Світличний Іван Олексійович

І ва́н Олексі́йович Світли́чний (20 вересня 1929, Половинкине — жовтень 1992, Київ), мовознавець, літературний критик, поет, діяч українського руху опору 1960—70-их років, родом із Луганщини. 1962 р. закінчив факультет української літератури й мови Харківського університету і працював у словниковому відділі Інституту Мовознавства АН УРСР. Темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу. За критику русофільської лінії інституту і виступи проти арештів і незаконних судів над діячами української культури та за поширення самвидавної літератури Світличного звільнено з роботи і влітку 1965 заарештовано. По 8 місяцях ув'язнення Світличний вийшов на волю, але не міг працювати за фахом, і в січні 1972 був заарештований удруге, а в березні 1973 засуджений «за антирадянську агітацію і пропаганду» до 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання).

Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці слабостей офіційної соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у журналі «Вітчизна», ч. 12 за 1961).

Іван Світличний писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми: «Гармонія і альґебра» (в журналі «Дніпро», ч. 3 за 1965) та інше. В останні роки перекладав зфранцузької (більшість поезій у збірці П.-Ж. Беранже «Пісні», 1970).

Твори Івана Світличного: «Ґратовані сонети», «Серце для куль і для рим», «У мене тільки слово»

С имоненко Василь Андрійович

Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко (*8 січня 1935, село Біївці Лубенського району на Полтавщині — †13 грудня 1963) — український поет і журналіст, діяч українського руху опору («шістдесятники»).

Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету. Працював в обласній газеті«Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» " в Черкаській області. 1962 року В. Симоненко разом з А. Горською та Л. Танюком виявили місця поховання, розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.

Творча спадщина: збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963), збірка вибраних поезій «Берег чекань» (1965 і 1973),казка «Подорож у країну Навпаки» (1964). зб. поезій «Земне тяжіння» (1964) і вибір з творчості «Поезії» (1966) та збірка новел «Вино з троянд» (1965).

Кравчук Леонід Макарович

Леоні́д Мака́рович Кравчу́к (*10 січня 1934, Великий Житин) — перший Президент України після здобуття нею незалежності у 1991 році (1991—1994), Голова Верховної Ради України у1990—1991 роках, Народний депутат України у 1990—1991 та 1994—2006 роках, Герой України (2001).

Закінчив у 1958 р. Київський державний університет, у 1970 р. — Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Кандидат економічних наук. Викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960—1967 рр. — консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. Аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС, завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ, завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, другий секретар ЦК КПУ. 1990—1991 рр. — член Політбюро ЦК КПУ. У 1989 році відстоював ухвалення постанови Політбюро ЦК КПУ про заборону Народного руху України, проте зазнав невдачі. Народний депутат України Х—XIV (в тому числі І—IV) скликань. У 1990—1991 рр. — Голова Верховної Ради України. У серпні 1991 року Кравчук залишив лави КПУ і балотувався на посаду президента як безпартійний. У 1991—1994 рр. — Президент України. Обраний народним депутатом у 1994 р. — на довиборах в одному з округів на Тернопільщині. У 1998 році очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради. З жовтня 1998 року член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002—2006 році очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України. У 2006 році очолив список опозиційного блоку «Не так». Але за підсумками виборів той не подолав 3-відсотковий бар'єр. Герой України (2001 р.). У листопаді 2004 позбавлений звання почесного доктора Києво-Могилянської Академії за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції». Почесний Голова Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське Народне Посольство» (з 1994 р.). 25 лютого 2009 року Леонід Кравчук закликав президента Віктора Ющенка подати у відставку.