6. Сучасні сітки економічних районів та їх складові.

Велика увага економістами та економіко-географами України приділялася поєднанню економічного районування й адміністративно-територіального поділу країни. Вчені були переконані, що поділ території країни на економічні райони та впровадження управління їх розвитком сприятимуть їх комплексному розвитку, поглиблять їх спеціалізацію. Вони вважали, що економічне районування в перспективі дозволить перейти до державного управління крупними економічними районами.

Важливим районоутворювальним фактором є адміністративно-територіальний поділ, оскільки в межах адміністративних одиниць здійснюється управління й економічною діяльністю. Тому до цього часу зберігається підхід до утворення крупних економічних районів шляхом об'єднання існуючих адміністративно-територіальних одиниць.

В післявоєнний період, коли переважно стабілізувався адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилося об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалася нова науково обґрунтована розробка мережі економічних районів.

В основу економічного районування України в 1952 р. було покладено об'єднання адміністративних областей, які характеризувалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому та його сучасною спеціалізацією. Комісією під керівництвом академіка К. Г. Воблого було виділено п'ять крупних економічних районів: Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська області), Південно-Східний (Сталінська, Воро-пшловградська, Дніпропетровська і Запорізька області), Північно-Східний (Харківська, Полтавська та Сумська області), Пів-денно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська області) та Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька і Закарпатська області).

В 1958 р. відомий економіко-географ О. Т. Діброва запропонував виділити шість економічних районів: Донбас, Промислове Придніпров'я, Північно-Східний, Центральний, Західний і Причорноморський.

У 1963 р. в Радянському Союзі були затверджені 18 великих економічних районів, у тому числі три на території України: Донецько-Придніпровський (Донецька, Дніпропетровська, Ворошиловградська, Запорізька, Харківська, Полтавська, Сумська і Кіровоградська області), Південно-Західний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Черкаська і Закарпатська області) та Південний (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Така мережа економічних районів існувала на території України до 1990 р. Після розпаду Радянського Союзу Україна набула незалежності та стала на шлях розвитку ринкової економіки. Мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Виникла невідкладна проблема розробки й затвердження нової мережі економічних районів України, яка відповідала б потребам подальшого розвитку економіки України і враховувала б усі регіональні особливості природного, економічного та історичного розвитку її території.

За період з 1990 р. і до сьогодні економіко-географами та економістами було запропоновано понад 10 схем макроекономіч-ного районування України.

Так, В. А. Поповкін у 1994 р. виділив на території України 10 економічних районів, Ф. Д. Заставний дев'ять, М. Д. Пістун — теж дев'ять, О. І. Шаблій — шість. Свою мережу крупних економічних районів країни запропонували і академік М. М. Паламарчук, П. Г. Шищенко, І. О. Горленко та ін.

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України в 1998 р. вніс на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому за пропонував нову мережу економічних районів України з восьми економічних районів:

• Донецький (Донецька і Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

• Центральний (Київська і Черкаська області та м. Київ);

• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська і Херсонська області та м. Севастополь);

• Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області);

• Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська області);

• Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька обл.).

Усі мережі економічного районування України в останні півтора десятиліття мали переважно пізнавальне та інформаційне значення і суттєво не впливали на формування регіональної економічної політики держави та її законодавчого забезпечення.

Запропонований Кабінету Міністрів України проект нової мережі економічних районів у цілому відповідає науковим критеріям економічного районування. Однак він не позбавлений і деяких недоліків. Насамперед, це стосується виділення Поліського економічного району в складі Житомирської, Рівненської, Волинської та Чернігівської областей. Слід урахувати, що Полісся — це природна зона, а природний чинник хоч і має важливе значення, не може бути основним районоформуючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоформуючого впливу Києва.

З погляду географічного визначення, невдалою є назва Східного економічного району. Точніше його необхідно було б називати Північно-Східним районом. З урахуванням зазначеного Поліський економічний район слід виділяти у складі Волинської і Рівненської областей, а його назва більш правильною має бути - Західно-Поліський. Центральний економічний район повинен охоплювати Житомирську, Черкаську, Чернігівську та Київську області, а також м. Київ. Назву Східного району доцільно замінити на Північно-Східний.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.