Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко

ВСТУП ДО СОЦІАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ: навч. посіб. – К.: Т-во “знання”, КОО, 2000. – 204с.

СОЦІАЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ: МЕТОДОЛОГІЯ, ПРОГРАМА, МЕТОДИ

4.1. Основні методологічні принципи соціально-географічних досліджень

Методологія — це стратегія наукового пізнання. І тому в тій чи іншій науці потрібно розрізняти основні методологічні принципи досліджень, які виділяють цю науку серед інших. Принцип -- основне вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду. Він виступає як перше і най абстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань: якщо в основу теорії покладено тільки одну ідею, то принципів, які її відображають, може бути кілька.

У соціальній географії виділяються такі основні методологічні принципи досліджень: територіальності, комплексності, регіональної цілісності, системності та екологічності.

Принцип територіальності передбачає вивчення типу просторового групування ресурсів і природокористування, а також форм матеріалізації виробничого процесу на території регіону (слова регіон і район є синонімами. Слово район походить від фр. rajon промінь, радіус, а регіон - від лат. rеgio — область, місцевість, країна) і характеру життєдіяльності населення з його соціально-культурними, національними і духовними інтересами і потребами. Територіальність випливає з просторової парадигми, яка міцно ввійшла в географічну науку, дала змогу ввести нові категорії в класичну географію, вивести цю древню і вічно молоду науку із методологічної ізоляції і розширити по­гляд на світ, відкрити широкі можливості для консолідації географічних дисциплін і самих географів. Територіальність - властивість, яку досліджує географія, багатопланове по­няття, складова частина структурності геооб'єкта. Цей прин­цип передбачає вивчення сукупності факторів регіонального розвитку, пізнання загальних закономірностей розміщення продуктивних сил, розробки принципів регіональної політи­ки на перспективу з метою підготовки проекту формування раціональних територіальних пропорцій.

Територіальність передбачає вивчення просторової ди­ференціації досліджуваних об'єктів. Територіальна диферен­ціація пов'язана з двома антиномічними поняттями — кон­центрацією і дисперсією. Територіальна концентрація — на­самперед переважаючий розвиток і зосередження структур­них елементів на окремих територіях. Якщо розміщення ви­ражає абсолютні величини територіального розподілу, то концентрація відносні, тобто їх значення відносно всієї су­купності . Важливою властивістю концентрації є насиченість ареалу, тобто формальна інтенсивність або щільність.

Дисперсія - - міра розсіювання можливих значень гео­графічної величини від її середнього значення. На основі дисперсійного аналізу встановлюється географічна диферен­ціація. Остання може бути компактною (топологічна близь­кість населених пунктів і економічних об'єктів один до одно­го) або дисперсною (розселення по всьому ареалу населених місць і економічних об'єктів при віддаленості їх один від одного).

Матеріальні умови життєдіяльності населення завжди територіальні. Середовище людського буття являє собою той ареал або те місце, де поєднання простих моментів праці ре­алізується в конкретних матеріальних та історичних умовах, які мають чітку територіальну вираженість. Отже, територія як середовище життєдіяльності людини являє собою цілісну сукупність умов життя людей — природних, соціально-еко­номічних, матеріально-технічних тощо. Тому територіальний аспект вивчення є домінуючим, сполучним для комплексного підходу, оскільки саме на території відбувається фокусуван­ня процесів взаємодії компонентів у соціально-географічно­му просторі. Суть принципу територіальності полягає в тому, що кожному типу соціально-економічної діяльності властиві й своя територіальна організація, і свій відповідно організо­ваний простір.

Принцип комплексності трактується неоднозначно. Наприклад, у господарській практиці комплексність розумі­ють як забезпечення пропорціонального і збалансованого роз­витку регіону. Комплексність, як вважають деякі вчені, перед­бачає відображення в прогнозі усіх основних завдань роз­витку регіону в їх взаємозв'язку і взаємовпливі — еконо­мічних, соціальних, демографічних і екологічних.

Під комплексністю слід розуміти взаємообумовлений і пропорційно взаємоув'язаний розвиток геосистеми як єди­ного цілого, який забезпечує зв'язок усіх підсистем і еле­ментів. Комплексність органічно ув'язує всі аспекти проб­лем функціонування регіональних комплексів як цілісних систем — економічних, соціальних, науково-технічних, при­родних, екологічних та ін.

