1980-Х рр. Зокрема, т. Левіт прогнозував, що внаслідок конвергенції в

масштабах всього світу інфраструктур, комунікацій, техніки, виробництва,

цінностей, включаючи права людини, глобалізація приведе до запровадження

світового уряду.

Прихильники "світового уряду" або "світової держави" наполегливо

стверджували, що з його допомогою владу можна зробити легітимною,

прийняття рішень підзвітними і прозорими: "Можна стверджувати, що

формування єдиного правопорядку, який охороняється єдиною державністю,

виявиться цілком реальним засобом демократичного впорядкування

суспільних відносин на міжнародному рівні на стадії глобалізації

життєдіяльності народів. Цей засіб забезпечить виживання і подальший

розвиток людського правового і загального усвідомлення нової дійсності"

[146, с.11-12].

Сьогодні така концепція виглядає маргінальною і не має особливої

підтримки в політичних і наукових колах. Головне заперечення полягає в

тому, що етатистські варіанти управління глобальним світом не зможуть стати

легітимними через свою надмірну централізацію і недооцінку зміни статусу

національної держави в світі: поступова втрата можливостей впливати не лише

на процеси міжнародного розвитку, а й на те, що відбувається на її території, а

88

також через ігнорування інших глобальних акторів, без яких сьогодні

неможливо уявити глобальний світ. Крім того, як зазначають науковці,

створення утопічного планетарного уряду може призвести до нівелювання

розмаїття націй, цивілізацій і культур, що знищить спадок минулого і майбутнє

розмаїття людства [147, с.270].

В основі третього підходу лежить трансформація нинішньої системи

ООН. Як зазначає начальник управління наукової політики МДІМВ(У) МЗС

Росії Олег Барабанов [148], існує два основних шляхи трансформації. Один –

це поступове підвищення рівня легітимності й ефективності Ради Безпеки

ООН за рахунок збільшення кількості постійних і непостійних членів.

Інший варіант – більш радикальний. Доповідь ПРООН про розвиток

людини за 1994 р. висунула пропозицію щодо "нової глобальної

архітектури". Вона передбачала створення нових наднаціональних

інститутів для вирішення глобальних проблем.

У своїй доповіді в 1998 р. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан

запропонував радикальну реформу структури і функцій ООН, а доповідь

ПРООН за 1999 р., присвячена людському виміру глобалізації, ще більше

модифікувала і деталізувала ці пропозиції. Елементами "нової глобальної

архітектури" мали стати:

– Світовий центральний банк з функціями останнього кредитора в

критичних ситуаціях;

– Всесвітня екологічна установа;

– Всесвітній інвестиційний фонд із перерозподіленими функціями;

– Міжнародний кримінальний суд із ширшим мандатом у сфері прав

людини;

– Двопалатна Генеральна Асамблея ООН, яка має представляти, окрім

держав, інститути громадянського суспільства.

СОТ запропоновано надати повноваження для формування глобальної

політики у сфері конкуренції в поєднанні з новими антимонопольними

положеннями і кодексом поведінки мультинаціональних корпорацій.

Саміт тисячоліття Генеральної Асамблеї ООН (осінь 2000 р.) мав

важливе значення для світової спільноти щодо вироблення практичних

підходів до реалізації елементів глобального управління. Зокрема, він

визначив базові принципи майбутньої глобальної взаємодії: свободу,

рівність, солідарність, терпимість, шанобливе ставлення до природи,

загальну відповідальність. Фактично під егідою ООН лідери держав

виробили своєрідний кодекс глобальної поведінки, на основі якого повинна

здійснюватися глобальна співпраця в новому тисячолітті.

Таким чином, насправді відбувається перетворення існуючої Ради

Безпеки ООН у своєрідний квазі-уряд, а Генеральної Асамблеї ООН – у

квазі-парламент. Така форма глобального управління має більше

прихильників, ніж ідея "світового уряду" в чистому вигляді. До

прихильників відноситься Дж. Розенау, який стверджує: "У результаті ООН

89

служить двом господарям – міждержавній системі, що історично склалася, і

глобальній системі, що виникає... ООН на даний час є єдиним глобальним

механізмом одночасної підтримки зразків, що історично склалися, і

інституціоналізації нових глибоких змін" [105, с.257].

