Філософська онтологія

Провідна ідея теми: розкрити зміст категорій “буття”, “матерія”, “свідомість” і їх структуру. Показати єдність природи та людини, матеріального світу та людської духовності. Розкрити науковий зміст та суспільну природу категорії “свідомість”.

Мета вивчення: показати єдність матерії і свідомості, роль свідомості у життєдіяльності людини.

План

1. Філософське розуміння буття.

2. Матерія, способи та форми її існування.

3. Свідомість як пізнавальне і духовно-практичне відношення людини до дійсності.

4. Суспільно-політичний і культурно-історичний характер свідомості.

Література

Бардонов С.М. Про множинність форм простору і часу. – Філософська і соціологічна думка. 1990, № 4.

Ковальзон М.Я., Єнштейн Р.И. О специфике пространства и времени как категорий социально-философской теории. – Философские науки, 1988, № 8.

Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Навч. Посібник. – К., 1995. – Розділ 3.

Філософія. Навчальний посібник для студентів вищих медичних закладів. Київ, 1998. Розділ 5.

Проблема буття відноситься до так званих “вічних питань” філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів у відношенні “людина – світ”, тобто світогляду. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішувалося філософами античності. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і фікція, омана. Геракліт започатковує іншу, прямо протилежну традицію у витлумаченні буття: стабільного, стійкого буття немає, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образній формі виражає буття як становлення. Ці два підходи пояснення буття проходять через усю історію розвитку філософської думки людства.

Сучасно філософія пояснює буття як таку категорію, що охоплює все існуюче: як матеріальні так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є також формою буття. Але ідеальною формою. Слід пам’ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру. Внаслідок цього можна виділити певні форми буття, які є відносно самостійними. Серед них виділяють буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.

Специфічна особливість буття природи полягає у тому, що воно існує до появи людини є первинним, базисним стосовно інших форм буття. Характерною ознакою буття на рівні речей і явищ природи є цілісність, системність, впорядкованість. Філософи минулого досліджуючи природу, намагалися виразити цю системність. Не випадково ще з часів античності і аж до ХУШ ст. назва філософських творів багатьох авторів мала назву “Система природи”. Потім здійснювалися засоби систематизації і класифікації рослинного і тваринного світу, хімічних елементів і т.п. У такому аспекті буття виступає як існування. Якщо категорію “буття” ми зведемо тільки до предметних речей, чуттєво-споглядального матеріального світу, тоді у її змісті залишаються тільки речі і об’єкти і немає місця людині.

У процесі активного, цілеспрямованого відношення до природи людина перетворює її у світ свого буття. Змістом людського буття є олюднення, перетворення природи. Людина як природна істота взаємодіє з оточуючим середовищем, змінює і перетворює їх з метою задоволення своїх фізіологічних потреб. У процесі освоєння людиною природи постійно розширюються кордони сфер діяльності у яку включаються не тільки предмети безпосередньої діяльності, а і явища Мегасвіту (космос) і Мікросвіту.

Людина є не тільки природною, а й соціальною істотою. Вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити у повній ізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій. У процесі діяльного відношення до світу буття набуває характеристик людського існування, соціальної суті. Буття суспільства (соціального) грунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, детермінуються ними.

Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, користується певною системою моральних, релігійних та естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її буття. Буття людської свідомості є, таким чисном, функціональним, формується аксіологічними та конструктивно-проектувальними чинниками. Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі засвоїти всі здобутки суспільства, але його соціальна цінність залежить від того, скільки він їх засвоїв і як він їх може відтворити. Так формується буття соціального.

Середовище, в якому людина здійснює свою життєдіяльність є людське середовище: це не тільки протистояча людині природа, а і її родові “сутнісні” сили. Окрім природного і соціального буття у людське середовище включається вироблена людьми у процесі історичного розвитку система знань і духовних цінностей, все те, що В.І.Вернадський, Т.Шарден та ін., називали ноосферою, яка твориться розумом, інтелектом. Буття ідеального існує у двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б) суспільне (об’єктивне) ідеальне – суспільна свідомість, духовна культура суспільства. У процесі суспільного життя створюються такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі.

