Розпуста москвина

    Ще в ХІ ст. наш літо­пи­сець пи­сав: „Ра­ди­мичі і Вя­тичі (пред­ки мос­к­винів.- П. Ш.) жи­вуть у лісах як звірі, їдять всіля­ку не­чисть, ве­дуть со­роміцькі роз­мо­ви у при­сут­ності своїх батьків і сес­тер, а шлю­бу не бе­руть“. Ще й те­пер існує в Мос­ков­щині т. зв. „сно­ха­чес­т­во“, тоб­то ста­теві сто­сун­ки бать­ка з жінка­ми своїх синів. Мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во не вва­жає ті сто­сун­ки за роз­пус­ту. Нав­па­ки, си­ни й їхні жінки вва­жа­ють те за честь для се­бе. Ці сто­сун­ки здійсню­ють­ся відкри­то, навіть у при­сут­ності жінки ста­ро­го та дітей. Лед­ве чи та­ке є в аф­ри­кан­сь­ких ди­кунів.

    Датський дип­ло­мат А. Оле­арій по­до­ро­жу­вав по Мос­ков­щині 1633 р. Він ба­чив, як на цер­ков­но­му святі лю­ди пи­ячи­ли біля цер­к­ви. Од­на п’яна жінка зас­ну­ла і ле­жа­ла на ву­лиці за­го­ле­на. По­ба­чив­ши її, п’яний му­жик поліз на неї, а нав­ко­ло них зібра­ли­ся муж­чи­ни, жінки, дівча­та, діти і сміяли­ся та підбадь­орю­ва­ли „удаль­ца“. Це за дня, на ву­лиці.

    По 1917 році мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ по­ши­ри­ла роз­пус­ту на безмірно більше міри­ло. Во­на офіційно про­го­ло­си­ла шлюб, под­руж­ню вірність та ро­ди­ну бур­жу­аз­ним за­бо­бо­ном; про­го­ло­си­ла за­кон­ною і мо­раль­ною „вільну лю­бов“. Вус­та­ми дру­жи­ни В. Леніна Н. Круп­сь­кої та більшо­вич­ки О. Кол­лон­тай навіть за­охо­чу­ва­ла мо­лодь, дав­ши їй „на­уко­ву“ за­са­ду роз­пус­ти. Пот­ре­бу і легкість ста­те­вих сто­сунків во­ни прирівню­ва­ли до пот­ре­би і лег­кості ви­пи­ти шклян­ку во­ди.

    Після та­ко­го за­охо­чен­ня мо­лоді, се­ред­нь­ого віку, старі вже офіційно „же­ни­ли­ся“ і „роз­лу­ча­ли­ся“ кілька разів на місяць, міня­ючи 5-10 „жінок“ чи „чо­ловіків“. За соціалістич­ним за­ко­ном чо­ловік му­сив пла­ти­ти роз­ве­деній жінці „алімен­ти“ - гроші на ут­ри­ман­ня дітей. Мос­ков­ки й ки­ну­ли­ся пло­ди­ти яко­мо­га більше дітей від яко­мо­га більше чо­ловіків. Діти ви­рос­та­ли са­мо­па­сом на ву­лиці се­ред ма­лих повій та роз­би­шак. Голі, го­лодні во­ни при­лу­ча­ли­ся до юр­би „бес­п­ри­зор­ных“ дітей-повій, дітей-злодіїв і навіть дітей-бан­дитів. З них тво­ри­ла­ся мільйо­но­ва оз­лоб­ле­на си­ла. Нові го­лод­ранці (люм­пен-про­ле­таріат) ма­ли свої ор­ганізації, свої за­ко­ни й дис­ципліну. Си­ла, що ски­да­ла царів і ро­би­ла ре­во­люції в історії.

    Наступники В. Леніна доб­ре зна­ли навіщо той ви­пус­тив із в’язниць злодіїв і ду­шо­губів. Як обер­ну­ти цю си­лу на підпо­ру уря­ду нав­чив їх Іван ІV. Ад­же й НКВД зас­ну­ва­ли на тих са­мих (аж до под­ро­биць) за­са­дах, що й „Пы­тош­ный при­каз“ Іва­на ІV. У 20-ту річни­цю ЧЕ­КА (НКВД) уряд СРСР уро­чис­то підніс М. Єжо­ву зо­ло­ту відзна­ку (ембле­му) оп­рич­ни­ни - со­ба­чу го­ло­ву з мітлою. Си­ро­та, що ніко­ли не відчу­ла ма­те­рин­сь­кої, ро­дин­ної лю­бові, лас­ки, а нав­па­ки ви­рос­ла се­ред зло­би, роз­пус­ти, крові, на­силь­с­т­ва, цілко­ви­то при­род­но втра­ча­ла людські по­чут­тя і ста­ва­ла не­до­люд­ком, пот­во­рою, звірячішою за звіра. Во­на на­со­лод­жуєть­ся, ко­ли ка­тує, му­чить, уби­ває, бо ця на­со­ло­да є психічною ви­на­го­ро­дою (ком­пен­сацією) за каліцтво душі. До­дай­те до цього ще й врод­же­ну, з мо­ло­ком ма­тері всмок­та­ну жор­с­токість, і маєте су­час­но­го „оприч­ни­ка“ - чекіста, ен­ка­ве­дис­та, іде­алом жит­тя яко­го є роз­пус­та та са­дизм. То­му Мос­ков­щи­на виш­ко­лює ен­ка­ве­дистів на­сам­пе­ред з „бес­п­ри­зор­ных“, яким дає все, що во­ни вва­жа­ють за вартісне: пра­во зну­ща­ти­ся з без­бо­рон­них дос­хо­чу, жа­ха­ти со­бою підвлад­них. Ось хто є ос­но­вою те­перішньої мос­ков­сь­кої імпер­сь­кої вла­ди, всієї імперії. Це зна­ють і мос­ковські емігран­ти. Во­ни цілком відвер­то пи­шуть, що не змінять нічо­го в СРСР, ко­ли пе­ре­бе­руть там вла­ду, хіба змінять наз­ви (і то не всі). От­же, ви­га­да­ють но­ву, при­ваб­ливішу наз­ву і ста­ро­му НКВД.