Хрещення Київської Русі
У 988 р. князь Володимир охрестив Русь. Хоча за часів Володимира Київська митрополія була дочірньою церквою Царгородського патріархату, Церква на Русі усе ж стала частиною Вселенської Церкви. Про це свідчать посольства з Риму, які привезли мощі святих Климента і Тита у Корсунь до князя Володимира у 988 р. Після хрещення, вже у 991 р. — нове посольство від Папи Іоана XV, у 1000 р. — посли Папи Сильвестра II привезли мощі католицьких святих Віта, Аполінарія, Бенедикта та ін. для церков, які масово будувалися на Русі.
Християнство зміцнювало владу князя, перетворювало Русь на могутню європейську державу. Крім церковних і політичних зв'язків з Апостольською Столицею і Заходом були також і династичні, започатковані Володимиром і перейняті його наступниками, зокрема,Ярославом Мудрим, чотири дочки якого одружилися з християнськими королями Норвегії, Угорщини, Франції та Німеччини. З Х до XIII ст. Русь визнавала першість Римського Престолу, а руський єпископат навіть після так званої Великої схизми патріарха Керуляріяі розділення церков у 1054 р., не прийняв жодної постанови про відділення від Вселенської Церкви.
До кінця Х ст. стали також християнськими сусідні держави — Польща (966 р.), Богемія та Угорщина. У 1009 р. була заснована Трансільванська дієцезія, одна з семи дієцезій Католицької Церкви Угорщини, яка містила у собі територію сучасного українського Закарпаття аж до початку XIV ст. З 1346 р., коли Закарпаття стало частиною Егерської дієцезії — складової частини Римсько-Католицької Церкви Угорщини, розпочалося будівництво багатьох костелів не лише у містах, але і у селах. У XIV ст. вже було понад 50 храмів та декілька монастирів, зокрема, першими у м. Берегове заснували свій монастир тамплієри. Згодом — домініканці і францисканці. Пауліниосіли у м. Кішберег у 1329 р., а у 1363 р. — поблизу Тячева.
Перші дієцезії у Києві
У Києві католиків обслуговували ірландські бенедиктинці, які мали свій монастир і церкву. Активну місіонерську роботу проводили також домініканці. До цього ордену належали єпископи Герард (? — 1241), блаженний Віт (? — 1269), Генрик (1321 — 1350), Яків (? — 1377), Філіп (? — 1387), Михайло І Тріска (? — 1426), Андрій Краківський (? — 1434), Михайло ІІ (? — 1439), Іоанн (? — 1451), Михайло ІІІ (? —1487), Мойсей (1507 — 1519).
І хоча латинські єпископи були у Києві вже з Х ст., перше єпископство у Києві виникло у 1321 р. за єпископа Генрика. Воно обіймало територію сучасних Східної та Південної України, включаючи узбережжя Чорного моря і частину сучасних Білорусі та Росії (територія Київського та Чернігівського князівств та приєднаних в половецьких війнах південних земель). Єпископів Київських Лібутія, св. Альберта, св. Боніфація, св. Бруно та їх наступників до 1321 р. називали єпископами Русі, з 1638 р. — єпископами Київськими та Чернігівськими, з 1789 р. — єпископами Житомирськими та Луцькими.
Перші дієцезії на Західній Україні
Смерть князя Ярослава Мудрого і поступове дроблення Київської держави вплинули на становище західноукраїнських земель. У 1199р. волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галичину і Волинь в одну державу. Він успішно воював з половцями та іншими ворогами і приєднав Київ до Галицько-Волинської держави. Не відповідають дійсності твердження деяких істориків про те, що Роман був противником Риму. Багато джерел твердять про католицьку орієнтацію князя Романа (його мати, дочка польського короля, та дружина були католичками).
Папа Іннокентій III через кардинала Григорія у 1207р. пропонує Галицько-Волинській державі тісні контакти, намагаючись об'єднати східноєвропейські народи з Римом. У своїх листах ПапаГонорій III у 1227р. та Папа Григорій IX у 1231р. закликають українських князів переходити на латинський обряд. У 1228р. у Галичі поселилися домініканці, а у 1235р. до Перемишля прибувають францісканці і закладають свій монастир.
Після татарської навали, яка почалася 1239р., Захід гуртує протитатарську коаліцію, де особливу роль відводить Україні, і, зокрема, князю Данилові Галицькому. У 1253р. Папський легат Опізо з Мезано привіз корону від Інокентія IV і Данило був коронований на короля у Дорогичині. Князь з єпископами зложили присягу, а Папа гарантував непорушність візантійського обряду. Татари, дізнавшись про це, знову кинули орди на українські землі, але Данило відбив їх напад. Та через три роки, у 1256р. Данило на вимогу татар пориває зв'язки з Римом, а Папа передає католиків, які жили на Червоній Русі, під юрисдикцію Люблінського єпископа, який мав генерального вікарія у Володимирі-Волинському.
Українські землі у XIV-XV ст. внаслідок занепаду власної державності потрапляють у залежність від сусідніх держав. Велике Литовське князівство поглинуло Волинь і центральні українські території по обох берегах Дніпра. Втративши свою династію, у 1340р. Галичина перейшла під владу Польського королівства. Протягом останніх десятиліть XIV ст. і впродовж XV ст. північно-східні землі підпадають під дедалі більший контроль Московського князівства.
