2. Структура світового господарства і його суперечності

Організаційно-економічну структуру сучасного світового господарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур.

Регіональна підструктура світового господарства представлена економічними об'єднаннями країн, що ґрунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв'язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об'єднання та регіональні економічні комісії Організації Об'єднаних Націй (ООН).

Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування світового господарства. Це спеціалізовані економічні об'єднання ООН із загально функціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; міжнародні кооперативні організації.

У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об'єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об'єднань забезпечують також географічна і культурна близькість, природний фактор, спільність наукових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню передумов для спільних дій.

З міждержавних регіональних економічних об'єднань у Європі можна виділити: EC, EFTA, NAE. У ЄС (Європейське Співтовариство, з 1 січня 1994 р. - Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія і Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-політичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національних економічних структур до цілісної євро економіки.

Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністських тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишилися Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів організації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі.

Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільськогосподарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NАЕ (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займається також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США.

Важливі організаційно-економічні зрушення відбуваються в Азії, де створені: ASEAN - Асоціація держав Південно-Східної Азії (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней і В'єтнам); CMAC - Спільний ринок арабських країн - економічна організація групи арабських країн у структурі Ліги арабських держав (Спільний ринок утворюють Єгипет, Йорданія, Ірак, Ємен, Кувейт, Лівія, Мавританія, ОАЕ, Сирія, Сомалі, Судан) з метою протистояння економічному тиску з боку західних країн та їхніх економічних угрупувань; К.СО - Регіональне співробітництво з метою розвитку (Іран, Пакистан, Туреччина), до якого приєднуються країни Центральної Азії з колишнього СРСР.

Значно більше подібних міждержавних об'єднань на Африканському континенті. OAU - Організація африканської єдності, в яку входять всі незалежні держави Африки, крім ПАР. У межах цієї організації особливе місце належить Комісії з питань науки, техніки і досліджень. До її компетенції входить широке коло питань економічного розвитку країн континенту. При Комісії функціонує Міжафриканський дослідницький фонд, який розташований у Лагосі (Нігерія).

Досить суперечливою з моменту свого заснування (1965 р.) стала ОСАМ - Спільна Афро-Маврикійська організація, яка спочатку своїм завданням ставила сприяння економічному, політичному і соціальному співробітництву країн-учасниць. У 1974 р. вона відмовилась від розглядання політичних питань і зосередила увагу на розвитку економічних, технічних та культурних зв'язків. До складу організації входять: Бенін, Котд'ївуар, Буркіна-Фасо, Маврикій, Нігер, Руанда, Сейшельські острови, Сенегал, Того, ЦАР.

Практично такі самі завдання вирішує ОМУЗ - Організація з освоєння басейну річки Сенегал. Членами цієї міжнародної інституції є Мавританія, Малі та Сенегал. Країни ОМУ5 координують дослідження і роботи, пов'язані з освоєнням природних ресурсів на своїх територіях, реалізуючі окремі проекти щодо іригації, сільського господарства, тваринництва, гідроелектроенергетики, добувної та обробної промисловості, транспорту і зв'язку. Аналогічні функції передбачає ОМОККВ - Організація з експлуатації та розвитку басейну річки Кагери, куди входять Бурунді, Руанда, Танзанія, Уганда.

Постійний консультативний комітет Магрібу - МРСС - утворюють Алжир, Мавританія, Марокко, Туніс. Країни-учасниці проводять консультації з економічних питань на урядовому рівні, обмін технічною інформацією у сферах промисловості, телекомунікацій, транспорту, зв'язку, зайнятості та праці, розвитку судноплавства, туризму.

Серед інших міждержавних загальноекономічних організацій в Африці слід назвати ІІЕАС - Союз держав Центральної Африки (Заїр, Чад, ЦАР); ЦОЕАС - Митний і економічний союз Центральної Африки (Габон, Камерун, Конго, ЦАР); ЕСОУА5 - Економічне співтовариство держав Західної Африки (Бенін, Котд'ївуар, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, С'єрра-Леоне, Того, Кабо-Верде).