Як відомо, поняття "комплексність" (зв'язок, поєднання) означає насамперед взаємозв'язок елементів, явищ, які скла­дають одне ціле. Завданням комплексності розвитку є та­кож забезпечення раціональної розмірності між структур­ними елементами. Вона відбиває, з одного боку, взаємозв'язок і взаємообумовленість поєднання елементів, а з другого — раціональність структури і оптимальну узгодженість скла­дових елементів і підсистем.

Основними ознаками комплексності соціально-економіч­ного розвитку геосистем, які визначають тенденції і напря­ми ЇЇ розвитку, є:

взаємообумовлене поєднання структурних елементів і пропорційно взаємопов'язаний розвиток усіх підсистем; взаємоув'язка і узгодженість економічних, соціальних і екологіч­них процесів і явищ; всебічність розвитку регіонів як територіальних суспіль­них систем; гармонійність розвитку, яка виражається в узгодженості й відповідності компонентів один до одного, в оптимальній розмірності складових елементів певної пропорційності й взаемозв'язаності підсистем; збалансованості пропорцій і ресурсів; ефективне використання соціально-економічного і при­родно-ресурсного потенціалу; оптимізація взаємодії суспільства і природи на основі додержання екологічної рівноваги, раціонального природо­користування, виходячи з єдності, взаємозалежності всіх компонентів природного середовища, з урахуванням дивер­сифікації структури господарства регіону, характеру впли­ву на довкілля технологій, що застосовуються. Тому регіо­нальна комплексність постає як певний взаємозв'язок між різними елементами господарства регіону, що багато в чому забезпечується раціональним використанням його природ­них ресурсів, створеної інфраструктури, трудових ресурсів і кваліфікованих кадрів, історико-культурних надбань, науко­во-технічного потенціалу.

Ринкові відносини, як правило, допомагають знаходити найвигідніших партнерів з техніко-економічних, комплексотворних, кооперованих зв'язків, комбінування виробництва, спільного використання ресурсів багатоцільового призначення тощо. Адже комплексність завдяки регіональній взаємодоповнюваності виробництва, налагоджуванню сталих техноло­гічних та економічних контактів, відносній економії на інже­нерних комунікаціях зумовлює загальне підвищення еконо­мічної ефективності господарства регіону. У цю систему комплексотворних взаємозв'язків мають вписатись і окремі ви­робники, підприємці незалежно від форм власності. Реалізуючись у системі територіального поділу та інтеграції праці, комплексність сприяє раціональному поєднанню галузей і ефективному використанню місцевих ресурсів.

Принцип регіональної цілісності випливає з об'єк­тивного взаємозв'язку природних, соціальних та економіч­них процесів і явищ, що взаємодіють у певному територіаль­ному ареалі, і законів, єдиних для природи і суспільства. Так, В. Поповкін вважає, що, наприклад, територіальна самооргані­зація, взаємотяжіння за певними критеріями (в тому числі комплементарності, або взаємодоповнюваності, сумісності) об'єктивно притаманні як елементам живої природи, так і людині, а також багатьом економічним явищам та процесам. Сучасна філософія дійшла важливого фундаментального висновку, що матеріальний світ, перебуваючи в стані руху, системно організований. Він складається з розмаїття матері­альних підсистем, які здатні на саморозвиток і є засобом існу­вання відповідних форм руху матерії. Йдеться про те, що кожна з підсистем матеріального світу характеризується спе­цифічним типом взаємодій своїх компонентів, який і зумов­лює її існування.

Регіон як частина географічного простору становить цілісність природного середовища, господарства і населення. Різні типи регіонів формуються й існують завдяки певним типам взаємозв'язків між цими трьома середовищами. Йдеть­ся про специфічні триєдності, і у цьому аспекті геосистема є цілісною у єдності й взаємодії трьох середовищ. Між части­нами цілого (а також між частинами і цілим) існує не про­ста функціональна залежність, а значно складніша система різних зв'язків — структурних, генетичних, зв'язків субор­динації, управління тощо. Зв'язки між компонентами ціло­го є більш міцними і сталими, ніж з елементами зовнішньо­го середовища.

