План лекції:
Політична система
Поняття влада і влада у політиці
Концепції влади
Політична та державна влада
Структура політичної влади:
джерела,
суб’єкт і об’єкт,
типи влади
ресурси
Форми і механізми реалізації влади
Функції влади
Легітимність та типи легітимності
Відмінність понять легітимність та легальність
Криза легітимності та шляхи подолання
Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.
Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну системусуспільства, то мають на увазі саме окремі держави.
Поняття політична система носить багатоаспектний характер. Тим і пояснюється неоднозначність підходів в його аналізі:
Якщо розглядати систему в інституційному плані, то її можна звести до сукупності державних і недержавних інститутів і норм, в рамках яких проходить політичне життя даного суспільства.
В іншому варіанті підкреслюється владний аспект політичної системи і її визначення пов'язується, головним чином, з узаконенням державного примусу як засобу регуляції взаємин між людьми.
В третьому — політичну систему розглядають як систему авторитарного (за допомогою влади) розподілу цінностей в суспільстві.
Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов´язані між собою і створюють стійку цілісність.
Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх, зв´язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.
Структуру політичної системи становлять:
1. Політичні відносини.
2. Політична організація суспільства.
3. Засоби масової інформації.
4. Політичні принципи та норми.
5. Політична свідомість і культура.
6.Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це —
- міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;
- вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);
- відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).
З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:
- власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи);
- політизовані організації (народні рухи, профспілки);
- неполітичні організації (об´єднання за інтересами).
Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи
вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства
організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм
координація окремих елементів суспільства;
легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);
політична соціалізація (залучення людини до політичної діяльності суспільства);
артикуляція інтересів (пред´явлення вимог до осіб, які виробляють політику);
агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);
стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом).
Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом і за формами управління. Він виділяє п´ять основних типів:
ліберальні демократії, що опираються на лібералізм у прийманні державних рішень;
комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зі зневагою до ліберальних засобів досягнення їх;
традиційні політичні системи, які управляються олігархією і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних та економічних благ
політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними методами управління
авторитарно-консервативні системи, мета яких — зберегти соціальну й економічну нерівність
Існують і спрощені підходи до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію й диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.
Більшість сучасних політологів виділяють три типи політичних систем.
Політичні системи англо-американського типу (Вони характеризуються вільною політичною культурою, що спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чітко реалізується принцип поділу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначено функції гілок влади)
Політичні системи тоталітарного типу (У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У суспільстві, як правило, дозволено діяльність лише однієї партії, що контролює всі елементи політичної системи, включаючи й державу. Панує ідеологія керівної партії. Занадто розширено функції репресивних органів. Політична активність має дозвільний і примусовий характер.
Континентально-європейські політичні системи (Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є існування і взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Партії й суспільно-політичні об´єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі й виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом регламентів і процедур.)
Теорія політичних систем була створена в 50-і рр.., Перш за все, зусиллямиамериканських політологів Д. Істона, Г. Алмонда, Р. Даля, К. Дойча та ін У виступі на щорічних зборах Американської асоціації політичних наук в 1962 році, її тодішній президент Г. Алмонд протиставив теорію систем - теорії поділу влади, відзначивши, що "парадигма систем" йде на зміну "панувала в XVIII-XIX ст. в політичних науках парадигмі поділу влади ".
Однією з причин виникнення і поширення теорії політичних систем саме в цей час стала загальна незадоволеність застосовувалися методами політичного аналізу. Бихевиористские підходи дозволяли аналізувати політичні явища лише в окремих, часто досить незначних фрагментах. Сформувалася цілком усвідомлена потреба в узагальнюючої теорії. І вона з'явилася, причому її творцям в цілому вдалося уникнути як сверхфактологічності "емпіриків", "з-за дерев не бачать лісу", так і великих втрат інформації при абстрактних філософських висновках "теоретиків".
В основу концепції були покладені, запозичені з економіки, соціології і кібернетики ідеї системного підходу. Вихідні постулати загальної теорії систем прості. Будь-який системний об'єкт повинен відповідати деяким неодмінним правилами системності, а саме: складатися з декількох взаємопов'язаних елементів, мати відносну відокремленість від інших об'єктів, тобто певну автономію, і нарешті, мати мінімальної внутрішньої цілісністю (це означає, що ціле не зводиться до суми елементів). Політична сфера має ці елементарні якості.
Суть системного аналізу (або структурного функціоналізму) - Це виявлення структури системного об'єкта і подальше вивчення функцій виконуваних його елементами. Таким чином, вирішувалася проблема вивчення політики як системи. Ставлячи в центр уваги взаємозв'язку між цілим (системою) і її частинами, прихильники системного аналізу досліджують також, яким чином конкретні складові системи впливають один на одного і на систему в цілому.
Модель Т.Парсонса.
Поява категорії „політична система суспільства” безпосередньо пов’язана з розвитком системного аналізу суспільства Талкоттом Парсонсом. У своїй праці „Соціальна система” він розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів, кожен з яких виконує специфічні функції, спрямовані на підтримання цілісності всієї системи. Він виокремив чотири великих підсистеми суспільства: економічну, політичну, культурну та соціетальну).
