Стаття 1266. Спадкування за правом представлення

1. Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

2. Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

3. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

4. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

5. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

6. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

Стаття 1267. Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом

1. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

2. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

3. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

§ 2. Колізійні норми спадкового права в міжнародному приватному праві

Національні законодавства часто встановлюють різно­манітні форми заповіту. Так, публічний заповіт (можливий у Німеччині, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай скла­дається за участі нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси ба­гатьох країн (США, Італії, Франції, Німеччини) допуска­ють олографічний заповіт, який повинен бути власноручно написаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім переданий нотаріусу в закритому конверті. У деяких краї­нах можна скласти, хоча і з деякими обмеженнями, уснийзаповіт за участі свідків (Німеччина, США), а також взаємні заповіти, які відомі в англо-американському праві, що містять взаємні зобов'язання заповідачів. Законодавство часто передбачає спрощену форму для складання заповітів: просту письмову, усну — для осіб, що перебувають у місце­вості, з якою немає зв'язку через виключні обставини. У Каліфорнії, наприклад, був визнаний заповіт, написаний на щаблинах сходів¹.

В Англії прийняли одну форму заповіту: письмовий до­кумент, підписаний заповідачем чи особою за його вказів­кою, завірений не менш як двома свідками. Заповіт може бути написаний, надрукований, оформлений у вигляді криптограми; можливе поєднання надрукованого й написа­ного текстів². За правом США в різних штатах встановлені норми, значно відмінні між собою щодо форми заповіту. Так, у деяких штатах олографічні заповіти визнаються, а в деяких — ні; усні заповіти в деяких штатах допустимі лише для рухомого майна чи обмежені певною вартістю спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількості свідків і т. ін. В Україні заповіт повинен бути письмовим, підписаним особисто заповідачем, нотаріально посвідче­ним (ст. 1247 ЦК).

Прив'язка до їосиз гедіі асіит використовується в зако­нодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких краї­нах, як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика, Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують при­в'язку до їосиз гедіі асіит з національним правом спадко­давця (громадянством). До них належать, наприклад, Польща, Об'єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія. Прив'язка щодо форми заповіту, який містить розпоряд­ження нерухомістю за законодавством деяких країн перед­бачає застосування закону місця знаходження нерухомості.

Крім того, якщо національне законодавство передбачає здійснення заповіту за певною формою, заповіт не буде ви­знаний дійсним за національним законодавством у разі про­тиріччя національній нормі права (Іспанія, Нідерланди), хоча не виключене визнання заповіту дійсним за іншими правовими системами.

У найбільш розвинених цивільних законодавствах світу прив'язка Іоеиз гедіі; ае^иш доповнюється рядом прив'язок до особистого закону спадкодавця (постійного місця прожи­вання — доміциля, місця перебування), місця знаходжен­ня нерухомості чи до права, яке регулює правонаступницт-во на випадок смерті (Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн, Італія, Угорщина, Румунія та ін.).

Колізійні норми спадкового права

В українському Проекті закону про міжнародне приватне право окреслено три види правових колізій застосування права, що регулює спадкування у МПП:

колізії щодо об'єкта спадкового правовідношення;

колізії відносно здатності до складання заповіту;

колізії відносно форми заповіту.

Перша група колізій визначається існуванням розподілу майна на рухоме і нерухоме, що обумовлює різні колізійні прив'язки для його спадкування.

Другою колізією в міжнародному спадкуванні є колізія щодо здатності до складання заповіту.Проект Закону України про міжнародне приватне право у ст. 67 визначає здатність особи до складання і скасування заповіту також за законом постійного проживання, але в момент його складання або в момент смерті.Необхідність існування колізійних норм щодо здатності до складання заповіту обумовлена, зокрема, значними відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набуття вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям - 18 років. За правом ФРН, по досягненні 16 років особа може укладати заповіти; так само вік 16 років дає право укладати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна - предмету заповідального розпорядження, а у випадку відсутності родичів до шостого ступеню, є можливість заповідати все майно. З 14 років укладають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки Гражданское и торговое право капиталистических государств Часть II / Под ред. Нарышкиной Р.Л. - М.: Междунар. отношения. - 1984. - 285-286..Крім того, більшість законодавств не наділяють здатністю до складання заповіту недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.

Іншою колізією спадкування у МПП є колізія відносно форми заповіту.