У зв'язку зі зростаючою взаємозалежністю держав та інтернаціоналізацією господарського життя різні міждержавні економічні об'єднання почали виникати також в Латинській Америці. Наприклад, РА (Амазонський пакт), до складу якого входять Болівія, Бра-зилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Сурінам, Еквадор, було створено з метою спільного вивчення, освоєння, використання і охорони ресурсів Амазонії та прискорення інтеграції економічних структур країн-учасниць. СА - Андська група - об'єднує Болівію, Колумбію, Перу, Венесуелу. Вона реалізує програму прискореного економічного зростання шляхом інтеграції економік, узгодження економічної політики, в тому числі щодо іноземного капіталу.

Амазонський пакт, Андська група, а також Ла-Платська група (ОСР), що об'єднує Аргентину, Болівію, Бразилію, Парагвай, Уругвай, є субрегіональними угрупуваннями, які діють у межах ALADI - Латиноамериканської асоціації інтеграції, куди крім названих уже країн входять також Мексика і Чилі. Країни-учасниці Асоціації укладають між собою угоди про преференціальну торгівлю, економічне взаємодоповнення, співробітництво у сільському господарстві, науці, техніці, розвитку туризму та охороні навколишнього середовища. За Договором Монтевідео II (1980 р.) країни Асоціації поділено на три групи:

• більш розвинені (Аргентина, Бразилія, Мексика);

• середнього рівня розвитку (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі, Уругвай);

• менш розвинені (Болівія, Парагвай, Еквадор).

Передбачається надання преференцій менш розвиненим країнам з боку більш розвинених.

Договір Чагуарамас передбачає політичне та економічне співробітництво країн Карибського співтовариства (CARICOM), до складу якого входять Антігуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Гайана, Гренада, Домініка, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Трінідад і Тобаго, Ямайка, Монтсеррат, Сент-Кристофер і Невіс, Антілья. Надзвичайно маленькі розміри територій спонукають ці країни до узгодження позицій з найважливіших міжнародних політичних та економічних питань, спільних виступів на міжнародній арені.

У 1975 р. створено Латиноамериканську економічну систему (SELA), до якої увійшли Аргентина, Барбадос, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініканська Республіка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Парагвай, Перу, Сальвадор, Трінідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Еквадор, Ямайка і Сурінам. Країни-учасниці відпрацьовують спільні позиції з міжнародних економічних і соціальних питань та щодо третіх країн і організацій, розв'язуючи завдання сприяння внутрішньо регіональному співробітництву з метою прискорення соціально-економічного розвитку.

Торгові палати 45 країн Азії й Африки утворили Афро-азіатську організацію економічного співробітництва (AFRASEC), визначивши її основним завданням сприяння прискоренню процесу індустріалізації в країнах Азії й Африки, здійсненню обміну в комерційній, фінансовій і технічній галузях.

З метою координації політичної діяльності та співробітництва у сфері економіки, транспорту, культури, громадянства, віз 21 держава Арабського Сходу (Афро-азіатський регіон) утворили Лігу арабських держав (LAS).

Ломейська конвенція між 66 країнами Африки, басейнів Карибського моря і Тихого океану (АКТ) та державами ЄС є не тільки юридичною формою регулювання торгово-економічних відносин, а й промислового, фінансового і технічного співробітництва між країнами-учасницями.

Регіональна структура сучасного світового господарства відповідає передусім тенденції до об'єднання індивідуальних, монополістичних і національних капіталів. Це зумовлено як логікою розвитку рівня продуктивних сил, так і потребами поділу праці, спеціалізацією й кооперацією виробництва, його концентрацією і централізацією.

Регіональні економічні комісії OOН (ЕСЕ - Економічна комісія для Європи; ESCAP - Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану; ЕСА- Економічна комісія для Африки; ECWA - Економічна комісія для Західної Азії; ECLA - Економічна комісія для Латинської Америки) покликані сприяти економічному розвитку і співробітництву країн відповідного регіону, проводити дослідження, розробляти рекомендації урядам своїх країн. Маючи розвинуті інституціональні структури, ці комісії визначають першочергові напрями своєї діяльності, виходячи з конкретних обставин непропорційності розвитку економічних основ двох тенденцій - доцентрової та відцентрової.

У регіональній підструктурі світового господарства слід розрізняти загальне й особливе.

