Соціальний тип «радянська людина»

Homo Sovieticus (псевдо-lat.) — «радянська людина», також «нова радянська людина» (рос. «Новый советский человек») — ментальний, культурний і антропологічний феномен 20 століття.

З комуністичної апологетичної точки зору, — це історично і цивілізаційно «новий» тип людини — «будівник світлого майбутнього всього людства» Комунізму; це досягнення педагогічних зусиль Комуністичної партії і Радянської влади по вихованню носія вищих суспільних цінностей і нової комуністичної моралі. З історико-критичної та аналітичної точки зору — це абстрактний конструкт або утопічний суспільно-історичний «проект», такий же як безкласове суспільство — «комунізм» і «радянський народ», але одночасно це і реальний продукт обробки особи — «людського матеріалу», слідство діяльності комуністичної влади в СРСР. Вважається, що поняття «Homo Sovieticus» набуло поширення в науковій і популярній літературі завдяки одноіменному соціально-психологічному роману російського радянського філософа, логіка і письменника-сатирика Олександра Зинов'єва (1922-2006).

Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.

Поняття «радянська людина» було не лише мовним витвором комуністичної пропаганди, воно позначало реальний феномен, об’єктивований у мікропрактиках та інтеракціях повсякденного життя пересічних громадян. Вивчення процесів формування та функціонування радянської ідентичності та соціальності має не тільки наукове, але й суспільне значення. У сучасному українському суспільстві доволі багато тих, хто продовжує вважати себе радянськими людьми. Наявні зараз соціальні інститути, моделі соціальних відносин, ціннісно-нормативна система, політична, правова, економічна культура генетично пов’язані з радянським минулим. Те ж саме стосується окремих соціальних груп, у тому числі технічної інтелігенції, значення якої за умов переходу до постіндустріального суспільства постійно зростає.

Дослідження змісту радянськості та процесів її формування були започатковані ще в 1970-1980 роки. Утім, розвідки вітчизняних суспільствознавців, підпорядковані офіційному дискурсу про суспільство розвиненого соціалізму, були тенденційними та заангажованими. Крах наприкінці 1980-х років багатьох ідеологем дозволив вивчати порушену наукову проблему, виходячи із принципів об’єктивності та плюралізму. У роботах Вайля, Геніса, Левади вперше здійснена спроба дослідити матеріальні та духовні аспекти повсякденного життя радянських людей у 1960-1990 роки. Аналіз витоків, природи та механізмів набуття і відтворення радянської соціальності у зв’язку з процесами модернізації 1920-1930 років представлений у публікаціях російських дослідниць Козлової та Лебіної, Лебедєвої, Макарової. В Україні в регіональному розрізі ця проблема розглядається в публікаціях Стяжкіної. Застосування в роботі із джерелами особистого походження методологічних засад та інструментарію феноменології і соціальної антропології дозволило автору виявити причини та механізми перетворення людини традиційного суспільства на радянську модерну людину.

