Запитання до теми:

Які були причини і мета хрестових походів? Чому Римська церква взяла найактивнішу участь у цих походах? Що вона мала на меті?

Якою була справжня мета 1У-го хрестового походу?

Чи було внаслідок хрестових походів досягнуто тих завдань, які поставили перед собою римські папи?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.

Лекція 14

14.1 Папство в хііі ст. Папа Інокентій ііі. Чернечі ордени: Домініканський, Францисканський. Іv-й Латеранський собор – формування латинського вчення про Євхаристію. Інквізиція.

Латеранський Собор 1059 р. дав новий імпульс в цьому напрямку, що привело, насамкінець, до справжньої реформи. Пізніше поряд з соборами та іншими церквами були засновані справжні монастирі для нижчого духовенства, в яких життя в усьому було схожим на те, що вели в монастирях, за єдиним винятком – духовенству була дозволена приватна власність. Таким чином, в доповнення до намірів церковних законодавців виник новий релігійний орден – орден регулярних каноніків чи, як їх пізніше стали називати “регулярних каноніків Святого Августа”. А в 1195 р. св. Домінік став каноніком в Ослі і разом з єпископом цього міста провів у 1201 р. перетворення Соборного капітулу в один з капітулів регулярних каноніків у відповідності з статутом св. Августина. Подорожуючи південною Францією, де в ту епоху вирувала війна, проти альбігойців, Домінік затримався там, почав проповідувати і переконався, що воєнна перемога над єретиками принесе дуже мало користі. Тому він вирішив створити орден учителів – проповідників і зумів втягнути у своє починання єпископа Фалька з Тулузи. В 1215 р. він відправився з єпископом до Риму, щоб бути присутнім на ІV Латеранському Соборі. Інокентій ІІІ схвалив його план, але висловив побажання, щоб він використав один із вже затверджених статутів. Св. Домінік вибрав статут св. Августина і виробив у відповідності з ним свій власний, в який, однак, вніс також багато від премонстрантів. Остаточне схвалення він отримав у 1216 р. від папи Гонорія ІІІ (1216 – 1227). Перший домініканський монастир був утворений при церкві Сан – Ремо в Тулузі. Невдовзі були створені й інші монастирі. Св. Домінік помер у Болоньї в 1221 р. Його наступник, знаменитий Джордано з Саксонії, завершив організацію ордена.

Структура Домініканського ордену вважалася на той час зразковою і стала попередницею ордена ієзуїтів, Ігнатія Лойоли. Домініканці стали першим монашим орденом з централізованим управлінням. Законодавча влада в ньому належала генеральному капітулу, а виконавча доручалася генералові в поєднанні чернецтва із справою проповіді. Ідеал євангельської бідності був близький св. Домініку і він прийняв у нього досить строгий та аскетичний характер. Наріжним каменем у діяльності домініканців було покладено охорону церковного віровчення та дисципліни, а прикметною рисою домініканців був високий рівень освіченості. Домініканці створили при своїх монастирях мережу шкіл різних ступенів. Всередині ХІІІ ст. остаточно склалась і організація ордену, уникнувши тих потрясінь, яких довелося зазнати францисканцям. Підпорядковані пріорам, домініканські монастирі об’єдналися в провінції під владою “провінціалів”. На чолі ордену стояв обраний довічно провінціалами разом з особливими виборцями генеральний магістр, який управляв орденом вкупі з Генеральним Капітулом, який збирався кожні два роки. Законодавча постанова Капітула вважалася діючою після прийняття її послідовно трьома капітулами. Поряд з кліриками, в Капітулі брали участь брати – миряни, які брали велику участь в організації господарського життя ордену, що дозволяло клірикам зосередитися на своїй науковій та проповідницькій діяльності.

