152Види правовідносин

За функціями права: регулятивні — виникають із фактів правомірного поводження суб'єкта; охоронні — виникають із фактів неправомірного поводження суб'єкта.

За характером обов'язку: активного типу — обов'язок зробити певні дії на користь іншої сторони; пасивного типу — обов'язок утриматися від небажаних для іншої сторони дій.

За ступенем визначеності суб'єктів: абсолютні — визначена тільки одна сторона — носій суб'єктивного права, а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення його законних прав та інтересів (відносини власності; відносини з реалізації політичних свобод — свободи слова, зборів; відносини авторства тощо); відносні — точно визначені права й обов'язки всіх учасників, як наділених правом, так і правозобов'язаних (покупець і продавець, юрист і клієнт, викладач і студент).

За галузями права: конституційно-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; трудові; сімейні тощо.

Із субординації у правовому регулюванні:

матеріально-правові — виникають на основі норм матеріального права (адміністративно-правові, кримінально-правові тощо); *процесуально-правові — виникають на основі норм процесуального права й похідні від норм матеріального права (адміністративно-процесуальні, цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні тощо);

процесуально-регулятивні (процес укладання договору);

процесуально-охороні — типові правовідносини, пов'язані з реалізацією юридичної відповідальності.

За суб'єктами: між суб'єктами федерації (у федеративній державі); між громадянами держави; між громадянином і державою; між юридичною особою — суб'єктом приватного права — і державним органом; між державними органами; між державним органом і службовими особами, які зобов'язані виконувати розпорядження керівника цієї інстанції.

За кількістю суб'єктів: прості — не розділені на складові частини; складні — містять у собі систему самостійних правовідносин.

За розподілом прав і обов'язків між суб'єктами: одностороні — кожна зі сторін має або права, або обов'язки (договір дарування, договір позики); двосторонні — кожна зі сторін має як права, так і обов'язки (договір купівлі-продажу).

За волевиявленням сторін: договірні — визначається воля як правочинної, так і правозобов'язаної сторони, управлінські — досить виявлення волі тільки правочинної сторони.

За терміном дії: короткострокові; довгострокові.

Структура правовідносин — це їх внутрішня організація, яка передбачає наявність та певний взаємозв'язок їх складових (елементів).

У структурі правовідносин розрізняють такі елементи, як : їх суб'єкти правовідносин, тобто ті соціальні цінності, з приводу яких їх учасники і вступають у ці відносини, об*єкти, юридичний і фактичний зміст. Сукупність цих елементів охоплюється поняттям «склад правовідносин».

Поняття та правосуб’єктність юридичних осіб Поняття юридичної особи було нам відомо ще з давніших часів від римлян, де було помічено, що в деяких випадках носіями приватного права можуть бути не тільки фізичні особи, а й деякі об’єднання, корпорації тощо. В Законах ХІІ таблиць згадувались різного роду корпорації, колегії релігійного характеру, що могли бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належних соціально-економічних умов. Не було й терміна «юридична особа», хоча саме це поняття застосовувалося і використовувалося в обороті досить часто. Римському праву ми зобов’язані тим, що правові системи Європи успадкували його і міцно закріпили в своєму обороті, хоча в господарському житті Риму юридичні особи значної ролі не відігравали навіть в пору розквіту торгівлі й господарства.

Метою даної статті є визначення поняття юридичної особи на сучасному етапі розвитку та розкрити суть правосуб’єктності що має юридична особа як суб’єкт підприємницької діяльності.

Поняттю і правосуб’єктності юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності приділяється багато уваги, наприклад такі автори, як Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова, Р.О. Халфіна, В.К. Мамутов, В.К. Андрєєв та інші.

Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юридичної особи було визнання класичним правом певних ознак цього суб’єкта права: 1) в галузі приватноправових відносин корпорації прирівнювались до фізичних осіб;

2) вихід зі складу об’єднань окремих осіб не впливає на його юридичне становище; 3) майно корпорацій не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів; це відособлена від її членів власність самої корпорації як особистого суб’єктивного права; 4) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватноправові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Ці відносини здійснюються через фізичних осіб.

На цьому створення правової фігури юридичної особи не завершилося. Залишився ряд нерозв’язаних проблем, які римлянам так і не вдалося вирішити внаслідок політичної та економічної причин. В епоху імператорів створення корпорацій було значно обмежено. Монархи взагалі боялися демократичних інститутів, тим більш об’єднань, діяльність яких могла бути небезпечною для них.

На радянському етапі розвитку поняття юридичної особи згідно зі ст. 23 ЦК УРСР 1963 р. розкривалося через сукупність певних ознак, до яких належать організаційна єдність; наявність відокремленого майна; участь у цивільному обороті від свого імені; здатність нести відповідальність; здатність бути позивачем або відповідачем у суді. На відміну від ЦК УРСР 1963 р., новий Цивільний кодекс України не дає розгорнутого визначення юридичної особи. Відповідно до ст. 80 ЦК юридичною особою є організація, створена і зареєстровані у встановленому законом порядку. Юридична особа може бути позивачем та відповідачем у суді. А також наділена дієздатністю і правоздатністю (правосуб’єктністю), які розкриваються у статтях 91 і 92 ЦК України [1]. Слід зауважити, що до прийняття нового Цивільного кодексу юридичні особи мали спеціальну правоздатність: ст. 26 ЦК УРСР визначала, що юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності. Тобто кожна юридична особа мала права і обов’язки визначені її статутом. Натомість ст. 91 нового ЦК встановила, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Така правоздатність називається загальною або універсальною. Надання універсальної правоздатності можна вважати позитивним явищем, зумовленим розвитком ринкових відносин, оскільки відпадає необхідність відтворювати в установчих документах всі можливі види діяльності, щоб у подальшому, наприклад, укладені договори юридичної особи не виходили за межі передбаченої установчими документами правоздатності. Проте положення ст. 91 ЦК вже зараз тлумачаться по-різному. Зокрема, є точка зору, що якщо у засновницьких документах комерційної організації не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони здійснюють, то вона може займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. А реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Якщо ж установчими документами юридичної особи визначено вичерпний перелік можливих видів діяльності, то можна вважати, що вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої неприпустимо. Укладені такою юридичною особою за межами правоздатності угоди є недійсними. Оптимальним варіантом було б визначити у ст. 91, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, за винятком випадків, передбачених законом. Адже певні обмеження мають бути обов’язково встановлені стосовно державних підприємств, які діють в публічних інтересах та які мають бути обмежені, наприклад, в частині розпорядження своїм майном.

