Розділ ііі регіональний вимір економічної безпеки україни

Забезпечення економічної безпеки України як невід’ємної складової системи національної безпеки набуває все більшої важливості, особливо в умовах поглиблення процесів глобалізації. Більше того, політика забезпечення економічної безпеки потребує суттєвого перегляду з огляду на розгортання кризових явищ в економіці, що мали серйозні негативні наслідки для нашої держави та породило ряд загроз для економіки України та її регіонів.

3.1. Сутність регіональної економічної безпеки

Конституція України визначає, що поряд із захистом суверенітету та територіальної цілісності України однією з найважливіших функцій держави є забезпечення її економічної безпеки. При цьому економічна безпека визначається передусім спроможністю держави відстоювати та забезпечувати інтереси власних громадян всупереч будь-яким іншим інтересам та процесам у зовнішньому середовищі. Отже, сутність економічної безпеки на національному та регіональному рівнях визначається як стан економіки, що дозволяє запобігати зовнішнім та внутрішнім загрозам та забезпечити сталий соціально-економічний розвиток. В такому формулюванні поняття економічної безпеки багато в чому перетинається з концепцією сталого розвитку держави та регіону і базується на таких засадах: економічна незалежність, стійкість і стабільність розвитку, здатність до саморозвитку і прогресу тощо.

На думку одного з перших вітчизняних дослідників економічної безпеки, Г.Пастернака-Таранущенка, економічна безпека держави визначається як такий її стан, за яким вона стабільно гарантує можливість створення і розвитку умов для плідного життя її населення, розвитку економіки в майбутньому та в зростанні добробуту її мешканців [8, с. 29]. Інший дослідник, Я.Жаліло розглядає такі три основних рівні національної економічної безпеки: держави, суб’єкта господарювання (підприємства) та особи, а критеріальною ознакою поділу інтересів економічної безпеки різних рівнів ієрархії управління вважає зміст відтворювальних процесів. На рівні підприємства – це забезпечення процесу виробництва; на рівні особи – споживання; на рівні держави – перерозподіл ресурсів [6]. З таким підходом погоджується Т.Гладченко [2, с. 5], яка обґрунтовує доцільність виділення таких рівнів економічної безпеки як рівень держави, регіону, галузі, підприємства, людини тощо.

В умовах світової економічної кризи спостерігається зниження ефективності використання економічних ресурсів, що вимагає оперативного втручання держави, заснованого на науковій програмі антикризового регулювання економіки, що в умовах кризи стає одним з головних інструментів економічної безпеки держави, яка одночасно залежить як від внутрішніх факторів – стану макроекономічних показників, так і від зовнішніх факторів – стану світової економіки в цілому [3].

Підвищення економічної безпеки регіону залежить від міри державної підтримки й розробки державних програм регіонального розвитку, а також від розміщення державних замовлень на поставку продукції для потреб усієї країни. Особливу роль відіграє паритетна участь центру у великих регіональних інвестиційних проектах з урахуванням різних форм забезпечення пільгами й у створенні сприятливого клімату для розвитку економічного середовища в регіоні [11].

В умовах України зміцненню економічної безпеки регіонів перешкоджають об’єктивні чинники, зокрема, диференціація регіонів за економіко-географічним розташуванням, природно-ресурсним потенціалом, структурою населення, галузевою спеціалізацією, фінансовою забезпеченістю, типом соціально-економічного розвитку тощо [1].

Посилення уваги до проблематики економічної безпеки регіонів зумовлене також зростанням впливу системних викликів регіонального розвитку в сучасних умовах, основними з яких є наступні:

• глобалізаційні процеси та необхідність попередження «економічних шоків»;

• інтенсифікація процесів урбанізації (з 1989 р. кількість міст в Україні збільшилась на 20 і на початок 2001 р. склала 454 одиниць, а на початок 2010 р. – 459 одиниць), що зумовлює об’єктивне зростання ролі міст у соціально-економічному розвитку;

• посилення конкурентної боротьби за використання ресурсів (у тому числі місцевих);

• зростання вимог до якості людського капіталу;

• боротьба за використання геополітичного розташування як стратегічного ресурсу розвитку;

• зростання ролі екологізації виробництва, домінування принципів сталого економічного зростання.

Поряд з цим, однією з небезпек для розвитку регіонів України є недосконалість державної регіональної політики та наявність протиріч у взаємодії «центр» – «регіон». Найбільш поширеними проявами конфліктів, на думку експертів, у цій площині є:

- відсутність рівноправних, партнерських відносин між центром і регіонами. Регіональний рівень управління було фактично „націоналізовано” – реальні повноваження, у тому числі й самоврядного характеру, тобто такі, що не збігаються із природою органів державної влади, зосереджено в місцевих державних адміністраціях, районні та обласні ради набули, здебільшого, «декоративного характеру», а їх функції та повноваження – мінімізовані [10];

- намагання центру зберегти управлінську вертикаль, поширення практики втручання органів державної влади у сферу компетенції місцевого самоврядування, у тому числі й методами «ручного управління». При цьому на органи місцевого самоврядування часто покладаються функції щодо виконання соціальних зобов’язань держави, які, фактично, не підкріплені ані фінансово, ні організаційно [10];

- протиріччя між офіційно проголошеними державою пріоритетами соціально-економічного розвитку та власними інтересами регіонів з огляду на нагальні потреби населення; зосередженість органів влади регіонального рівня переважно на політичних проблемах;

- наявність у регіонах конфліктів та стереотипів у соціогуманітарній сфері. Так, для східних регіонів в якості проблемних піднімаються питання державної мови, для південних регіонів – питання національних меншин; для західних – конфесійні питання тощо;

- експансія групових, корпоративних інтересів з регіонального на центральний рівень, що супроводжувалось жорсткою конкуренцією за розподіл посад, з огляду на перспективи отримання „дивідендів” як для політичної, так і для бізнесової еліти регіону (в основі таких конфліктів часто перебували інтереси місцевих бізнес-груп) [12, с. 16].

Отже, більшість загроз економічній безпеці регіонів мають яскраво виражену регіональну специфіку. В контексті цього стратегічним напрямом забезпечення національних економічних інтересів є розробка дієвої та виваженої регіональної політики, яка дозволила б пом’якшити вплив циклічних та структурних коливань на господарські комплекси регіонів.