В атмосфері, яка характеризувалася посиленням християнізації народних мас, які наверталися до чернечого життя прикладом подвижників, проповідями абатів та монахів, закликами пап почав своє апостольське життя і проповідь Франциск Асизький. Після складних моментів життя Франциск разом з своїми проповідниками став проповідувати покаяння і смерть. Проповідь мала надзвичайний успіх, до братства стали прилучатися багато людей усіх станів. Крім проповіді брати займалися молитвою та роботою, яка часто полягала в допомозі бідним на полях. Невдовзі був складений Статут громади, який і підкреслював її не чернечий, а апостольський характер, в чому й полягала новизна і привабливість.

У 1223 р. був складений новий Статут згідно з яким брати – францисканці давали обітницю в послуху, ціломудрості та бідності і через рік випробувань остаточно вступали в орден. На чолі ордену стояли міністри, які очолювали окремі провінції ордену. Особиста і колективна власність заборонялася. А відсутність постійного пристановища і милостиня як норма життя, проповідь до народу, євангельські засади у стосунках керівників з підлеглими – усі ці особливості відрізняли францисканців від старих чернечих орденів, і саме вони обумовили незвичайний успіх і поширення Францисканського ордену. Вплив францисканців на широкі маси поширився завдяки появі напівчернечого ордену терціаріїв. Папи також охоче використовували францисканців для спроб установити зв’язки із Східною Церквою. Широкого розголосу набули місіонерські подорожі францисканців наприкінці ХІІІ ст. в татарські і слов’янські землі.

Однак після смерті св. Франциска (1226 р.) в ордені намітився розкол. Спроби генерального міністра Іллі перетворити францисканство у звичайний чернечий орден викликали різкий опір з боку ревнителів, які намагалися зберегти початковий апостольський дух громади св. Франциска. Однак “Вічне Євангеліє” написане Іоахімом Флорським було визнане єретичним, і перемогу в ордені здобуло помірковане крило, яке користувалося підтримкою Риму і не боялося використовувати папські привілеї і зберігало міцні стосунки з Церквою, але й водночас усувало усі тенденції перетворення францисканства в один із звичайних орденів.

Апогеєм середньовічної боротьби пап за юридично узаконений інститут папської влади був ІV – ий Латеранський Собор. Папа Інокентій ІІІ виношував плани скликання цього Собору тривалий час, однак, лише буллою від 19 квітня 1215 р. він повідомив увесь християнський світ про дату відкриття Собору. Сам Собор відкрився у листопаді 1215 р. На ньому були присутні понад 400 архиєпископів та єпископів, 800 абатів та пріорів, представники королів і князів різних держав. Політика Собору була зорієнтована на об’єднання християн і встановлення миру і підготовкою нового хрестового походу. Однак надіям Інокентія не суджено було здійснитися. Його смерть (16 червня 1216 р.) порушила всі плани. Досягнуті з великими зусиллями мир і єдність поглядів були невдовзі порушені усобицями. Щодо діяльності Собору, то на ньому розглядалося багато питань духовного і політичного характеру, наприклад догматичне вчення Церкви, внутріцерковна дисципліна, та юрисдикція, моральний статус духовенства, чернецтва і пастви. Крім того, обговорювалися політичні і регіональні конфлікти; відбулося також утвердження коронації Фрідріха ІІ, який тим самим ставав повновладним імператором всіх західних земель. На цьому ж Соборі було проголошено сімдесят канонів чи капітулів, а також один декрет, який торкався хрестоносців. Догматичні визначення деяких канонів ІV Латеранського Собору не втратили своєї сили до сьогоднішнього дня. Увесь кодекс канонів Собору відкривається Символом Віри католицького віровизначення. Дуже важливо відмітити, що в ньому сформульована таємниця Преосутнення. Другий канон зв’язаний з єресями, у третьому осуджуються єретики і їхні покровителі. У п’ятому – встановлюється старшинство вищих ієрархів: після папи Римського ідуть патріархи Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський. Ряд канонів торкалися внутрішнього життя церкви, діяльності монахів та духовних осіб. Багато канонів визначали фінансову політику Церкви.

