Володимир Савінов
ІНТЕРАКТИВНИЙ ПСИХОЛОГІЧНИЙ ТЕАТР ЯК ЗАСІБ ПРОФІЛАКТИКИ ТА ПОДОЛАННЯ СТРЕСОВИХ СИТУАЦІЙ*
Історія і сучасність плейбек-театру
Для мене спів у народній хоровій капелі – “психотерапія”. Я знімаю стрес на заняттях з бойового гопака. Мене ніщо так не заспокоює, як шелест листя в осінньому парку. Відвідування гарного концерту – надихає… Усе це – засоби долання повсякденних стресових ситуацій, відновлення гармонійного душевного стану людини в наші часи інформаційного перенасичення, економічної нестабільності, трансформації цінностей. Забігаючи наперед, зазначимо, що серед безлічі таких засобів традиційне і поважне місце займає мистецтво.
Поряд зі спеціально організованим процесом роботи над своїм внутрішнім світом, який відбувається з професіоналом-психотерапевтом, можна говорити і про психотерапію в широкому, метафоричному значенні. Саме в цьому сенсі говорять про катарсис (з давньогрец. “очищення”) під час сприйняття театрального видовища як про механізм психотерапевтичного впливу мистецтва.
Театр, як відомо, – явище багатогранне і багатофункціональне. Як соціальний інститут, він допомагає спілкуванню різних категорій людей, як засіб виховання – соціалізації поколінь, як ритуал – гармонізує самопочуття. Загалом роль мистецтва і театрального мистецтва зокрема можна пояснити під двома кутами зору. Умовно їх можна назвати “мистецтво-проповідь” і “мистецтво-сповідь”. Механізм катарсису у цих двох типах мистецтва також має свою специфіку. Якщо перший підхід мистецтва ніби “знає”, що людині краще, як треба ставитись до себе, до власних проблем та потенцій, як долати кризову ситуацію, то другий не претендує на таке знання, а пропонує глядачеві лише “переключитись” на режим співпереживання, поринути у світ почуттів і фантазій.
У будь-якому разі акт сприймання мистецтва відрізняється від акту споживання (товарів, послуг, розваг тощо) передусім вимогами до того, хто сприймає, до його підготовленості та активності. Сучасне мистецтво дедалі більше претендує на інтерактивність – залучення глядача до творчого процесу у різних, часто неочікуваних, формах. Однією із таких форм “мистецтва-сповіді” є сучасна соціально-психологічної практика “плейбек-театру”, короткий огляд якої ми пропонуємо в цьому розділі.
Плейбек-театр виник в епоху розквіту постмодерного стану суспільства (1970-ті роки) і, на нашу думку, став як її типовим проявом, так і засобом збереження, трансляції в цих умовах певних традиційних людських цінностей. Як зазначає його засновник, американський літературний діяч Джонатан Фокс (нар. 1943), плейбек-театр є, по-перше, продовжувачем прадавніх традиційних ритуалів спілкування (на прикладі Непалу, культурні традиції якого він безпосередньо мав змогу вивчати, коли плем’я збиралося в коло, щоб поділитися найважливішими переживаннями одне з одним, так би мовити, разом взяти участь в індивідуальних подіях).
По-друге, плейбек-театр, за висловом Дж. Фокса, є “двоюрідним братом” психодрами – методу групової психотерапії, в якому проблемні ситуації людини розігруються іншими учасниками. Автор психодрами – австрійський психіатр, мислитель, культурний діяч Якоб Леві Морено (1889–1974) розпочинав саме з театру – “Театру імпровізації”, який ним було створено у 20-х роках ХХ ст. У ньому Я. Л. Морено створював умови для прояву автентичності, що давало змогу гармонізувати людину – відновити психічне здоров’я та розкрити творчі здібності. Але коли його театр намагався заявляти про себе саме як про “театр” – соціально значуще явище (Відень, 1921; Нью-Йорк, 1931), він не витримував серйозної критики – не було завершеної форми, видовищності, навіть зрозумілості для зовнішнього глядача. Процедура і техніки театру імпровізації були спрямовані на вирішення передусім психотерапевтичних завдань учасників-акторів. Одночасно з театральними експериментами Я. Л. Морено створює “психодраму” – більш індивідуалізовану, непублічну практику саме психотерапії. Напевне, іншим вектором розвитку “театру імпровізації” чи “театру спонтанності” (за однойменною монографією Я. Л. Морено, 1924) можна назвати соціальний, публічний напрям. Так, Дж. Фокс, завершуючи у 1975 р. курс навчання психодрамі у Зерки Морено (нар. 1917) і отримавши від неї підтримку своїх ідей, починає працювати над техніками театру, які б ґрунтувалися просто на реальних історіях людей з глядацької зали. Але метою такого театру було все ж не видовище, а, скоріше, певний гармонізуючий соціальний ефект у невеликій громаді. З психологічного погляду – покращення соціально-психологічного клімату групи.