Регіональна цілісність - - це рівень інтегрованості, самодостатності, автономності геосистем, які характеризуються складною внутрішньою структурою, і протиставленість їх ото­ченню, пов'язаному з внутрішньою активністю. Вона харак­теризує їх якісну своєрідність, обумовлену властивими їм специфічними закономірностями функціонування і розвит­ку. Названі характеристики слід розуміти не в абсолютно­му, а у відносному розумінні, оскільки самій геосистемі вла­стива множинність зв'язків із середовищем, вона існує лише у єдності з ним. Регіональна цілісність - це не тільки цілісність функціонально-компонентна, структурно-галузева, а й просторова, що передбачає певне розміщення компонентів природного, соціального та економічного середовищ у про­сторі, їх просторову неподільність.

Згідно з принципом регіонально-цілісного уявлення ре­гіон розглядається як цілісна система, елементи якої взаємо­діють. Відомо, що важливим атрибутом системи виступає цілісність. Будь-яка система прагне до саморозвитку, їй іма­нентний рух до оптимального стану. Система досягає гене­тичної, структурної і функціональної цілісності через комплексування та інтегрування окремих елементів, елімі­нуючи сторонні елементи. Розвиток геосистеми в напрямі досягнення повної цілісності, набуття системою закінченості постає як процес саморозвитку. Система у ході історичного розвитку перетворюється в цілісність.

Принцип системності розглядає географічний об'єкт як складну динамічну систему. Під системою треба розуміти сукупність елементів, які перебувають у відношеннях і зв'яз­ках один з одним і утворюють певну цілісність, єдність. Кож­на геосистема характеризується не тільки наявністю зв'язків і відношень між утворюючими ЇЇ елементами, а й нерозрив­ною єдністю із довкіллям, у взаємодії з яким система виявляє свою цілісність. Важливою особливістю більшості систем є передача в них інформації і наявність процесів управління. До основних системних ознак належать:

цілісність — принципова незвідність властивостей систе­ми до суми властивостей складових її елементів; залежність кожного елемента, властивості й відношення системи від їх місця, функцій та ін. всередині цілого;

структурність -- можливість описання системи через установлення її структури;

взаємозалежність системи і середовища — система фор­мує і проявляє свої властивості в процесі взаємодії із сере­довищем, є при цьому активним компонентом взаємодії;

ієрархічність — кожний компонент системи, в свою чер­гу, може розглядатися як система, а система, що досліджуєть­ся, в цьому випадку являє собою один із компонентів більш широкої системи;

множинність опису кожної системи -- через принципо­ву складність кожної системи її адекватне пізнання потре­бує побудови множинності різних моделей, кожна із яких описує лише певний аспект системи тощо.

Як система особливого класу геосистема характеризується складністю структури, наявністю численних елементів із склад­ними взаємозв'язками, динамічністю і стохастичністю пове­дінки системи в цілому та її елементів, існуванням ієрархіч­них і функціональних підсистем, які розвиваються на основі часткових цілей. Стадії системного дослідження включають:

чітке формулювання проблеми, визначення мети і кри­теріїв оцінки реалізації мети;

структурний аналіз об'єкта, що досліджується, розробка концепції його розвитку і знаходження шляхів досягнення поставленої мети;

аналіз проблеми, розробка моделі і її розв'язання, отри­мання варіантів рішень;

синтез проблеми, яку досліджують, і прийняття рішень.

Проблему не часто вдається вирішити відразу, можливі багаторазові проходження стадій системного дослідження. На практиці доводиться враховувати помилки одного-двох про­ходжень і готувати третє аж до отримання результату, що задовольняє дослідника.

Розвинутий останніми роками системний підхід певною мірою доповнив традиційні наукові методи. Для вивчення систем особливої складності й комплексності нині запропо­новано розвиток цього підходу -- метасистемна парадигма, яка дає змогу подолати деякі недоліки традиційних методів і системного підходу через урахування метарівня і включен­ня моделей оціночного надрівня. При цьому моделювання є формалізацією епістемології власного моделювання, тобто утворенням методів пояснення, за якими формулюються і будуються самі моделі. Основою метамоделювання є метасистемна парадигма. Сама метасистемна парадигма концептуалізує організацію як ієрархію контрольних систем, де можли­ве суворе розмежування і формалізація між об'єктним рівнем і метарівнем. Твердження на об'єктному рівні належать до прийняття рішень у рамках організації, на метарівні -- до прийняття рішень на макрорівні. Такий підхід потребує мета­логіки і метамови, тобто використання логіки і мови більш високого рівня абстракції, ніж на об'єктних рівнях. Метасистемна парадигма використовується для виявлення дисфункціональності, яка приводить до збоїв і колапсу систем.

