- •Історія політичних та правових вчень як наука і як навчальна дисципліна
- •1. Завдання і значення курсу історії політичних та правових вчень.
- •2. Предмет історії політичних та правових вчень.
- •3. Методи вивчення історії політичних та правових вчень.
- •4. Періодизація історії політичних та правових вчень.
- •Політичні та правові вчення давнього сходу
- •1. Особливості формування політичних та правових вчень в античності.
- •2. Політична та правова думка Ближнього та Середнього Сходу. Давній Єгипет.
- •3. Політична та правова думка давньої Індії.
- •4. Політична та правова думка давнього Китаю. Конфуцій, Мо-дзи та ін.
- •Політичні та правові вчення античної греції
- •I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
- •II. Етапи становлення і розвитку політичних та правових вчень в античній Греції:
- •III. Значення давньогрецької політичної та правової думки.
- •I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
- •II. Етапи становлення і розвитку політичних та правових вчень в античній Греції.
- •1. Гомер і Гесіод.
- •2. "Сім мудреців".
- •3. Піфагор і піфагорійці.
- •4. Геракліт.
- •5. Демокріт.
- •7. Сократ.
- •8. Платон.
- •9. Арістотель.
- •III. Значення давньогрецької політичної та правової думки.
- •Політичні та правові вчення античного риму
- •1. Загальна характеристика давньоримської політичної та правової думки.
- •2. Ціцерон.
- •3. Римські стоїки. Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.
- •4. Римські юристи.
- •Політичні та правові ідеї християнства
- •1. Загальна характеристика правових ідей раннього християнства.
- •3. Тома Аквінський.
- •1. Загальна характеристика правових ідей раннього християнства.
- •2. Святий Августин.
- •3. Тома Аквінський.
- •Політичні та правові вчення середньовіччя
- •1. Загальна характеристика правової та політичної думки у середні віки. Особливості політичних та правових вчень епохи Відродження і Реформації.
- •2. Марсілій Падуанський.
- •3. Ніколло Мак'явеллі.
- •4. Франческо Гвіччардіні.
- •5. Жан Боден.
- •Політичні та правові вчення нового часу. Розвиток політичної та правової думки в голандії
- •1. Гуго Гроцій.
- •2. Барух (Бенедикт) Спіноза.
- •1. Гуго Гроцій.
- •2. Барух (Бенедикт) Спіноза.
- •Розвиток політичної та правової думки в англії
- •1. Томас Гобс.
- •2. Джон Лок.
- •Розвиток політичної та правової думки у франції
- •1. Вольтер.
- •2. Шарль Луї Монтеск'є.
- •Розвиток політичної та правової думки в італії
- •1. Джамбаттіста Віко.
- •2. Чезаре Беккаріа.
- •Розвиток політичної та правової думки у сполучених штатах америки
- •1. Б.Франклін, т.Пейн, т.Джеферсон.
- •2. А.Гамілтон, Дж.Медісон, Дж.Адамс.
- •Розвиток політичної та правової думки в німеччині
- •1. Самуїл Пуфендорф.
- •2. Вільгельм Гумбольдт.
- •3. Іммануїл Кант.
- •Політико-правова концепція геґеля
- •Історична школа права
- •1. Загальна характеристика
- •2. Густав Гуго
- •3. Фрідріх-Карл фон Савін'ї
- •4. Георг Фрідріх Пухта
- •Лібералізм як напрям у політичних і правових вченнях
- •1. Загальна характеристика
- •2. Ієремія Бентам
- •Розвиток лібералізму у франції
- •Розвиток новітнього лібералізму в XIX столітті політичні та правові погляди алексіса де токвіля
- •1. Лібералізм і демократія
- •2. Алексіс де Токвіль
- •Розвиток новітнього лібералізму в XIX столітті політичні та правові погляди джона стюарта міля
- •Позитивізм як напрям в історії політичних та правових вчень
- •1. Загальна характеристика
- •2. Огюст Конт
- •Зародження правового (юридичного) позитивізму
- •1. Загальна характеристика
- •2. Джон Остін
- •3. Карл Бергбом
- •Розвиток правового (юридичного) позитивізму правова концепція рудольфа ієрінга
- •Органічне вчення про державу та соціальний дарвінізм герберта спенцера
- •Зародження і розвиток соціалізму політичні та правові погляди сен-сімона, фур'є, оуена
- •1. Загальна характеристика
- •2. Клод-Анрі де Рувруа Сен-Сімон
- •3. Франсуа-Марі-Шарль Фур'є
- •4. Роберт Оуен
- •Політико-правове вчення марксизму
- •Зародження та розвиток анархізму
- •1. Загальна характеристика
- •2. П’єр Жозеф Прудон
- •3. Міхаїл Бакунін
- •4. Пйотр Кропоткін
- •Правові вчення хх століття
3. Римські стоїки. Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.
Одне з перших місць серед римських стоїків належить Луцію Аннею Сенеці (Seneka), який жив у 3–65 рр. Він найбільш послідовно, у порівнянні з іншими представниками цього напрямку, відстоював ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їхнього суспільного становища. Відповідно до цього, об'єктом і сферою рабства може бути тільки тілесна і чуттєва, але не духовна і розумна частини людини. Раб, відповідно до вчення Сенеки, рівний за натурою з іншими людьми і йому притаманні ті ж душевні якості, що і всім іншим. Всі люди рівні у тому сенсі, що вони "товариші по рабству", оскільки однаково залежать від волі повелінь долі. "Покажіть мені, — писав Сенека, — хто не є рабом у тому чи іншому сенсі! Цей — раб своїх бажань, той — жадності, а той — честолюбства... Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне". Мислитель висунув свою природно-правову концепцію, в якій неминучий і божественний за своїм характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські прагнення і творіння, включаючи державу і право. Він вважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж стосується окремих державних утворень, то вони випадкові і значимі не для всього людства, а тільки для обмеженого кола людей.
