Соціологія релігії План

1. Предмет та об’єкт релігії

2. Релігія як соціальний інститут, її еволюційні та організаційні форми

1. Соціологія релігії є галуззю соціології й однією з релігієзнавчих наук. Соціологію релігії як наукову дисципліну необхідно розглядати в контексті соціологічного знання і в контексті інших наук про релігію, тобто – визначити співвідношення соціології і теології, роль і місце серед інших наук про релігію; врахувати суспільну значущість і гостроту проблематики, що стосується релігії, починаючи вже з питання про те, чи може бути релігія предметом наукового вивчення, чи не є соціологічний аналіз релігії вторгненням в заборонену для цього сферу. Тому має істотне значення знання про те, як виникла і розвивалася соціологія релігії, як вона пов’язана з головними напрямами суспільного розвитку, які її соціально – культурні імплікації і функції як соціального інституту.

Соціологія релігії – галузь соціології, одна із спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку соціальних спільнот й індивідів.

Соціолог має справу з релігією як соціальним феноменом, він вивчає релігію як доступну спостереженню, емпіричним засобам дослідження соціальну поведінку людини ( індивідів і груп): як утворюються і функціонують релігійні групи та інститути; чому вони існують або припиняють існування; які стосунки між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти; що лежить в основі ритуальних дій тощо.

Для соціолога релігійні вірування цікаві й важливі не самі по собі, як наприклад, для філософа. Істотне значення для нього має не те істинні вони чи хибні, а те, як ці вірування впливають на поведінку людей. Головне завдання соціолога – виявити мотивацію людських дій. Адже вірування не обов’язково впливають на поведінку: індивід може стати членом релігійної групи, не знаючи суті вірувань, яких вона дотримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку людей незалежно від вірувань і навіть всупереч їм, стимулюючи з тих чи інших причин дії, які суперечать офіційному вченню. Однак це не заперечує того факту, що соціальна дія – це дія усвідомлена, тобто в її основі лежать певні соціальні регулятори – норми, цінності, вірування, очікування тощо. Отже, релігія як предмет соціологічного аналізу – це сукупність структур, процесів, пов’язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролювання соціальної поведінки. Одна з головних проблем соціології релігії – визначення того, що належить до поняття “релігія”. Об’єктом соціології релігії як наукової дисципліни є релігії як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце в духовному житті суспільства.

Як галузь соціологічної науки, соціологія релігії використовує вироблені нею поняття і засоби, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як системи (група, роль, влада, культура та ін.). застосування соціологічного інструментарію і соціологічних засобів при вивченні релігії виправдане й ефективне передусім для пояснення цього соціального інституту.

2. Соціологія релігії – одна з багатьох наук, які займаються вивченням релігійного феномена в різноманітних його аспектах. Не тільки соціологія, а й історія, філологія, психологія, майже всі науки, які мають справу з людиною та її культурою, так або інакше аналізують релігію. Однак до релігієзнавства належать лише ті науки, предметом яких є власне релігія. Розглядаючи релігієзнавство як сукупність різноманітних засобів осмислення релігійного феномена, не може обійти увагою феноменологію релігії і теологію.

Релігія – явище складне, полі структурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини, тому необхідні різні підходи і засоби її дослідження багатьма науками. Психолог має справу з релігією як психічним феноменом, а не соціальним, тобто його цікавлять не процеси, які відбуваються в суспільстві під впливом релігії, не функції, які виконує релігія в суспільстві, а суб’єктивний бік релігії – релігія у контексті людської психіки. Ці два підходи до вивчення релігії взаємодіють і доповнюють один одного.

Центральна тема соціології релігії – взаємодія релігії і суспільства. Соціологія концентрує свою увагу на соціальному “вимірі” релігії, її вплив на соціальну поведінку. Соціолог повинен при цьому спиратися й на історичні дані, але, на відміну від історика, його цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не те, що є неповторним у тій чи іншій релігії

Феноменологія релігії – напрям у релігієзнавстві, що узагальнено відображає намагання вивчити релігійний феномен без світоглядних та ідеологічних упереджень.

Феноменологія релігії займає проміжне місце між релігієзнавством і теологією. Вона виходить з визнання реального існування об’єкта релігійного покоління – “священного”. Релігія з цієї точки зору – зустріч людини зі “священним” –тим, що для людини становить “таємницю”, зіткнення з якою викликає у неї почуття священного страху, замилування, шанобливості, благоговіння. Феноменологи, визнаючи існування недосяжного емпіричному дослідженню об’єкта ( “священного” ), намагаються по – науковому оперувати поняттями “священне” і “зустріч людини з Богом”.

