- •[Ред.]Народна музика [ред.]Початковий період розвитку
- •[Ред.]Народно-пісенна творчість
- •[Ред.]Жанрове багатоманіття української пісні
- •[Ред.]Думи та історичні пісні
- •[Ред.]Інструментальний фольклор та народні інструменти
- •[Ред.]Український фольклор у творчості професійних та аматорських колективів
- •[Ред.]Становлення професійної музики
- •[Ред.]XVII — XVIII століття
- •[Ред.]XIX — початок XX століття
- •[Ред.]Початок звукозапису
- •[Ред.]Музична культура Української Держави
- •[Ред.]Українська музика радянської доби
- •[Ред.]1930-ті — 1950-ті роки
- •[Ред.]1960-ті — 1980-ті роки
- •[Ред.]Сучасна музика [ред.]Освітні та концертні установи
- •[Ред.]Музичні спілки
- •[Ред.]Сучасна класична музика
- •[Ред.]Популярна музика
- •[Ред.]Видавнича справа
- •[Ред.]Лейбли
- •[Ред.]Джерела
- •[Ред.]Примітки
[Ред.]Жанрове багатоманіття української пісні
Фрагменти народних пісень
«Ой у полі древо...» (файл)
лірична, виконує ансамбль «Древо»
«Володар, одчиняй ворота» (файл)
веснянка, виконує «Володар»
«Ой, там на морі, на синьому» (файл)
веснянка, виконує «Володар»
«На Івана, на Купайла» (файл)
купальська, виконує «Володар»
«Святий вечір добрий вечір…» (файл)
кодядка, виконує ансамбль «Буття»
«Ой весілля, весіллячко» (файл)
весільна коломийка, виконує ансамбль «Буття»
За своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними властивостями українська народна пісня поділяється на безліч різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак. У цьому розумінні найбільш типовими жанрами української пісні є:
Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та ін. Цей тип фольклору є
Родинно-обрядові та побутові— весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін.
Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;
Історичні пісні і думи
Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі;
Ліричні пісні та балади.
[Ред.]Думи та історичні пісні
Детальніше: Дума
Бандурист Остап Вересай, (1803—1890)
У XV—XVI століттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:
-
«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».[2]
Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим «славословія». У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо.
Творцями і виконавцями історичних пісень та дум, псальмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу.
Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 1648—1654 років, велике місце приділене народним героям — Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум — про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю.
Козак Мамай з бандурою — символ співучої душі українського народу
Уже в XIV—XVII та XVIII ст. українські музиканти прославилися за межами України. Їх імена можна знайти в хроніках тих часів серед придворних музикантів, зокрема при дворі польських королів чи російських імператорів.[3] Найвидатніші давні кобзарі — Тимофій Білоградський (відомий лютнист, 18 ст.), Андрій Шут (19 ст.), Остап Вересай (19 ст.) та ін.
З метою захистити своє мистецтво вони об'єднувалися в братства співацькі цехи, які мали свої статути, що боронили їх мистецький. Особливого розвитку ці братства досягають у XVII—XVIII ст., продовжуючи існувати навіть і на початку XXст. до жорстокого знищення радянською владою.