Тема 17: Релігійне мистецтво Індії феодальної доби

План:

1. Релігійне мистецтво Індії V–XIII ст.ст. (до завоювання моголами).

2. Релігійне мистецтво Індії ХІІІ–ХІХ ст.ст.

1. Релігійне мистецтво Індії V–XIII ст.Ст.

Мистецтво Індії феодальної доби охоплює проміжок часу від V ст.(після падіння держави Гуптів) до XIX століття. У цей час Індія розпалась на ряд феодальних князівств, що породило ряд окремих художніх шкіл. У релігійній сфері перемагає брахманізм у формі культу Тримурті – триликого Шиви (Шиви-творця. Шиви-руйнивніка та Шиви-охоронця). Із V ст. брахманізм називається індуїзмом.

Архітектура. У культовій архітектурі Індії до завоювання її тюрками продовжується традиція створення скельних храмів – чайт’їв. Найбільш відомим храмом такого типу є храм Шиви на острові Елефанта.

Крім храмів, вирубаних у скелях з’являються нові типи наземних храмів – «ратха». Слово «ратха» означає «колісниця». Це означало, що храм був втіленням божественної колісниці. Одним з перших храмів такого типу був храм Шиви Кайласанатха VIII ст. в Елурі. Він свідчив про нові тенденції в індійському зодчестві, які виявилися у поступовому переході від скельних печерних храмів до наземних. У подальшому печерні храми втрачають своє значення. Замість традиційного вирубаного в скелі залу, з монолітної скелі був висічений надземний храм, який вражав фантастичним задумом і казково примхливою просторовою композицією. За канонами вхід до храму повинен бути із сходу але через нездоланні труднощі, пов’язані з розташуванням гори, вхід до храму був зроблений не із східної сторони, а із західної. За канонами брахманізму, храм присвячений богу Шиві, своїми загальними обрисами повинен нагадувати священну гору Кайласа в Гімалаях, на якій, за легендою, живе Шива. За традицією зодчі починали вирубувати храм з вершини скелі, поступово заглиблюючись до її нижніх частин і цоколя. Таким чином спочатку робилась верхня частина храму – «шикхара», яка символізувала небесну гору Меру або гору Кайласу, а потім – нижня частина храму – «прасада», яка символізувала землю. Все багатюще скульптурне убранство храму виконувалось одночасно із поступовим звільненням частин будови із масиву скелі. Такий метод виключав побудову лісів, але вимагав дуже детальної попередньої розробки проекту. Основа храму прямокутна розмірами 50 х 30 м, має бічні крила, які підтримують виступаючі частини верхніх поверхів. Величність і монументальність храму підкреслює масивна цокольна частина висотою 9 м. Верх і низ цоколя оздоблений карнизами, а всю середню частину займають скульптури слонів та левів, які ніби несуть на собі всю будову. Над цоколем здіймається головна частина, увінчана величною трьохярусною баштою, що звужується доверху. Навколо основи башти йде вирубана з скелі платформа, по кутках якої розташовано ще шість невеликих башт, що повторюють обриси головної. Внутрішні приміщення храму складаються з невеликого вестибуля, що виходить у двір, колонного залу, розміри якого 18 х 22 м, та святилища. Чотири групи пілонів, розташованих у кожному кутку залу, утворюють хрестоподібну в плані форму залу.

Храм Шиви Кайласанатха є шедевром індійської та світовою архітектури, унікальною наземною спорудою цілком вирубаною із скелі. Він міг бути створений тільки на перехідному етапі, коли скельна печерна архітектура храмів вже відживала та занепадала, а кам’яне будівництво наземних храмів ще не було розвинуто. Серед скель, що оточують його, храм відрізняється чіткими архітектурними формами, та білим кольором стін, покритих білим тиньком. Але як би зодчі не намагались виділити храм серед скель, все одно весь цей комплекс ніби затиснутий скелями, а не підноситься над ними. Скельна архітектура не могла суперничати із кам'яним будівництвом.

Храм Шиви Кайласанатха входить до комплексу наземних споруд, розміщених по осі схід – захід. Головними складовими цього комплексу є 1).вхідні вората, 2).святилище бика Нанді та оточуючі двір келії і печерні приміщення, 3).сам головний храм Шиви Кайласанатха. Між вхідними воротами та головним храмом Шиви розташоване святилище священного бика Нанді. Воно являє собою поставлений на масивному цоколі павільйон, у якому знаходиться скульптура священного бика.

