загалом, брати Каррачі - майстри монументально- декоративного живопису. їхні ідеї розвинули їхні учні (Гвідо Рені, Доменіко), які канонізували академічні принципи.

Караваджо (1573 - 1610) і його послідовники "караваджісти" відкидали умовне мистецтво, звертались до зображення народного побуту і природи. Тому Караваджо дав найменування потужній реалістичній течії в мистецтві, яка набула послідовників у всій Європі. Реалістичні принципи Караваджо роблять його спадкоємцем Ренесансу, а його метод був протилежний академізму. Караваджо поклав початок реалістичному побутовому живопису ("Лютніст", 1595 р.; "Гравці", 1594 - 1595 рр.).

Релігійна тематика була головною для великого митця, яку Караваджо втілював як життєво - правдиву ("Покладання до гроба", 1602 р.) У знаменитому "Євангеліст Матвій з ангелом" апостол нагадує селянина, його руки знайомі з важкою працею, а обличчя напружене від незвичного заняття-читання. Школа Караваджо здійснила сильний вплив на живопис не лише Італії, а й Франції, Іспанії, Фландрії і Голландії.

В основі стилю бароко була болонська академічна система. Але бароковий стиль запозичив матеріальність форми у Караваджо. У результаті синтезу двох художніх напрямів розвинулось мистецтво італійського бароко (Гверчіно, Пьєтро ді Кортона, Лука Джордано, Бернардо Строцці, Сальваторе Роза). Ціле XVII ст. Італія зберігала провідне становище в мистецтві Європи.

У XVII ст. від минулої військово-політичної величі Іспанії не залишилося і сліду. Розквіт іспанської літератури і театру (знамениті Сервантес та Лопе де Вега), а потім живопису - не збігається з часом політичного піднесення Іспанії, а настає дещо пізніше. "Золотим віком" іспанського живопису стало XVII ст.

Митці Іспанії мали двох головних замовників: перший - це королівський двір, багаті іспанські гранди, аристократія, та другий - католицька церква. Церква мала про­відну роль у формуванні іспанського живопису та архітектури. Під впливом церкви формувалися смаки і світських замовників. Для світогляду іспанців характерно: релігійні ідеї, якими освячено все іспанське мистецтво, сприймаються дуже конкретно, в містичний сюжет проникає народна стихія, моральне і релігійне переплетені між собою. Отже, в мистецтві Іспанії ідеал національного героя втілений в образах святих.

Іспанська культура висунула художника вражаючої оригінальності. Це митець грецького походження, виходець з острова Кріт - Ель Греко (1542-1614). Від його творчості починається блискучий розквіт живопису в Іспанії. Джерелами творчості митця був візантійський монументальний і станковий живопис (мозаїки та ікони). Ель Греко став засновником толедської художньої школи і творив переважно на замовлення церков Толедо. Він писав передусім на релігійні сюжети ("Моління про чашу", "Взяття під варту", "Святе сімейством"), а також створював портрети грандів, пейзажі. Напружений динамізм характерний для всіх композицій Ель Греко. У пейза­жах майстра, що зображають Толедо переважно під час грози, у спалахах блискавок, Ель Греко підкреслює слабкість людини перед силами стихії і в цьому одна з тих різких відмінностей у сприйнятті природи людиною Бароко та людиною Ренесансу.

"Золотий іспанський вік" продовжується творчістю Франсиско Рібальти, Хусепе Рібери та Франсиско Сурбарана.

Рібальта (1551 - 1628) створював монументальні образи святих, які завжди несуть риси портретності. Інтенсивні кольори його палітри мають багато спільного з стилем Караваджо (картини Рібальти "Апостол Петро", "Євангелист Лука"). У стилі Ребери (1591 - 1652) багато від караваджизма: він полюбляє темний фон, насичені тони, червонуваті тіні, контрасти світла й тіні. Як справжній іспанець, син епохи бароко, Рібера переважно зображає сцени мучеництв та страждань ("Св. Себастьян"). Головним живописцем Севільї з 1629 р. був Сурбаран (1598-1664). Його замовником була церква, а основними персонажами - монахи. Молодий митець перебував під впли­вом караваджизму , але живопис зрілого періоду повністю самостійний. Сурбаран дав іспанський, повний гідності, характер ("Св. Лаврентій" з символом мучеництва -жаровнею в руках).

