Вступ

Серед актуальних проблем містобудування найбільш пріоритетною визнається проблема створення комфортних умов проживання, а у ряді випадків і виживання людства у різко загострюваному конфліктними ситуаціями урбанізованому середовищі. Вирішення цієї проблеми містобудуванням у минулому сторіччі відбувалось здебільшого у економічному і технічному, або у кращому випадку, в прикладному екологічному аспекті. Значно менше ця за змістом екологічна проблематика розглядалася у загальнометодологічному та культурологічному аспектах.

Природні і урбанізовані складові оточуючого середовища протистояли одне одному як мало сумісні частини. Природне оточення традиційно розглядалося як ресурсне середовище, з якого необхідно було «добувати», у якому потрібно було «розміщати» і нарешті, труднощі, що виникали у діалозі з природним оточенням, потрібно було «перемагати». Культурологічні стереотипи, що сформувалися у суспільстві минулого сторіччя, мали вплив і на містобудівні теорію і практику, де неповторність і унікальність будь-якого природного оточення розглядалася через призму уніфікованих стандартів і нормативів. Провідними науково-дослідними і проектними організаціями створено методологічні засади, які у нових умовах початку 21 ст. потребують відповідної рефлексії і розробки адекватних методологічних підходів.

Сучасний стан урбанізованих територій України характеризується складним екологічним становищем, що є наслідком територіальної концентрації і масштабів природно-затратного виробництва. Річки і прирічкові території України виступали неодноразово об'єктами не завжди послідовної господарської діяльності. Реалізація масштабних проектів перебудови природного середовища (як, наприклад, гідротехнічні споруди) обумовила виникнення штучних ландшафтів, які поєднують природні і антропогенні складові у єдині системи.

Актуальність теми обумовлена спрямованістю її на вирішення пріоритетних загальнодержавних завдань по створенню повноцінного, життєво-комфортного урбанізованого середовища, позбавленого явищ екологічної напруги. Перспективи розвитку теорії містобудування сьогодні на Україні визначаються умовами формування незалежної і суверенної держави. Закладаються законодавчі основи такого розвитку: прийняття Законів України “Про основи містобудування” (1992 р.), “Про архітектурну діяльність” (1999 р.), “Про планування і забудову територій” (2000 р.); виконання Указу президента України № 422/97 від 13 травня 1997 року "Про пріоритетні завдання у сфері містобудування”; впровадження Державної концепції сталого розвитку населених пунктів та ін. Вирішення екологічних проблем, пов’язаних з прирічковими територіями забезпечується законодавчими документами: Законами України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991 р.); Водним кодексом України (1995 р.); Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки (2000 р.) та іншими, які, в свою чергу, відповідають ряду міжнародних законодавчих документів.

У цих документах підкреслюється особливе значення у розвитку держави природоохоронних проблем як окремих її районів, так і всієї території у цілому, передбачаючи при цьому необхідність ландшафтного різномаїття та зменшення негативного впливу на природне середовище в умовах інтенсивного містобудівного освоєння.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження являється розробка методологічних основ еколого-містобудівного освоєння урбанізованих територій з урахуванням їх природно-ландшафтної та містобудівної специфіки. Поняття про територіальне і регіональне плануваря як частину містобудівного проектування і як таке, що cпирається на схеми розселення, регіональні містобудівні програми, схеми і проекти районного планування, ув’ язані з концепціями основних напрямків соціально-економічного та територіального розвитку населеного пункту та місцевими особливостями (етнічними, культурними та іншими).

Об’єкт дослідження – урбанізовані території (урбанізовані зони, міські агломерації, міста).

Предмет дослідження – система теоретичних і методологічних знань, принципи, методи з покращення містобудівного освоєння урбанізованих територій.

1.1 Розселення і регулювання росту міст.

Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних ділянок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперсної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. Найуні-версальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом поселень є зосередження гірничо-промислового населення (селища шахтарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та будівельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень пов'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогос­подарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за розміром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти зазвичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівництво — це форма розселення із специфічним господарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чистому вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

Заходами регулювання росту великих і найбільших міст є наступні: обмеження будівництва в них нових заводів і фабрик, за винятком підприємств, які обслуговують потреби населення, і комунального господарства, розвиток прилеглих до них малих і середніх міст, а також укрупнення селищ міського типу, що розміщуються у зовнішній, що тяжіє до них зоні; встановлення обов'язкових зон центрального міста: освоєної і резервної його території, лісопаркового пояса і зовнішньої зони, в якій передбачається переважний розвиток перспективних міст.

Для вирішення цих задач на схемах районного планування намічають розвиток територій малих і середніх міст, а також укрупнення інших населених місць як майбутніх промислових і культурних центрів різних економічних районів.

Використовувати принцип групового розміщення промисловості в подальшому передбачається в більшості економічних районів нашої країни при забезпеченні приблизно однакових культурно-побутових умов життя у всіх населених пунктах.

В цілому планування та благоустрій приміських зон, а також регулювання зростання великих міст, які займають величезні території та пов'язані з вирішенням проблем формування групових систем розселення, можна здійснювати тільки на основі розроблених і затверджених схем районного планування.