Тема 5. Відносини власності в економічному житті суспільства. План.
Власність в системі виробничих відносин, її сутність.
Основні типи та форми власності.
Інтелектуальна власність як складова і особлива форма відносин власності.
Роздержавлення та приватизація – шляхи реформування відносин власності в Україні.
1.
Вузловим елементом суспільниїх відносин і економічної системи є відносини власності.
Власність - дуже складна категорія, яка з з різних боків вивчається суспільними науками і характеризується різними аспектами політичними, морально-психологічними, соціальними, юридичними та економічними
Поняття «власність» використовують у двох значеннях: економічному та юридичному.
Спочатку власність розглядали як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак речі самі по собі не є власністю, так як і золото не є грошима. Вони перетворююються на гроші тільки зза певних економічних відносин.
Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не відношення людини до речей , а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших. Тому:
з економічного погляду власність — це виробничі відносини між суб'єктами господарювання з приводу привласнення об'єктів власності (земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила тощо).
Суб»єктами власності можуть бути :
окрема особа ( індивід) – людина як носій майнових та немайнових прав та обов»язеів;
юридичні особи – організації, підприємства, установи;
держава в особі органів державного управління, муніціпалітети, органи місцевого управління та самоврядування;
інші держави або міжнародні організації.
Такий підхід дає змогу встановити:
хто з членів суспільства розпоряджається чинниками виробництва, тобто має економічну владу;
як здійснюється поєднання робочої сили із засобами виробництва;
хто і які отримує доходи від господарської діяльності;
мету виробництва і характер управління економічними процесами.
Варто зауважити, що категорія «привласнення» породжує свій антипод - категорію «відчуження».
Віжчуження - це позбавлення суб»єєкта прав на володіння, користування та розпорядження об»єктом власності.
Привласнення та відчуження – це парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Якщо одни заявляє, що «це моє», це все одно, що він заявив іншим : «це не ваше».
Тому процес привласнення-відчуження - це дві діалектичні сторони сутності відносин власності.Суперечність в системі «привласнення-відчуження» євнутрішнім джерелом розвитку відносин власності.
Як бачимо, відносини власності охоплюють всю економічну систему, визначають характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту, його обмін та розподіл, впливають на інтереси різних верств населення.
Інтереси мають суперечливий характер, що може призвести до конфліктів, і навіть війн. Це потребує надання економічним відносинам характеру правових, тобто суб'єкти відносин власності мають бути носіями певних потреб і обов'язків.
Держава з»являється як певний інститут, що встановлює права власності.
З юридичного погляду власність характеризує майнові відносини з приводу привласнення та використання людьми , матеріальних і духовних цінностей, які закріплені системою чинного законодавства кожної країни , також міжнародними правовими нормами.
Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин., тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав та обов»язків.
Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними ознаками –
- володіння – відносини , пов»язані з наявністю у того, чи іншого суб»єку об»єктів власності з господарським володінням ним. Саме по собі володіння ще не означає власності ( володарем об»єкту може бути і орендар).
- користування - відносини між людьми щодо вилучення корисних властивостей з об»єктів власності, а також отримання відповідного доходу;
- розпорядження – вища категорія прав власності, яка передбачає , що розпорядник об»єкта є його повним власником, тому має право самостійно вирішувати його долю, а саме продавати, обмінювати, дарувати, здавати в оренду.
Розвинені країни у своїй практичній діяльності користуються системою прав власності, розробленою англійським юристом А. Оноре, яка містить такі елементи:
право володіння (право виняткового фізичного контролю над благами);
право користування (право застосування корисних властивостей благ для себе);
право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ);
право на дохід (право мати результати від використання благ);
право суверена (право на відчуженість, споживання, зміну блага);
право на безпеку (право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища);
право на передачу благ у спадщину;
право на безстроковість володіння благом;
заборона на користування засобом, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;
право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;
право на залишковий характер, тобто право на провадження процедур та існування інституцій, що забезпечують відновлення порушених повноважень, тобто повернення переданих кому-небудьправочинностейпісля закінчення строку угоди, або достроково у випадку порушення її умов.
2.
Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два основних підходи : вертикально-історичний і горизонтально-структурний.
Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються в процесі тривалої еволюції суспільства і змінюють одна одну.
На перших етапах розвитку людства використовувалися колективні форми власності, тому що тільки поєднуючи свої зусилля людина могла протистояти жорстокій природі.
