Концепція управління з позиції науки про поведінку

У 50-і роки нашого сторіччя активно почали розвиватися такі науки, як психологія і соціологія. Одночасно вдосконалювалися і методи дослідження поведінки людини у виробничому колективі. Цими дослідженнями в США займалися такі великі дослідники, як К. Арджиріс, Р. Лайкерт, Д. Макгрегор, Ф. Герцберг. Об’єктами цих та інших дослідників були соціальна взаємодія, мотивація до праці, характер влади й авторитет, організаційна структура, зв’язки в організаціях, лідерство, зміна зміст роботи і якості трудового життя.

Якщо школа людських відносин зосереджувала свою увагу головним чином на методах налагодження міжособистісних відносин, то новий підхід прагнув більшою мірою надати допомогу працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей. Методи вивчення працівника ґрунтувалися на застосуванні науки про людське поводження при управлінні організаціями. Головною метою школи поведінкових наук було підвищення ефективності діяльності підприємства (організації) шляхом раціонального використання людського фактора (людських ресурсів).

Популярність поведінкового підходу особливо зросла в 60-і роки Представники цієї школи пропагували свій підхід як найкращий шлях вирішення управлінських проблем. Головним у теорії поведінкової школи було твердження, що правильне застосування науки про поводження людей завжди сприятиме підвищенню ефективності діяльності як окремого працівника, так і підприємства у цілому. Однак подальші дослідження показали, що не всі методи цієї школи мають універсальний характер. Такі прийоми, як зміна змісту роботи й залучення працівника до управління підприємством виявляються ефективними тільки для деяких працівників і тільки в деяких ситуаціях.

Отже незважаючи на те, що поведінковий напрямок в управлінні в багатьох випадках дає позитивні результати, все-таки при його застосуванні потрібне глибоке вивчення конкретної виробничої ситуації й поведінки людей.

Емпірична школа управління

У процесі подальшого розвитку управлінської думки відбувся поворот до практики управлінь. З’явився новий напрямок менеджменту - емпірична школа, яка стала відображенням боротьби попередніх течій. На думку прихильників цієї школи, головне завдання теоретиків в області менеджменту - одержання, обробка й аналіз практичних даних і видача на цій основі рекомендацій керуючим. Цей підхід знайшов багато прихильників серед менеджерів, власників компаній, учених і осіб, безпосередньо зайнятих практикою управління.

Можна виділити два напрямки емпіричної школи: дослідження в області практики управління і розробка теоретичних основ сучасного капіталістичного суспільства. Їхні представники виходять з того, що сучасне капіталістичне суспільство не слід ототожнювати з ринковою економікою раннього капіталізму, коли виробництво базувалося тільки на приватнокапіталістичній власності. У сучасному капіталістичному виробництві немає колишньої експлуатації людини людиною, всі люди рівні й мають рівні можливості в одержанні й розподілу прибутку. Це положення обґрунтовувалося теоріями, які доводять зміну характеру економічних і соціальних взаємин у сучасній ринковій економіці США й країн Заходу між працівниками й власниками капіталу. Серед них такі теорії, як участь у прибутках, участь в управлінні та ін. Ці теорії відображають зміни, що відбулися в економічному й соціальному житті країн з розвинутими ринковими відносинами за останні десятиліття. Серед найбільш видних представників емпіричної школи можна назвати П. Друкера, Р. Девіса, Д. Міллера та ін.

Головним напрямком досліджень в емпіричній школі є вивчення змісту праці й функцій керівників. Вибір такого напрямку досліджень пов’язаний з тим, що емпірики акцентують увагу на професіоналізації управління, тобто на перетворенні праці з управління в самостійний, специфічний вид - в особливу професію. Представники цієї школи стверджують, що праця керуючого характеризується двома особливостями, яких немає ні в однієї іншої професії. Суть першої особливості полягає в тому, що менеджер повинен створити з наявних різнорідних ресурсів справді цілу єдність, а другий - у тому, що кожне рішення і дію він повинен орієнтувати на довгострокові перспективи розвитку організації.

У представників емпіричної школи склалися й свої погляди на виконання функцій менеджерами. Вони стверджують, що незалежно від займаної посади кожний менеджер виконує наступні функції:

- визначення цілей підприємства, можливих шляхів їхнього досягнення і залежно від цього доведення конкретних завдань до працівників підприємства;

- класифікація робіт, їхній розподіл, створення оптимальної структури, підбір і розміщення кадрів;

- використання заохочення і примуси для стимулювання та координації діяльності працівників, установлення контролю на основі постійних зв’язків між керівниками й підлеглими;

- установлення норм виробітку, оцінка діяльності підприємства й окремих працівників на основі аналізу;

- мотивація працівників залежно від результатів їхньої діяльності.

З огляду на те, що діяльність менеджера має комплексний характер, представники емпіричної школи вважають, що крім вузької спеціалізації в області технічних або гуманітарних наук він повинен володіти науково обґрунтованими й перевіреними на практиці методами й прийомами управління. Рекомендуючи практичні прийоми керівникові, емпірики особливу увагу приділяють умінню налагоджувати взаємозв’язок, установлювати лінії комунікацій.