І по-третє, плейбек-театр надто співзвучний тенденціям сучасного мистецтва з його процесуальністю, інтерактивністю, індивідуалізованістю, експериментальною пошуковістю. Він в естетичних формах розробляє актуальні для сучасного суспільства теми, створює сценічні образи та публічно розгортає сценічні дії. Отже, плейбек-театр є також видом сучасного театрального мистецтва. Від звичних театрів він відрізняється обов’язковою інтерактивністю (взаємодією із глядачами) та обов’язковою імпровізацією без жодних домовленостей. Хоча актори і користуються арсеналом специфічних технік, все ж останні грають лише роль форм, у які вкладається конкретний зміст кожного конкретного глядача. Виставу плейбек-театру традиційно називають не спектаклем, а “перформансом”, оскільки вона є найближчою до цієї сучасної форми мистецтва, в якій глядачам пропонується не готовий витвір, а сам процес його творення в режимі реального часу.
Отже, перша плейбек-театральна група виникла у м. Нью-Палтц (штат Нью-Йорк, США) у серпні 1975 р. Після 5-річних експериментів і пошуків її запросили в тур до Австралії і Нової Зеландії, де ідея театру глядацьких історій була сприйнята з величезним ентузіазмом. І з 1980 р. плейбек-театр почав активно розвиватися й поширюватися. Окрім відкритих вистав для своїх знайомих та всіх бажаючих плейбек-театральні трупи виступали в лікарнях, в’язницях та інших закладах соціальної сфери, отримували державні та приватні гранти, працювали з важкими дітьми, інвалідами та людьми літнього віку, давали майстер-класи і проводили тренінги особистісного зростання і психологічної адаптації до кризових ситуацій. Було створено Міжнародну мережу плейбек-театру (“The International Playback Theatre Network”, 1990), яка координує і підтримує діяльність офіційно зареєстрованих труп, та Нью-Йоркський Центр плейбек-театру (“The Centre for Playback Theatre”, 2006), який організовує та контролює якість навчання цієї практики у всьому світі, в тому числі і в Україні (з квітня 2010). Кожні 2 роки збирається міжнародна конференція.
Нині плейбек-театр існує більш як у 40 країнах світу, і вже можна говорити про плейбек-театральний рух як професійну і більш-менш координовану спільноту. Що ж є рушійною силою зростаючої популярності плейбек-театру? Які особистісні чи соціальні потреби стали передумовами його виникнення й розвитку? Такими є потреба відчувати надійність за підтримки своєї спільноти, потреба гри як такої або вроджений інстинкт театральності, потреба у видовищах, притаманна людині з глибокої давнини, постійний пошук мистецтвом нових форм, адекватних культурним очікуванням тощо.
Не роблячи остаточного висновку щодо значення різних причин розвитку плейбек-театру, зазначимо актуальні його особливості (тенденції) в Україні, зумовлені історією виникнення й розвитку, з одного боку, та нашим менталітетом, з другого.
Зростання популярності. Починаючи з 2001 р. Київський плейбек-театр “Віддзеркалення” активно діє. Нині в Україні функціонують 8 колективів, тобто не лише київська публіка звикла до можливості взяти участь у перформансі плейбек-театру, а організатори психологічних заходів мають вибір, до кого звернутися, щоб, наприклад, поставити “фінальний акорд” конференції.
