3. Легітимність та легальність за Вебером
Визначення легітимності не с однозначним. Його формулювання ускладнюється тим, що існує значна кількість підходів до трактування легітимності, як політичного феномену. Спроба з'ясувати це питання направляє до основ методології політичної науки сучасності.
За М.Вебером, легітимність - це не тільки законність даної влади з формально-юридичної точки зору, а скоріше - явище соціальної психології, що полягає в ухваленні суспільством даної політичної влади або, як мінімум, пасивній покорі їй. Легітимністю політичної влади можна назвати рівень довіри та правомірність її дій з точки зору суспільства. Під легальністю політичної влади слід розуміти відповідність її формування та діяльності правовим нормам, на яких ґрунтується існування відповідної держави.
Легітимна влада - це така влада, якій довіряють, яку визнають правомірною громадяни даної держави, принаймні їх більшість. Це позитивна оцінка, ухвалення влади, визнання її правомірності, права управляти і згоди підкорятися. Легітимність влади не є тотожною її легальності. Легітимність носить оцінювальний, етичний і політичний характер, легальність - юридичний, етично нейтральний характер. Співвідношення легітимності та легальності формує певні особливості політичного життя, специфіку побудови політичної системи та характеристику політичного режиму. В ідеальному стані влада має бути і легітимною, і легальною. Відсутність відповідності між легітимністю та легальністю не може тривати довго і потребує від владних інституцій та суспільства внесення певних змін у суспільно-політичне життя. В залежності від умов та настроїв ці зміни можуть відбуватися за двома головними напрямками: або шляхом демократизації політичної системи, або - посилення адміністративного примусу та пожвавлення діяльності карально - репресивної системи.
Типи легітимності.
За концепцією М.Вебера, яка вважається класичною в політології, виділяється три можливих типи легітимності залежно від її джерел.
Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок.
Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. У харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на безоглядній довірі вождю.
Легальна (раціональна) легітимність мас своїм джерелом встановлені норми, закони, правила. У країнах з демократичними принципами управління це основний тип легітимності. Основою цього типу легітимації виступають правові норми, сталі традиції формування та діяльності органів влади, які є обов'язковими і для суспільства, і для владних інституцій.
Певним різновидом даного типу легітимації влади виступає раціональна легітимність, яка базується на раціонально- бюрократичному типі управління і будується на компетентності, наявності спеціальної освіти, здійсненні управлінської діяльності за встановленими правилами.
Центральною політичною проблемою для нього є питання про політичне керівництво. У своїй соціології владарювання Вебер приділяє особливу увагу типові харизматичного владарювання, формі владарювання, яка від двох інших - традиційного і легального владарювання - відрізняється значною мірою прив'язаністю до особи. Через веберівський концепт харизматичного типу панування в політичній соціології знову і знову розгоряються пристрасті. Адже його визначення відбувається через ознаки, які особливо багатозначні і не завжди вільні від суперечностей. Слід пригадати лише те, що як приклад харизматичних фігур в історії наведено не лише політиків, але й засновників релігій, таких, як Ісус, Мухамед чи засновник мормонів Сміт, і революційних вождів робітників та соціалістів свого часу, як-то Курт Айснер, а також теократичного володаря Тибету Далай-ламу і навіть святого Франциска. Уже з цього строкатого переліку можна зрозуміти, що поняття «харизма», яке виникло на основі досвіду Старого Заповіту, у самого Вебера не має первинно політичного значення.
Ця і без того перекручена характеристика харизматичного типу владарювання була ще більше посилена численністю несумісних «професій», в яких, згідно з Вебером, швидше за все можна знайти харизматичних особистостей, що проявлялись в ході світової історії. Були названі не лише пророки, шамани, чаклуни, медики і заклинателі дощу - «професії», за якими наявність певних харизматичних здатностей все-таки передбачається, але водночас і пірати, партійні вожді, митці і законники. Всі вони як «носії специфічних надприродних (в сенсі не всім доступних) здібностей тіла і духу» підпорядковані однаковій категорії владної структури, подібно до сучасних, наділених здатністю мистецтва управління державних мужів, які намагаються досягти взаєморозуміння мас, щоб у такий спосіб досягти необхідного захисту від бюрократичного апарату. Уже звідси стає очевидним, що харизматичний тип владарювання являє для Вебера не лише ціннісно нейтральну конструкцію для пізнання емпіричної дійсності, але водночас є також політичним ідеалом, який виник із напруження між політичним керівництвом і бюрократією. Вебер вбачав в харизматичному владарюванні можливість уникнення небезпеки тотальної бюрократизації.
Критика харизматичного типу панування стосується, отже, не лише логіко-наукового визначення того, що має називатися «харизматичним», а й політичного - ідеалу, який фундаментально скомпрометував себе в досвідах авторитарних і тоталітарних державних утворень. Цей конституційний ідеал виявився також у впливі Вебера на формування Ваймарської державної конституції, а саме в статті 41.
За Вебером, обраний прямим голосуванням народу зверхник, державний президент, має перейняти роль монарха, щоб таким чином, думав він, «формально найвище місце в державі посісти раз і назавжди і таким чином уникнути політичної боротьби за владу». Веберівський голос на користь парламентаризму перебуває в суперечності не лише щодо його вимоги плебісцитарного державного президента, але й стосовно визначення ролі харизматичних партійних вождів. Бо якщо одна лише акламація (загальне схвалення чи несхвалення без підрахування голосів) народу легітимує їхню політику, то парламент з необхідністю втрачає свою контрольну функцію щодо виконавчої влади.
Веберівський захист цієї форми правління був мотивований не чимось на зразок пристрасті до експериментування з диктатурою, а швидше кризою свідомості пізнього ліберала, який у персоналізацїї політичної йлади у харизматичному вожді вбачав єдиний, що залишився, вихід з бюрократичного закостеніння в некерованій демократії.
Отже, за Вебером, історична епоха людських і основних прав характеризується тим, що її значення було приведено у функціональний зв'язок з буржуазно-капіталістичним виробничим суспільством. В ньому вимога формальної правової рівності перебуває у відповідності з вимогою економічної свободи. Але якраз із «космосу абстрактних норм», які служили для кодифікації людських і основних прав, виросла водночас - хоча непрямо і мимоволі - та бюрократична форма владарювання, що в якості легального владарювання стала визначальною для сучасної соціальної і політичної дійсності. У Вебера ми можемо постійно прослідковувати одні й ті ж умовиводи: посилення раціональності хоча і створює формально правову рівність серед громадян, однак щодо суспільства в цілому воно є передумовою укріплення тієї бюрократичної машинерії, яка водночас позбавляє індивідів їхніх можливостей свободи.