4. Журналіст і зброя

Кілька років тому серед київських журналістів було модним придбати пневматичний пістолет чи "пристрій для відстрілу рези-нових куль". В результаті опитування журналістів, які її придбали, виявилось, що жоден з них не використовував зброю на практиці, хоча, гіпотетично, припускають, що зброєю могли б налякати, на­приклад, психопатів, п'яних, чи злодіїв, які б приставали на темній вулиці.

Журналіст- фрілансер Олег Єльцов був одним з тих хто першим придбав зброю:

-Я як перший журналіст в Україні, який отримав пістолет з гумовими кулями, скажу що ця річ, в принципі, потрібна як мінімум, психологічно. Журналісти бувають різні, як і різні люди. Я, наприклад, ходив зі своїм і коли був в нетверезому стані, але ніколи його не використовував. Був лише один ви­падок, коли реально його можна було б використати, але в мене його не виявилось. В мене стріляли, я тікав. Але, знову ж таки, зброя - для людей, які абсолютно психічно стійкі, і не роблять чогось під дією алкоголю. Всі світові видання з журналістської безпеки в один голос стверджують, що зброя і камера несумісні. Ніколи, ні за яких об­ставин, журналіст не повинен брати в руки зброю, оскільки він по­винен бути НАД сутичкою. А якщо він візьме в руки зброю, то пе­ретвориться на одну з сторін конфлікту, і стане набагато більш вразливішим. Пістолет може дати журналісту хибне відчуття без­пеки. Журналіст повинен пам'ятати, що його зброя - це камера (пе­ро, фотоапарат), і вона набагато могутніша від тієї, якою володіють армії.

На нашу думку, головною зброєю журналістів є гласність, мож­ливість оприлюднення порушень їх прав та загроз для їхньої діяльності, що підштовхне правоохоронців до розкриття злочинів. Якщо правоохоронці не здатні захистити порушений закон, жур­налістська спільнота повинна діяти сама, користуючись іншими законними методами.

КОМЕНТАР ПСИХОЛОГА: ПОВЕДІНКА В ЕКСТРЕМАЛЬНИХ СИТУАЦІЯХ І ПОДОЛАННЯ ПОСТ-ТРАВМАТИЧНОГО СИНДРОМУ

В екстремальній ситуації краще всього забути про свій ро­зум і покладатись лише на інстинкт, адже рахунок йде не про­сто на секунди, а на долі секунд. Розум, на жаль, так швидко працювати не може. Тільки завдяки інстинктам ви зможете відреагувати на небезпеку адекватно, тобто, або перейти до захисту, або відповісти на агресію ще більшою агресією. Слід запам'ятати, що в умовах небезпеки не варто думати, слід діяти. Запам'ятайте - страх властивий всім людям. Страх - це природжена властивість організму до самозбереження і само­захисту. І цього не потрібно соромитися. Немає людей без­страшних - є люди безрозсудні. Відсутність страху це хворо­ба, але вона зустрічається достатньо рідко і є відхиленням. Ваші нападники теж бояться. А може вони бояться навіть більше, ніж ви самі. Ніколи і ніхто не може остаточно передба­чити дії жертви, "притиснутої до стіни", і яка не має виходу. Чинник випадковості вельми вірогідний. Як самка будь-якої тварини або птаха кидається безрозсудно рятувати своє сімейство і вогнище, так будь-яка жертва нападу може схопи­ти залізний лом і розкроїти голову нападникам.

Після побиття, іншого важкого стресу, людина може відчу­ти пост-травматичний синдром. Це негативний емоційний стан, який не дозволяє людині увійти в нормальний ритм жит­тя. По суті, це рана, яку ви не можна полити зеленкою, проте вона болить таке само, як і справжня. ПТС може пройти за півроку, навіть якщо не застосовувати ніяких дій. Так само, як і кожна рана, якщо її не лікувати, рано чи пізно загоїться сама, те ж саме відбувається з нашою душею.

Для того, щоб вийти з дуже сильного стресу, і повернутись до нормального життя, слід знати, що є такий Закон Позитиву: дуже часто люди помилково вважають, що сильну емоцію можна перекрити тільки сильною емоцією - тобто, якщо був

сильний стрес, страх і так далі, відповідно, повинно відбутися щось яскраве. І друзі починають цю людину тягати по вечірках, клубах, щоб заглушити біль. Насправді, це тільки відвернення уваги. Тобто, наприклад, людина хоче їсти, а їй дають води -тут те ж саме, шлунок заповнений, але немає відчуття потрібного. Таку людину потрібно не відволікати, хай вона ро­бить те, що хоче сама. Якщо немає фахівця, є ще варіант, але він спрацює, якщо ви його випробували до травми - метод ма­леньких бажань. Обов'язково спробуйте цей метод як превен­тивний захід. Зазвичай, кожен день у нас розписаний - що ми повинні зробити. Зупиняйтеся час від часу і ставте собі питан­ня - а я хочу це робити? Це метод підготує вас до того, що ко­ли ви потрапите в ситуацію порожнечі, на питання "що я хочу?" у вас не прийде відповідь - нічого. Хочу поїсти, поспати, хочу шоколадку, піти погуляти. Ці маленькі бажання дають унікаль­ну дію. Кілька разів на день задавайте собі питання - що я за­раз хочу? Якщо ця звичка встановиться, час пост-травматич-ного синдрому сильно скоротиться. Механізм включиться, і ви вже вийдете в люди не тому що вас витягнуть, а тому що ви цього захочете. Наступне - їжа живить тіло, душу живить радість. Ви повинні знайти ту зону, яка приноситиме вам радість. Як виглядатиме ця зона, нікого не стосується - від в'язання спицями до садівництва, але це повинно приносити радість вам особисто.