Грузинська православна церква
Засновники Андрій Первозванний, Свята Ніна
Автокефалія/автономія проголошена 486 від Антіохійської православної церкви; 1917 від Російської Православної Церкви
Автокефалія/автономія визнана всіма помісними православними церквами
Нинішній предстоятель Ілля ІІ
Центр Тбілісі, Грузія
Кафедральний собор Троїцький собор
Основна юрисдикція Грузія
Літургічна мова грузинська
Музична традиція Грузинський наспів
Церковний календар Юліанський
Зміст
1 Історія
2 Сучасність
3 Література
4 Примітки
5 Посилання
Історія
Светицховелі в Мцхеті — головний храм Грузії
Засновано, за переданням, в 1 столітті апостолом Андрієм Первозванним.
В 317 р. завдяки св. рівноапостольній Ніно Християнство стало державною релігією Грузії. Спочатку грузинська церква була підпорядкована Антиохійському Патріархату. З 487 р. — автокефальна Церква із центром в Мцхеті (резиденція верховного Католікоса).
За Сассанідів (VI—VII ст.) витримала боротьбу з перськими вогнепоклонниками, а в період турецьких завоювань (XVI—XVIII ст.) — з ісламом.
1801 року східна Грузія увійшла до складу Російської Імперії. 1811 року російський Святіший Синод зняв сан Католикоса-Патріарха з Антоінія ІІ (Багратіоні) та скасувала патріархію. Грузинська церква була позбавлена автокефалії і приєднана до Російської православної церкви як екзархат. При цьому екзархами призначали єпископів-негрузинів, що призводило до конфліктів із місцевим духівництвом.
Відновлення Грузинської автокефалії було проголошено 12 березня 1917 року на Мцхетском Соборі. Грузинська автокефальна церква була визнана російським (радянським) урядом, проте не була визнана Російською православною церквою. За радянської доби грузинські православні церкви були закриті, багато діячів грузинської церкви — репресовані.
Визнання Московським Патріархатом Грузинської Церкви офіційно було проголошено Визначенням Священного Синоду РПЦ від 19 листопада 1943 року[2]. Незважаючи на це повоєнні роки також відмічені переслідуваннями церкви радянською владою.
1989 року автокефалію Грузинської Церкви підтвердив Константинопольський Патріархат.
Сучасність
Перелік єпархій
Нині Церква складається з 35-ти єпархій, що об'єднують близько 300 громад; Абхазька єпархія після 1992 року де-факто не входить до складу Грузинської Церкви. Також існує неясність ситуації в Південної Осетії, де, за твердженням Католікоса Іллї ІІ, «присутні представники російської закордонної церкви»[3].
В 1997 Грузинська Православна Церква вийшла з Всесвітньої ради церков.
Перелік Предстоятелів
Предстоятель з 23 грудня 1977 - Його Святість і Блаженство Католікос-Патріарх всея Грузії, Архієпископ Мцхетский і Тбіліський Ілля ІІ.
Елладська православна церква
Елладська православна церква (грец. Ἐκκλησία τῆς Ἑλλάδος)) — частина більш широкої Грецької православної церкви — автокефальна помісна православна церква, має статус державної у Греції. Займає 11-те місце у диптиху автокефальних помісних церков.
Її канонічні території визначаються кордонами Греції до Балканських воєн 1912—1913 та рештої території, що традиційно підпадала під юрисдикцію Константинопольського патріарха. Тим не менше більшою частиною своєї єпархії церква де-факто управляє як частина Грецької церкви з практичних міркувань, згідно з угодою між церквами в Афінах та Константинополі.
Елладська православна церква складається з 1 архієпископії та 77 митрополій.[1] Має близько 200 монастирів та нараховує 8 млн. православних віруючих із 9,6 млн. всього населення Греції.
Предстоятелем Елладської православної церкви є Ієронім ІІ (Ліапіс). Його офіційний титул — «Блаженнійший архієпископ Афінський та всієї Еллади». Резиденція предстоятеля Елладської церкви — Благовіщенський кафедральний собор в Афінах.
Зміст
1 Історія
1.1 Ранньохристиянська доба
1.2 Візантія та Латинська імперія
1.3 Османська доба
1.4 Доба Грецької революції
1.5 Сучасний етап
2 Управління
3 Предстоятелі Елладської православної церкви
4 Єпархії Елладської православної церкви
5 Примітки
6 Посилання
Історія
Апостол Павло, художник Феофан Стрелітзас Бафа, Монастир Ставронікіта
Ранньохристиянська доба
Православ'я в Греції поширилось ще за першого прибуття апостола Павла 49 р. Великі православні общини сформувались у Філіппах, Верії, Афінах, Салоніках та Коринфі. Фессалонікійською церквою навіть написані два перші послання, що згодом склали біблійний канон Нового заповіту. Наступною важливою подією для православ'я в греції став візит до Афін богослова Оригена. Він справив значне враження на правосланих вірян міста та навіть допомагав у вирішенні деяких питань місцевої церкви.
