Екології рослин — як наука
Термін "екологія", введений німецьким зоологом Ернесто Геккелем, котрий у своїх працях: "Всеобщая морфология организмов" (1866) та "Естественная история миротворения"(1868) вперше спробував визначити суть нової науки. Цей термін походить від грецького “oikos” — "оселя", "середовище".
Загальна, або глобальна екологія, за визначенням В.Лархера (1978), — це наука про взаємовідношення та взаємодію між різними живими організмами й оточуючим середовищем; про обмін речовин і потоків енергії, який робить можливим життя на планеті; про пристосування організмів до мінливих умов існування. Ця наука вивчає закономірності існування, формування та функціонування біологічних систем усіх рівнів (від організмового до біосферного) та їхній зв'язок із середовищем і служить теоретичною основою раціонального природокористування та науковою базою для розробки стратегії і тактики взаємозв'язків суспільства з природою. Об'єктом екологічних досліджень можуть бути, як відомо, види, популяції, біоценози (угруповання), біогеоценози, біосфера. За принципом вивчення таксономічних груп організмів виділяють: екологію рослин, екологію тварин, екологію мікроорганізмів та екологію людини. Виділяють, також, екологію водоростей, грибів, комах, риб, птахів, ссавців тощо.
Офіційно визнано самостійним розділом науки екологія рослин в 1910 р. на III Всесвітньому Ботанічному Конгресі в Брюсселі.
Екологія рослин — наука, що виявляє закономірності зв'язків між рослинами та середовищем їхнього існування (Шенников, 1950).
Основним завданням екології рослин полягає у з'ясуванні численних взаємозв'язків між рослинними організмами та факторами місцезростання, пояснення, узагальнення та відбиття цих зв’язків в усій їхній складності та змінності (Лархер, 1978).
За Б. Келлером (1935), “екологія рослин вивчає особливості форм, будови, хімізму і всього життя рослин, певні характеристики поєднання оточуючих зовнішніх умов у їхній тісній взаємодії, загальному русі та перетворенні”.
Основними методами екології рослин є польовий, порівняльний, еколого-географічний та експериментальний (фізіологічний). При цьому потрібно враховувати фактор втручання експериментатора в природні умови, що потребує відповідного коригування отриманих даних.
Комплексний, або синтетичний, підхід до вивчення екології рослин обумовлений також ієрархією рівнів живого на планеті. На даний час існує кілька поглядів щодо цього. М.А. Голубець (1982) виділяє три рівні організації живого на планеті: організмовий, популяційний та екосистемний.
На організмовому рівні головною функцією живого є розмноження — відтворення собі подібних, насичення життєвого субстрату, безперервний процес синтезу і деструкції, розгортання кругообігу та ускладнення біосфери.
Популяційний рівень встановлюється, виходячи із поняття про популяції як локальні об'єднання особин. Він охоплює популяції вищих та нижчих рослин, тварин і мікроорганізмів. На популяційному рівні основною функцією живого є формування в певному обмеженому ареалі (просторі, зайнятому однією популяцією) такого населення виду, котре за структурою та життєвими особливостями найбільшою мірою відповідає середовищу його існування.
Головною ознакою екосистемного рівня є функціональна єдність живих та неживих компонентів (живих організмів і середовища їхнього існування), яка охоплена безперервним обміном речовин та енергії. Поза екосистем життя не існує. Вони являють собою ті універсальні утворення, в яких забезпечується безперервний функціональний зв'язок між живою та неживою природою, безперервний рух речовин по біохімічних циклах та постійна трансформація сонячної енергії в трофічних ланцюгах. Головна функція екосистем на планеті це забезпечення постійної передачі сонячної енергії та постійного обміну речовин між усіма її живими компонентами, а також між ними та середовищем їхнього існування (неживими або косними компонентами).
Всі три рівні є первинними — і всі вони формувались на планеті одночасно. Рівень організмовий, що існує, — генотип, популяційний — генофонд, екосистемний — фенопласт.
Дажо (1975) відзначає, що біологічні науки можна розподілити по різних рівнях організації живого: макромолекулярний рівень відноситься до сфери цитології; органний, або функціональний, є об'єктом фізіології; рівень окремих особин розглядається морфологією, анатомією, систематикою; рівень популяцій, видових комплексів, екосистем та біосфери є предметом екології.
За Яковлевим та Чоломбітько (1990), найголовнішими рівнями живого на Землі є молекулярно-генетичний, онтогенетичний, популяційно-видовий, біогеоценотичний (екосистемний). Для зручності вивчення живого виділяють більшу кількість рівнів, а саме: молекулярно-генетичний, клітинний, тканевий, органний, онтогенетичний, популяційний, видовий, біогеоценотичний та біосферний. Порівняння цих класифікацій свідчить, що між ними немає принципових відмінностей, але наявне різночитання щодо початкових рівнів організації.