У 1359р. заснована перша латинська дієцезія у Львові. Але перший Львівський латинський єпископ Тома до Львова так і не доїхав. У 1367р. вже існувала Галицька дієцезія, яку очолював єпископ Кристин (помер у 1370р.) і який відвідав Львів першим з латинських єпископів. У 1375р. ПапаГригорій XI буллою 'Debitum pastoralis offici' від 13.02.1375р. остаточно заснував латинську митрополію і архідієцезію в Галичі, а у 1412р. її осідок перенесено з Галича у Львів (булла 'In eminenti specula' від 28.08.1412р.). Першим митрополитом у Галичі був архієпископ Матвій (1375 - +1380рр.), німець, який знав українську мову. Після нього Галицькими митрополитами були ще три архієпископи: Бернард (1384-1390рр.), бл. Якуб СТРЕПА (1391-1409рр.), який проголошений блаженним у 1790р., та Миколай ТРОМБА (1410-1412рр.).
Створюються єпископства у Луцьку (1412р.), Холмі (1417р.), Володимирі-Волинському (1428р.) та у Кам'янці-Подільському (1440р.). На початок XV ст. латинська митрополія в Україні була сформована.
Після хрещення Русі протягом ХІ-ХІІст. Київська митрополія поступово обійняла усі східнослов'янські землі, виводячи їх на церковну орбіту Візантії. Але Київська Русь залишалася відкритою і для інших впливів. Географічне положення зумовлювало контакти через торгівлю, військові дії та дипломатичні стосунки з Євразійським степом, балтійською Північчю, католицьким Заходом. У середньовіччі Київські митрополити і князі Русі контактували з Римською Церквою. Митрополити були присутні на соборах у Ліоні (1245р.) та Констанці (1418р.). Архієпископ Петро Акерович разом з Папою Іннокентієм IV відправляв у Ліоні Службу Божу. Митрополит Київський Григорій Цамблак, не визнаний Царгородським патріархом, з делегацією у 300 осіб брав учась у соборі в Констанці. Церкви, які проповідували Євангеліє, розуміли, що їх розкол суперечить волі Творця. Ось чому відразу після розколу 1054р. були спроби порозумітися та розв'язати спірні питання між східним і західним християнством. Флорентійська унія 1439р. знаменувала тимчасове примирення, яке було схвалене Папою і Царгородським патріархом.
Флорентійська унія У 1458р. давня Руська митрополія поділилася на Київську та Московську. Папа Пій ІІ проголосив грека Григорія архієпископом Києва, Львова і всієї Малої Русі. Межі Григорієвої юрисдикції включали 6 єпархій у Великому князівстві Литовському (Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська) та 3 єпархії у Польському Королівстві (Перемиська, Холмська, Галицька). Папська булла також засвідчила, що Рим не має жодних ілюзій щодо перспектив Флорентійської унії у Великій Русі під 'схизматичним правлінням Йони Московського'. З 1458р. до 1596р., до Берестейського собору землі Київської митрополії збігалися з кордонами династично об'єднаних держав - Польщі і Литви. І хоча Флорентійська унія для Візантійського та інших східних патріархів була великим досягненням (бо знаменувала поєднання з Римською Церквою), для Української Церкви вона була менш успішною. Головні причини невдачі - політичний тиск та несприятлива церковна ситуація, зокрема, здобуття турками Царгорода у 1453р. та автокефалія Московської церкви і поширення її юрисдикції на українські території.
[ред.]Берестейська унія
В Києві XVII ст. було два мурованих католицьких костели - бернардинський тадомініканський. Останній проіснував в перебудованому виді навіть до XX ст.
Метою Берестейської унії 1596 р. було об'єднання Київської Православної Церкви з Римським Престолом. Від латинської сторони ідею унії підтримали єзуїти Петро Скарга, Антоніо Поссевіно, Апостольський Нунцій. Булла Климента VIII 'Великий Господь' підтвердила адміністративне і церковне рішення Київського митрополита Михайла Рогози про унію Римсько-Католицької Церкви та Київської православної митрополії у межах Польсько-Литовської держави. Собор у Бересті викликав спротив деяких Православних Церков. У 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан ІІІ таємно висвятив 7 православних єпископів з митрополитом на чолі для всіх єпархій, котрі вже займали уніатські єпископи. Переяславським договором гетьмана Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО з Москвою 1654 р. Україну віддано під протекторат Москви. Розділ Польщі у XVIII ст. для територій, які відійшли до Росії, означав загибель унії. Для уніатських єпископів на австрійській території у XVIII ст. Папа Римський заснував спеціальну церковну провінцію Галич.
Ідея об'єднання церков двох обрядів дала приклад подвижництва — життя та мученицьку смерть полоцького архієпископа Йосафата КУНЦЕВИЧА, убитого 1623 р. фанатиками у Вітебську. У 1643 р. Урбан VIII проголосив мученика Йосафата блаженним, а Пій IX у 1867 р. — святим. Йосафат КУНЦЕВИЧ — єдиний загальнокатолицький український святий. Його мощі у 1916 р. були знайдені на Холмщині і привезені до Відня, де перебували до 1944 р. у церкві св. Варвари, а потім перевезені до Риму до собору св. Петра.