Аргументи опонентів збігаються з аргументами опонентів

попереднього підходу. Це також вузькоетатистський підхід до глобального

управління, який зводить усе глобальне суспільство до жорстких рамок

держави. Як зауважує М. Шепєлєв, подібні управлінські сценарії, які

побудовані за монокультурним принципом і передбачають один

організаційно-управлінський центр, котрий у принципі не здатний

забезпечити на тривалий час безконфліктний розвиток диференційованих

соціальних інститутів і культурних співтовариств, не можуть не привести до

розпаду глобальної системи" [125, с.250]. Це, на думку Георгія Щокіна,

"можливе (на дуже короткий історичний період) лише в умовах

встановлення всесвітньої найжорстокішої диктатури" [149, с.17].

Четвертий підхід – це політичне управління глобальним розвитком,

здійснюване інституційно оформленим конгломератом великих світових

держав, або наддержавою. Як стверджує О. Барабанов [148], провідні

політичні актори світу будуть "підштовхувати" глобалізацію в потрібне русло і

вирішувати нові глобальні проблеми вузьким колом "гравців".

С. Гантінгтон [55] описує три варіанти побудованих за цим підходом

моделі структури глобальної влади: багатополярна, біполярна і монополярна

системи. Учений вважає, що модель глобальної влади початку тисячоліття не

відповідає жодній з них і фактично створює прецедент ще однієї моделі

глобальної влади, котра є "гібридом, певною моно-багатополярною системою,

у якій існує одна супердержава і кілька великих держав" [150, p.35-36]. Ця

модель, на думку С. Гантінгтона, мала багаторівневий характер: перший рівень

репрезентований супердержавою (США); другий – головними регіональними

державами, зокрема в Африці – ПАР, Нігерія; Латинській Америці – Бразилія;

Південно-Західній Азії – Іран; Південній Азії – Індія; Східній Азії – Китай,

Японія; Євразії – Росія; Європі – Німеччина, Франція; на третьому рівні

представлені вторинні регіональні держави – Велика Британія щодо

Німеччини, Франції, Японія щодо Китаю, Південна Корея щодо Японії,

Пакистан щодо Індії, Саудівська Аравія щодо Ірану, Аргентина щодо Бразилії.

За такого варіанта структури рішення з приводу найважливіших

міжнародних питань потребує дій з боку супердержави, але завжди за участю

певної комбінації тих чи інших великих держав.

Цей підхід теоретично обґрунтовується представниками неореалізму і

неоінституціоналізму, які відстоюють ідею необхідності такого політичного

управління, коли головними дійовими особами виступають гегемоністська

держава або наддержави, покликані реалізовувати рішення глобальних

проблем. Інституціональні і функціональні механізми глобального управління

90

спрямовані на забезпечення прийняття і реалізації бажаних для глобальних

держав рішень.

Як стверджує М. Шепєлєв, "така модель спирається на політико-культурні

традиції й цінності усередині США як сучасної єдиної наддержави, для яких

характерним є універсалізм у значенні поширення на весь світ американських

цінностей і специфічне ставлення до міжнародного права, яке виражається в

спробах глобалізувати американську юрисдикцію" [125, с.251].

Подібна концепція сьогодні активно реалізується, але зустрічає

постійну протидію держав, що не належать "клубу великих". Цей підхід

також відкидається багатьма вченими.

У п’ятому підході найповніше втілюються ідеї глобального управління-

"governance". У цьому випадку для вирішення проблем глобального

розвитку до колективних зусиль національних держав приєднуються всі

інші суб’єкти управління. Найбільш демократичним варіантом його є те, що

О. Барабанов називає глобальним співробітництвом. "У його рамках

вирішення глобальних проблем прийматимуться не шляхом нав'язаних

окремими акторами підходів, а шляхом конструктивного і втілюваного в

життя діалогу всіх зацікавлених сил. Така форма припускає формування

більш інклюзивної системи глобального регулювання, свою причетність до

якої змогли б відчувати якомога більше держав та інших акторів" [148].

Одна зі схем кооперативного глобального управління "Global-Governance-

Architektur" запропонована керівником Німецького інституту розвитку,

професором Дірком Месснером [151, s.10-13]. За його пропозицією центром

світових зв’язків і далі залишається національна держава. Вона виступає

координатором відносин між усіма суб’єктами глобального управління: ООН з

її установами, регіональними союзами, субнаціональними (локальними)

органами, банками, багатонаціональними концернами, неурядовими

організаціями, засобами масової інформації, різними групами інтересів,

науковими центрами тощо. У процесі глобалізації їхніми зусиллями мають

вирішуватися чотири завдання управління:

– визначення рамок світового порядку, в якому міжнародний бізнес не

зміг би "приватизувати" політику;

– забезпечення більш ефективного реагування на глобальні виклики

(забруднення довкілля, масова міграція, торгівля зброєю тощо);

– формування "глобальної правової державності" на основі західних

традицій правової держави;

– використання принципів управління під час вирішення національними

державами регіональних і локальних проблем.