Загальне полягає в тому, що будь-які об'єднання створюються для реалізації спільного інтересу країн-учасниць. Завдяки участі в міжнародному поділі праці країна дістає доступ до засвоєних попередніми і сьогоднішнім поколіннями природних ресурсів у різних районах планети, до створених людством продуктивних сил, накопичених знань і навичок. Доступ, за висловом К. Маркса, до "загальних продуктивних сил суспільного мозку" дає змогу кожній країні, її народу певною мірою, з більшими чи меншими витратами задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. Звідси й об'єктивна зацікавленість держав у функціонуванні світового господарства. Цей спільний економічний інтерес і є цементуючою основою цілісності світового господарства.

Функціонування світового господарства означає подальше поглиблення взаємозалежності його суб'єктів. Розвиток регіональної економічної інтеграції посилює координацію економічної політики, передусім країн розвиненої ринкової економіки. Не завжди ці процеси проходять узгоджено, хоча в цих країнах досягнуто певної суспільної злагоди щодо моделі розвитку. Звідси особливе в регіональних підсистемах виявляється, по-перше, в специфіці інтересів окремих членів підсистем, по-друге, у неоднакових можливостях різних економічних угруповань у досягненні спільного інтересу.

Отже, міжнародна економічна інтеграція ґрунтується на розвитку продуктивних сил, міжнародному усуспільненні виробництва через його інтернаціоналізацію та відповідну еволюцію економічних відносин. Розвиток продуктивних сил виявляється в поглибленні міжнародного поділу праці, що зумовлює урізноманітнення зв'язків у виробництві, технологіях, торгівлі, фінансах тощо. Результатом міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація господарського життя. Усе це призводить до ускладнення економічних відносин, а також політичних і правових зв'язків між країнами.

Є кілька ступенів розвитку регіональної економічної інтеграції. Найпростішою формою є зона вільного товарообміну, як, наприклад, EFTA. Для такого початкового ступеня характерне зняття обмежень товарообміну між країнами - учасницями відповідного договору щодо кількісних показників і тарифних бар'єрів. Наступною сходинкою є митний союз, коли такі обмеження встановлюються також щодо третіх країн. Важливим ступенем розвитку регіональної економічної інтеграції є створення спільного ринку. При цьому ліквідуються і не митні бар'єри та вводиться вільне переміщення товарів, капіталів, робочої сили, валютних ресурсів між країнами-учасницями. Вищим ступенем регіональної економічної інтеграції стає економічний союз, класичним прикладом якого є ЄС, де мають вироблятися і втілюватися в життя єдина економічна політика, впроваджуватися валюта тощо, ЄС розвивається у напрямі до специфічного федеративного об'єднання через немалі труднощі та суперечності. Проте, щоб підійти до такого ступеня, члени ЄС пройшли тривалий шлях національного розвитку. Що ж до інтеграції, то її було започатковано в окремих галузях виробництва (у металургії, атомній і вугільній промисловості тощо) невдовзі після другої світової війни. Починаючи з Римського договору 1957 р. вона набула комплексних форм. Знаменною віхою у розвитку не тільки економічної, а й політичної інтеграції країн - членів ЄС стала Маастріхтська угода 1991 р. Ряд країн Європи, в тому числі Україна, ведуть переговори про асоціацію з ЄС.

Завдання модернізації економіки, засвоєння найновітніших досягнень науки і техніки в країнах ринкової економіки, що розвиваються, можуть бути вирішені через встановлення стабільних і широких контактів з країнами розвиненої ринкової економіки. Це, в свою чергу, можливе за умови виробництва порівняно конкурентоспроможної продукції, що потребує вдосконалення ринкового механізму господарювання, створення змішаної економіки, запровадження інших елементів соціальне орієнтованої ринкової економіки. Подібні завдання постають і перед країнами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Отже, проблема створення в країнах цих двох соціально-економічних підсистем механізму економічного саморегулювання багато в чому збігається із завданням адаптації цих країн до сучасних реалій світового господарства.

Крім того, країни перехідної від централізованої керованої до ринкової економіки паралельно вирішують надзвичайно складну проблему становлення своєї державності, роблять спробу підвести під неї економічний грунт. Вирішення таких проблем уповільнює економічні перетворення, оскільки відтягує і сили, і кошти, потрібні ще й для подолання опору старих структур.