У римську добу переслідування православних призводили лише до поширення релігії по всій Елладі, свідками цього були перший єпископ Афінський Діонісій Ареопагіт та Фессалонікійський митрополит Дімітріос Леонідіс. Край переслідуванням християн поклав Костянтин Великий, видавши, так званий, Міланський едикт. У 4 столітті офіційно оформилась залежність грецької церкви від римської.
Візантія та Латинська імперія
У 8 столітті в період правління імператора Лева ІІІ Ісавра Візантія вступила в період іконобрства, яке поширилось і на Рим. Тож в середині 9 століття грецька церква відходить під юрисдикцію Константинопольського патріархату.
Тільки після 1204 р. коли пала Візантія і була заснована Латинська імперія, православ'я в Греції опинилось поза законом. Ті з правлячих архієреїв, хто не визнав влади Папи римського, повинні були залишити свої кафедри. Вони замінювались представниками латинської ієрархії. Зрештою в країні широко розгорнулася пропаганда католицизму. 1213 р. один з папських легатів Пелагій взагалі заборонив грецьке богослужіння, а тим, хто наважився б протестувати проти цього, загрожувала смертна кара.[2] Тільки наполегливі протести грецької знаті і побоювання масових протестів зупинило це рішення.
Османська доба
Коли султан Мехмед ІІ захопив Константинополь 30 травня 1453 р., він залишив грекам один із привілеїв — свободу віросповідання. Він також зберіг владу патріарха, яким був обраний Геннадій Схоларій. Процедура його обрання та хіротонії проводилась, як і раніше, за візантійським каноном. У своєму указі, адресованому патріархові, султан зазначив:[3]
« Патріаршествуй у мирі та користуйся Нашої дружбою на свої потреби і побажання, маючи привілеї своїх попередників »
Ці привілеї згодом складуть основу юридичної бази Вселенського патріархату: патріарх був верховним главою всіх храмів і монастирів, а також мав судову і адміністративну владу над мирянами. Релігійним центром власне Еллади стали Салоніки.
Проте згодом турки відмінили більшість привілеїв та проводили дуже жорстку політику щодо райя — так вони іменували православних. Велику роль у збереженні християнства у цю добу відіграв Святий Афон. 1743 р. при монастирі Ватопед навіть було відкрито школу, одну з найбільших у тогочасній Греції. Навчання в ній включало два ступеня: перший відповідав загальній базовій освіті, другий — університетській.
Дослідник К. Сатас відзначає[3], що впродовж періоду турецького панування навіть на території Османської імперії проживало близько 1 500 освічених греків. При цьому більше двох третин з них належали до священства. Практично всі вони вели просвітницьку діяльність, не вимагаючи ніякої плати, живучи в бідності.
Доба Грецької революції
Після Грецької революції та створення Грецького королівства у 1832 р. перебування грецького Константинопольського Патріарху під впливом ворожої Османської імперії у Стамбулі було політично недоцільним, і 1833 р. за рішенням баварських регентів, від імені неповнолітнього короля Греції Оттона, була проголошена автокефалія - організаційно відділено Елладську Церкву від Константинопольської патріархії. Виникла схизма, що тривала 17 років. У 1850 року Елладська православна церква була визнана Собором Константинопольської церкви за участю Єрусалимського патріарха Кирила.[4]
Таким чином, проголошення автокефалії Елладської Церкви пов’язане з виникненням суверенної держави, а уряд цієї держави брав у проголошенні та утвердженні автокефалії найбільш активну участь.
Сучасний етап
1935 року в Елладській православній церкві відбувся відкритий розкол, причиною якого стало неприйняття частиною церкви початого 1924 року переходу з юліанського на григоріанський календар. Три єпископа оголосили про створення так званої «Церкви істинно православних християн» (грец. Εκκλησία των Γνησίων Ορθοδόξων Χριστιανών — Γ.Ο.Χ.). В результаті оформилася невизнана державою старостильна течія (грец. Παλαιοημερολογίτες). З 1940-х рр. старостильники почали розбиватися на більш дрібні угрупування.
