Ґендерно-дослідницька та інші спільноти: «хвороба правизни»?

В описаній вище ситуації своєрідного стимулювання ґендерних студій стрімко росте спільнота дослідниць і дослідників, що «займаються ґендером». (Дивне, як на мене, самоозначення: аналогічне до «займатися спортом»?) Кількісне зростання, різноякісна освіта і приналежність до різних ґенерацій неминуче призводять до певного розшарування, а то й відкритих розколів усередині ґендерно- дослідницької спільноти (втім, на відміну від Соломії Павличко, я не вважаю таку ситуацію контрпродуктивною).

Якщо на початку 1990-х ґендерні студії потребували знання мов (принаймні, англійської) та поїздок у західні університети, то сьогодні це перестало бути аж таким важливим. Великий масив україномовних і російськомовних видань (про теоретичний ухил яких уже сказано), вітчизняні школи та конференції, ґендерні курси для маґістерських і бакалаврських програм продукують нове покоління дослідниць і дослідників, що всотують «українську ґендерну теорію», тобто ідеологію ґендерного мейнстримінґу, критичний потенціял якої, повторимо, прямує до нуля. Українські ґендерні студії поступово виходять із марґінесів і перетворюються на більш- менш респектабельну царину академічного істеблішменту.

Але не за поколіннєвим вододілом (старші–молодші) проходить нині лінія розколу в українській ґендерній спільноті. Тестом стає саме методологічна позиція, що за сучасних умов конвертується в позицію політичну. Справа в тім, що есенціялізм є засадничою основою будь-якої правоконсервативної риторики, будь-якої ксенофобії. І коли ґендерні дослідження побудовано на есенціялістичній методології (знову ж таки, свідомо чи як наслідок балансування в біофундаменталізмі), вони починають відтворювати й посилювати ідеологію неопатріярхату. Тобто революційна попервах теорія перетворюється на свою протилежність.

Щоб арґументувати цю думку, звернуся до недавньої історії українських ґендерних досліджень. Можна назвати принаймні дві теми, які «роздерли» ґендерну спільноту, не просто розділивши її на два табори, а відкинувши їх просто-таки в полярну опозицію: це рецепція жіночого руху «Фемен» і реакція на звинуваченнях у «ґендер-ґей-пропаґанді».

Поява «Фемен» і їхнє позиціонування відносно фемінізму викликали бурхливі дискусії саме у ґендерній спільноті: деякі дослідниці зайняли позицію іншування «Фемен» й відмови визнати їхні дії самостійними, а протести – феміністичними. Ця позиція ґрунтується на уявленнях про те, що існує «справжній» фемінізм, у вигляді «істинної» теорії та «правильного» активізму: есенціялістичність і владність таких поглядів, а також нездатність до альтернативної оптики є очевидними.

Інший випадок стосується наростання звинувачень ґендерної політики у «пропаґанді гомосексуалізму та ювенальної юстиції» (одним пакетом) від різних церков і консервативно налаштованих прошарків суспільства. Ці закиди очікувані і зрозумілі: справді, ґендерна теорія та грамотно впроваджувана ґендерна політика є емансипаційними й радикальними, а логічна зв’язка між правами жінок і правами дітей очевидна не лише для правознавства. Звісно, консервативні спільноти захищають свої цінності як можуть, не гребуючи підміною понять чи нехтуючи логіку.

Однак прикметною стає відповідна реакція частини української ґендерної спільноти: вони починають виправдовуватися, що ніяка це не пропаґанда і що «ґендер» не має жодного стосунку до теми сексуальности взагалі й гомосексуальности зокрема! Хіба не очевидно, що артикулювати таке можливо лише з есенціялістичних позицій, захищаючи гетеронормативність як єдино природний і справжній спосіб сексуальности?

Соціяльно-конструкціоністська методологічна позиція на сьогодні є в меншості (фактично, на марґінесах) не лише в ґендерній теорії, але й в усіх соціогуманітарних царинах. Вона незручна й небезпечна, бо здатна піддати сумніву й деконструювати будь- яку «вічну» категорію (наприклад, жінка або наука) чи цінність (наприклад, сім’я або нація). Тому в «позаґендерній» дослідницькій спільноті теж усе ще переважає есенціялістична парадигма: вона допомагає безпроблемно прирощувати соціяльний капітал в академії, конвенційно (тому успішно) вбудовуватися в чинні ієрархії суспільного порядку, без ніяких особистих ризиків і революційних загроз.