Шляхи входження України до європейського економічного простору можуть бути досить різноманітними, проте визначатимуть їх темпи внутрішньої трансформації системи. Ця трансформація, якщо подавати її у дещо спрощеному вигляді, характеризуватиметься акцентом на власні сили та ресурси з урахуванням об'єктивної необхідності закладання нових засад співробітництва України з іншими державами колишнього СРСР (зв'язки з ними набули характеру зовнішніх економічних зв'язків) та визначенням економічної стратегії, спрямованої на розвиток економічних відносин із Заходом.

Важливе міжнародне значення має також позиція Заходу з надання Україні безпосередньої термінової підтримки на шляху до цивілізованої ринкової системи та у розробці міжнародної програми участі країн Заходу в реконструкції держав Східної Європи (в тому числі України). Програму мають контролювати західні країни і міжнародні фінансові інститути, залишаючи, її водночас обов'язково відкритою для ініціативи й участі держав Східної Європи як рівноправних партнерів.

Функціональну підструктуру сучасного світового господарства становлять об'єднання країн (та інших суб'єктів ринкової системи), які діють виходячи з конкретних економічних інтересів (торгових, валютних, галузевих тощо). Діалектичний взаємозв'язок між; регіональною та функціональною підструктурами сучасного світового господарства полягає в тому, що вони у своїй сукупності сприяють розв'язанню суперечностей між соціально-економічними підсистемами світового господарства, а власне функціональна підструктура зумовлює розв'язання суперечностей регіональної підструктури.

Цілісність соціально-економічних підсистем світового господарства сприяє розвитку його регіональної та функціональної підструктур. У такому взаємозв'язку криється внутрішнє джерело розвитку сучасного світового господарства.

Регіональна і функціональна підструктури ще раз підтверджують, що в сучасних умовах розвиток кожної країни невіддільний від участі її в широкому обміні матеріальними, науковими, духовними цінностями. Економічні зв'язки функціонують як між окремими державами різних рівнів розвитку, так і між економічними об'єднаннями їх. Ці зв'язки набувають різноманітних форм: від торгового обміну до спеціалізації й кооперування виробництва.

У функціональній підструктурі сучасного світового господарства слід виділити спеціалізовані економічні об'єднання ООН:

1) ACC - Адміністративний комітет з координації, постійний орган 00Н, який здійснює взаємозв'язок і координує роботу із спеціалізованими закладами системи 00Н і Міжнародним агентством з атомної енергії (IAEA);

2) UNPC - Комісія OOН з питань народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі;

3) СТС - Комісія OOН з транснаціональних корпорацій (ТHК), основні функції якої полягають у всебічному і глибокому аналізі питань, пов'язаних з діяльністю ТНК, з метою вивчення можливості вироблення спільної угоди між зацікавленими сторонами;

4) CDR - Комітет з планування розвитку;

5) CNR - Комітет з природних ресурсів;

6) ESCAP Statis-tical Committee - організація, покликана подавати допомогу країнам регіону Азії і Тихого океану в становленні та розвитку національних статистичних служб, а також розробляти рекомендації з питань статистичної методології та проведення статистичних опитувань;

7) ILO - Міжнародна організація праці, головними завданнями якої є сприяння поліпшенню умов праці, регламентація робочого часу та набору робочої сили, боротьба з безробіттям, гарантія зарплати, що забезпечує задовільні умови життя, захист працівників від професійних захворювань та нещасних випадків тощо;

8) PCNIDS - Підготовчий комітет для нової міжнародної стратегії розвитку, який складав проекти Міжнародної стратегії розвитку на 1981-1990 рр. і 1991-2000 рр. з метою сприяння соціально-економічному прогресу в країнах ринкової економіки, що розвиваються, а нині і в країнах, що переходять до ринку, забезпечення їхньої рівноправної й ефективної участі у виробленні та реалізації всіх рішень і постанов у сфері міжнародного економічного співробітництва;

9) - Програма розвитку ООН, що є основним каналом надання багатосторонньої технічної та доінвестиційної допомоги (направлення експертів, поставки устаткування, підготовка національних кадрів тощо) країнам ринкової економіки, що розвиваються, та країнам, що переходять до ринку.

Крім спеціалізованих до функціональної структури належать галузеві економічні об'єднання в рамках OOН, а саме: IAEA - Міжнародне агентство з атомної енергії; UNIDO - Організація ООН з питань промислового розвитку; FAO - Продовольча і сільськогосподарська організація OOН; ICAO - Організація міжнародної цивільної авіації; UNCTAD - Конференція OOН з торгівлі і розвитку, яка займається всією сукупністю питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі на рівноправній і взаємовигідній основі; IBRD - Міжнародний банк реконструкції і розвитку; IMF - Міжнародний валютний фонд; WHO - Всесвітня організація охорони здоров'я; WIPO - Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.

