2.2. Тема - зведення паном дівчини-селянки у повісті “Сердешна Оксана”

Дослідники вважають, що Квітці-Основ'яненко в жодній з повістей не пощастило досягти такого рівня реалістичної типізації, як в „Сердешній Оксані”, і саме там він наближається до художнього методу критичного реалізму. Спробуємо розглянути цю повість.

Наприкінці 1838 року Квітка-Основ'яненко переслав Євгену Гребінці до Петербурга рукопис повісті „Сердешна Оксана” для надрукування в підготовлюваних укра­їнських додатках до журналу А.Раєвського „Отечественные записки”. Однак з цен­зурних причин план видання додатків не здійснився, і повість побачила світ аж у 1841 році в альманасі Є. Гребінки „Ластівка”.

У повісті „Сердешна Оксана” Г. Квітка-Основ'яненко дає викривально-реалістичну трактову поширеної в тогочасній літературі і фольклорі теми зведення паном дівчини-селянки. Невідомо, чи використав автор якісь конкретні факти, як це він робив часто при написанні своїх творів, але надав темі надзвичайної соціальної загостреності.

Обраний аспект трактування теми звільняв автора від труднощів створення сюжету, бо дійсність була переповнена аналогічними подіями.

Сюжет повісті - підступна „любов” капітана до сільської дівчини Оксани -правдивий, драматичний, інтригуючий.

Дочка заможної сільської вдови, шістнадцятирічна красуня й витівниця Окса­на, не мала відбою від женихів, але всім відмовляла. Впевнена у своїй вроді, вона не хотіла йти заміж за мужика. Коли в село прийшли на постій солдати, Оксана відразу ж закохалась у капітана. І хоч неважко було розгадати його справжні наміри, засліп­лена першою любов'ю, Оксана тікає з капітаном із села, народжує дитину. Коли ж вона набридла капітанові, він вирішив звінчати її зі своїм денщиком або ж програти в карти комусь із офіцерів. Усвідомивши своє трагічне становище, Оксана з дити­ною тікає і повертається до свого села. Вона мужньо переживає сором і зневагу лю­дей, живе з дитиною і матір'ю, відмовившись від одруження з сільським парубком Пе­тром (який прощав їй усе), бо вважає свій вчинок великою провиною перед ним, своєю матір'ю і всіма односельцями. Однак Петро допомагає їй. А коли одного разу через село проїжджав капітан, і, пізнавши сина, дав йому гривеника, то Оксана викинула його геть через вікно.

У повісті лише чотири образи-персонажі: Оксана, її мати, капітан, Петро.

Головна героїня - Оксана. За характером вона повна протилежність Марусі з попередньої повісті. Коли Маруся, також на все село красуня, вела працьовите, богобоязне і смиренне життя, на вечорниці не ходила, бо „там усе злеє та лихеє”, то Оксана „на вулиці, на вечорницях, у коляді перед веде”.

Ось як характеризує її автор: „Білявенька, моторненька, швидка, прудка, на рі­чах бойка, проти усякого звичайненька. Де вона, там з неї регіт, і сміх, і іграшки, і вигадки...” „Коли б мертвий чув, як вона баляси точить, то й той би розреготався, не то вже живий, що так і лягають від сміху, де вона у беседі”.

Не приучена з дитячих літ до праці, бо в "матері не було ніякого хазяйства, а усе жила с копійки", Оксана всю свою енергію віддавала гулянням, хотіла жити, "як та птичка на волі під небесами літає".

У вступі автор „трошки закинув про материнське серце й душу”.

Той „закид” стосується Оксани і її матері Векли. Вони обидві настраждались: мати за те, що не вберегла дочки від спокуси, а дочка за те, що не слухала порад і за­стережень матері.

Зміст „закиду” в тому, що любов материнська має бути ніжною, але розсуд­ливою.

Образ Оксани Квітка-Основ'яненко змалював послідовно, в розвитку - від ве­селої, жартівливої і безтурботної дівчини до трагічної долі покритки, матері, мужньої жінки, яка зберегла життя дитини й собі, й відтворив переважно реалістичною, з глибоким психологічним мотивуванням її вчинків. Лише в кількох сценах - відрі­зання коси, копання ями для дитини й клятви Петрові біля могили батька - автор вдався до засобів сентиментальної зворушливості і мелодраматизму.

Риси сентиментальності більше властиві образам матері і Петра. Зокрема в об­разі Петра занадто виразно підкреслено чутливість, доброту, християнське всепро­щення та інші атрибути сентименталізму.

Петро введений у повість з метою протиставлення мерзенним вчинкам капіта­на, справжньої людяності, властивої лише представникам простого народу. Петро ладен простити Оксані та її матері, бо їхнє господарство пограбували писар та інші багатії під час відсутності Оксани.

Однак протиставлення селянина Петра дворянинові капітану автор мотивує не з класових позицій, а з позицій абстрактної християнської моралі, що закликала до всепрощення й примирення мужиків і панів на релігійній основі.

Багато уваги в повісті приділено капітанові. Але автор не називає його імені, ні прізвища, не подає докладного портрета, не виписує характеристики, як робив це в інших творах, бо досить того, що він пан і офіцер, а вони всі однакові – „бузувіри”.

Зате він зосереджує увагу на його мерзенних вчинках, причому не розпо­відає про них, а саме показує все через його дії: і як домагався він Оксаниної лобові, і як обманом вивіз її з села, обіцяючи звінчатись, і як напоїв "панським чаєм”.

Образ капітана сатирично-викривальний - реалістичний, типовий образ панича-офіцера. На доказ його типовості досить нагадати відомий авторський відступ-монолог, звернений до Оксани після того, як вона повірила капітанові і відкрилась йому у своїй любові: „Оксано, Оксано! Як би ти більш панів знала, ти б сього ніколи не сказала; ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не зна­ла панів, чи лучче - паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду їх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, а опісля гублять тих, що їм піддаються. Паничі звикнися на тих бідних, що одьмуть від батька, від матері у двір за панноч­ками ходити... Так на таких паничі звикли, кидаються і по селянкам і обдурюють їх дуже, а опісля - хоч плач, хоч пропадай - він й байдуже, сміється та другу підмовляє...”(18;140)

До відступів від сюжету Г. Квітка вдавався часто, але інколи не дуже вдало, бо здебільшого виголошував у них консервативно-релігійні моралізаторські сентенції, які тільки шкодили ідейному змісту й художності творів.

Цей же монолог органічно випливає з твору, є його квінтесенцією, ідеєю. То­му він став ключем до розкриття авторського задуму, ідейного змісту повісті, а мо­жливо, і всієї творчості Квітки.

„Наведений уривок, - пише про нього Д. Чалий, - становить надзвичайний ін­терес з точки зору розвитку реалістичних, народних начал в творчості письменника. В ньому, по-перше, звучить глибоке співчуття автора до Оксани. По-друге, стає очевидним, що всю вину за те, що трапилося, він кладе не на Оксану, а на капітана. І, зрештою, третє - це те, що безчесний вчинок офіцера автор пов'язав з його соціаль­ною природою, розглядаючи як типовий для дворянина в цілому”.(31;240)

„...Слово „пан”, „панський” у цій повісті вживаються як синоніми чогось жах­ливого, на чому лежить прокляття...” („Напилась, Оксано, панського чаю! Будеш, сердешна, тямити і повік оскоми не забудеш".)

Так, „Сердешна Оксана” належить до кращих соціально-побутових повістей Г. Квітки-Основ’яненка.