Подібні ідеї розвиває й Епіктет, 50–130 рр., який головний акцент робив на проблемі особистого морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей, при цьому, повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".
Марк Аврелій Антоній, який жив у 121–180 рр., розвивав "уявлення про державу з рівним для всіх законом, яка правиться відповідно до рівності і рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслює, що зі спільного для всіх людей духовного начала випливає, що всі люди — розумні істоти, якщо ж так, то і розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди є рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний громадянський устрій.
Ідеї грецьких та римських стоїків, зокрема обгрунтований ними індивідуалізм та природно-правова теорія, мали суттєвий вплив на погляди римських юристів.
4. Римські юристи.
Зусиллями римських юристів була створена нова наука — юриспруденція. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного та галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для наступної історії права мала грунтовна розробка ними юридичних питань майнових відносин з позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, по суті, розробили юридичну основу права людина на власність.
В античному Римі заняття правом на початках було справою понтифіків, однієї з колегій жерців. Біля 300 р. до н.е. юриспруденція звільняється від понтифіків. Початок світської юриспруденції, згідно з переказами, пов'язаний з іменем Гнея Флавія.
Тим не менше, заняття правом, світська юриспруденція, "цивільна мудрість" продовжує залишатися, за словами відомого римського юриста Ульпіана, "святою справою", а юристи — мовби жерцями. Ульпіан дає наступне пояснення цього: "За заслугами нас називають жерцями, бо ми турбуємося про правосуддя, сповіщаємо поняття доброго і справедливого, відособлюючи справедливе від несправедливого, відділяючи дозволене від недозволеного, бажаючи, щоб добрі справи робилися не тільки через страх покарання, але й шляхом заохочення".
Юристи тут виступають, як спеціалісти в галузі всіх соціальних норм і соціальних відхилень в цілому, а юриспруденція — як наука про всі ці норми і аномалії, як пізнання їхньої суті, причин, ролі і наслідків, як дослідження форм і засобів встановлення і підтримки нормативного порядку і належного покарання за його порушення.
При розгляді тих чи інших справ юристи інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості і у разі колізії часто змінювали стару норму, з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворююча, а інколи і правотворча інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, яке дав би у змінених обставинах сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту, як нової норми права, а саме норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.
Визнання римськими юристами реальності природного права, яке включається у право взагалі, і, в той же час, відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як і будь-яке інше право, яке вони визнавали, належить до діючого права і є його специфічною складовою частиною (компонентом і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично діючого права.
Ця обставина чітко присутня в різних класифікаціях і визначеннях права, що його давали римські юристи. Так, Ульпіан у своєму поділі (що став класичним) всього права на публічне (право, яке "стосується становища Римської держави") і приватне (право, яке "стосується користі окремих осіб") відзначає, що, в свою чергу, "приватне право поділяється на три частини, оскільки воно складається з природних приписів, з (приписів) народів та (приписів) цивільних". "Частини" — це не ізольовані й автономні розділи права, а взаємодіючі та взаємовпливаючі компоненти і властивості, теоретично відокремлювані у структуру реально діючого права в цілому.
Вимоги і властивості природного права пронизують собою не тільки цивільне право, але й право народів (jus gentium), яке означає право, спільне для всіх народів, а також, частково, і право міжнародних відносин. "Право народів, — відзначає Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для живих істот, а перше — тільки для людей у їхніх відносинах між собою". Тобто, право народів виступає, як частина природного права, і відмінність між ними проводиться тільки за колом суб'єктів. Римський юрист Гай підкреслює: "Всі народи керуються законами і звичаями, користуючись частково своїм власним, частково правом, спільним для всіх людей".
Ідею взаємозв'язку і єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається у кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "право" — це те, що корисне всім або багатьом в якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні у загальному понятті "права".
Включення римськими юристами природного права у поняття права в цілому відповідає їхній засадничій уяві про право, як моральне явище.
Ульпіан на початку своїх "Інституцій" підкреслює: "Тому, хто займається правом, необхідно, перш за все, з`ясувати, звідки пішло поняття права. Воно бере свій початок від справедливості, оскільки, як пояснив Цельс, право є справа добра і відповідності".
Творчість римських юристів справила глибокий вплив на подальший розвиток правової думки. Це обумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права у подальшій історії права. І в кодифікації Юстиніана (30–ті роки VI ст.), і в інших актах, які відігравали роль чинного права, положення римських юристів займали визначальне місце.
В кінці XI ст. центром розвитку тодішньої юриспруденції стає університет в Болон'ї. Головна увага при вивченні права приділялася тлумаченню (глоссам) кодифікації Юстиніана і, особливо, Дегест. Звідси і назва цього напрямку — школа глоссаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глосси всієї школи були видані у середині XIII ст. Аккурсіусом.
Коментатори (постглоссатори), які прийшли на зміну глоссаторам в XIII–XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глосс, а також проявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право, як вічне і розумне право, яке випливає з "природи речей", і відстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.
Діяльність глоссаторів і коментаторів в значній мірі сприяла процесу рецепції римського права в Західній Європі.
Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили своє відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи, і багато сучасних понять, термінів та юридичних конструкцій бере свої витоки у працях римських авторів, у римському праві.