Утверджуючи себе у світі через цілеспрямоване перетворення природи в культуру, людина не байдужа до питання про будову та властивості матерії. Сучасна наука розглядає матерію як складну системну організацію. Кожен об’єкт матеріального світу розглядається як система, що складається із елементів і зв’язків між ними. Якою б динамічною не була система, в ній завжди є стабільні зв’язки, які називають структурою. Глибинні структури матеріального світу лежать в основі рівнів організації матерії. Будову матерії можливо уявити як певну ієрархію цих рівнів.

АТОМИ І МОЛЕКУЛИ

ЕЛЕМЕНТАРНІ ЧАСТИНКИ І АНТИЧАСТИНКИ

ЗВИЧАЙНІ (МАКРО) ТІЛА

КОСМІЧНІ ОБ’ЄКТИ

ГРАВІТАЦІЙНА ВЗАЄМОДІЯ (ПОЛЕ)

ЕЛЕКТРОМАГНІТНЕ ПОЛЕ (ВЗАЄМОДІЯ)

ЯДЕРНЕ ПОЛЕ

(СИЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ)

ЕЛЕКТРОННО-ПОЗИТРОННЕ ПОЛЕ (СЛАБКА ВЗАЄМОДІЯ)

ВАКУУМ

ФОН

РЕЧОВИНА

ПОЛЕ

ВИДИ МАТЕРІЇ

І ТИПИ ФІЗИЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Сучасна наука виділяє три головні рівні структурної організації матерії: неорганічний світ, органічний світ і людське суспільство. Кожен із них характеризується, в свою чергу, рядом рівнів організації.

Так, неорганічний світ може бути представлений на таких рівнях:

- Мікросвіт (мікроелементарний рівень), для якого властива взаємодія полів і частинок. Це світ надзвичайно малих об’єктів. Час існування цих частинок вимірюється млрд. долями секунди, а швидкість їх руху наближається до швидкості руху світла.

- Макросвіт. Це світ об’єктів, який сприймається нашими органами чуття.

- Мегасвіт. Це навколишній космос. Сюди відносяться зверх галактики, тобто такі об’єкти, розміри яких вимірюються світловими роками.

- Органічний світ. Тут виділяються такі рівні організації: клітинний рівень, організмовий, популяційно-видовий, рівень біоценозу і рівень біосфери.

- Людське суспільство. Це вищий рівень організації матерії, який пов’язаний з життєдіяльністю людини з моменту її виникнення і подальшого розвитку. Тут виділяються такі структурні компоненти: особа, сім’я, соціальна група, суспільство.

Питання про єдність світу завжди привертало до себе увагу. А якщо враховувати те, що поряд із матеріальними процесами існують і духовні, то воно набуває особливої гостроти. У зв’язку з цим здійснюється пошук тієї субстанційної основи, що з’єднує ієрархію всіх рівнів матерії. Сучасна наука стверджує, що якоїсь спільної основи для всіх структурних рівнів немає. Але на кожному структурному рівні ми можемо виділити таку субстанційну основу. У неживій природі цією основою є ядерні, електромагнітні та гравітаційні сили. У живій природі до цих взаєзв’язків добавляються інформаційні процеси саморегуляції і відтворень біологічних систем. Спосіб виробництва є тією субстанційною основою, що забезпечує цілісність суспільних систем.

Сучасна діалектико–матеріалістична філософія стверджує, що єдність світу полягає у його матеріальності. І такий висновок грунтується на знаннях про всезагальні, універсальні властивості матерії та законів її руху. Обгрунтовується це положення такими досягненнями науки:

• закон збереження і перетворення енергії;

• періодичний закон Менделеєва;

• еволюційне вчення Дарвіна;

• вчення про клітину;

• сучасні наукові дані із фізики (квантової механіки, релятивістської фізики та ін.), із галузей біологічної науки та із галузей космічної науки.

