Тема 11. Міжнародна комунікація

Міжнародна комунікація – це різноманітні аспекти відносин через обмін інформацією між національними, етнічними, культурними чи іншими групами чи співтовариствами як на міждержавному, так і на внутрідержавному рівнях. Такі відносини завжди реалізуються в публічній сфері та часто пов’язані з процесами формування нації і створення колективної ідентичності. Міжнародна комунікація протікає у сфері міжнародних відносин, де у полі зору перебувають такі важливі питання як попередження, запобігання, вирішення конфліктів, мирні переговори та угоди, контроль за озброєнням, геополітичні та стратегічні проблеми, іноземна політика, економічний розвиток та його відношення до проблем безпеки, довкілля, міжнародна реакція на надзвичайні ситуації тощо.

Міжнародні комунікації є особливим об’єктом, бо:

1. протікають у ситуації умовно незалежного комунікативного ланцюга, де не існує всесвітнього уряду;

2. комунікація відбувається між принципово різними структурами, між якими часто не співпадають коди та національні картини світу;

3. піддаються більш жорсткому контролю, ніж внутрішні комунікації, що потребує більшої відповідності коду;

4. досить часто протікають в агресивному середовищі, коли існує потреба розв’язання конфліктних ситуацій;

5. навіть реалізуючись у непрямому виді, наприклад, через фільми, літературу, інші прояви масової культури, можуть виступати певним силовим центром.

Міжнародна комунікація здійснюється через

традиційну дипломатію, яка є основною формою підтримання офіційних відносин між державами відповідно до норм та дипломатичної практики міжнародного права, найпоширенішою формою участі держави у міжнародному співробітництві. Дипломатичні відносини покликані сприяти розвитку ділового партнерства та дружніх взаємин між країнами, підтриманню міжнародного миру та безпеки, та

публічну дипломатію як форму зовнішньополітичної діяльності, пов’язану з представництвом інтересів держави або різних державних об’єднань через відповідні легітимні інституції (міністерства, відомства, комітети), що виражають суверенну волю нації, користуючись наданими їм повноваженнями в межах державного законодавства та міжнародно-правових актів. Методами публічної дипломатії є медіа-дипломатія, віртуальну дипломатія, громадську дипломатія, зв’язки з громадськістю.

Медіа-дипломатія

До 60-их рр. ХХ ст. ЗМІ, перш за все преса, були служницею уряду, його пропагандистським рупором у питаннях, що стосувалися зовнішньої політики. Правляча еліта використовувала мас-медіа для поширення лише тієї інформації, оприлюднення якої було вигідно цій еліті. Головною причиною такого ставлення до ЗМІ був мізерний громадський інтерес до подій на міжнародній арені.

Разючі зміни у відносинах уряду та преси у зовнішній політиці спричинила глобалізація засобів масової інформації та новітні технології. Телебачення, яке перетворило світ на «глобальне село», та новітні технології задали шалений темп для всіх ЗМІ. Активна роль ЗМІ у політиці пов’язана з їхнім впливом на різні сторони комунікативного процесу. Від того, яку інформацію отримують актори політики, залежать їх подальші дії. Автори сучасного учбового посібника з політології ФРН пишуть: «Мати важливу інформацію означає мати владу; вміти відрізняти важливу інформацію від неважливої означає володіти ще більшою владою; можливість поширити важливу інформацію у власній режисурі чи замовчувати її означає подвійну владу».

Фахівці виділяють такі функції сучасних ЗМІ у зовнішній політиці:

1. слугують швидким джерелом інформації;

2. представляють і ставлять на порядок денний громадського обговорення глобальні проблеми (екологія, права людини, роззброєння, СНІД, біженці, наркобізнес тощо);

3. визначають порядок денний обговорення і вирішення зовнішньополітичних проблем урядом;

4. слугують сигнальною системою для інших країн про плани і наміри конкретної держави;

5. є засобом впливу неурядових організацій, а також терористів на дії урядів і міжнародної спільноти.

Наприкінці 70-их рр. – на початку 80-их рр. ХХ ст. з’явився термін «теледипломатія». Першим випадком теледипломатії стало захоплення у 1979 р. ісламськими радикалами персоналу американського посольства в Тегерані. США та Іран за обставин цілковитого розірвання відносин не мали традиційних засобів комунікації, тому телебачення стало єдиним каналом, через який вони вели переговори про звільнення заручників. Теледипломатія між США та Іраном повторилася у 1998 р., коли іранський президент М. Хатамі в інтерв’ю американській телемережі CNN звернувся до Америки з пропозицією розпочати культурний діалог між народами. Це звернення викликало миттєву реакцію керівництва США, яке у заявах у відповідь підтримало ідею відновлення контактів.

Сьогодні теледипломатія відіграє вагому роль у політичних процесах, адже лідери держав та дипломати часто використовують ефір глобального телебачення, щоб заявити про свої рішення. Теле-повідомлення видаються моментально в ефір та впливають на аудиторію в режимі реального часу. Здатність глобальних телемереж впливати на політичні та дипломатичні рішення і навіть змінювати перебіг подій отримала назву «ефект CNN» (цей термін уже стосується не лише CNN, але й інших міжнародних каналів новин).

Дипломатичне посередництво стало звичною роботою журналістів глобальних телемереж. Ведучі збирають у студії за столом переговорів представників опозиційних сил. На думку політологів журналісти-посередники виконують такі важливі функції:

• забезпечують комунікативне поле для обміну інформацією і точками зору між учасниками конфлікту;

• сприяють формуванню адекватного прийняття позицій сторін та пошуку спільної мови;

• допомагають провести діагностику конфлікту, оцінити можливі варіанти рішень, які влаштовують обидві сторони;

• можуть пропонувати учасникам додаткові ідеї щодо розв’язання конфлікту;

• надають сторонам можливість достойно себе позицію вати як під час переговорів, так і протягом виходу із конфлікту;

• підтверджують прагнення учасників до пошуку виходу з конфлікту та вирішення проблеми.