Найбільш видатний художник "золотого віку" іспанського живопису - геніальний Дієго Родрігес де Сілва Веласкес (1599 - 1660). Майже 40 років він був придворним художником короля Філіпа IV, але проклав власний шлях у мистецтві. Веласкес був майстром парадного портрету і вважається одним із творців репрезентативного портрету. Він писав також великі картини почасти на теми праці, почасти на міфологічні та батальні сюжети. "Кузня Вулкана" показала, що у трактуванні теми митець залишився вірним власним принципам, зобразивши замість античних героїв типи іспанських селян, зайнятих ковальським ремеслом. Картина "Здача Берди" - це твір вже великого майстра, присвячений єдиній перемозі іспанців у програній війні з голландцями. Новаторською стала сама композиція батальної сцени - без алегоричних фігур та античних божеств. В останнє десятиріччя життя Веласкес створив три своїх найбільш знаменитих картини: "Венера із дзеркалом", "Менини", "Прялі". "Менини" (або - "Фрейлини") - зображують самого художника, який пише портрет короля та королеви. На пе­редньому плані змальована інфанта Маргарита, яка прийшла до батьків в оточенні фрейлин. Обличчя інфанти з неперевершеним виразом дитячої зверхності демонструє величезну майстерність Веласкеса. Вплив Веласкеса на наступне мистецтво був безмежним. Як і Рембрандт, Хогарт, Хальс, Вермер, Веласкес надихав багато поколінь митців, від романтиків до Сезанна. У своїх творіннях він піднявся до загальнолюдського, залишаючись за світосприйняттям справжнім іспанцем.

Найбільш значним художником II половини XVII ст. був Бартоломе Естебан Мурільйо (1617 - 1682), президент Севільської Академії мистецтв. Пензлю Мурільйо належить кілька зображень мадонн ("Мадонна з немовлям", "Вознесіння мадонни"), які своєю художністю змагаються з мадоннами Рафаеля. Мурільйо був також великим майстром у зображенні дітей ("Хлопчик з собакою").

Великою архітектурною пам'яткою Іспанії II половини XVII ст. є Ескоріал. Цей знаменитий палац Філіпа II створив видатний архітектор Хуан де Еррера (1530 - 1597), творець особливого архітектурного стилю "ерререск". Сама ідея найвеличнішого творіння Еррери - Ескоріалу, який є одночасно королівським палацом, монастирем та усипальницею - дуже характерна для епохи Контрреформації. За своїм зовнішнім виглядом Ескоріал нагадує середньовічну фортецю. Його грандіозність символізує суворе єство іспанської монархії.

Як бачимо, Іспанія XVII ст. дала світові великих, всесвітньо-відомих драматургів і художників.

Поділ Нідерландів після завершення Нідерландської революції XVI ст. - першої переможної буржуазної революції в Європі привів до створення двох самостійних національних художніх шкіл - фламандської та голландської. У 1609 р. Генеральні штати Голландії уклали перемир'я з Іспанією. Цим Іспанія визнала фактичну незалежність Північних Нідерландів, лишаючи собі лише Південні Нідерланди -Фландрію (сучасна Бельгія).

Наприкінці XVI і в XVII ст. у Фландрії був помітний культурний розвиток, що виявилося передусім в успіхах фламандського живопису. Дворянство, католицька цер­ква, вище бюргерство давали художникам численні замовлення на їхні мистецькі твори. Сюжети із Біблії, античні міфологічні сцени, портрети сановних замовників, сцени полювання, великі натюрморти - головні жанри фламандського мистецтва XVII ст.

Світове значення фламандської школи живопису пов'язано з іменем Пітера Пауля Рубенса (1577 - 1640), який завдяки своєму величезному художньому обдаруванню і широті творчого діапазону став найбільшим майстром фламандського мистецтва епохи його розквіту.

Рубенс створив грандіозні полотна (вівтарні образи) для Антверпенського собо­ру - "Воздвиження хреста" (1611 р.) і "Зняття з хреста" (1611 - 1614 рр.), які вража­ють своєю титанічною міццю. Людське тіло, м'язи, людська постать загалом - все це дихає з полотен Рубенса повнокрів'ям і силою. Картини Рубенса наповнені бурхли­вого руху. Для посилення динаміки митець використовує таку композицію, де пере­важає діагональний напрям. В антверпенських полотнах таку діагональ створює лінія хреста.

Рубенс формував стиль бароко в живописі, але в нього барокова типізація набуває національних особливостей. Митець уславляє національний тип краси. Він любив античність і часто на основі міфів створював живописні твори. В шедеврі "Персей та Андромеда", що знаходиться в Ермітажі, постаті класичної давнини набувають земної достеменності. Під пензлем митця Андромеда перетворюється на біляву фламандку, повну здоров'я та енергії. Рубенс створив особливий жанр живопису, в якому історичні, реальні образи поєднувалися з алегоричним уславленням героїв в античному дусі. Цей своєрідний тип історичної картини отримав широке розповсюдження в XVII - XVIII ст.