Значну роль як інструмент управління відіграватимуть мережні

структури. На думку австралійського дослідника Рода Роудса важливим є те,

що мережні структури здійснюють зворотній вплив на державні органи. Мова

йде про взаємне рефлексивне управління в рамках глобального управління,

котре зумовлене тим, що даний тип управління має справу з

91

міжорганізаційними мережами, які самоорганізуються. Учений виокремлює

декілька найважливіших характеристик мережних структур [152, p.346]:

1) завдяки взаємозалежності між організаціями глобальне управління дає

змогу безпосередньо контролювати і впливати на діяльність не лише

державних, а й недержавних структур, а гнучкий вплив держав робить

рухомими і важко вловимими межі між державним, приватним і громадським

секторами;

2) взаємодія між членами мережі обумовлена потребою в обміні

ресурсами та узгодженні цілей і загальних намірів;

3) взаємодія між членами мережі нагадує гру, що базується на взаємній

довірі і регулюється правилами, що виробляються й узгоджуються з усіма

учасниками.

Такі мережі мають більший ступінь автономії щодо держави, якій вони не

підзвітні. Однак держава, навіть не займаючи привілейованої позиції в мережі,

може опосередковано і частково спрямовувати її функціонування [3, с.43-44].

"Саме тому найбільшу підтримку і розуміння в наукових і політичних колах

має модель кооперативного глобального управління, яка ґрунтується на

мережних формах суспільної самоорганізації, спрямовується на формування

глобального громадянського суспільства, глобальної демократії, сприяє

розширенню різноманітних громадських ініціатив і рухів" [12, с.83].

В. Коллонтай підтримує ідею "мережного мінімалізму" як системи

глобального управління економічними процесами, що дозволить

використовувати переваги економічної інтеграції без відмови від

демократичних інститутів і ліберальних компромісів [153]. Визнання багатьма

західними ученими неминучості тривалого періоду співіснування

національних і глобальних форм управління він називає "симптомом

політичного протверезіння".

К. Валаскакіс вважає специфічним варіантом кооперативного управління

регіональні моделі. На його думку, між національними державами, які

ослаблюються в процесі глобалізації, і запровадженням планетарного

управління, існує проміжна система регіонального регулювання в рамках таких

регіональних утворень, як ЄС, НАФТА, АРЕС, які мають різні цілі і завдання.

Ці проміжні об’єднання виступають як структуроутворюючі елементи нового

світового порядку, які "можуть нюансувати й обмежувати ефекти швидкої,

неминучої, чистої і жорстокої глобалізації" [24, с.189-190]. Їхнє створення

сприятиме поетапній глобалізації, коли суверенітет поступово переходить від

національних держав до регіональних організацій, які потім розпочинають

переговори про укладення міжконтинентальних угод у масштабах усього світу,

оскільки переговори з участю десяти регіональних угруповань можуть бути

успішнішими, ніж переговори за участю майже 200 держав.

Цікавим видається європейське будівництво в рамках ЄС, яке представляє

собою двоякий експеримент [65, с.63-64]: з одного боку, створення єдиного

економічного і фінансового простору могло б сприяти розповсюдженню

92

європейської моделі, яка характеризується значним державним втручанням в

економіку і масовим перерозподілом доходів; з іншого боку, ліберальні засади

розвитку ЄС, який спирається на такі чинники, як включення національного

господарства в світову економіку, завоювання зовнішніх ринків, відносно

низька зарплата, сильна держава, розвинена державна інфраструктура, високий

рівень внутрішніх заощаджень, доповнюваних зовнішніми позиками. Якщо

регіональна модель ЄС виявиться вдалою, то вона може стати хорошим

зразком наслідування для інших об'єднань.

Аналіз публікацій з проблем організації глобального управління свідчить,

що кооперативне управління користується найбільшою популярністю серед

теоретиків-дослідників, тоді як практики поки що ставляться до нього досить

обережно, скоріше як до інтелектуального проекту, і віддають перевагу іншим

підходам, незважаючи на їхні очевидні недоліки.

На завершення зазначимо наступне. Фрагментарність і неефективність

нинішніх спроб управління ефектами глобалізації переконують, що остаточний

вибір моделі організації управління відбудеться не так швидко. Тим часом, як

заявив у доповіді 2001 р. на черговій асамблеї Ради зовнішньої і оборонної

політики (недержавна організація, Росія) президент фонду "Політика",

професор В’ячеслав Ніконов, "розрив між стрімким ходом глобалізації світової

економіки і вкрай млявими зусиллями держав щодо створення узгодженої

системи її регулювання зростає" [154].__