7.6.3.1. Із історії розвитку магнітного запису телевізійних зображень

Історія розвитку магнітного запису телевізійних зображень є історією створення різних методів і апаратури для зменшення хвильових втрат за рахунок збільшення мінімальної довжини хвилі запису.

Перші праці були присвячені побудові апаратів для теле­візійного мовлення з метою компенсації часових поясів між часом реєстрації актуальних подій і оптимальним часом демонстрації їх в телевізійних мережах, охоплюючих різні райони країни. У 1948 р. Бинт-Кросбі (США) розпочав експерименти з десятиканального запису телевізійного сигналу. Сигнали кадрової та рядкової синхро­нізації записували на окремій одинадцятій доріжці, а на дванадцятій -сигнали звукового супроводження. В останньому варіанти використо­вувалася магнітна стрічка шириною 9,2 мм, яка переміщувалася з швидкістю 2,5 м/с. Тривалість програвання рулону зі стрічкою на стрічкопротягувальному механізмі фірми "Атрех" становила 16 хв. Вперше відтворення запису було здійснено у 1952 р., однак цей метод не знайшов практичного використання.

У запропонованому у 1953 р. фірмою КСА пристрої для запису кольорового телевізійного сигналу був використаний принцип частотного розподілу. Отримані складові записувалися на окремих поздовжніх доріжках. Кольорові - у смузі частот до 1,5 МГц (червона, зелена, синя) на трьох доріжках, а високочастотна складова (1,5-3,5 МГц) повного телевізійного сигналу на окремій четвертій доріжці. Сигнали синхронізації записувалися на п'ятій доріжці, сигнали звукового супроводження - на шостій. У 1953 р. було продемонстро­вано пристрій зі швидкістю руху стрічки 9 м/с, шириною стрічки 12,7 мм. При використанні рулону діаметром 43 см тривалість запису становила 4 хв. У 1956 р. фірмою КВС було введено в експлуатацію удосконалений пристрій зі швидкістю транспортування стрічки 6 м/с. При цьому тривалість запису збільшилася до 15 хв.

Наприкінці 50-х років Британська радіомовна корпорація (ВВС) для поздовжнього запису сигналів зображення і звука телевізійних програм розпочала використовувати новий апарат "Уега", в якому плівка шириною 12,7 мм переміщувалася зі швидкістю 5 м/с. Рулон стрічки діаметром 52 см забезпечував запис програми тривалістю 15хв. Вхідний відеосигнал смугою 3 МГц розділявся на два піддіапазона: до 100 кГц і від 100 кГц до 3,5 МГц. Другий піддіапазон записувався прямо на окрему доріжку, а перший - на другу доріжку, але у вигляді частотно-модульованого сигналу. Сигнали звукового супроводження у частотно-модульованому вигляді фіксувалися на третій доріжці.

Розглянуті три системи відносять до перших апаратів для поздовжнього запису телевізійних програм, у яких необхідна швидкість "головка-стрічка" дотягалась за рахунок високої швидкості транспортування магнітної стрічки. Використання поздовжнього виду запису пов'язано з необхідністю вирішення складних проблем по стабілізації швидкості руху носія запису, усуненню часових спотворень, надійності стрічкопротягувального механізму.

У 1956 р. фірмою Атрех було створено відеомагнітофон, за допомогою якого було вирішено основні проблеми магнітного запису телевізійних програм:

• забезпечення високої швидкості "головка-стрічка";

• достатня тривалість програвання;

• оптимальний динамічний діапазон в усьому спектрі записуваних сигналів зображення.

