4. Типологія політичних систем

Однакові за своєю сутністю основні елементи та функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і національно-державних умовах, мають певні особливості у конкретній країні. У зв'язку із цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні групи систем, з'ясовувати спільне й відмінне, закономірності переходу одних типів політичних систем до інших. Основний метод типології політичних систем – їх порівняльний аналіз.

Залежно від ознак, котрі кладуться в підставі розрізнення політичних систем, існують різні їх типології. Перші типології політичних систем у вигляді розрізнення форм державного правління сягають ще античного світу. Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію та тиранію, вважав кожну наступну із даних форм гіршою за попередні. Аристотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку переслідують, називав три правильні форми правління – монархію, аристократію й політію і три неправильні – тиранію, олігархію і демократію. Проте це найпростіша форма задля класифікації політичних систем. Сьогодні існують наступні підходи класифікації:

1. Залежно від політичного режиму: тоталітарні; авторитарні; демократичні.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився з початку (у першій половині ХХ ст.) у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР та соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи та нині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам та Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури, а теж єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами та засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних принципах, здійснюється безпосередньо самим народом і його уповноваженими у різних формах прямої, а також представницької демократії.

Елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу та вдаються до насильства.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють: відкриті та закриті системи.

Відкриті політичні системи – системи, що мають динамічну структуру і широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем. Закриті – це системи, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні – закритими. Приклади закритої є політична система радянського типу, що склалася в СРСР, для якої було притаманно відсутність широких міжнародних економічних і культурно-інформаційних контактів. Символом цієї закритості стало вираження про існування "залізної завіси" у відносинах між СРСР та країнами Заходу. К. Поппер, в описанні культурно-історичних і політичних систем використав поняття "відкрите" і "закрите" суспільство. Першим розумів демократичні системи, які пристосовуються до змін зовнішнього середовища, просякнуті духом критики, а також раціональним розумінням світу; другим – тоталітарні системи, для яких характерний догматизм, магічне мислення.

3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційного підходу. Відповідно виділяються системи: рабовласницькі; феодальні; капіталістичні; командно-адміністративні (соціалістичні).

Ця класифікація є надто загальною й не пояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами у межах однієї суспільно-економічної формації. Проте попри її жорстку прив'язаність щодо економічної і соціальної структури суспільства вона має таке ж право на існування, як й будь-яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи зараз є об'єктивною реальністю. Традиційний задля марксизму є також й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн; країн, що розвиваються. Основні риси політичних систем цих країн збігаються, відповідно, із тоталітарними, демократичними та авторитарними системами, про які йдеться вище.

4. За рівнем розвитку цивілізації: традиційні (доіндустріальні), індустріальні (модернізовані) та постіндустріальні (постматеріальні).

Для перших характерно нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн, що розвиваються). У других системах є розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей. Треті характеризуються виникнення пост матеріальних політичних цінностей – сьогодні підстав виокремлювати такі суспільства немає.

5. Класифікація політичних систем на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності панування – традиційному, харизматичному та легальному.

Відповідно до типів існують політичні системи із традиційним, харизматичним і легальним типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади ґрунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій та необхідності підкорення правителям, які здійснюють владу згідно із традиціями. У системах із харизматичним типом політичного панування підставою легітимності влади є віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легального типу легітимності влада в політичній системі ґрунтується на переконанні, що правління здійснюється на законних підставах.

6. За типами політичної культури. Класифікації в цьому напрямі є різними і взаємозалежними. При цьому вирішальну роль має домінуюча в суспільстві політична культура. Одна з методик розроблена Д.Алмондом і Д.Пауеллом. Залежно від ступеня структурної диференціації та секулярності, виділяють примітивні, традиційні і сучасні системи.

У примітивній системі переважає "парафіяльна культура", тут спостерігається мінімум структурної диференціації. Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і "культурою підпорядкування". Підкоряючись владі, людина очікує від неї благ, гарантій. Сучасні системи більш диференційовані в структурному плані, в них функціонує культура участі, коли людина орієнтована на активну участь у політиці. Такі системи можуть бути демократичними, в котрих домінують автономні підсистеми і "культура участі", авторитарними, в яких мають місце управління підсистемами і "культура підпорядкування участі". В свою чергу авторитарні системи можуть поставати радикально-тоталітарними, консервативно-тоталітарними, консервативно-авторитарними і авторитарно-модернізованими.

Продовження в напрямку оцінювання політичних систем за типами політичної культури здійснили Г. Алмонд та С. Верба. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів розрізнено 4 типи систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, і теж основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, чітко визначено функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними партіями, групами інтересів, ЗМІ, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні.

Континентально-європейський тип політичної системи характерний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією у політичній культурі елементів старих та нових культур, політичних традицій, форм політичної діяльності. Партії вільно функціонують у межі існуючих конституційних норм, виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, а теж фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20-30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Й Насамперед, це сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів – західних та східних, традиційних та сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей. Труднощі комунікації та координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність та необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип систем утвердився у фашистській Італії або ж нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, а теж соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури та єдності суспільства, соціальної та політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.