Управління
Вища влада в Елладській православній церкві належить Синоду всіх єпископів, який включає в себе всіх єпархіальних архієреїв. Останні всі мають титул митрополитів і призначаються урядом Грецької республіки. На чолі Синоду стоїть Предстоятель, що обирається, відповідно до Статутної хартії Елладської церкви 1977 року, Синодом із числа єпархіальних архієреїв. Після обрання протягом 5 днів Президент Греції видає указ про визнання Блаженнійшого архієпископа Афінського та всієї Еллади, після чого відбувається інтронізація новообраного Предстоятеля.
Постійний Синод, що займається повсякденними питаннями загальноцерковного управління, складається з архієпископа та 12-ти митрополитів, кожен з яких займає посаду члена Постійного Синоду один термін на змінній основі.
Єпархії Елладської православної церкви
Єпархії Крита та Додеканеса, а також усі монастирі Афону знаходяться під прямою юрисдикцією Константинопольського патріарха, тобто не підпорядковуються Елладській церкві, проте вважаються Грецькою церквою. Втім монастирі Метеори перебуваються під юрисдикцією Елладської церкви.
Польська православна церква
По́льська правосла́вна це́рква (пол. Polski Autokefaliczny Kościół Prawosławny) — автокефальна помісна православна Церква в Польщі, яка посідає 13-е місце в диптиху автокефальних помісних Церков; у сучасній формі була учреждена в 1948 році. До Польської церкви канонічно належать також православні парафії Бразилії.
Зміст
|
Історія
Детальніше: Православ'я у Польщі
Передісторія
Православ'я на територію Польщі поширювалось з теренів Київської Руси. За переказами польський князь Мечислав І був хрещений за східним обрядом. [1] Давні літописи згадують, що в 900 р. у Кракові діяла церква східного обряду. На її руїнах 1390 року було побудовано Бернардинський монастир та церкву Чесного Христа, де богослужіння відправлялись слов'янською мовою аж до 1480 року. За часів правління князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого до складу давньоукраїнські держави входили й східні польські землі. На цих теренах, а через них й у всьому Польському князівстві поширювалось християнство східного обряду. Одночасно, через західні кордони до Польщі проникав католіцизм. Через це відбувались постійні зіткнення на релігійному грунті. Відомо що після смерті короля Болеслава Хороброго, 1030 року «постав бунт проти Церкви. Всташіє люди ізбили єпіспока, і попи своя, і бояри своя….» [2]
Згодом, у Польській державі панівною релігією став католицизм. Православ'я стало релігією національних меншин — українців та білорусів. У XII—XIII ст. було засновано та активно діяли православні епископські кафедри у Перемишлі, Галичі (згодом — Галицька митрополія), Холмі.
Після приєднання Західноукраїнських князівств до Польщі, галицькі бояри та духовенство звернулись до короля з проханням посприяти відновленню православної митрополії. 1371 року стараннями короля Казимира ІІІ Константинопольський Патріарх відновив Галицьку митрополію.
Пізніше польські урядовці та католицьке духовенство проводило активну політику окатоличення та ополячення щодо православної церкви та її вірних. Після трьох розділів Польщі, частина польських земель опинилась у складі Австро-Угорської, а частина — у складі Російської імперії. 1840 року — царським урядом було створено православну Варшавську епархію у складі Російської православної церкви.
На початок ХХ століття на територіях, які входили до складу Польської держави існувало до 25 % православних (переважно українці та білоруси).
Проголошення автокефалії
Православна церква у Перемишлі
Відповідно до Ризької мирної угоди 1921 року, західноукраїнські та західнобілоруські етнічні землі опинилися під владою Польщі. В кордонах II Речі Посполитої залишилось близько чотирьох мільйонів православних, в тому числі понад 2,5 млн. українців. За національним складом 70 % православних становили українці, більше 28 % — білоруси, а решта — литовці, поляки, росіяни, чехи. В той же час у Польщі залишилась стара структура єпархій Російської православної церкви. Внаслідок радянсько-польської війни та боротьби з церквою в СРСР, зв'язки з Московською патріархією були утруднені, а сама патріархія знаходилася під жорстоким тиском радянських каральних органів. Це змусило православних єпископів Польщі Юрія (Ярошевського) та Діонісія (Валединського) звернутися, за посередництвом польського дипломатичного представника в Москві, до патріарха Тихона у справі надання автокефалії. Патріарх відмовився надати автокефалію, обмежившись призначенням єпископа Юрія патріаршим екзархом у Польщі з правами митрополита. Що ж до автокефалії, то Московський патріарх сказав: «Святі канони нашої церкви передбачають автокефалію для окремих самостійних народів. Коли б народ польський, що недавно здобув незалежність, був православним та просив для себе, то ми йому не відмовили б. Але давати автокефалію для різноплемінних православних, що перебувають у польській державі в стані національних та релігійних меншин, не дозволяють нам ні здоровий глузд, ні святі канони. Що було можливе, то вже дали православним у Польщі, а власне широку автономію».