Міждержавні галузеві організації також входять до функціональної структури сучасного світового господарства. Серед них чільне місце посідають EURATOM - Європейське товариство з атомної енергії; ECSC - Європейське об'єднання вугілля і сталі; OPEC - Організація країн - експортерів нафти; AOAD - Арабська організація сільськогосподарського розвитку; ICO - Міжнародна організація з кави; ECAC - Європейська конференція цивільної авіації; IOSC "Intelsat" - Міжнародна організація супутникового зв'язку; GATT - Генеральна угода з тарифів і торгівлі; ADB - Азіатський банк розвитку; ALAB - Арабо-Латиноамериканський банк; EBRD - Європейський банк реконструкції і розвитку.

У функціональній структурі діють також і міжнародні галузеві об'єднання підприємців: SITA - Міжнародне товариство авіаційного електрозв'язку; ISMA - Міжнародна асоціація виробників фосфатів; IRU - Міжнародний союз автомобільного транспорту; IUMI - Міжнародний союз морського страхування та багато інших.

Розвиток світового господарства, пристосування його до змін, пов'язаних з науково-технічним прогресом, зумовили розмаїття структур - соціально-економічної, регіональної та функціональної. Єдність світового господарства досягається через розв'язання суперечностей його різноманітності.

Еволюція світового господарства є невіддільною від інтернаціоналізації обміну і виробництва. Ці взаємопов'язані економічні процеси розгортаються у сфері міжнародних економічних відносин, позначаються на підвищенні ролі різних форм промислової кооперації, зростанні господарської та організаційно-економічної взаємозалежності різних країн і міжнародних економічних організацій.

Інтернаціоналізація обміну і виробництва все більше набуває незворотного характеру, відбиваючи розвиток єдності як національних господарств, так і різноманітних структур у світовому господарстві, сприяючи розв'язанню його суперечностей. Відкритістю економіки визначається суспільний прогрес для всіх держав, а замкнутість згубна. У більшості країн процес відтворення практично неможливий без зовнішніх економічних зв'язків.

Перехідний стан, в якому знаходиться світове господарство, найповніше виявляється у процесі соціалізації, що тією чи іншою мірою охопив усі країни. На фоні розгортання цього процесу розвиваються суперечності світового господарства. Виваженість сучасного наукового підходу полягає у визнанні існування суперечностей і поступовому розв'язуванні їх у процесі взаєморозвитку, а не через знищення однієї із сторін суперечності.

Важливою суперечністю світового господарства є суперечність між країнами розвиненої ринкової економіки та державами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Зазначена суперечність виявляється у різних формах. Наприклад, у той час, коли в розвинених країнах спостерігається новий виток НТП, пов'язаний зі зростанням концентрації капіталу, в країнах перехідної економіки відчувається гостра нестача коштів, зокрема на впровадження новітніх технологій у виробництво. За подібних умов конкуренція між двома групами країн стає більш жорсткою. Одним із серйозних теоретичних і практичних питань залишається подальше поглиблення європейської інтеграції та формування європейського економічного простору. Ця проблема охоплює не тільки власне економічну, а й політичну сферу. Участь країн Східної Європи (в тому числі України) в інтеграційних процесах на континенті потребує політичної відповідальності та врахування їхніх національних інтересів. Проте на сьогодні немає глибокого наукового аналізу цих проблем, а також цілісної концепції участі, скажімо України, в цих процесах, крім того, нашаровуються складні обставини державотворення.

У світовій практиці відпрацьовується ефективний механізм захисту регіональних економічних інтересів при одночасній активній взаємодії з третіми країнами. Це одна з нових тенденцій у розвитку міжнародного поділу праці, яка певним чином впливає на становище країн перехідної економіки в світовому господарському середовищі та вимагає від них пошуку і створення власних механізмів входження у світові ринки. Створення спільних підприємств, у кращому випадку, дасть можливість лише наблизитися до світового рівня, але перевершити його можна тільки завдяки запровадженню власних високих технологій. Отже, виникають завдання, розв'язання яких лежить у площині пошуку оптимального співвідношення процесів внутрішньої трансформації господарства в країнах перехідної економіки з новими тенденціями у зовнішньоекономічній діяльності їх та у світовій економіці.

