Правові основи діяльності політичної опозиції в Україні

 

“Що таке опозиція, і хто у нас опозиція? Хто визначив? Я ще років п’ять тому назад звернувся до Верховної Ради з пропозицією прийняти відповідний закон”…

Леонід Кучма, Президент України

 

Чи можна законодавчо закріпити поняття “опозиція” і тим самим чітко врегулювати відносини, які виникають у зв’язку з діяльністю опозиційних партій, організацією такими формуваннями масових заходів, критичних виступів на адресу представників діючого політичного режиму?

У перекладі з латинської мови це слово означає “протиставлення”. У широкому розумінні – це опір, протидія, протиставлення одних поглядів іншим, однієї політики – іншій.

Термін “опозиція” в тому розумінні, в якому воно найчастіше використовується у суспільному житті нашої країни, означає діяльність партій, політичних блоків, які виступають проти дій владних інституцій: Президента України та Кабінету Міністрів України. І саме такий підхід до визначення опозиції притаманний для більшості демократичних країн.

Саме опозиційні утворення є носіями альтернативних шляхів розвитку країни, “безпристрасними критиками” влади, які вказують на її помилки у внутрішній та зовнішній політиці та слугують головним елементом у системі стримувань і противаг. Головна мета діяльності опозиції – це прийти до влади через демократичні, прозорі вибори, виправити помилки попередніх урядів, зберігши їхні напрацювання, та впровадити в життя свій варіант розвитку країни.

З історії знаємо, що опозиція існувала в усі часи, в усіх державах за будь-яких політичних режимів. Проте, лише за умов демократії, навіть обмеженої, вона діє легально. У недемократичних країнах діяльність опозиції перебуває під забороною, будь-яка критика влади там розцінюється як державна зрада.

Останнім часом в Україні піднімається питання щодо правового регулювання опозиції. Слід визнати, що така проблема дійсно існує. Серед експертів, юристів активно обговорюються аргументи як за законодавче визначення опозиції, так і проти. Причому, кількість останніх значно переважає кількість прихильників таких новел у вітчизняному законодавстві. Перед тим, як перейти до аналізу українських законодавчих актів про діяльність опозиційних утворювань, звернемо увагу на досвід правового регулювання таких відносин у країнах розвинутих демократій.

Вперше термін “опозиція” юридично було закріплено у Великій Британії. У 1937 році Закон про Міністрів Корони встановив щорічну плату лідеру “офіційної опозиції Його Величності”. Згідно з цим документом, лідером офіційної опозиції стає лідер найбільшої за кількістю місць у Палаті громад опозиційної партії. Крім того, опозиційні партії створюють “тіньовий кабінет”. Лідерам обох партій (правлячої та опозиційної) держава платить більше, ніж решті парламентаріїв. Прем’єр-міністрові – за керівництво політикою держави, а лідеру опозиції – за пошуки альтернативних шляхів цієї політики. Лідер опозиції номінально затверджується главою держави, тобто королем або королевою Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

Аналогічні положення передбачає і законодавство більшості країн Британської співдружності (Австралія, Індія, Канада, Малайзія та ін.). У частини з них положення про лідера опозиції, порядок його призначення та права вносяться до Конституції.

В окремих країнах парламентські фракції опозиційних партій отримують додаткову плату з державних коштів (ФРН, Швеція та ін.). У Чехії сума державних дотацій для парламентських опозиційних фракцій втричі вища, ніж для правлячих.

У Конституції Греції закріплені деякі права опозиційних партій: лідер основної опозиційної партії входить до складу Ради республіки; парламентський контроль у формі усних запитів здійснюється в Палаті депутатів не менш, як два рази на тиждень на її пленарних засіданнях; один раз на місяць до порядку денного Палати вносяться в пріоритетному порядку законодавчі пропозиції депутатів, які очікують свого вирішення.

У Литві термін “опозиція” закріплено в документі, що регламентує порядок роботи парламенту.

Згідно зі Статутом Сейму Литовської Республіки, опозиційними вважаються такі фракції (або коаліції), у політичних деклараціях яких викладені положення, що відрізняються від прийнятих більшістю Сейму (більшістю Сейму вважаються фракції, загальне число членів яких перевищує половину загальної чисельності Сейму та які підписали декларацію про спільну діяльність або договір про коаліційний Уряд), та можуть оголосити себе опозиційними фракції або коаліції членів Сейму, які не погоджуються з програмою Уряду[1].

На сьогодні у вітчизняному законодавстві немає визначення опозиції. Основний Закон нашої держави містить лише загальні норми, які регулюють основи діяльності опозиційних утворень, зокрема це гарантування свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією та законами України, свободи думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань.

Натяк на можливість законодавчого врегулювання статусу опозиції присутній лише у висновку Конституційного Суду України від 27 червня 2000 року. В цьому документі присутнє посилання на правовий статус опозиції (“парламентської меншості”) як на суттєвий елемент демократичного ладу держави. Крім того, у згаданому Висновку існування парламентської меншості, тобто опозиції, ставилося в тісний зв’язок із формуванням та функціонуванням парламентської більшості.

Даючи висновок щодо доцільності закріплення в Основному Законі такого поняття як “постійно діюча парламентська більшість”, Конституційний Суд України констатував, що“запровадження в Конституції України поняття “постійно діюча парламентська більшість” логічно зумовлює потребу доповнити її гарантіями (хай навіть у загальній формі) для тієї частини складу Верховної Ради України, яка не входить до “постійно діючої парламентської більшості” і яку умовно можна характеризувати як “парламентську меншість”. Невизначеність гарантій функціонування такої меншості може призвести до порушення однієї з основних засад, на яких грунтується суспільне життя в Україні, – політичної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції України) і обмеження конституційних прав громадян, передбачених, зокрема, ст. ст. 34 і 38 Конституції України”.

Висновок Конституційного Суду України, а також роздмухування у суспільстві публічної дискусії щодо проведення політичної реформи перевели проблему законодавчого регулювання опозиції із теоретичної площини в практичну. За період з 1998 по 2003 рік у Верховній Раді України було зареєстровано 9 проектів законів України про парламентську та політичну опозицію.

Авторами цих законопроектів виступають як представники політичної опозиції, так і представники діючого політичного режиму. На погляд експертів Інституту політики, ця деталь також говорить про те, що законодавче регулювання діяльності опозиції є надзвичайно привабливою темою для багатьох суб’єктів державотворення і одночасно певною політичною кон’юнктурою. До спроб законодавчого врегулювання політичної опозиції в різний час вдавалися Президент України Леонід Кучма, народні депутати України – Роман Зварич, Володимир Філенко, Юлія Тимошенко, Віктор Понеділко, В’ячеслав Коваль, Сергій Правденко, Станіслав Гуренко, Олександр Карпов та ін.

Згадані проекти містять досить цікаві положення, які, ймовірно, слугуватимуть основою для майбутнього нормативного документа про діяльність політичної опозиції. Отже, проаналізуємо основні положення даних проектів законів України щодо визначення опозиції, порядку її утворення, основних прав та гарантій.

Таблиця 1