16 червня 1922 року відбувся Собор польських єпископів, який розглянув питання автокефалії та погодився на неї, за умови, що польський уряд сприятиме визнанню церкви автокефальною з боку помісних православних церков. Також ієрархи звернулись по допомогу й підтримку до Константинопольського партіарха. Тоді ж польська влада видала тимчасовий закон, яким провела реорганізацію православної церкви. Першим митрополитом Польської Православної Церкви став українець Юрій Ярошевський.
8 лютого 1923 року митрополит Юрій загинув від руки непримиренного ворога автокефалії, російського агента архимадрита Смарагда (Латишенка). 27 лютого 1923 р. Собор єпископів ухвалив: «… Визнати першим єпископом області з честю Митрополита Православної Митрополії у Польщі Високопреосвященного Діонісія, Архиєпископа Волинського і Кременецького… Довести цю постанову до відома уряду на предмет висловлення ним згоди на втілення в життя цієї постанови, а також на предмет запиту урядом на основі 28 Правила IV Вселенського Собору і з огляду на перебування не при справах Патріарха Московського, благословення Константинопольського Патріарха на буття Архиєпископа Діонісія Митрополитом Варшавським та Волинським і всієї Православної церкви в Польщі, з присвоєнням йому всіх зовнішніх відзнак, наданих Митрополиту Варшавському і всієї Польщі Святійшим Патріархом Московським і Положенням про управління Православною Церквою в Польщі від 14-27 січня 1922 р.»
Патріарха Тихона в той час було ув'язнено, а призначеного ним місцеблюстителя відсторонено більшовиками від справ. Управління Московською патріархією ГПУ передало т. зв. «Живій церкві». В такій ситуації, Константинопольський патріарх Мелетій IV благословив обрання Діонісія й підтвердив його повноваження.
13 листопада 1924 року Константинопольський патріарх Патріарх Григорій VII підписує «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною». Урочистості з цієї нагоди відбулися у Варшаві 16-19 вересня 1925 р., в них взяли участь представники Константинопольської та Румунської церков, а також члени польського уряду. 17 вересня 1925 в присутності всього єпископату Польщі в митрополичому храмі святої Марії Магдалини відбулось урочисте зачитування патріаршого томоса. Томос було зачитано грецькою, польською, російською та українською мовами, міністр віровизнань підніс митрополитові Діонісію, як предстоятелю церкви, другу панагію.
Також у Томосі Вселенського патріарха мовилось «… перше відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил…».
Автокефалію Польської православної церкви визнали всі канонічні церкви, окрім Московського Патріархату.
Польський терор
Незважаючи на підтримку уряду в проголошенні автокефалії, польська влада вороже ставилась до православ'я. Незважаючи на те, що відповідно до статуту церкви, головою церкви був митрополит, а загальне управління належало Св. Синодові єпископів, польський уряд їх права всіляко обмежував. Так, влада не дозволяла роками митрополитові скликати Синод. Вся його діяльність проходила через цензуру міністерства віросповідань та освіти. Хоча більшість парафіян було українці, офіційною мовою церкви стала польська. Призначення і звільнення священиків знаходилось в компетенції уряду. Він же розпоряджався й церковним майном. Лише на Холмщині понад 20 000 гектарів церковної землі було передано польськім колоністам.
В 1930-х роках польський уряд розпочав системне та жорстоке нищення православних на українських землях. Православні церкви забирались й передавались католикам, стихійні виступи селян на захист церков жорстоко придушувались.
Незважаючи на спротив польської влади, велику роботу по українізації та побудові Православної Церкви проводили Арсен Річинський, Михайло Тележинський та єпископ Олексій (Громадський).
10 квітня 1932 року митрополитом Діонісієм висвячено на єпископа архімандрита Полікарпа (Сікорського), якого пізніше призначено на єпископа Луцького, а архієпископа Олексія (Громадського) того ж року назначено єпископом усієї Волинської єпархії. Під їхнім керівництвом українська церква під окупацією Польщі стала розбудовувати своє національне життя.
1939—1940
Після того, як у вересні 1939 року радянські війська зайняли Західну Україну і Білорусію (див. Польський похід РСЧА). Російська Православна Церква розгорнула інтенсивні заходи для підпорядкування єпархій на ново-приєднаних землях. На Волинь прибув патріарший екзарх, архієпископ Миколай Ярушевич, місцевих ієрархів було змушено приїхати до Москви і скласти там заяву вірності Московській патріархії. Не зробили цього лише архієпископ Поліський Олександр (Іноземців) (росіянин) та єпископ Луцький Полікарп (Сікорський).