З огляду на зазначене вище можна зробити висновок, що проблема формування соціального типу радянського інтелігента, незважаючи на її суспільну значущість, не знайшла адекватного висвітлення в науковій літературі. Як уже зазначалося, формування будь-яких соціальних спільнот є результатом подвійного конструювання, наслідком як створення, так і відтворення певних соціальних практик і символів. Соціологічна інтерпретація таких процесів можлива на основі теорій, які поєднують здобутки структуралістичної та конструктивістської парадигм. Саме такою є концепція габітусу. Габітус – цілісна система диспозицій сприйняття, оцінювання, класифікації та дій, результат досвіду та інтеріоризації індивідом соціальних структур, що носить необдуманий характер. Зокрема, Еліас розумів під габітусом спільні для групи індивідів риси, сформовані соціальними структурами та інститутами. Складовою габітусу є ідентичність, яку вчений визначав як відносини «Я-Ми»: «Ця ідентичність є відповіддю на питання про те, ким є людина як соціальна та індивідуальна істота». Бурд’є застосовує габітус як засіб мікро- та макросоціологічного аналізу суспільства. Учений визначає його як систему міцних набутих схильностей, які використовуються індивідами як активна здатність вносити зміни в існуючі структури, а також як вихідні установки, що породжують та організують практики самих індивідів. Отже, Бурд’є, з одного боку, визнає за людиною статус автономного індивіда-суб’єкта, а з іншого боку – наголошує на тому, що її свобода обмежена рамками певних ситуацій. Революційні події 1917-1920 років були реакцією на невдалу спробу модернізації країни в другій половині 19 століття. Їхнім закономірним наслідком стала де цивілізація та архаїзація суспільного життя, коли люди в екстремальних соціальних умовах були зорієнтовані виключно на фізичне виживання. Утім, курс на модернізацію відновився доволі швидко – уже в грудні 1925 року ВКП(б) висловився за початок індустріалізації. На рівні офіційного дискурсу нова влада проголосила ліквідацію всього старого. І це стосувалося не тільки соціальних практик та інститутів, але й цілих соціальних груп, зокрема, селян-власників. Багато з них, знову опинившись на межі фізичної та соціальної смерті, доклали максимум зусиль, щоб вписатися в радянське суспільство. Найлегше це вдалося молоді. Стигматизуючи селянство як віджилий клас і тим самим провокуючи кризу традиційної ідентичності, радянська влада надавала селянській молоді можливості для соціального перевтілення. Однією з них був переїзд до міста та вступ до вузу. Таким чином, створювалися умови для розриву кола традиційного життя та здійснення індивідуального вибору. Вибір як категорія модерного суспільства тісно пов'язаний із формуванням у людини індивідуальності, здатності до саморефлексії, до усвідомлення свого місця в ситуації «тут-і-зараз» у соціальному та історичному просторі. Набуття статусу радянської людини залежало не тільки від отримання спеціальної освіти. Зважаючи на те, що походження багатьох абітурієнтів та учнів вузів не відповідало канону про пролетарську природу нової інтелігенції, їм постійно загрожували чистки та звинувачення в «буржуазному переродженні». Щоб уникнути цього, вони активно опановували мову комуністичної ідеології та вступали в мовні ігри. Зрікаючись свого минулого та попередніх статусів і ролей, вступники проходили альтернацію та ре соціалізацію, коли минуле перетлумачувалося так, щоб воно відповідало нинішній реальності. Наскільки масовою була ре інтерпретація власної біографії свідчить той факт, що в 1930 році 80% студентів робітфаків і вузів позиціонували себе як робітники і діти робітників.

Систематичне опановування канонічних цінностей, образу мислення та офіційної мови комуністичної ідеології здійснювалося на заняттях із суспільно-економічних дисциплін, а також під час відвідування політгодин і гуртків поточної політики. Завдяки такому щоденному цілеспрямованому впливові з боку влади у свідомості пересічних громадян формувалося уявлення про те, що існує «фронт соціалістичного будівництва», на якому бувають не тільки «перемоги», але й «тимчасові поразки», зумовлені як «розхристаністю, халатністю, недостатнім розвитком критики та самокритики», так і підступами «шкідників», «куркульського елементу», «троцькістсько-бухарінських диверсантів». Перелік таких ідеологем і мовних кліше можна продовжувати довго. Для когось вони так і залишилися просто словами, постійне повторення яких наче заклинань відкривало шлях для вертикальної мобільності. Інші щиро переймалися змістом таких висловів, з ідейних мотивів підпорядковували усталений стиль життя, звички, побут правилам, за якими мали жити будівничі соціалізму. Проте, незалежно від конкретної біографічної ситуації радянська ідентичність не була нав’язана. Колишні абітурієнти, переступаючи поріг вишу, свідомо приймати правила гри, де як винагорода виступали суспільне визнання, відчуття власної значимості, майбутній добробут тощо. Система освіти була для таких людей засобом правильно вписатися в суспільство радянського Модерну.

Але, незважаючи на набуття радянської, яке супроводжувалося нечуваною ідеологічною обробкою свідомості, у багатьох молодих спеціалістів так і не відбувся повний розрив із минулим. Як і їхні ровесники, які залишилися на селі, вони боляче переживали трагічні події колективізації та Голодомору. Так, восени 1933 року навіть серед партійних студентів вишів були зафіксовані відверто антирадянські настрої. Додамо також, що критичне ставлення до влади зумовлювалося також усвідомленням величезної прірви між гаслами про світле майбутнє і засобами, за допомогою яких воно відбувалося. Осягнення цього було наслідком формування у інтелігенції таких рис, як здатність до рефлексії оточуючого світу та робота з абстрактним поняттям і категоріями. Процес набуття радянськості означав входження людини до модерного суспільства. Відповідно, у молодої генерації формувалися нові соціально-антропологічні якості: індивідуальність, особиста біографія, здатність до саморефлексії, уявлення про категорію вибору та час-стрілу (де минуле, теперішнє і майбутнє існують в усвідомленій триєдності), монополія на експертне знання, оперування абстрактними поняттями, участь у мовних іграх.