На форму заповіту завжди впливали історичні і культурні традиції права даного суспільства. Наприклад, за доби класичного візантійського приватного права для складання усного заповіту вимагалась наявність семи свідків, які виконували обов'язкові формальності; на той час вже існувала можливість складання “пільгового заповіту для певних категорій осіб: воїнів, мандрівників. І на сьогодні загальновизнаною є необхідність дотримуватись встановленої у законодавстві форми для складання заповіту. Форма заповіту не повинна бути складною і обтяжливою, що перешкоджало б можливості укласти заповіт, однак разом з тим вона повинна по можливості гарантувати автентичність заповіту і забезпечувати виконання волі спадкодавця, таємницю заповіту тощо. Виконання таких вимог до форми заповіту забезпечується законодавствами різних країн по-різному. Через це заповіт, укладений без дотримання встановленої форми, може бути визнаний недійсним через максиму: “форма заповіту = його суть”.Національні законодавства часто встановлюють різноманітні форми заповіту. Так, публічний заповіт (можливий у ФРН, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай складається за участі нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси багатьох країн (США, Італія, Франція, ФРН) допускають олографічний заповіт, який повинен бути власноручно написаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім переданий нотаріусу в закритому конверті. В деяких країнах можна укласти усний заповіт за участі свідків (ФРН, США), хоча і з деякими обмеженнями, а також взаємні заповіти, які відомі в англо-американському праві, що містять взаємні зобов'язання заповідачів. Законодавство часто передбачає спрощену форму для укладання заповітів - просту письмову, усну - для осіб, що знаходяться в місцевості, з якою немає зв'язку через виключні обставини. Прив'язка до locus regit actum використовується у законодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких країнах як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика, Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують прив'язку до locus regit actum з національним правом спадкодавця (громадянством). До них належать наприклад, Польща, Об'єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія. Прив'язка щодо форми заповіту, який містить розпорядження нерухомістю

Отримання українським громадянином спадщини за кордоном

Відповідно до українського законодавства, права спадкування, що виникають у силу іноземних законів цілком визнаються в Україні. Іноземна спадщина в Україні не обкладається податком, у той час як, наприклад, у Франції спадкоємний податок складає 55 %, у штатах Пенсільванії, Нью Джерсі - 15 %.Консульські установи України сприяють українським громадянам у захисті спадкових прав, що виникли під дією іноземного закону. Відповідно до Консульських конвенцій, компетентні органи держави перебування повинні негайно сповіщати консульську установу про відкриття спадщини після смерті громадянина акредитуючої держави. Представництво консула продовжується доти, доки сам спадкоємець не візьме на себе захист своїх прав чи не призначить свого представника. Консул вживає заходів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно, повністю або частково складається з предметів, що можуть зіпсуватися, а так само при надмірній дорожнечі зберігання такого майна, консул має право продати це майно і надіслати виручені гроші за належністю. Консул приймає на зберігання спадкове майно для передачі спадкоємцям, що знаходяться в Україні. (Консульський Статут України 1994 р., затв. Указом Президента від 2.04.1994 №127).

Спадкові права іноземцівУ сфері спадкових прав іноземці на території України користаються національним режимом незалежно від місця їх постійного проживання. Це означає, що іноземці можуть заповідати й успадковувати майно нарівні з громадянами України. З цього принципу виходять Договори про правову допомогу, які передбачають, що громадяни однієї країни у відношенні спадкування цілком прирівнюються до громадян іншої країни. Єдине відоме виключення спадкоємних прав іноземців існує у сфері спадкування ними земельних ділянок. Так, на підставі п. п. 2, 3, 4 ст. 81 Земельного кодексу, іноземці можуть успадковувати земельні ділянки, але земельні ділянки сільськогосподарського призначення повинні бути відчужені протягом року. Подібні обмеження існували у країнах Західної Європи і США, але в XYIII і XIX століттях вони були скасовані.

Цивільне законодавство України розрізняє 2 види спадкування: 1) за заповітом; 2) за законом (ст. 1217 ЦК). Однак слід зазначити, що крім спадкування за заповітом і за законом, які названі у ст. 1217 ЦК, існують й інші вади спадкування, передбачені окремими нормами ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 1277 ЦК окремим видом спадкування є спадкування на підставі рішення суду, котре має місце у випадку так званої "відумерлості спадщини", тобто існування спадщини, яка не була успадкована протягом установленого законом строку жодною особою. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також їхньої відмови від її прийняття суд визнає спадщину від- умерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява має бути подана після спливу 1 року з часу відкриття спадщини. За рішенням суду спадщина, яку він визнав відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Специфічним вадом спадкування можна також вважати спадковий договір, згідно з яким одна сторона (набувач) зобов'язується виконати розпорядження іншої сторони (відчужувача) і у випадку його смерті набуває права власності на майно відчужувача. Цьому договору присвячена глава 90 ЦК.