Згодом розвиток продуктивних сил та самої людини приводять до появи нового типу власності – приватної. Ці два типи власності ( приватна та суспільна) на різних етапах розвитку суспільства приймають різні конкретно-історичні форми:
Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об»єкт власності – землю, а також на знаряддя праці і результати праці.
Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності на засоби виробництва, результати праці і самого працівника.
Феодальна власність передбачає абсолютні права власника на землю і обмежені прва на прцівника;
Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власеності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.
Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію власності критеріями якого є
рівень розвитку продуктивних сил;
характер поєднання працівника із засобами виробництва
механізм розподілу доходу , тощо.
Згідно з цим виокремлюємо два основних типи власності : приватна та суспільна.
Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування та розпорядження об»єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній особі).
Приватний тип власності виступає як сукупність різних форм власності , а саме:
індивідуально-трудової;
сімейної;
індивідуальної з використанням найманої праці;
партнерської ;
корпоративної (акціонерної)
Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, надає йому певну економічну свободу вибору , стату в суспільстві, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність.
Індивідуально-трудова характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.
Сімейна трудова власність передбачає , що використовується праця членів сім»ї.
Партнерська власність виступає як об»єднання капіталів або майна кількох юридичних або фізичних осіб з метою здійснення спільної підприємницької двяльності. Кожний учасник при цьому зберігає внесену їм частку ( пай) майна чи капіталу.
Корпоративна (акціонерна) власність утворюється завдяки випуску та продажу акцій. Особливість цієї форми в тому , що вона поєднує риси приватної та суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає вартості їхніх акцій, разом з тим через розпорошеність акціонерів, реальне право розпорядження і управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.
Якщо розглядати реалізацію корпоративної форми власності через відносини володіння, розпорядження і користування, то носіями відносин володіння виступають відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди), відносини управління та розпорядження реалізуються власниками контрольного пакету.
Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особичті та колективні інтереси акціонерів.
Упродовж останніх десятиліть у країнах Заходу відбувається процес обмеження економічного простору й діапазону функціонування класичної форми приватно-капіталістичної власності на засоби виробництва, її діалектичне перетворення, зумовлене всебічним розвитком корпоративної форми приватної власності і зростанням внаслідок цього кількості власників, тобто класична приватна власність поступово стає елементом колективної власності, залишаючись при цьому приватною для кожного окремого її власника. У країнах Заходу корпорації, які є акціонерними підприємствами, виробляють до 90 % усієї продукції. До переваг корпоративної форми власності над приватнокапіталістичною належать: висока виробнича динаміка і можливість акумулювати капітали та засоби будь-якої форми власності для оперативного вирішення виробничих або інших завдань. Усередині корпорації відбуваються процеси подальшої трансформації власності. Так, у Франції законодавчо стимулюється внутрішній перерозподіл акцій. Дедалі помітнішою стає тенденція переходу підприємств у повну власність їх персоналу. По суті, йдеться про створення кооперативної форми власності не в результаті об'єднання дрібних індивідуальних власників, а через придбання підприємства його персоналом. Особливого поширення ця форма власності набула в Західній Європі, насамперед у скандинавських країнах.
Наприклад, у Швеції тільки в обробній промисловості налічується понад 100 підприємств, власниками яких є їхній персонал.Уряди підтримують програми надання робітникам акцій для придбання власності, використовуючи їх для запобігання негативним соціально-економічним наслідкам концентрації капіталу в окремих осіб чи держави. У США для реалізації програм акціонування держава використовує головним чином фінансові важелі. На думку американських фахівців, запровадження цих програм дасть змогу досягти балансу між трьома основними проблемами, що викликають найбільшу стурбованість у суспільстві: соціальною справедливістю, економічною ефективністю і надходженням коштів до державного бюджету.
Акціонування сприяє формуванню багатоукладної економіки і спричинює появу змішаних форм власності.Наприклад, залізнична компанія «Конрейнл» багато років є спільною власністю Уряду США (85 % акцій) та її працівників (15 % акцій).