Принцип екологічності у наукових дослідженнях іманентне властивий географії, оскільки географи завжди цікавились взаємовідносинами людини і природи, прагну­ли розглядати Землю як житло людини, як її географічне середовище. Сучасна промислова цивілізація в тому вигляді, в якому вона зараз організована, зазнає сильного зіткнення з екосистемою нашої планети. Викликаний науково-технічним прогресом конфлікт між людством і середовищем його про­живання, орієнтація суспільства на постійне збільшення спо­живання супроводжується формуванням екологічних криз.

Коеволюція природи і суспільства в останні століття все більше пов'язана з переходом до гігантського за масштабами глобального природокористування. В цих умовах уже зник­ла велика кількість біологічних видів, масового і глобально­го характеру набули численні забруднення, змінюється склад гідросфери і атмосфери. Виникла реальна загроза існуванню роду людському: не лише здоров'ю людини, а й самому гено­фонду. При цьому найважливішими є три види екологіч­них небезпек:

соціально-екологічна, яка викликає загрозу погіршення середовища проживання людей і відбивається на показни­ках їхніх життя, здоров'я, добробуту; біосферно-екологічна як загроза глобально-регіональній природній рівновазі, стану природних систем і об'єктів;

ресурсно-екологічна, яка являє загрозу природно-ресурс­ному потенціалу і впливає на характеристики його запасу, якості, відтворення.

Проблему взаємодії природи і суспільства слід розгля­дати не тільки на глобальному (планетарному) рівні, а й на усіх інших рівнях: міждержавному, державному, міжрегіо­нальному, регіональному і локальному. Екологічні пробле­ми усіх рівнів тісно взаємозв'язані й взаємообумовлені. При цьому важливо враховувати: розподіл антропогенного на­вантаження по території, виділення основних ядер його кон­центрації і причин, що його обумовили; склад, динаміку, ареа­ли поширення і поєднання навантажень різних видів у ме­жах тих чи інших регіонів; виявлення ареалів зосереджен­ня населення, чисельності населення, яке перебуває в ареалі особливо "небезпечних" і "шкідливих" навантажень (за їх видами), їх соціально-демографічних наслідків; виділення природних ландшафтів, природних об'єктів і видів, які під­лягають найбільш сильному антропогенному впливу з ура­хуванням їх "стійкості" до цих впливів, здатності до самовідновлення; визначення ступеня "ураженості" природних систем тими чи іншими впливами і їх відновлюваності; визначення ареалів (регіонів, зон) з різним ступенем кризо­вої екологічної ситуації і ареалів, які потребують допомоги і підтримки.

Забезпечення вирішення екологічних проблем передба­чає вирішення трьох завдань: оздоровлення довкілля і по­ліпшення його якості; збереження природного середовища і охорона здоров'я людей; запобігання шкідливій дії госпо­дарської діяльності. Для вирішення екологічних проблем потрібні: стабілізація населення світу, розробка екологічних технологій, які забезпечують стійкий соціально-економічний розвиток без деградації довкілля; розробка економічного і соціального механізму, який би сприяв вирішенню екологіч­них проблем, прийняття міжнародних угод щодо довкілля; екологічне виховання населення.

Принцип екологічності передбачає розгляд суспільства і природи як єдиної системи, перехід від принципу "реагу­вання і усунення" до принципу "передбачати і відвертати", інфраструктурне забезпечення (система моніторингу та конт­ролю, централізовані системи очищення тощо).

Оцінка антропогенного впливу на довкілля має опирати­ся на врахування чотирьох основних факторів: виду і ха­рактеру екологічної небезпеки, її соціальних, природних і еко­номічних наслідків; сформованого характеру екологічної си­туації, глибини ЇЇ кризовості; масштабів і динаміки розвит­ку екологічно небезпечних тенденцій, процесів і явищ; фак­торів ризику, які сприяють подальшому загостренню екологіч­ної ситуації.

Принцип екологічності означає додержання взаємосумісності штучного і природного середовища, забезпечення еко­логічної безпеки населення. Цей принцип передбачає вста­новлення певного балансу у взаємовідношеннях між су­спільством і природою, збереження необхідних для життя параметрів природного середовища, єдності використання і охорони природи.