 Тому при визначенні виду спадкування слід звертатися не тільки до ст. 1217, але й до ст. 1277 та до глави 90 ЦК. Викладене вище дає підстави зробити висновок, иго вітчизняне цивільне законодавство розрізняє 4види спадкування: 1) за заповітом; 2) за законом; 3) за рішенням суду; 4) за договором. Разом із тим, основними, найбільш детально врегульованими актами законодавства і найбільш поширеними на практиці є згадувані у ст. 1217 ЦК спадкування за заповітом і спадкування за законом. У випадках спадкування за заповітом воля спадкодавця виражається в заповіті. За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином, а тому регулюється не тільки нормами спадкового права, але також підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та про їх недійсність. Якщо стосовно майна укладений заповіт, то пріоритет надається саме цьому виду спадкування. Згідно зі ст. 1223 ЦК передусім право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за наявності кількох умов: 1) існує заповіт; 2) спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем. Разом із тим, це ще не суб'єктивне право, оскільки можливість отримати спадщину може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення його померлим). ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом.

 У заповіті спадкодавець може виявити свою волю розпорядитися своїм майном на користь будь-якої особи. Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає лише у випадках, чітко визначених у законі, зокрема, за умови, що: 1) заповіту немає; 2) заповіт визнано недійсним; 3) за заповітом передається тільки частина майна; 4) спадкоємець за заповітом помер до відкриття спадщини; 5) спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття спадщини. У таких випадках право на спадкування набувають особи, визначені в ст.ст. 1261 — 1265 ЦК: в першу чергу — діти спадкодавця, в тому числі зачаті за його життя та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; у п'яту — інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, тощо. Детальніше особливості різних видів спадкування розглядаються у відповідних главах підручника.

Стаття 196. Укладення шлюбів громадян України у консульських установах та дипломатичних представництвах України.

Визнання шлюбiв, укладених поза межами України. Шлюби мiж громадянами України, що проживають поза межами України, укладаються в консульських установах та дипломатичних представництвах України. У тих випадках, коли шлюби мiж громадянами України i шлюби громадян України з iноземними громадянами укладенi поза межами України з додержанням форми шлюбу, встановленої законом мiсця його укладення, цi шлюби визнаються дiйсними в Українi, якщо до визнання нема перешкод, що випливають iз статей 15 - 17 та 45 цього Кодексу. Шлюби iноземних громадян, укладенi поза межами України за законами вiдповiдних держав, визнаються дiйсними в Українi. (Iз змiнами, внесеними Указом ПВР N 783-10 вiд 1.09.80, Законом N 2488-12 вiд 23.06.92) Стаття 197. Розiрвання шлюбiв громадян України з іноземними громадянами i шлюбiв iноземних громадян мiж собою в Українi. Визнання розлучень, здiйснених поза межами України. Розiрвання шлюбiв громадян України з iноземними громадянами, а також шлюбiв iноземних громадян мiж собою в Українi провадиться за законодавством України. Розiрвання шлюбiв мiж громадянами України та iноземними громадянами, здiйснене поза межами України за законами вiдповiднихдержав, визначається дiйсним в Українi, якщо в момент розiрвання шлюбу хоча б один з подружжя проживав поза межами України. Розiрвання шлюбiв мiж громадянами України здiйснене поза межами України за законами вiдповiдних держав, визнається дiйсним в Українi, якщо обоє з подружжя в момент розiрвання шлюбу проживали поза межами України. Розiрвання шлюбiв мiж iноземними громадянами, здiйснене поза межами України за законами вiдповiдних держав, визнається дiйсним в Українi. Громадянин України, що проживає поза межами України, має право розiрвати шлюб з одним з подружжя, який проживає поза межами України, незалежно вiд його громадянства в судах України. У тих випадках, коли за законодавством України допускається розiрвання шлюбу в органах реєстрацiї актiв громадянського стану, шлюб може бути розiрваний в консульських установах та дипломатичних представництвах України. Справи про розiрвання шлюбу за заявами громадян України, якi проживають поза межами України можуть розглядатися в судах України за дорученням Верховного Суду України