Релігійні ансамблі Північної Індії за традицією складались з ряду поєднаних між собою споруд, розташованих на одній осі і зорієнтованих строго із сходу на захід. Першою будовою ансамблю були вхідні ворота, далі йшов колонний зал, до якого могли примикати «зал для танців» та «зал для приношень», а далі святилище, що обов’язково завершувалось пірамідальною баштою–шикхарою (символом небесної гори Мери або гори Кайласи). Найбільшим храмом такого типу – храм Лінгараджа в Бхубанесварі 1000 р.н.е. Храм стоїть на прямокутній площі 140 х 160 м, обнесеній високою стіною. Складається з чотирьох частин, розташованих по осі із сходу на захід: 1). зали для приношень, 2). зали для танців, 3). головної зали та 4). святилища. Кожна частина храму має своє особливе перекриття. Зала для приношень має дах, подібний до ступінчастої піраміди із зрізаним верхом, зала для танців має плоске перекриття, головна зала – високе пірамідальне перекриття. Особливо складне завершення над святилищем – шикхара, вона має висоту 58 м. і за своєю формою нагадує величезну гарбузу з ребристими валиками. Невеликі храмики, що оточують головне святилище, підкреслюють його грандіозний масштаб. Архітектори намагались збудувати ще вищі храми за храм Лінгараджа, але вони залишились недобудованими. Найбільший з них – храм бога сонця Сурья в Коранаці.

Храм бога сонця Сур’я в Коранаці (1240–1280) був зведений на площі 180 х 200 м. яка спочатку була оброгоджена стіною Ансамбль складався із великого прямокутного залу для моління та обрядів, (довжина стіни 30 м) та окремого павільйона для танців та святилища, висотою 70 м, Весь комплекс був задуманий як сонячна колісниця «ратха», яку везе сімка коней. Отже, всі будови були поставлені на платформу, стіни якої прикрашали рельєфні зображення 24 коліс, по 12 із кожної сторонни та сім скульптур коней, впряжених у колісницю. На жаль святилище храму так і не було добудоване, але і по тим чатинам будови, що дійшли до наших днів, можна судити про грандіозість архітектурного замислу.

У архітектурі Південної Індії висічені з скель храми значно поступаються своїми розмірами храмам Північної Індії. Найбільш відомим релігійним ансамблем є комплекс храмів у Мамаллапурамі, який у літературі називають «Сім пагод». Він складається з десяти висічених у скелях печерних храмів – «мандапа» та вісьми наземних храмів, висічених з гранітних скель – «ратха». Найбільший розмір скельного храму 8 м довжини і висоти, а наземного – 14 м довжини і висоти. Ратхи в Мамаллапурамі є прикладом перероблення споруд буддійської культової архітектури – чайт’ї (храму) та віхари (монастиря) для потреб брахманського культу Шиви. Найбільшою є Дхармараджаратха. За своїм плануванням цей храм подібний до буддійського монастиря – віхари з центральним залом або двором, оточеним целлами – святилищами та кельями. Але зовнішній вигляд храму вирішений за канонами брахманізму, згідно з якими кожний храм Шиви своєю пірамідальною надбудовою над святилищем – «шикхарою» повинен символізувати священну небесну гору Меру, або гору Кайласу, на якій перебуває Шива. Втілюючи цю символіку у архітектурних формах, над нижньою частиною храму, яка займає 1/3 висоти, зодчий звів величну надбудову у формі гори – ступінчастої піраміди, що завершується грибоподібним півкуполом – ступікою. Карниз чітко розділяє храм на нижню частину – «прасаду» і верхню частину – «шикхару». Нижня частина храму з кожної сторони має заглиблення, які разом з колонами утворюють своєрідний портик. Колони храму є дуже оригінальні. Нижня частина колони нагадує вазу у формі лева, що головою тримає її верхню частину.

Розквіт архітектури у Південній Індії припадає на Х –ХІ ст.ст. – часи правління династії Чола. Шедевром архітектури цього часу є храм бога Шиви в Танджурі ХІ ст. Він знаходиться посеред обширного двору, оброгодженого високими стінами. Довжина центральної частини храму більше 60 м, а висота 63 м. Кам'яна плита, що покриває вершину башти храму важить 80 тон. Щоб поставити її на місце, треба було зробити нахилену площину довжиною 6 км.

У період правління династії Пандья, яка змінила династію Чола, 1100–1350 рр. у Південній Індії з’являється новий тип храму, що являє собою великий архітектурний ансамбль з кількох великих прямокутних дворів з басейнами, терасами та невеликими приміщеннями. Двори були оточені рядами концентричних стін, над вхідними воротами огорож ставили високі башти – гопурами, які ставали архітектурними домінантами ансамблю, а самі храми фактично втрачали роль композиційного центру. Одним з перших храмів такого типу є храм у Чидамбарамі XII–XIV ст.

Скульптура. Скульптура розвивається в Індії до завоювання країни моголами і поширення мусульманства. Фантастичне скульптурне багатство скельних храмів, що багато віків було скрито в печерах, тепер вийшло назовні в оновленому досконалому вигляді. Це тисячі фризів, рельєфів та окремих статуй, присвячених богу Шиві, його дружині Параваті, іншим богам, священним тваринам, які цілком покривають стіни храму. Скульптура була органічно злита з архітектурою і була її продовженням. Скульптура підсилювала виразність архітектурних форм і навпаки, майстри використовували архітектурні форми для підсилення виразності скульптури. Брахманські печерні храми Елура, Елефанта та Мамаллапурама були переповнені скульптурою. У трактуванні образів богів скульптори продовжували розвивати реалістичні традиції попередньої доби кушан. Вони представляли богів то в стані самозаглиблення і внутрішньої зосередженості, то в динамічному русі, намагались підкреслити їх надлюдську сутність, надприродну могутність і разом з тим наділяли їх людськими почуттями та емоціями. Отже, божественне і людське, надприродне і земне поєднувалось в них. Постаті трактувались об’ємно, з прекрасним знанням анатомії людського тіла.