Командний принцип формування труп. На відміну від зарубіжної, у тому числі російської (з 2007 р.), практики, за яких плейбек-театральні команди (трупи) утворюються виключно із сертифікованих випускників навчальних програм, в Україні зацікавлені люди збираються саме для створення діючої команди і лише після того включаються в навчальні програми з майстерності актора плейбек-театру. При цьому переважною мотивацією участі у плейбек-театральних практиках акторів є не особистісне зростання, психотерапія чи навчання, а самореалізація в оригінальному театральному мистецтві. На цьому етапі заклик лідерів труп – “Шукаємо таланти!”, як у традиційному драматичному гуртку чи театральній студії.
Висока варіативність підходів. Оскільки ідея плейбек-театру в Україні поширювалась з різних джерел, можна говорити про “авторський” плейбек-театр – побудову плейбек-театральної практики на власному баченні процесу лідерським ядром кожної конкретної трупи. Відповідно, модифікації ритуалу, принципів, технік (форм) гри, інших нюансів (вдалих і не дуже) вражають своїм різноманіттям.
Самонавчання. Підготовку нових акторів здійснюють ті, хто вже грає, має досвід, швидко залучаючи їх до практики гри та її спільного “відшліфовування”. Підвищенню майстерності лідерського ядра сприяє участь в одиничних плейбек-театр-семінарах і тренінгах зарубіжних майстрів, читання і застосування нової інформації, аналіз відеороликів з Інтернет, самостійне експериментування на практиці й рефлексія набутого досвіду.
Некомерційний характер. Ставлення до участі у плейбек-театрі ґрунтується переважно на бажанні творити, дарувати щось нове, красиве, цікаве й корисне. Існує думка, що плейбек-театр – це передусім хобі, яке дає задоволення. Це не означає, що воно має бути непрофесійним у сенсі відсутності вимог до якості виконання, навпаки, усе робиться заради якості гри та з усвідомленим самокритичним настроєм.
Зважаючи на зазначені особливості, хотілося б позначити певні логічні напрямки розвитку плейбек-театру в Україні. Серед них підвищення професіоналізму завдяки програмам систематичного професійного навчання та міжнародного обміну досвідом, інституціоналізація для взаємної підтримки та координації дій, підведення ґрунтовної наукової бази для більш осмисленої та продуктивної діяльності і розширення співпраці з державними, громадськими і приватними організаціями.
Вистава плейбек-театру
Плейбек-театр як сучасна соціально-психологічна практика використовується в різних формах і може виконувати неабиякий спектр завдань – від мистецької події до роботи з організацією у стані кризи, від тренінгів особистісного зростання до процедур командоутворення, від глибокої групової арт-психотерапії чи психодрама-терапії до розваги і рекреації. Головним цілісним продуктом плейбек-театру є його вистава, яку, як зазначалося вище, традиційно називають “перформансом”.
Що ж являє собою перформанс плейбек-театру? Він не є цілісною виставою, а має вигляд калейдоскопу, послідовності сценічних мініатюр, які актори розігрують за мотивами розповідей глядачів, безпосередньо присутніх в аудиторії. У найзагальнішому вигляді плейбек-перформанс – це діалог двох групових суб’єктів – глядацької зали і команди акторів, які відкрито перебувають на сцені у нейтральній позиції, посередником у якому виступає ведучий (більш детально ролі суб’єктів буде описано нижче). Спочатку ведучий стимулює аудиторію до індивідуальних розповідей, потім активність виявляє хтось із глядачів, розповідаючи власну історію, потім – актори, перетворюючи запропонований сюжет на мініатюру. Так, за середньої тривалості плейбек-перформансу півтори години акторами розігрується приблизно від 10 до 20 невеличких особистих сцен із життя глядачів.
Що саме може розповісти глядач? “Історію”. За висловом Л. Литвиненко, засновника першого плейбек-театру в Україні, для нас “історією є все, що людина хоче повідомити”. Що завгодно, але за однієї умови – це має бути своє, особисте. “Ми не граємо анекдотів, вигаданих історій чи подій із життя інших людей,” – часто говорять на перформансах ведучі. Звичайно, не кожна оповідь міститиме сюжет, фабулу і жанр, але будь-який особистий зміст може бути розіграний у плейбек-мініатюрі, просто ведучий підбирає відповідну змістові форму (техніку). Глядач може поділитися своїми почуттями (чи емоціями), які він переживає в даний момент, ситуацією, у якій він себе відчуває в житті на теперішньому етапі, чи власне історією, яка відбулася з ним у будь-який період і чомусь пам’ятається дотепер. Важливо, що особиста розповідь у плейбек-театрі, на відміну від психотерапії, зовсім не обов’язково має бути проблемною, драматичною чи такою, що чинить певний дискомфорт оповідачеві.
