Тема 1. Поняття, предмет, джерела і система державного права зарубіжних країн

Вступ

1. Поняття, предмет державного права зарубіжних країн

Юридична наука не обмежується рамками національного права якоїсь окремої держави. Правознавство збагачується дослідження зарубіжних правових систем. Звідси виводити актуальність.

Наука ДПЗК - це галузь знань, предметом якої є юридичне регулювання організації і діяльності зарубіжних держав, їх відносини з особами, суспільними та релігійними рухами, територіальними утвореннями та іншими суб'єктами в зв'язку із здійсненням політичної влади. Іншими словами - всі державно-правові відносини. Не треба змішувати поняття державного і конституційного права.

Вивчення державного права зарубіжних країн сприяє досягненню деяких цілей. Функції, які виконує ця наука : прогностична, прикладна, комунікаційна, пізнавальна.

Державне право організоване в певну систему. Вона складається з інститутів. Інститут державного права - це група норм, які регулюють внутрішньо окремий комплекс відношень. Вивчення певного інституту дає уявлення про окрему сторону про окрему сторону державності.

Для державного права зарубіжних країн характерні такі інститути :

• інститут політичного режиму;

• інститут політико-територіального устрою;

• інститут, який зумовлює структуру вищих державних органів, порядок їх формування і та діяльності;

• основи правового становища особи.

Державне право - це не тільки інститути так норми, це й практика їх застосування. Державно-правові відносини складаються з таких елементів : об'єкт, суб'єкт, зміст.

Джерела державного права - це письмовий (як правило) об'єктивний носій державно-правових вимог нормативного характеру встановлених або визнаних державою. Вони різняться за формою, найменуванню, походженню, юридичному та політичному значенні:

• основні закони - систематичний нормативний акт комплексного характеру який має юридичну зверхність (верховенство) в порівнянні з іншим законодавством. Конституції. Коран - Саудівська Аравія;

• конституційні закони - акти конституційного змісту, які регулюють основні певні групи Конституційних відносин. Діють як правило

• паралельно з Конституцією. Деякі країни (Ізраїль) не мають окремої конституції а діє декілька конституційних законів;

• референдарні закони - закони, які прийняті в результаті виборів;

• органічні закони - акти, прийняті для виконання банкетних норм основного закону (закон про вибори до Верховної Ради);

• закони видані в порядку поточного законодавства;

• акти голови держави, уряду, державних та адміністративних органів;

• федеративні договори;

• декларації - в загальній формі рекомендують основні особливості державно-правового регулювання;

• акти окупаційного права;

• акти міжнародного права;

• релігійні норми які мають юридичне значення - закони шаріату;

• державно-правові конвенції;

• судові рішення (прецедент);

• доктринальні джерела;

• правові звичаї.

Об'єкт державно-правових відношень.

Основним об'єктом державно-правових відносин слід вважати політичну владу. Кожен учасник державно-правових відносин має пряме відношення або інтерес, зв'язаний з владою. Він зацікавлений в застосуванні влади або в тому, або в тому, щоб відгородитися від неї.

Що собою являє влада і яка її природа - самостійно.

Суб'єкти державно-правових відношень.

Це окремі особи, спільності, заклади, які приймають участь в діяльності, пов'язаній з політичною владою і які мають в зв'язку з цим певні права, повноваження і обов'язки :

• держава як носій влади і юридична особа ( коли її дії оскаржуються в суді);

• народ який має власне право на владу - суверенітет. Якщо це право не закріплено за народом - його не можна розглядати як суб'єкт державно правових відносин;

• етнічні уряди, національні спільності за якими можуть бути визнані особливі права, умови участі в політичному процесі, автономія;

• монарх - особа яка має суверенітет, власне право на владу;

• громадські та релігійні об'єднання, в тому числі політичні партії;

• громадяни чи, піддані, які приймають участь у відносинах пов'язаних з формуванням виборних органів влади, мають політичні права та мають певні обов'язки;

• іноземні громадяни, особи без громадянства, піддані в абсолютних монархіях (вони не мають формальних прав, не приймають участі в національному політичному процесі, але несуть державно-правові обов'язки);

• депутати представницьких органів;

• державні органи та посадові особи, збройні сили;

• суб'єкти федерації, адміністративно-територіальні одиниці, місцеві спільноти та їх органи (муніципалітети);

Всі конституції встановлюють принципи організації системи вищих органів державної влади. В першу чергу - голова держави. Уряд, парламент.

В конституціях встановлюються, як правило основи регулювання таких важливих політичних процесів як вибори, референдуми та законодавство. Щодо сучасних конституцій, то спільним для них є те, що вони (як правило, мають норми, які регулюють зовнішню політику держави, як правило декларується миролюбна зовнішня політика Франція, Японія, Іспанія, Індія, Греція, Португалія тощо) та інститути конституційного контролю.

Загалом, коло питань, які регулюються конституціями досить широке. Але на сьогодення чітко прослідковується закономірність, що старі конституції більш сумарні, доби вільної конкуренції були за висловом Наполеона "короткі і туманні". Це давало можливість управляти більш вільно, доповнюючи, видозмінюючи конституційні приписи за допомогою звичайних законів та нормативних актів виконавчої влади.

Саме в ході такого нормотворення була створена "жива конституція", яка істотно відмінна від офіційного конституційного тексту.

Конституції, прийняті після другої світової війни, як правило більш дієві.