Найвидатніші пам’ятки скульптури збереглись у храмі бога Шиви на острові Елефанта біля Бомбею. Зокрема тут є величезне погруддя Триликого Шиви – Тримурті, висотою 6 м. Воно розташоване у сутінковій глибині храму і ніби випливає з глибокої ніші, оточеної різними скульптурами. Гігантське триголове погруддя вражає величезним масштабом і могутністю. Три голови Шиви відповідають трьом його сутностям, символізують три роди його діяльності. Центральна голова – це Шива-творець, ліва – Шива-руйнівник, а права – Шива-охоронець. Три обличчя дивляться в різні сторони світу. Згідно іконографії брахманізму ця скульптура передає складну сутність божества. Головне значення має центральне зображення Шиви-творця, як втілення вічного творчого начала. Якщо бокові голови сприймаються тільки в профіль, то центральна – з різних точок зору. Обличчя Шиви-творця сповнене глибинної стриманої сили, урочистого відчуження, спокою і самозаглиблення. Обличчя Шиви-руйнівника сповнене гнівом, а Шива-охоронець представлений у вигляді молодої жінки, яка з ніжною посмішкою схиляється над квіткою лотоса. Крім погрудних зображень у храмах Шиви ставили його ростові скульптури, які представляли різні сутності божества. Шива-Бхайрава (руйнівник) як охоронець правопорядку попирає ногами демона незнання Равану. Шива-Натараджа – вісьмирукий «цар танцю» своїм космічним танцем створює світ з хаосу. Прекрасне знання анатомії, досконале пластичне моделювання торсу, плечей є результатом безпосереднього спостереження людського тіла. Шива постає в образі досконалої людини, а багаторукість втілює його надприродну могутність. Колосальні рельєфи на стінах храмів відображали різні сцени з життя Шиви. У рельєфі «Весілля Шиви і Параваті» з особливою теплотою і ніжністю переданий задумливий образ щасливої усміхненої Параваті.

У храмі Кайласанатха в Телурі одним з головних є рельєф «Шива Трипурантака», розміщений на двох зовнішній стінах, що з’єднуються під прямим кутом. Слово «трипурантака» означає «руйнівник трьох міст». «Три пура» означає «три міста», «антака» – «руйнівник». Цей рельєф розповідає про Шиву-руйнівника, який згідно легенді зруйнував сили зла, що заполонили три міста, або три частини всесвіту: землю, повітря і небо. Шива зображений у колісниці, запряженій чотириликим божеством Брамою, разом із священим білим биком Нанді. Постать Шиви, розвернута в фас, представлена в динамічному русі, сильним розмашистим рухом рук він відтягує до краю тетиву лука. Надприродна сила та енергія божества, його могутній порив посилюються динамічним перетином двох стін та сповненим динаміки рельєфом, розміщеним на іншій стіні храму, на якому зображені коні у нестримному русі.

Унікальної пам’яткою середньовічної скульптури Індії є колосальний рельєф, «Сходження Ганга», висічений на одній з гранітних скель архітектурного ансамблю в Мамаллапурамі. Висота рельєфу 9 м, а довжина 27 м. Скеля стоїть на березі моря, обернена на схід, отже рельєф гарно освітлювався променями ранішнього сонця. Великий майдан перед рельєфом сідчить про те, що його використовували дл масових культових обрядів та свят. Рельєф ділиться на дві нерівних частини ущелиною, з якої з 9-метрової висоти стікає потік ріки. Він – центр композиції, символізує собою священну небесну ріку Ганг, яка сходить з небес на землю. Цій події радіють і небесні духи, і люди, і величезний тваринний світ. Біля самої води зображений зміїний цар, і цариця, і гігантська кобра та сотні тварин, богів, духів, людей, звернених до потоку. Їх Рух наростає по діагоналі із центру на периферію і знизу вгору. Найбільш динамічними є групи крилатих небесних дів – апсар, які ніби вилітають за межі рельєфу. Чим бличже до центру, тим більше рух уповільнюється і в самому низу все ніби застигає в спогляданні великого дива. З однієї сторонни потоку зображені монахи-аскети храму Шиви, а з іншої – слони, що тримають на собі нависаючу частину скелі. Дуже виразними є постаті монахів-самітників, які зустрічають Ганг з смиреною молитвою, та постаті жреців, що зустрічають Ганг у радісному екстазі. Досконало виконані тварини: слони, мавпи, лані та інш.

Часто в храмах зображували жіночі постаті в ритуальному танці, наприклад в позі трибханга (три поклони).Жести рук (мудра) мають символічне значення, вони допомагали віруючим зрозуміти богослужіння.