Історія філософії і науки свідчать, що оточуючий людину світ знаходиться в постійній зміні і русі. Ми ніколи не спостерігали матеріальної системи, яка не знаходилася хоча б в якомусь русі, не взаємодіяла б з оточуючим середовищем. Філософія і наука ще у ХУП ст. обгрунтували положення про те, що рух є невід’ємною, атрибутивною властивістю матерії, її всезагальною і необхідною властивістю. Матерія не існує інакше як у русі, тому рух є спосіб існування матерії. Рух – це зміна взагалі.

Оскільки матерія має структурні рівні свого існування, то і рух виступає у своїх конкретних формах. Рух взагалі – це абстракція, яка в дійсності реально не існує; реальне існування мають конкретні форми руху. При виділенні різних форм руху слід мати на увазі, що конкретні форми руху безпосередньо пов’язані з ієрархією структурних рівнів матерії. У сучасній науковій картині світу виділяють слідуючі форми руху: механічний, фізичний (теплові явища, електромагнітні, гравітаційні), хімічна форма руху, біологічна, соціальна. Хоча кожна форма руху матерії є самостійною, вони пов’язані між собою. Їх взаємозв’язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; крім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих.

Рух є способом існування матерії, а простір і час виступають формами її існування.

Простір і час.У своїй діяльності людина має справу не з матерією взагалі, а з її структурною організованістю, предмети і системи матеріальних утворень певним чином розміщені один по відношенню до іншого, мають свої форми, межі по відношенню один до іншого, протяжність. Властивість матеріальних об’єктів бути протяжними, займати місце серед інших об’єктів, межувати з ними є найбільш загальними характеристиками простору. Якщо їх абстрагувати від матеріальних утворень ми отримуємо поняття простору.

Матеріальний світ складається не тільки із структурно розчленованих об’єктів. Вони знаходяться у русі і розвитку, є процесом, що має свій темп, свої етапи. Зміна темпу і етапів розвитку проявляється як їх чередування. Такі особливості процесів характеризується поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей є основою кількісних мір, що виражають швидкість процесів, їх ритм і темп.Якщо ці характеристики абстрагувати від самих процесів і розглядати тривалість як їх єдність, то ми отримаємо поняття час. Для відліку часу завжди знаходять якийсь процес, що завжди повторюється. Він береться як еталон і з ним порівнюються неперіодичні процеси. Періодичне повертання Землі навколо осі розділяє час на день і ніч. Рух Землі навколо Сонця відмічає пори року.

Людині властиве і інтуїтивне відчуття часу, не завжди ним усвідомлене. Воно обумовлене тим, що у нашому організмі існує багато періодичних процесів, які виконують функції годинника. По відношенню до них вимірюється протяжність зовнішніх процесів. Експериментально доведено, що організм має власний біологічний годинник, механізмами якого є фізіологічні процеси. Так в різні часи доби з різним ступенем інтенсивності працює серце, печінка, нирки. Медики стверджують, що у період між двома і чотирьома годинами ночі досить інтенсивно працює печінка, у чотири години ночі темп фізіологічних ритмів значно уповільнюються. Мозку людини також властиві свої ритми. Досить цікава гіпотеза відносно зв’язку часу із станом обміну речовин. Існує припущення, що із старінням інтенсивність фізіологічних процесів значно уповільнюється, уповільнюється і ритм нашого фізіологічного годинника. У молоді роки ритм фізіологічних процесів досить інтенсивний, ніж в старості, а значить з віком час сприймається по-різному. Для молодих він тече повільно, для старих досить швидко.

Враховуючи профіль вузу, варто звернути увагу на біологічний простір і час. Це є не що інше як протяжність і тривалість існування живої матерії, сфери життя живих організмі, а також процесів, що відображаються у цих організмах. Знання біологічного простору і часу дає можливість розглядати живі організми у їх взаємозв’язку з іншими організмами, умовами їх існування.