Четверте питання.

Друга половина XVII - перша половина XVIII ст. в Україні позначені політичною нестабільністю, постійним втручанням іноземних держав у її внутрішні справи, жорстокою міжусобною боротьбою, поділом основних українських земель між Росією і Польщею. Центром політичного, економічного і культурного життя впродовж майже ста років була Гетьманщина Лівобережжя.

Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії протягом першого десятиріччя другої половини XVIII ст. характеризується залишками української державності, що існувала ще з часів Б.Хмельницького. У 1750 р. відбулися вибори гетьмана Кирила Розумовського, останнього з гетьманів України. Проте ці вибори знову були тільки тимчасовою поступкою царського уряду вимогам козацької старшини. Водночас царський уряд обмежив владу гетьмана у вирішенні судово-адміністративних і фінансових справ. У 1764 р. гетьманське управління було остаточно скасовано. Замість нього почала діяти II Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. До складу колегії входило 8 осіб - четверо російських чиновників, а решта - представники української правлячої верхівки. Граф П. Румянцев виявився талановитим виконавцем волі Катерини II. За роки його правління як Президента Малоросійської колегії наступ царату на залишки автономії України ввійшов у завершальну фазу. П. Румянцев вживав рішучих заходів щодо припинення селянських переходів, дедалі частіше застосовував норми російського законодавства в судовій практиці України. Виконаний під його керівництвом Генеральний опис Лівобережної України (1765-1769 pp.) відкривав шлях до остаточного руйнування української державності.

Докорінно змінився адміністративний поділ. Замість полків на Лівобережній і Слобідській Україні створювалися намісництва, а пізніше - губернії. Козацьке військо перетворювалося на регулярні кавалерійські полки царської армії. Старшинська верхівка зрівнювалася у правах з російським дворянством. Даровану дворянству грамоту Катерини II із захопленням сприйняла більшість української знаті, оскільки ця грамота закріплювала і розширювала її права. Саме тому правляча верхівка колишньої Гетьманщини погодилася з ліквідацією автономії.

У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роззброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про ліквідацію запорозького козацтва. За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П.Калнишевський був заарештований і засланий на північ Росії - у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І П.Калнишевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках.

На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військовими поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 pp.).

З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв'язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що залишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 pp. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.

Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були польські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським. Протягом 70-90-х років XVIII ст. на Правобережжі сталися помітні зрушення, пов'язані з виникненням мануфактур.

Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збільшення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівнювання у правах католиків, православних і протестантів. Це викликало протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфедерацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжувалися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення соціальної та національно-політичної ситуації. Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., переріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою "Коліївщина" (від слів "кол", "колоти").

Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незабаром вони підійшли до Умані - добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони захопили Умань. Визволення Умані мало велике значення - форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи влади і встановлено українське народне самоврядування. Поміщицьку землю передавали в руки тим, хто її обробляв, скасовувалися тяжкі повинності.

Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби, уряди царської Росії і королівської Польщі об'єднали свої сили і розгромили повстанців. Було страчено І. Ґонту і його найближчих соратників. М. Залізняка царський уряд заслав на каторгу до Сибіру Коліївщина відіграла значну роль в історичній долі українського народу. Повстання розхитало польський режим на Правобережній Україні.

У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці гальмували розвиток господарства країни. Ослабленням Польщі скористалися сусідні Пруссія та Австрія. Вони виношували плани роздробити Польщу, прагнули розширити свої володіння за рахунок її території. До Пруссії та Австрії приєдналася Росія.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) майже всю Східну Галичину захопила Австрійська імперія. Невдовзі був узаконений перехід до неї також Північної Буковини. Таким чином, західноукраїнські землі опинилися під владою австрійських та угорських поміщиків.

Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) поділи Польщі призвели до значних змін політичного устрою українських земель. До Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Звичайно поділи Польщі були реакційним явищем. За те, що польський народ на багато десятиліть втратив державну незалежність, відповідальність несуть Росія, Пруссія і Австрія. Однак возз'єднання Правобережжя з Росією було явищем прогресивним. Воно означало відновлення історичної справедливості. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя було поширено загальноросійські адміністративні органи та установи. У краї почали діяти намісництво, а згодом губернські управління, царські судові органи. У другій половині XVIII ст. у результаті тривалих і виснажливих російсько-турецьких воєн Російська держава дістала вихід до Чорного моря. Північне Причорномор'я і Крим у 1783 р. увійшли до складу Росії. Було покладено край спустошливим турецьким і татарським набігам на українські землі. Завоювання південних степів, Північного Причорномор'я і Криму мало велике значення для політичного і господарського розвитку Російської імперії.

Зазначимо, що інтереси російської експансіоністської держави і українського суспільства збігалися: у просуванні на південь, до Чорного моря були зацікавлені обидві сторони. Проте зміцнення Росії на берегах Чорного моря прискорило водночас процес ліквідації залишків української державності. І оскільки допомога українців у війнах з Туреччиною і Кримським ханством більше не потрібна була, то й непотрібною стала організована військова сила України - Запорозька Січ. З кінця XVIII ст. степи Північного Причорномор'я почали швидко заселятися. На нові землі прибували селяни з Лівобережної і Правобережної України. Царський уряд роздавав великі ділянки землі поміщикам, чиновникам та офіцерам, які поселяли у своїх володіннях кріпосних. Сюди прибували також колоністи-іноземці - серби, болгари, молдавани, німці. Закладаються нові міста, зокрема Олександрівськ (сучасне Запоріжжя, 1770 p.), Катеринослав (нині Дніпропетровськ, 1776 p.), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779 p.), Миколаїв (1789 p.), Одеса (1794 p.). У Криму в 1783 р. засновано Севастополь. У 1784 р. починає будуватися Сімферополь. Завдяки використанню покладів корисних копалин у краї розвивається промисловість. Великим районом видобутку вугілля поступово стає Донбас. Виникають суконні мануфактури в Катеринославі і Новомосковську, ливарні - у Херсоні та Луганську. На верф'ях Миколаєва і Херсона будуються військові й торгові кораблі. Одеса, Бердянськ, Маріуполь та інші торгові міста стають морськими воротами Російської держави, через них відбувається торгівля з Південною і Західною Європою, східними країнами