I життєвих троянд зривайте цвіт сьогодні!
(Переклад Ф. Скляра)
Етьєн Жодель
Жодель був родом з сім'ї паризьких буржуа, однак дуже скоро дистанціювався від своїх близьких. Навчався в коледжі Бонкур. На початку 1550-х років перебував у Ліоні, мабуть, після повернення з Женеви (перебування в якій було пов'язано з інтересом Жодель о ідей Реформації). Повернувшись до Парижа, підтримував дружні стосунки з поетами Нікола Деніз, Марком-Антуаном Мюре і Ремі Белло. Популярність приходить до Жодель в 1553 році, після постановки в Реймсі його трагедії «Полонена Клеопатра», на якій був присутній весь двір на чолі з Генріхом II. Жодель став головною дійовою особою в організованій у дні карнавалу 1553 П'єром Ронсаром і його друзями знаменитої театралізованої екскурсії в містечко Аркеянина (на південь від Парижа), де в наслідування давньогрецького ритуалу до нього підвели увінчаного лавровим вінком козла (знак визнання Жодель як переможця в змаганні авторів трагедій). З цього моменту починається безприкладна слава Жоделя-драматурга. Під час трьох релігійних воєн (1560-1570) написав ряд полемічних творів проти гугенотів. У травні 1571 організував у Луврі пишний маскарад з нагоди урочистого в'їзду в Париж Карла IX і його дружини Єлизавети Австрійської.
Над своєю першою трагедією, «Полонена Клеопатра» він працював - за свідченням сучасників - не більше десяти днів. У цій трьохактної п'єсі, сюжет якої пов'язаний з трагічним фіналом життя єгипетської цариці, зроблена спроба відродити традицію античної трагедії (на основі конкретних пам'яток жанру, а не заповітів «Поетики» Аристотеля). При цьому п'єса відрізняється відсутністю напруженого конфлікту, розлогими монологами та діалогами, концентрацією дії на головному персонажі.
Мішель де Монтень „Досліди”
«Досліди» - це вільні роздуми письменника головним чином над своїм життям і власним життєвим досвідом. До узагальнень він іде через власне «я», його філософія коріниться в особистих відчуттях, настроях, особливостях вдачі, способі життя. Скажімо, узагальнююча думка про те, що «кровожерні нахили щодо тварин свідчать про природну схильність до жорстокості», виникає з розповіді письменника про те, що він сам не терпить жорстокого ставлення до тварин; міркуючи про шкідливість насильства при вихованні дитини, він спирається на власний досвід виховання доньки Леонор.
Ця зосередженість Монтеня на своїй особистості, власному духовному світі йде не від самозакоханості чи егоцентризму - філософ досліджує в собі людину, відкриває й пізнає в усіх проявах її чуттєву й духовну природу. Це, власне, і є наскрізна проблема, яка об'єднує невпорядковані думки «Дослідів». У центрі уваги письменника - багатогранні і різноманітні природні можливості людини, її мінлива поведінка та вчинки. Він доходить висновку, що людина постійно змінюється залежно від обставин, у які потрапляє; вона може досягти найвищої довершеності і безмірно низько впасти: людський розум здатний до необмеженого розвитку і водночас йому властиво помилятися.
Трактуючи людину як істоту мінливу, Монтень разом з тим чітко визначає людський ідеал й утверджує тверді моральні устої. На його думку, найвищою моральною нормою є близькість до природи й поміркованість. Тому найбільше він цінить землеробів та мудреців, у житті яких вбачає природність і свободу. Відстоюючи право людини на щастя, Монтень закликає її розвивати громадські почуття, почуття гідності: «Той, хто почуває власну гідність, зрозуміє свої обов'язки перед іншими людьми і суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи свій обов'язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе».
На підставі вивчення людини Монтень робить висновок, що цінність її визначається тільки внутрішніми властивостями: «Ми бачимо селянина і короля, дворянина і простолюдина, вельможу і приватну особу, багатія і бідняка, нашим очам вони уявляються вкрай неподібними, коли ж насправді вони різняться тільки одягом. Судити про людей треба незалежно від одягу чи строкатої видимості, якою вони себе маскують, а згідно з їх сутністю, [272] тілом і душею. Цар всього-навсього тільки людина. І коли він лихий від народження, то навіть влада над усім світом не зробить його кращим». В такого роду міркуваннях проявляється демократизм Монтеня, його критичне ставлення до станового поділу суспільства.
«Досліди» від початку до кінця пройняті запереченням теології, схоластики і догматизму, скептичним ставленням до всього, що подається як незаперечна, категорична істина. «Що знаю я?» - формула, якою філософ виражає свій підхід до пізнання. Це аж ніяк не означало зневаги чи недовіри до розуму і знань. Скептицизм Монтеня грунтувався на усвідомленні історичної обмеженості понять та уявлень. Він не заперечував можливості знання, був спрямований не проти розуму, а проти догматизму, проти претензій догматиків на володіння остаточною істиною. Монтень - прихильник іншого, нового знання, творчого, заснованого на реальному життєвому досвіді і досліді. Мислитель вірив у можливість безупинного розвитку пізнання. Для того часу такі думки мали величезне прогресивне значення, сприяли звільненню мислення від гніту церковних авторитетів, від забобонів, розхитували догми християнської ідеології.
«Досліди» написані у формі живої, невимушеної бесіди, мова твору багата, проста і природна. Це досягалося свідомою, цілеспрямованою працею. Монтень писав, що любить мову «просту і нештучну... соковиту і живу, коротку і стислу, не вишукану і прилизану, а сильну і різку».
Твір Монтеня поклав початок розвитку жанру ессе, в якому предметом зображення є внутрішній світ однієї людини - самого автора, його індивідуальне сприйняття, відбиття в його свідомості найрізноманітніших проявів життя.
«Досліди» мали велике значення для розвитку французької прози, значною мірою вплинули на передову думку та творчість європейських письменників наступного часу, а з сучасників Монтеня найбільше на великих англійців - Ф. Бекона і В. Шекспіра.