Елементи політичної системи:
1. Інститут лідерства (виконує функцію ініціювання суспільних змін та залучення членів суспільства до реалізації поставленої суспільної мети);
2. Органи влади (виконують регулюючу функцію);
3. Інститут регламентації (виконує функцію видання норм та правил, які є правовою основою для соціального контролю).
Однак модель Т.Парсонса була надто абстрактною для політології, оскільки не могла пояснити всі процеси, що відбуваються в політичній сфері.
Модель Д.Істона:
Політична система - це сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві.
Функції політичної системи:
1. Розподіл цінностей та ресурсів;
2. Забезпечення сприйняття зобов’язуючих рішень в якості обов’язкових більшістю громадян.
Схема «ВХІД-ВИХІД».
Модель К.Дойча.
К.Дойч першим провів аналогію між політичною системою та кібернетичною машиною.
Політична система – це сукупність комунікацій, спрямованих на координацію зусиль для досягнення поставлених цілей.
К.Дойч доповнив модель Д.Істона, розглянувши не тільки зовнішні зв’язки політичної системи з оточуючим середовищем, а й канали проходження та обробки сигналів всередині політичної системи (будова самої політичної системи)
Формулювання цілей та їхнє корегування здійснюється політичною системою на основі інформації.
Інформація – основна категорія політичної системи в інтерпретації К.Дойча. Для функціонування системі потрібна інформація про:
1) стан суспільства,
2) відстань, що залишилась до запланованої цілі та
3) результати попередніх дій самої системи.
Відповідно, функціонування політичної системи залежить від якості та обсягу
1) інформації, що надходить із зовнішнього середовища, та
2) інформації про власний стан (рух). На основі цих двох потоків інформації приймаються політичні рішення, що передбачають подальші дії на шляху до поставленої цілі.
Модель Г.Алмонда та Дж.Пауела.
Політична система – це сукупність інститутів і органів, які формулюють та втілюють в життя колективні цілі суспільства або окремих груп, що його складають (сучасне визначення).
При дослідженні різних політичних систем треба визначити перелік основних функцій кожного елемента системи, які сприяють ефективному соціальному розвитку.
Функції входу (4):
1) артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним, або уявним інтересам;
2) агрегування, тобто поєднання інтересів (цю функцію виконують переважно політичні партії);
3) політична комунікація, тобто забезпечення різних форм взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами, громадянами;
4) політична соціалізація (тобто засвоєння індивідом політичних цінностей, ідеалів, знань, досвіду, які дозволяють йому успішно виконувати різні політичні ролі).
Функції виходу (3): або «урядові функції»:
1) розробка норм (виконують органи законодавчої влади, парламент);
2) застосування норм (органи виконавчої влади);
3) контроль за дотриманням норм (виконують судові органи).
Влада, як і політика, — одне з фундаментальних начал суспільства. Вона скрізь, де є стійкі об'єднання людей: у родині, виробничих колективах, організаціях і установах, у всій державі. Йдеться про верховну, політичну владу. Водночас владу не можна ототожнювати з політикою. Оскільки поняття політики ширше, ніж поняття влади. Влада разом з політикою є базовим поняттям політичної науки, одним із найдавніших складових політичного знання. Боротьба за владу, її здійснення є сенсом діяльності суб'єктів політичного процесу, вона супроводжує політичне життя людства протягом усієї його історії.
Поряд із суспільством, влада пройшла еволюційний шлях зміни власних форм. У первісних суспільствах влада була анонімною, розпорошеною серед членів роду і племені та виявлялась у слідуванні звичаям, традиціям і віруванням, що позбавляло її політичного характеру. З ускладненням соціальних потреб, появою нових видів діяльності, пов'язаних із суспільним поділом праці та посиленням інтенсивності взаємодії індивідів, анонімна форма влади закономірно змінилася на індивідуалізовану.
Зростання соціальної нерівності стимулювало процес інституціалізації влади — створення спеціальних інститутів, які здійснювали функції вираження загальних інтересів, управління і забезпечення порядку. І поряд із процесом ускладнення або диверсифікації соціальних відносин, влада поступово набувала політичного характеру.
Отже, влада існує в будь-якому суспільстві та є результатом існування відмінності інтересів. Водночас влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два елементи: а) матеріальний примус, б) переконання тих, що підпорюються, у справедливості підкорення. Відсутність другого елемента перетворює владу на панування, тому панування — більш вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов'язане зі застосуванням силової технології. На цій основі французький політолог М. Дюверже відзначив двоякість влади: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого — ефективним засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.
Отже, влада, як суспільне явище, виникає за наявності таких елементів:
— існування не менше двох індивідуальних чи групових суб'єктів, що беруть участь у владних відносинах;
— волевиявлення володарюючого по відношенню до підвладного через розпорядження або наказ, у якому передбачають певні санкцїї у випадку непідкорення владі;
— обов'язковість підкорення наказові;
— наявність суспільних норм, які закріплюють право володарюючого видавати накази та обов'язковість їх виконання.