З огляду на те, що папа Інокентій ІІІ був великим законознавцем, то юридичні процедурно – каральні питання були головними на Соборі, і для їх урегулювання були створені особливі канони, які передбачали всі тонкощі дізнання та покарання.

Канони ІV Латеранського Собору вперше за всю історію Церкви проголошені від імені папи, слід вважати кульмінаційним пунктом в розвитку законодавства середньовічного папства. Жодна категорія осіб, духовних і світських жодна з сторін життя духовного і мирського, не була обійдена увагою в канонах цього Собору.

Запитання до теми:

Чим було зумовлене виникнення інквізиції? До яких ще заходів вдавалися римські папи для того, посилити свій вплив і владу?

На що були спрямовані канони 1У-го Лютеранського Собору? Яке значення для Римської Церкви мали його рішення? Чи відбулося після цього посилення централізованої влади Римської Церкви?

Завдання до теми:

Схарактеризуйте і порівняйте діяльність чернечих орденів у Західній Європі в Х1-Х1У ст.Що корисного вони зробили? Чим істотно від них відрізняється орден єзуїтів Ігнатія Лойоли? Чому діяльність цього ордену можна вважати однією з най похмуріших сторінок в історії Римської Церкви та Західної Європи?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.

ЛЕКЦІЯ 15

15.1 Авіньйонський полон пап. Причини його виникнення і наслідки. Климент V. Скасування ордену тамплієрів. Антипапа та вплив політичних партій на римську Церкву. Пізанський собор 1409 р. Епоха троєпапства.

Після смерті Бенедикта ХІ (1303 – 1304 р. р.) у Перуджі, туди, за традицією, зібралися кардинали, однак у продовж 11 місяців не змогли досягти згоди, а потім дійшли компромісу. Французи вибрали архієпископа Бордо, Бертрана де Го, який прийняв ім’я Климента V (1305 – 1314 р. р.), але був відсутнім на конклаві. У 1309 р. він переїхав до Авіньйону. Однак його становище було складним з огляду на тиск, який чинився на нього з боку короля. Тому він скасував буллу “Unam Sanctam”, давши зрозуміти, що не втручається у світські справи. Однак французький король Філіп Гарний вимагав формального процесу, який оголосив би Боніфація VІІІ незаконним папою, а також скасувати орден тамплієрів. Тим часом Климент V зробив Авіньйон своєю резиденцією. За ним в Авіньйон переїхала курія, яка налічувала тоді понад 4000 чиновників. Авіньйон служив папстві як столиця західного християнства впродовж 70 років. Папи добровільно залишили Рим, який не підкорявся їм, однак, як і раніше і далі вважали себе наступниками св. Петра. Між Авіньйоном та Римом підтримувалися вільні контакти. У політичних справах Климент V потурав королям Франції. Він спочатку скасував буллу Боніфація VII “Unam sanctam”, а потім скликав у В’єнні на Роні Вселенський собор (1311 – 1312 р.), програма якого була зосереджена на трьох проблемах: розгляд справи ордену тамплієрів, підготовка нового хрестового походу та засудження тези “християнської бідності”, що її пропагували францисканські спірітуали. З правлячих монархів був присутнім лише король Франції. Філіп Гарний вже давно вів боротьбу з орденом тамплієрів процес, звинувачуючи їх у віровідступництві, контактах з нечистою силою, моральній розбещеності тощо. Звинувачені підлягали церковному судові, тому собор у В’єнні затвердив королівський вирок. Соборні отці засудили також учення ідеолога спірітуалів П’єра Оліві і схвалили в принципі намір папи організувати новий хрестовий похід, не приймаючи з цього питання конкретного рішення. А взагалі діяльність Климента V і його наступників була спрямована на підкорення усього Західного єпископату владі римської курії. Дедалі більше обмежувалась автономія кафедральних капітулів, дедалі частіше на церковні посади призначення проводилося безпосередньо папством. Йшов швидкий розвиток куріальної бюрократії: були реорганізовані папські трибунали, римська рота та апостольська сигнатура, розширені апостольські Камера і Пенітенціарій. З метою покрити величезні розходи, папа розширив податкову систему, яка охопила всю християнську Європу і дозволила в короткий термін зібрати просто – таки неймовірні засоби. Після смерті Климента V Римська кафедра залишалась вакантною більше двох років. Насамкінець у 1316 р. був обраний в Ліоні кардинал Жак Дюзе, єпископ Авіньйонський, який прийняв ім’я Іоанна ХХІІ. Це був, найбільш упливовий папа ХІV ст. Іоанн ХХІІ почав принципову боротьбу з “рухом бідних “, чи з крайнім крилом францисканських спірітуалів. Він видав проти них ряд документів, які засуджували ідеологію християнської бідності. У політиці ж папа Іоанн ХХІІ був недалекоглядним, а тому заподіяв багато шкоди, особливо, в Німеччині. Конфлікт з Людвігом Баварським дійшов до того, що усі противники папи поставили під сумнів усе вчення, яке стосувалося примату Римського Першосвященика. Це був перший виступ проти папства, який здійснювався широким фронтом в області богослів’я і церковного права. При своїй коронації на трон імператора в Римі Людвіг Баварський проголосив детронізацію Іоанна ХХІІ і на його місце призначив францисканця – спірітуаліста, який прийняв ім’я Миколай V. Вигнаний через два роки з Риму населенням міста він здався на милість Іоанна ХХІІ, який відіслав його в монастир. В доктринальних питаннях Іоанн ХХІІ висував твердження, які викликали протест з боку багатьох теологів (наприклад, ідея про перебування після смерті спасенних християн sub altare – під місячним небесним вівтарем).