Завдяки книзі Рудольфа Отто “Священне” (1917 р.) феноменологічний підхід справив певний вплив на наукове релігієзнавство, в т. ч. і на соціологію релігії. Ілюструє вплив позиція видатного соціолога Йоахима Ваха, який у книзі “Соціологія релігії” (1944 р.) формулює тезу про “мета соціальну” сутність релігії. Якщо це насправді так, то не можна ідентифікувати релігію з віруваннями, ритуалами та інститутами, що змінюються, будучи складовою соціальної реальності; релігію треба усвідомлювати як джерело людського існування, як “союз людини з Богом”. Таким чином, соціологія релігії вивчає не релігію як таку, а лише її “соціальні вияви”.

Певний інтерес становить схема структурування релігії, запропоно­вана Джонстоуном [3, с. 63—66]. Вона складається з п'яти основних елементів, що допомагають зрозуміти, чи є релігією система вірувань. По-перше, релігія припускає наявність групи віруючих, хоча і може бути пов'язана з глибоко особистим переживанням. Соціологів ціка­влять релігійні групи і те, чим вони відрізняються від інших груп у су­спільстві. Дослідження релігії спирається на вивчення певних спіль­ностей, наприклад католиків, протестантів, іудаїстів чи таких організа­цій, як секти.

По-друге, релігія асоціюється з поняттями, що вважаються священними.

Вона проводить розподіл між предметами повсякденного життя і незвичайними явищами — чудесами. Ці явища стають священними то­му, що вважаються пов'язаними з чимось надприродним — з якоюсь силою чи істотою, можливості якої необмежені законами природи. У різних релігіях існують свої священні предмети і події.

По-третє, релігія має певну сукупність вірувань — віросповідання. Ці вірування пояснюють людську натуру, що оточує природу, і надпри­родні сили, що вважаються священними.

По-четверте, релігія припускає особливу сукупність дій чи ритуа­лів. Ритуали — зразки поведінки стосовно священних і надприрод­них сил (наприклад, проходячи повз церкву, католик хреститься або ви­мовляє молитву).

У сучасній вітчизняній соціологічній літературі відзначається тенденція при структуризації релігії не обмежуватися гносеологічним і психологіч­ним боками релігії, а включати у структуру і організаційні елементи.

Релігійна свідомість являє собою перекручене,фантастичне відо­браження людьми панівних над ними природних і суспільних сил; при цьому «земні сили набирають форму неземних»*. Основною ознакою релігійної свідомості є віра в реальність надприродного.

Релігійний культ — це система символічних дій, за допомогою яких віруючі прагнуть впливати на надприродне.

Для об'єднання віруючих існують релігійні організації (церква, сек­та і т. ін.) і особлива група людей — духівництво, функціями якого є керівництво релігійними культовими дійствами.

Деякі автори поряд з релігійною свідомістю і релігійною організа­цією розглядають як третій елемент релігійну діяльність .

У результаті пошуку у вітчизняній соціології релігії викристалізува­лися такі структурні елементи: 1) релігійна свідомість; 2) релігійна діяльність; 3) релігійні відносини; 4) релігійні інститути і організації.

Заслуговує на підтримку думка соціологів, що коли об'єктом ви­вчення є релігія як соціальна підсистема, зазначені елементи можна вважати максимальною межею її членування. При диференційованому розгляді кожного елементу виявляється його певний ступінь склад­ності. Структурно-функціональний аналіз у такому разі стає засобом вивчення структури і функцій виділених елементів.

У вітчизняній літературі склалися два підходи до розуміння функ­цій релігії.

Перший з них полягає в тому, що дослідники намагаються визначи­ти, виокремити «специфічно релігійну» функцію — функцію «фіктив­ного регулювання», пов'язану з помилковим тлумаченням й ілюзорним заповненням дійсності.

Еволюційний підхід до релігії як соціального інституту знайшов вті­лення у класифікації світових релігій американського вченого Р. Бел-ла. Ця класифікація, охоплюючи всі історичні форми релігії, виокрем­лює п'ять рівнів її розвитку.

Примітивні релігії— тотемізм, анімізм, табу, землеробський культ, фетишизм і магія.

Архаїчні релігії — виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Стародавньої Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство).

Історичні релігії— відбувається ускладнення релігійних форм, до­мінують християнство, буддизм, іслам.

Ранні сучасні релігії— конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, від­дані певній конфесії) релігії.

Сучасні релігії — модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, не-охристиянські секти — мормони, свідки Ієгови; неосхідні культи — рух Харе Крішна, дзен(чань)-буддизм; науково-релігійні об'єднан­ня — церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні об'єднання) та модифіковані варіанти традиційних релігій.