Водночас політична влада — це специфічний вид регулювання соціальних процесів. У суспільстві можливі три види регулюючих взаємодій суб'єктів політики з використанням влади:
ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб'єкта при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб'єктів політики;
химерний — правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції;
симбіозний — розумне правління на основі суспільної домовленості та правового розподілу владних повноважень.
Представники різних філософсько-політичних напрямків при визначенні влади акцентують увагу на тих елементах, які, на їх думку, є найважливішими. У сучасному суспільстві боротьба за владу також слугує полем найгостріших (практичних) битв у всіх сферах суспільного життя: в політиці, економіці, культурі та на всіх рівнях соціальної організації.
Базуючись на цьому, виділяють владу економічну, політичну, правову, військову, духовну, сімейну.
Водночас дослідники доводять, що кожному різновиду влади притаманні певні ознаки універсального характеру:
— тип поведінки (управління діями інших людей, керівництво державою);
— властивість характеру (спроможність нав'язати свою волю іншим);
— спосіб досягнення цілі (свідоме визначення мети, а також шляхів і способів її досягнення);
— відносини підпорядкування (у межах групи між керівним центром і членами групи);
— здатність вирішення конфліктів раціональним вмотивованим насильством.
В політичній теорії сучасності відбувається низка «внутрішніх» та
«зовнішніх» розмежовувань на формальну сферу політичної влади та на реальну практику (структуру держави та економічну систему).
Складність та багатоаспектність такого явища, як влада обумовлюють існування різноманітних концепцій влади, основними з яких є телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна.
Телеологічна (від грец. telos, teleos — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.
Реляціоністська (від франц. relation — відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики.
Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу. Концепція спротиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються місцями: суб'єкти стають об'єктами і навпаки. Якщо, наприклад, наймач робочої сили диктує умови праці найманому працівникові, то останній, у свою чергу, через профспілкову організацію може контролювати самого наймача. Правляча партія може перетворитися на опозиційну, а опозиційна — стати правлячою. Рядовий виборець може стати політиком, а той — рядовим виборцем тощо.
Реляціоністська концепція влади слушно наголошує на тому, що влада є вольовим відношенням між людьми, за якого суб'єкт тим чи іншим чином долає спротив об'єкта, що суб'єкти та об'єкти владних відносин можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визначаються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності. До них належать, наприклад, стимулювання активності трудової діяльності, дотримання норм громадської поведінки тощо, проте реляціоністська концепція перебільшує можливості для об'єкта стати суб'єктом влади. Владні відносини є результатом об'єктивно зумовленого суспільного поділу праці, який не вирізняється динамізмом. Поділ на владарюючих і підвладних є одним з найбільш сталих у суспільстві. Зрештою, існує величезна різниця між, наприклад, державною владою, в розпорядженні якої є різноманітні ресурси, і владою тієї ж профспілки, основним засобом впливу якої виступає сама організація.
Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, шо в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, шоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають конфлікти. Влада з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому.
Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами.
Якщо системна концепція в поясненні феномену влади йде від політичної системи суспільства до індивіда, то біхевіористська (від англ. Behaviour -поведінка) концепція зорієнтована у зворотному напрямі. Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З набуттям влади пов'язано отримання матеріальних благ, свободи, престижу, безпеки тощо.
У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.
Ринкова модель біхевіористської концепції влади грунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і продавцями та менеджерами як посередниками між ними. Вони, зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.
У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади. Головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших — прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад. Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, шо у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря. Ці та інші різновиди психологічної концепції влади допомагають з'ясувати механізми мотивації влади, як відносин панування і підкорення.
Існують також інші концепції влади — інструменталістська, структуралістська, функціональна, конфліктологічна тощо. Кожна з них розкриває якусь особливість чи сторону влади.
Важливо розрізняти поняття політична і державна влада.
Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 р. -- влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад — політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.)[1]. Таку владу можна назвати переддержав-ною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.
Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом 'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх допомогою.
Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).
На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборних сил суспільства або здійснювати «спільні справи».
Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна владахарактеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами.
Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через: а) їх організації (опосередкований шлях); б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави.
Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість: а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру; б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення; в) вдаватися в разі потреби до примусу.
Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.
Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.
Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.
Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади наступними особливостями (ознаками): а) загальністю, обов’язковістю її рішень для всіх громадян, організації всякої влади. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій, засобів масової інформації та взагалі любих закладів навіть до самої ліквідації; б) безособовістю. На відміну від приватної особистої влади, яка існує у невеликих групах, політична влада виступає від імені усього суспільства та звертається за допомогою права до усіх громадян; в) монополією на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну). Політична влада означає, що панування, підкорення, насильство як специфічні засоби влади монополізовані та зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і закладах, які у сукупності своїй складає державу. Право на силу підкорення по відношенню до можливих дій громадян вилучено у приватних осіб чи груп та передано державі, в обличчі якого насильство, панування і т.п. одержує законність; г) різноманітністю ресурсів. Політична влада і особливо держава використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні.
Отже, політична влада – це публічне і монопольне право здійснювати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і закладів приймати рішення, обов’язкове для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.