Цікаво, що тематика розповідей на перформансі мало передбачувана, часто неочікувана для всіх учасників. Недаремно більшість театрів не визначають назви чи навіть теми своєї вистави, оскільки все одно глядачі будуть розповідати про те, що є найбільш актуальним для них. І лише на завершення перформансу, відповідно до “Теорії червоної стрічки”, ведучий може підбити підсумок стосовно того, чому був присвячений сьогоднішній вечір.
Що ж впливає на виникнення цієї “червоної стрічки” – провідної теми у плейбек-перформансі? Однозначну відповідь навряд чи можна дати. Інколи особистість ведучого, його вступне слово чи стиль спілкування, що викликають певні асоціації в аудиторії. Інколи перша мініатюра акторів – “Ім’я”, яка задає приклад відкривання свого внутрішнього світу. Інколи попередній досвід чи певні настанови глядачів задають рамку того, що слід розповідати. А буває випадкова перша розповідь першого глядача спрямовує всіх інших. Наприклад, ведучий може задати лише одне просте запитання: “В кого була схожа ситуація?” – і думки всієї аудиторії спрямовуються на пошук подібного; актори вдало розіграють історію з певним сюжетом – і всі інші беруть її за взірець і т. д. Але безперечним і головним чинником тематики розповідей, на нашу думку, є сама актуальна соціальна ситуація – як безпосередньо в певній аудиторії, так і в більш широкому суспільстві – певній інституції, місті, країні, світі. Яскравим прикладом цього є перформанси після терористичних актів у Москві, на яких, як повідомляють російські колеги, всі оповіді були присвячені саме цій трагічній події. Виступи на масових заходах (конференціях, фестивалях тощо) також складаються переважно з почуттів та історій, що виникли під час заходу. Вистави для організацій часто дають розгорнуту картину взаємостосунків, актуальних проблем та важливих соціально-психологічних особливостей всередині організації.
Як актори розігрують історії? Насамперед імпровізовано. Імпровізація – це процес творення сценічного образу і дій, який не є цілком підготовленим і тим більше – заготовленим. Це спонтанна творчість акторів. Але мистецтво не може не мати форми. Форма обов’язково є, і було б нерозумно її не враховувати, було б невідповідально її заперечувати. Звичайно, зміст вистави актори створюють і розгортають прямо в режимі реального часу, але способи його “оформлення” мають чіткі вимоги, розроблені протягом уже 36-річного існування плейбек-театру. Існують, наприклад, такі форми (“техніки”), як “Ім’я”, “Скульптура”, “Трансформація”, “Палітра”, “Хор”, “Клин”, “Амбівалентність”, “Луна”, “Фото”, “Ролі”, “Табло”. Кожна з них підбирається під конкретну розповідь, залежно від характеру останньої. Наприклад, якщо оповідач говорить про свої вагання, сумніви, внутрішню боротьбу ідей, мотивів, емоцій, ведучий обирає техніку “Амбівалентність” (інші її назви “Пари” чи “Конфлікти”), якщо про одне домінуюче почуття – “Клин” (“Блискавка”), якщо про пригоду, у якій багато подій – “Хор” чи “Палітра” і т. ін. Всього технік плейбек-театру з усіма модифікаціями близько 200, їх поділяють на малі й великі, оповідальні та суто образні, але загальної наукової класифікації та аналізу форм плейбек-театру ще немає, принаймні у доступній літературі. Хоча є достатньо детальне описове (Салас) та методичне роз’яснення (Загряжская) найбільш поширених із них.
Розглянемо детальніше ролі суб’єктів, яких вони стосуються, – глядачів, акторів та кондактора, описавши як основне змістове навантаження цих ролей, так і деякі застереження, які допоможуть більш усвідомлено ставитись до організації плейбек-театральних форм та управління ними, забезпечити ефективність і безпеку цього процесу, що особливо важливо під час роботи з молоддю, яка перебуває у стресовій чи кризовій ситуації.