Елементами правосуб’єктності юридичної особи є правоздатність та дієздатність [2, с. 107].

Необхідно розглянути загальне поняття правосуб’єктності юридичної особи. У зв’язку з цим варто зазначити, що свого часу, підкреслюючи значення характеристики правосуб’єктності організації, П.І. Стучка наголошував на тому, що питання про юридичну особу тісно пов’язане з питанням про суб’єкт права, про особу взагалі та її правоздатність [3, с. 62].

Погоджуючись в цілому з такою оцінкою значення цього питання, разом з тим, передусім маємо з’ясувати те, чи поняття „правоздатності” стосовно юридичної особи є тотожнім поняттю „правосуб’єктність юридичної особи”.

Правоздатність є постійним станом особи, елементом її правового статусу. Однак правоздатність – це не статичний момент, оскільки вона тісно пов’язана з соціально-правовою активністю особи. В ній знаходить прояв юридичний зв’язок особи з державою та суспільством, котрий характеризується наявністю в особи, повної, реальної та гарантованої можливості бути носієм конкретних прав та обов’язків [4, с. 106].

Загальність правоздатності означає, що держава з самого початку наділяє суб’єктів права загальною властивістю – юридичною здатністю бути носіями відповідних прав та обов’язків, передбачених законом.

Але те, що правоздатність є загальною, не означає, що вона не може по-різному проявлятися в різних галузях права. Тому розрізняють загальну, галузеву та спеціальну правоздатність.

При цьому загальна правоздатність трактується як принципова можливість для особи мати будь-які права та обов’язки з числа передбачених законодавством або, у всякому разі, не заборонених ним.

Спеціальну правоздатність, котра полягає в можливості набувати лише обмежене коло прав і обов’язків, можуть мати як фізичні, так і юридичні особи. При цьому стосовно фізичних осіб частіше мова йде не про спеціальну, а про посадову чи професійну правоздатність, яка потребує наявності спеціальних знань, службової компетенції тощо. Що ж стосується правоздатності юридичних осіб, то її традиційно характеризують саме як спеціальну, тобто, таку, що визначається цілями та завданнями, відображеними в статутних (засновницьких) документах юридичної особи [5, с. 106-108].

Галузева правоздатність стосується діяльності особи в певних сферах суспільного життя, що складають окремий предмет правового регулювання. Таким чином, галузева правоздатність дає можливість особі набувати суб’єктивних прав та обов’язків у сфері дії тих чи інших галузей об’єктивного права.

В ЦК України загальне визначення правоздатності відсутнє, однак, містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25 ЦК) і юридичних (ст. 68 ЦК) осіб, які фактично тотожні.

Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством, прийшов принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України, як права приватного [6, с. 121].

Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи в Україні розширилася не лише за рахунок надання їй рис універсальності, але також і завдяки зміні підходу до вирішення питання стосовно того, які права може мати така особа. Якщо раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК України закріплені також її особисті немайнові права. Зокрема, ст. 94 ЦК України встановлює, що юридична особа має право на недоторканість її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати [7, с. 64].

Обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якщо в їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Разом з тим, вони не можуть займатися політичною діяльністю, оскільки це не охоплюється цілями її створення. Не можуть вони займатися й культурно-освітницькою діяльністю, якщо це прямо не передбачене їх установчими документами.

Реалізуючи свою цивільну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які правочини. Проте, якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності – вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними [2, с. 107-108].

Дієздатність традиційно визначається як передбачена нормами права можливість особи самостійно, своїми діями набувати і здійснювати права, створювати для себе обов’язки та виконувати їх [8, с. 70].Слід підкреслити, що поняття дієздатності в ЦК України 2003 р. визначене тільки стосовно фізичних осіб.

Можна погодитися з думкою, що такий підхід тут можна пояснити тим, що оскільки стосовно юридичних осіб ці два поняття практично завжди існують нерозривно, то наявність правоздатності в організації означає одночасно, що вона володіє також і дієздатністю [6, с. 122].

Правоздатність та дієздатність, як згадувалося вище, у сукупності утворюють таку категорію, як правосуб’єктність.

Але для юридичної особи це поняття має ще й більш універсальне значення, оскільки тут категорія правосуб’єктності, передусім, відображує ту властивість організації, що її правоздатність і дієздатність є нероздільними в часі, органічно доповнюють одна одну, а в більшості випадків взагалі зливаються. Це пояснюється тим, що не існує правоздатних, але недієздатних колективних суб’єктів. Якщо юридична особа створена в порядку, встановленому законом, і зареєстрована належним чином, то вона стає не тільки правоздатною, але й дієздатною, набуваючи правосуб’єктності відразу в повному обсязі.