Одним із головних матеріальних благ Модерну для пересічної людини став комфорт. В офіційному дискурсі це поняття підмінялося дефініцією культурність. Поняття культурність не мало чіткого визначення, найчастіше під ним розуміли культуру в антропологічному аспекті, представлену в стилі життя та поведінці. Зауважимо, що культурність як ознака належності до модерного суспільства стала конструюватися та відтворюватися у повсякденних практиках ще у 1920 роки. Вона проявлялася не тільки в охайному одязі та правильній мові спеціалістів, але й в облаштуванні їхніх осель. Внутрішній вигляд таких помешкань свідчив про затишок. Беручи до уваги все це, технічну інтелігенцію можна вважати пілотною групою, яка культивувала в робітничих селищах міський модерний тип життя.

Формування у 1920-1930 роках численної групи інтелігенції було закономірним наслідком модернізації. Радянська влада всіляко сприяла постанню експертної спільноти технічних спеціалістів, що знаходило відклик серед представників найнижчих верств суспільства, які всіма силами намагалися підвищити свій соціальний статус та відповідати новим соціальним стандартам і правилам. У суспільстві модерну система освіти є одним з найпотужнішим засобів соціалізації індивідів. Тому під час навчання у втузах майбутні інженери і техніки здобували не тільки спеціальні знання, але й чимало елементів габітусу модерної людини: індивідуальність, здатність до саморефлексії та абстрактного мислення, потяг до комфорту та приватності. Платою за ці надбання став розрив з минулим, яке не відповідало канону про пролетарськість нової інтелігенції.

Якісно новим різновидом особистості в умовах існування СРСР, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип «людини радянської», або, за висловом О.Зінов'єва, «homo soveticus». Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеалів; його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т.п., при тому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостясях. Для «людини радянської» звичними були конформізм (тобто пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей), відсутність автономності в суспільстві, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. У книзі російських соціологів «Проста радянська людина: Досвід соціального портрету на межі 90-х pp.» (Москва: 1993) слушно зазначається, що особистість пострадянського суспільства ще надовго залишиться радянською, почуваючи ностальгію за часами існування СРСР. Такі люди ще протягом довгого періоду становитимуть досить широку соціальну базу для комуністичних та інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, посталих на руїнах колишньої світової надпотуги.

О. Зінов’єв, російський філософ, письменник, що мешкає в Мюнхені, автор книг «Зияющие высоты», «Гомо советикус», «Катастройка», характеризуючи «нову людину», що була створена за роки радянської влади, називає як її негативні риси — соціальний конформізм (у тому числі готовність завжди і в усьому погоджуватися з начальством), байдужість до політичного життя тощо, так і позитивні — безкорисливість, здатність іти на жертви заради спільної справи та ін. Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виділити кілька політичних типів особистості. Цікаву типологію особистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.

1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. вона не виділяється із системи суспільних політичних зв’язків, а характеризується колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях — власну гідність та цінність.

2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша — для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.

3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей.

На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбівалентного ставлення людини до демократії:

— конформно-амбівалентний тип, для якого «так» демократичному вибору зовсім не означає «ні» — авторитарному правлінню;

— нігілістично-амбівалентний тип, який виявляється в запереченні як консервативно-соціалістичного, так і радикально-демократичного суспільного розвитку;

— мозаїчно-амбівалентний тип, якому притаманне суперечливе поєднання елементів демократичної свідомості та колишніх тоталітарних структур.

Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (чи «і») диктатура, то мозаїчна свідомість є найгнучкішою і найбільш спроможною до сприйняття демократичних норм у процесі руйнування ідеологічних стереотипів минулого. Перевага того чи іншого типу свідомості зумовлює й можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту й диктатури або до демократичної еволюції