На захопленій німцями території Польщі (див. Польська кампанія (1939)) була утворена Генеральна губернія. Де православна церква залишилась в юрисдикції митрополита Діонісія. Серед його єпископату були двоє українців:
19 жовтня 1940 на Соборі українських православних єпископів був висвячений (під ім'ям Іларіона) архієпископом Холмським і Підляським Іван Огієнко.
9 лютого 1941 на архієпископа Краківського і Лемківського був висвячений Палладій (Видибіда–Руденко).
1941—1944
У першому ряду з ліва направо: архиєп. Михаїл Хороший, архиєп. Ігор Губа, митр. Полікарп Сікорський, архиєп. Олександр Іноземців, архиєп. Ніканор Абрамович, єп. Мстислав Скрипник, єп. Сильвестр Гаївський. Кінець 1940-х
Див. Українська Автокефальна Православна Церква (1942-1944)
24 грудня 1941 року митрополит Діонісій призначив архієпископа Полікарпа з повною адміністративною відповідальністю в Київ.
8-10 лютого 1942 року митрополит Діонісій благословив зібрання українського єпископату в Пінську (Білорусь) на синод УАПЦ.
Протягом цього синоду архієпископами Полікарпом (Сікорським) і Олександром (Іноземцівим) були висвяченні в єпископи:
архімандрит Юрій (Коренастов) на єпископа Берестейського (8 лютого),
архімандрит Никанор (Абрамович) на єпископа Чигиринського (9-лютого),
архімандрит Ігор (Губа) на єпископа Уманського (10 лютого).
9-17 травня 1942 з благословення митрополита Діонісія в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного в Києві під головуванням архієпископів Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губи) відбулись висвячення нових єпископів УАПЦ:
Фотія Тимощука (9 травня),
Мануїла Тарковського (10 травня),
Михаїла Хорошого (12 травня).
Мстислава Скрипника (14 травня),
Сильвестра Гаєвського (16 травня),
Григорія Огійчука (17 травня).
Митрополит Діонісій, архієпископи Олександр і Полікарп затвердили рішення цього Собору.
Таким чином, у 1942 році єпископами Польської Православної Церкви на чолі з архієпископом Полікарпом Сікорським було знову відновлена Українська Автокефальна Православна Церква , але вже канонічно визнаними ієрархами. Та після війни церкву заборонено більшовиками: єпископат і частина духівництва виїхала за кордон, де УАПЦ продовжувала діяти. Подальша діяльність УАПЦ аж до проголошення Україною незалежності, в основному пов'язана з УПЦ в США в Європі та Австралії.
Під впливом Московського Патріархату
Після зайняття Польщі радянськими військами та встановлення просталінського режиму, почались репресії проти ієрархії Православної церкви. Митрополита Діонісія, більшість єпископів та багатьох священиків.
1948 року нова польська влада, розпорядженням президента, позбавила його прав першоієрарха. НКВД змусила ув'язненого митрополита відмовитись від сану, а Московська патріархія поставила керуючим митрополією єписпока Тимофея (Шреттера). Під тиском радянських спецслужб 22 червня 1948 року Польська церква «зреклась» автокефалії 1924 року та прийняла «благословенство» та автокефалію з московських рук.
1951 року Синод єпископів одноголосно звернувся до московського патріарха Алексєя прислати для церкви митрополита з СРСР. На Варшавську кафедру Москва призначила єпископа Львівського й Тернопільського Макарія (Оксіюка), який, до цього, брав активну участь у підготовці й проведенні Львівського псевдособору 1946 р.
Після Другої Світової війни Польська православна церква мала чотири єпархії: Варшавську, Білостоцько-Гданську, Лодзько-Познанську та Вроцласько-Щецінську. У 195 парохіях було об'єднано понад 150 тисяч вірних. З 1965 року митрополитом був Стефан Рудик.
Протягом другої половини ХХ століття Польська православна церква знаходилась під контролем та впливом Російської православної церкви.
12 травня 1998 року рішенням Священного Синоду архієпископ Сава (Михайло Грицуняк) був обраний новим Предстоятелем Польської Православної Церкви — Митрополитом Варшавським і всієї Польщі. За повідомленням Інституту національної пам'яті у Варшаві, Служба безпеки комуністичної Польщі 1966 року завербувала майбутнього митрополита Саву. І він тривалий час співпрацював з радянською спецслужбою.