Рубенс є також одним з творців характерного для епохи абсолютизму парадного портрету з характерною урочистою репрезентативністю: "Портрет Марії Медичі" (1623 - 1625) для Люксембургського палацу французької королеви, "Кінний портрет Фердинанда Австрійського". Як митця світової слави його з пошаною зустрічають англійський та іспанський королі, він набуває дворянство.

Весь свій художній пафос Рубенс вкладав у зображення людського тіла, яке відзначається у нього незвичною могутністю і чуттєвою принадністю. Його історичне значення в історії мистецтва в тому, що, він визначив шляхи розвитку фламандської школи, яка мала такий сильний вплив на наступне європейське мистецтво, особливо XIX століття.

Найбільш знаменитим із всіх багатьох учнів Рубенса (Снейдерс, Ян Брейгель та ін.) був Антоніс Ван-Дейк (1599 - 1641). Не бажаючи конкурувати з Рубенсом, честолюбний Ван-Дейк виїжджає до Англії, де стає придворним живописцем короля Карла І Стюарта (1632 р.). Ван-Дейк прославився як портретист. Він створює парадні портрети англійської аристократії ("Портрет Томаса Уортона", "Портрет Філіпа Уортона", "Портрет Карла І на полюванні", Лувр, Париж). Його портрети визначають­ся ефектністю композиції, прозорістю й силою фарб, в них правдиво відображені характери. Досягнувши всеєвропейської слави, Ван-Дейк став засновником англійської великої школи портретного мистецтва, яка яскраво розквітає у XVIII ст.

Послідовником Рубенса був його учень Якоб Йордане (1593-1678), який і очолив фламандську школу періоду після Рубенса. Для свого улюбленого побутового жанру, Йордане шукає свої образи у селянському середовищі ("Сатир у гостях в селянина").

Творчість Рубенса, Йорданса, Ван-Дейка, Снейдерса, Брейгеля, Броувера виявляє найбільш принадні риси фламандського мистецтва - яскраву життєрадісність персо­нажів, їхнє величезне повнокрів'я, відчуття нерозривної єдності людини і природи.

Музичне мистецтво у XVII ст. вдосконалюється вже настільки, що музика стає одним із головних видів художньої культури.

Центром музичного мистецтва доби Бароко стала Італія. Музичне життя Італії на межі XVI-XVII ст. ознаменувалося народженням нового складного жанру музичної творчості - опери. її батьківщиною стала Флоренція - давній центр культури. Перший твір нового жанру "Орфей" Рінуччіні з музикою Креспі був розвитком жанру ренесансної пасторалі. Постановка "Орфея" мала величезний успіх і опера швидко розповсюджується по всій Італії.

Свого найбільшого розвитку в XVII ст. італійська опера досягає у творчості Клаудіо Монтеверді, глави венеціанської школи. В його операх "Орфей", "Аріадна", а особливо -в останніх його творах "Повернення Улісса" та "Коронування Поппеї" життєва драма зовсім затуляє міфологічне, або казкове начало. В центрі спектаклю - драматична колізія. Ілюструючи текст, музика створює фон, що допомагає сприймати дію. В останні десятиліття XVII ст. центром розвитку оперного мистецтва стає Неаполь з його глибокими народними традиціями таких чудових неаполітанських пісень.

Майстерність виконавців, що відзначалися і відзначаються прекрасними голосами, вишуканість музичних прийомів, блиск оформлення набувають в той час досконалості.

Італійська опера поширюється по всій Європі. Італійські актори, співаки виступають в Парижі, Відні, Мадриді та інших столицях - центрах культури. Італія стає законодавицею і в оформленні спектаклів та театральних будинків. Особливо уславилися в цій галузі архітектори і художники-декоратори з мистецької сім'ї Бібієна.

Провідне місце в розвитку музичного мистецтва займала також Австрія. У придворному імператорському театрі панувала у XVII ст. італійська опера. У Відні сформувався завершений тип пишного музичного спектаклю у стилі бароко на міфологічний сюжет. Цей тип театральної музичної декоративної вистави став зразком для всіх європейських придворних оперних сцен наступного XVIII ст.

Найбільших художніх висот мистецтво XVII ст., що отримало назву Бароко, досягло в сфері архітектури й живопису. В бароковій архітектурі переважали розкіш у розписах і ліпленні, помпезність - у будівельних формах, а в самій конструкції палаців і церков виділялися вишуканість і примхливість.

В образотворчому мистецтві з'явилися парадні портрети, алегоричні образи; на картинах реальність перепліталася з фантастикою, міфологією. Оце надприродне, за задумом авторів, мало підкреслювати особливий статус можновладців у суспільстві. У музиці виникає опера-один з провідних жанрів музичного мистецтва як минулого, так і сьогодення.