За всеосяжної кризи, що охопила практично всі країни перехідної економіки, у сфері спільного підприємництва західні партнери відчувають практичну відсутність серйозних стимулів і реальних умов для великих капіталовкладень в економіку країн Східної Європи. Проте на Заході поступово перемагає конструктивний підхід до подолання цієї форми суперечності. Він полягає у визнанні необхідності спільного пошуку ефективних механізмів розв'язання передусім глобальних соціально-економічних проблем.

Суперечність між країнами розвиненої ринкової економіки і країнами ринкової економіки, що розвиваються, також є суперечністю світового господарства. Вона особливо помітно виявляється у відносинах асиметричної, деформованої взаємозалежності транснаціонального капіталу та країн ринкової економіки, що розвиваються. Транснаціональні корпорації (ТНК), діючи в цих країнах, орієнтують і матеріально сприяють переходу їх на інтенсивний тип економічного зростання, але паралельно відтворюють відносини залежності. Кожна країна відповідно до характеру та рівня розвитку її економіки або сприяє діяльності іноземного капіталу (Аргентина, Мексика, Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Тайвань тощо), або уникає економічних відносин з ним (Лівія, Гана, Шрі-Ланка тощо), або юридичне регулює діяльність ТНК (Індія, Бразилія, Єгипет, Нігерія тощо). Безперечно, що у всіх розглянутих випадках виникають нові суперечності. Вони, як правило, полягають у тому, що багато країн ринкової економіки, що розвиваються, володіють незліченними природними багатствами, проте залишаються слабкорозвиненими, оскільки не зуміли вчасно визначити як свої порівняльні переваги в конкурентній боротьбі на світовому ринку, так і оптимальні способи (враховуючи залучення іноземних капіталів) використання власних ресурсів. У результаті інвестиції в індустріальний розвиток дають незначний ефект, породжують проблеми соціального характеру. Натомість у країнах Заходу структурна перебудова економіки і впровадження досягнень НТП зменшують залежність розширеного відтворення від країн, що розвиваються.

Усередині величезного масиву країн ринкової економіки, що розвиваються, також є суперечності. Об'єктивно вони спричинені дією закону нерівномірності розвитку на рівні світового господарства. Внаслідок цього спостерігається процес диференціації між цими країнами. Однією з форм вияву процесу диференціації є різний ступінь залучення національних економік до світового поділу праці, що визначається за часткою експорту в національному доході (експортною квотою). Іншою формою вияву суперечностей між країнами ринкової економіки, що розвиваються, є різні темпи структурної перебудови економіки, тобто переходу від трудоємних до капіталоємних і далі - до наукоємних галузей. Як правило, різні країни платять різну соціальну ціну за модернізацію своїх внутрішніх структур. У той час, як, наприклад, Тихоокеанський економічний регіон розвивається надзвичайно динамічно, країни, розташовані південніше Сахари, перебувають у стані найглибшої кризи через стагнацію та агонію традиційних господарських структур і практично неспроможні скористатися в масовому масштабі плодами науково-технічного прогресу.

Суперечності між країнами, що переходять до ринкових відносин, і країнами з розвиненою ринковою системою пов'язані з тим, що ці групи країн мають неоднакові умови для ведення економічної конкуренції. Такі умови склалися внаслідок ослаблення економічних позицій країн командно-адміністративної системи, що розпалася, і посилення панівних позицій у світовому господарстві США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції.

Суперечності світового господарства зачіпають усі його структури - соціально-економічну, регіональну, функціональну. Дія цих суперечностей переплітається як на національному, так і на субрегіональному та глобальному рівнях. Розв'язання зазначених суперечностей можливе за умови переростання світового господарства в єдиний організм, у якому розвиватимуться держави усіх соціально-економічних систем.

Характер розвитку взаємозалежностей і суперечностей, взаємозв'язків, що утворюються у світовому господарстві, впливає на всі складові частини його. Зміни технічних характеристик і поліпшення якості продукції, коливання світових цін на сировину і готові вироби, нестійкість у валютно-фінансовій сфері, загострення енергосировинної та продовольчої проблем, як і проблем навколишнього середовища тощо.