Новий спосіб зробив можливим запис відеосигналів зі смугою частот, яка досягає 4 МГц на магнітну стрічку шириною 50,8 мм при швидкості руху стрічки 38 м/с. Телевізійні сигнали записувалися і відтворювалися зі швидкістю 38 м/с чотирма відеоголовками, закріп­леними на диску діаметром 50,8 мм і обертаними зі швидкістю 240 об/хв у поперечному, стосовно стрічки напряму. Рядки запису шириною 0,26 мм наносилися практично поперек стрічки. Вздовж верхнього краю стрічки записувалися сигнали звукового супровод­ження, а вздовж нижнього - сигнали керування і монтажу. Апарати, що були побудовані за такою схемою, забезпечили впровадження магнітного запису телевізійного сигналу в систему мовлення, здійснивши революційне перетворення телевізійного мовлення усього світу.

У колишньому Радянському Союзі роботи щодо створення апаратури для запису телевізійних сигналів розпочалися у 1958 р. В основу варіанта заводу "Ленкінап" (ЛОМО) було покладено поперечний спосіб запису з використанням стрічки шириною 70 мм, що було викликано більш високими вимогами вітчизняного стандарту до мовного телевізійного сигналу. До того ж, на стрічку записувалися також два канали звукового супроводження для забезпечення двомовного мовлення в республіках колишнього СРСР.

Апаратура магнітного запису телевізійних сигналів була віднесена в США до розряду стратегічних товарів, що виключало можливість продажу її до країн СЕВ і можливість ознайомлення з нею. Але, не дивлячись на це, вже 1959 р. був розроблений перший радянський відеомагнітофон на Ленінградському заводі "Ленкінап" за участю Всесоюзного інституту телебачення (м. Ленінград) і Науково-дослідного Кінофото інституту (м. Москва). Було здійснено запис і відтворення 30-хвилинної програми. Таким чином, 24 грудня 1959 р. слід вважати днем народження магнітного запису телевізійних програм в Радянському Союзі.

Наступним значним кроком розвитку магнітного відеозапису було створення в 1961 р. діагонального методу запису, який було розроблено для спрощення механічної і електричної частини відеомагнітофону. До того ж, на один рядок записувалося ціле телевізійне поле, тоді як при поперечному запису використовувалося 15-16 телевізійних рядків. Відносна швидкість "головка-стрічка" також забезпечувалася за рахунок обертання диску з головками відносно повільно рухомої магнітної стрічки шириною 8, 12,7 чи 25 мм. На диску встановлювалося від 1 до 4-х відеоголовок.

У 60-70-х роках в різних країнах здійснювалися дослідження можливостей використання немеханічної розгортки магнітного поля при рядковому способі запису. При цьому рух магнітного поля здійснювався за рахунок послідовного перемикання елементарних магнітопроводів по рядку запису. В іншому варіанті рух являвся результатом послідовної зміни стану намагнічуваності елементарних областей самого магнітопроводу. Дані методи не знайшли розповсюдження.

У кінці 70-х і на початку 80-х років у світі спостерігалося стрімке розповсюдження побутової відеотехніки. За декілька років відеокамери і відеомагнітофони заполонили усі країни світу. Всередині 80-х років у розвинутих країнах, у тому числі й у Європі, з'явилися ознаки насичення відеоринку. Найкрупнішими виробни­ками відеотехніки стали Японія, США, Західна Європа.

З 1993 р. десять крупних у сфері відеозапису фірм, до числа яких відносять РНІІЛР8, 8(Ж¥, ТЬотзоп, МаїзизЬііа та ін., об'єднали свої зусилля щодо створення формату для любительської зйомки з використанням цифрової форми запису цифрового сигналу УМео Саззеїіе - БУС).

На сьогодні інтенсивні дослідження спрямовані на створення ефективних методів і пристроїв для запису і відтворення телевізійних програм у домашніх умовах - побутового відеозапису. Системи побутового відеозапису можна розділити на два види: системи, що дозволяють споживачу відтворити на екрані телевізора як записану, передавану, так і особисту, любительську програму та системи, які тільки відтворюють готові записи. Системи побутового відеозапису дозволяють, використовуючи малогабаритні відеокамери і відеомагні­тофони, створювати "домашні телестудії". Побутові відеокамери і відеомагнітофони нині є найпопулярнішими видами побутової радіоелектронної апаратури.