Елітарна марґінальність: українські ґендерні дослідження як пострадянський феномен

Від початку 1990-х ґендерна теорія приходить на пострадянський простір через дослідниць і активісток, які могли читати іншомовні тексти і перекладати їх чи переказувати. В Україні знаковою постаттю в цьому сенсі була Соломія Павличко (1958–1999), а збірка її текстів та інтерв’ю «Фемінізм» (видана 2002 року, але статті друкувалися раніше) якраз і є взірцем такого переказу: фактично, вперше українською мовою були озвучені питання прав жінок через призму ліберальної феміністичної теорії.

Зважаючи на відсутність феміністичного руху в Україні на початку незалежности, ґендерні дослідження в наших краях формувалися як елітарно-марґінальна царина міждисциплінарного знання, де елітарність ґрунтувалася на вільному володінні мовами і певному академічному статусі. Це давало змогу опрацьовувати тексти з ґендерної теорії в бібліотеках західних університетів. Марґінальними новонароджені ґендерні студії були в контексті пострадянської академії, яка, бувши апаратом влади (чи прямо, чи як «знання-влади», за Фуко), виявляла стійкий опір новій критичній теорії задля самозбереження себе як соціяльної структури. Цікаво, що в самих ґендерних студіях власна марґінальність усвідомлювалась, але часто пояснювалася «недостатньою освіченістю чи дозрілістю» суспільства (й академії зокрема) до ґендерної теорії та відповідних політик. Владні дискурси в академії стають видимі лише через критичну соціяльно-конструкціоністську оптику, але в тогочасних ґендерних дослідженнях цю методологію використовували рідко.

Виникла специфічна (відмінна від західної 1970-х років) ситуація, коли формувався й ріс так званий академічний фемінізм, але під нейтрально-конвенційною назвою «ґендерні дослідження», що мав «попит» у західній академії, залишався чужим і відторгнутим від академії пострадянської, але також не мав при цьому суттєвого соціяльного запиту, виявленого в низовому громадському активізмі.

На той час уже й на Заході почався ріст антифеміністичних настроїв (так званий backlash – відкат), пов’язаний із тим, що основні цілі ліберального фемінізму вже було досягнуто, й тепер наступив час активістсько-феміністичного «затишшя». Нова ґенерація вже сприймала як належне ті можливості для жінок, за які боролися їхні бабусі й матері (право на працю, право на освіту тощо), й зосереджувалася на трохи інших цінностях.

Але пострадянська ситуація була особливо контрастною в цьому сенсі, бо традицій феміністичного руху в нас узагалі не було. На цьому тлі переформатування економіко-політичних умов і, відповідно, ґендерних моделей та контрактів, продукувало в більшості жіночого населення загострене відторгнення фемінізму або як асоційованого з радянським ґендерним проєктом («фемінізм – це коли жінки в помаранчевих безрукавках кладуть шпали або асфальт»), або як незрозумілої розкоші чи забаганки в контексті повсякденного тяжкого «перестроєчного» економічного виживання.

У цих обставинах елітарно-марґінальні ґендерні дослідження немовби перебували у паралельній реальності щодо повсякденного життя посполитих громадянок, бувши надто теоретичними і слабко пов’язаними з різношаровими проблемами різних груп українського жіноцтва. Тому, попри численні просвітницькі проєкти в стилі «ходіння в народ», українські ґендерні студії були майже невидимі для масової свідомости аж до початку державної ґендерної політики в середині 2010-х.