У Сполучених Штатах Америки внаслідок реалізації програм акціонування кількість компаній, в яких працівникам належить від 1 до 100 % акцій, сягнула 12 тис. Майже 700 компаній повністю належать їхнім персоналам на правах колективної власності. Плани передачі власності реалізують понад 200 великих корпорацій, серед яких такі гіганти, як «Локхід», «Проктер енд Гембл», «Анхойзер-Буш», «Крайслер», «Істерн ейрлайнс», «Кепітел сйрлайнс». У трьох останніх співробітникам належить понад 20 % акціонерного капіталу. Нині загальна кількість працівників в американських компаніях, де здійснюються програми акціонування, становить майже 18 млн, або 10% усієї робочої сили США. Загальна сума акціонерного капіталу цих компаній сягає 60 млрд. доларів. В Америці вже майже 30 років успішно працює Програма накопичення власності — Employee Stock Ownership Plan (ESOP) — одна з найпрогресивніших організацій суспільної праці, яка робить працівників підприємств власниками акцій своїх компаній. Зрозуміло, що працівники не спроможні тільки за рахунок заощаджень викупити акції своїх підприємств. Це можна зробити шляхом отримання кредиту через ESOP. Володіння працівниками акціями своїх компаній позитивно впливає на продуктивність та ефективність функціонування компаній, а також сприяє досягненню різних цілей, головними з яких є:
- Створення додаткового доходу для працівників. Винагорода, яку отримують найкращі працівники, стимулює ефективність їхньої праці. Виходячи з цього, приблизно 40 % ESOP створювались як плани із забезпечення доходів працівників.
- Можливість викупити акції своєї компанії у тих працівників-власників, що звільняються або виходять на пенсію.
- Можливість запобігти негайному закриттю підприємства власниками з економічних або нших причин.
- Можливість запобігти втраті робочих місць або захиститися від нових потенційно індиферентних чи нелояльних власників.
Не спиняючись на інших цілях, можна зазначити, що рентабельність економічної діяльності фірм, які використовували ESOP, підвищувалася на 3—4 % швидше, ніж у фірм без цієї програми. Таке зростання забезпечило створення приблизно на 50 % більше додаткових робочих місць у цих компаніях.
Таким чином, ідея створення народних підприємств (під якими розуміють підприємства, акції яких належать їх працівникам) с досить перспективною. У країнах Заходу кожний третій найманий працівник бере участь у перетворенні власності. Зростання кількості суб'єктів власності зумовлює перетворення найманого працівника на співвласника засобів виробництва, або на працюючого власника. Питання про його участь в управлінні виробничо-функціонуючою власністю є досить складним. Часткове розв'язання проблеми полягає в юридично-правовому оформленні повноважень, делегованих менеджеру співвласниками. У такому випадку менеджер стає найманим працівником для співвласників цього підприємства.
У компаніях, якими володіє трудовий колектив, створюються внутрішньозаводські комітети управління, які займаються вирішенням поточних питань діяльності підприємств. У деяких фірмах ці комітети мають статус консультаційних, в інших — їм надано право приймати рішення, що мають законну силу.
Така форма власності сприяє об'єднанню інтересів працівників і керівництва: усі зацікавлені в зростанні та ефективності виробництва тощо. Зазвичай співвласники підприємства живуть територіально близько один від одного. З урахуванням цього виникла ідея «общини» (ком'юніті).
Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва та його результатів.
Суспільна власність існує в двох формах : державній та колективній.
Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи державної влади.
Об'єктами державної власності залежно від рівня влади є природні ресурси (земля, її надра, води, ліси, повітряний простір), засоби комунікації, транспорт, заклади освіти, культури, спорту тощо.
Державна власність поділяється на такі види :
загально-державну—це спільна власність усіх громадян країни , яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.
муніціпальну (комунальну)- це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району).
Колетивна форма власності – це така форма відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють певні колективи.
Колективна власність поділяється на такі види :
кооперативна власність - об»єднана власність членів окремого кооперативу, створеного на добровільних засадах для здійснення спільної підприємницької діяьності.
власнісь трудового колективу – це спільна власність передана державою у розпорядження трудового колективу на умовах викупу або оренди, яка використовується відповідного до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах в залежності від джерела викупу. Якщо підприємство викуплено за рахунок прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства, якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то створюють пайову власність.
власність громадських та релігійних об»єднань – створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб»єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви.
Крім того, в сучасному суспільстві виокремлюють так звану змішану форму власності, яка поєднує різні власності – приватну та державну, колектину, кооперативну, а також в тому числі і власність іноземних суб»єктів.
3.
Поняття "інтелектуальна власність" (англ. Intellectual property) виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, художній, виробничій та інших сферах.
В 1967 році у Стокгольмі було підписано Конвенцію про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, якою визначено, що до інтелектуальної власності належать права на:
літературні, художні та наукові твори;
виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі;
винаходи у сферах людської діяльності;
наукові відкриття;
промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
захист від недобросовісної конкуренції;
усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.
Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що, за визначенням, є благом не матеріальним і зберігаються за його творцями та можуть використовуватися іншими особами лише з їх дозволу, окрім випадків, визначених законодавством.
Прийнятими, практично у всіх країнах, документами, що засвідчують першість у створенні і права на володіння об’єктами інтелектуальної власності, є патент на винахід, промисловий зразок; свідоцтво на товарний знак, топографію інтегральної схеми, зазначення походження товарів; свідоцтво про реєстрацію твору (в галузі мистецтва, літератури та науки).
У ряді країн, також, видаються патенти на корисні моделі, (зокрема, патенти на корисні моделі, з деякими відмінностями, реєструються в Україні і Росії). Окрім державних органів, свідоцтва про реєстрацію авторських прав на твори також можуть видавати уповноважені авторські товариства.
Усі названі охоронні документами, по суті угодами між державою і заявниками відповідних об’єктів інтелектуальної власності.
Суспільство змушене, на короткий термін, надавати патентно-копірайтну (англ. сopyright – авторське право) монополію, незважаючи на те, що вона, в принципі, для економічного життя є негативним явищем (шкодить конкуренції), оскільки без такої монополії не будуть створюватися нові засоби виробництва і предмети праці, на ринок буде мало надходити нових товарів, загальмується культурно-освітній розвиток.
За названою угодою, держава надає заявникові на певний строк монопольне право на використання об’єкту інтелектуальної власності та заборону використання його іншими особами і охороняє це право (в Україні, і ряді інших країн, 10 і 20 років - на корисну модель і винахід; 15 років – на промисловий зразок; 10 років, з правом безкінечного подовження, - на знак для товарів і послуг; до кінця життя автора, або останнього із співавторів, плюс 70 років після його смерті). Заявник за це ділиться з державою і громадськістю інформацією про суть і зміст об’єкту, і згідний, що об’єкт, після завершення вказаних строків охорони, стане суспільним надбанням і може вільно використовуватися будь-якою особою, або, у випадку його особливої специфіки та/або важливості, може складати державну таємницю (для об’єктів у такому разі видається патент на секретний винахід чи секретну корисну модель).
Слід зазначити, що стосовно необхідності охорони прав інтелектуальної власності існує діаметрально протилежна думка, яка полягає у тому, що саме патентно-копірайтна монополія уповільнює культурний розвиток, зупиняє людський прогрес і ставить більшість інформаційних та інтелектуальних ресурсів під контроль мультинаціональних корпорацій. Прихильники такої думки є у багатьох країнах. Вони, навіть, об’єднуються в свої політичні партії. Подібна піратська партія "Піратська бухта" (Pirate Bay), що є у Швеції, і яка виступає за легалізацію порушення авторських прав, навіть одержала місце у Європейському парламенті.
Але, як би там не було, практично усі держави, задля стимулювання розвитку продуктивних сил, науки, техніки, мистецтва і освіти, на певний проміжок часу, надають патентну і копірайтну монополію, за що творці і винахідники платять державам і, загалом, людству, тим що називається технологічним, науковим і гуманітарним прогресом.
Охоронні документи на об’єкти промислової власності (винаходи і корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг або ж торговельні марки, компонування або ж топографії інтегральних мікросхем тощо) мають національний характер, тобто вони діють на території тільки тієї країни, яка видала охоронний документ.
Разом з тим, для бажаючих розповсюдити охорону об’єкту промислової власності заявленого для реєстрації у будь якій країні-учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20.03.1883р. (набула чинності для України 25.12.1991р.), існує пільговий термін (12 місяців - для винаходу і 6 місяців – для товарного знаку), на протязі якого можна подати заявку на цей же об’єкт у будь-якій іншій країні-учасниці, із збереженням пріоритету за заявкою поданою у першій країні. Такий перехідний пріоритет називається конвенційним.
Умовою надання конвенційного пріоритету є правильне оформлення національної заявки відповідно до внутрішнього законодавства країни.
Охоронний документ на об’єкт інтелектуальної власності видається якщо заявлений об’єкт відповідає умовам надання правової охорони. Винахід можна запатентувати, якщо він є новим, має винахідницький (неочевидний для фахівця) і промислово придатний. Для корисної моделі і промислового зразка такими умовами є тільки новизна і промислова придатність. Що стосується знаку для товарів і послуг, то свідоцтво про його реєстрацію для вибраних товарів і/або послуг можна одержати якщо заявлений знак володіє розрізняльною здатністю.
Охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності видаються за умови сплати відповідних зборів і мита.