Наступником Іоанна ХХІІ був Бенедикт ХІІ (1334 – 1342 р.), а після нього папою був Климент VІ (1342 – 1352 р.), котрий таки вплинув на німців і вони вибрали королем Карла І V. А при виборах наступного папи Інокентія VІ (1352 – 1362 р.) кардинали встановили перший в історії капітул виборщиків, після чого вони стали розглядати папу як одного з рівних собі. Його наступник Урбан V (1362 – 1370 р. р.) вперше здійснив подорож у Рим. Однак становище в Римі виявилося гіршим, аніж він очікував, тому він скоро повернувся до Авіньйону. Григорій ХІ (1370 – 1378 р. р.) з допомогою Катерини Бенінкази у 1376 р. назавжди покинув Авіньйон і повернувся до Риму – це сталося у січні 1377 р. Йому вдалося знайти шлях для примирення з Флоренцією. Але ще до укладення миру Григорій ХІ помер і римський народ став вимагати папу італійського походження. На престол було обрано архиєпископа міста Барі Бартоломео Пріньяно, який взяв ім’я Урбана VІ. Однак невдовзі конфлікти між ним та кардиналами призвели до того, що останні, користуючись підтримкою короля Франції, вибрали папою кардинала Роберта Женевського під ім’ям Климента VІІ (антипапа). Так було покладено початок Великого розколу Західної Церкви, який тривав тридцять дев’ять років. Климент VІІ зробив резиденцією Авіньйон. Спроби ж збройно узяти Рим виявилися невдалими. Однак грубощі і неврівноваженість Урбана VІ набувала дедалі гостріших форм. Він почав боротьбу з королевою Іоанною Неаполітанською, яку оголосив ворогом апостольської столиці. Змова ж куріальних сановників і кардиналів проти Урбана VІ закінчилась для них трагічно. За наказом папи були вбиті п’ятеро кардиналів – італійців. Урбан VІ помер, оточений загальною ненавистю.

Щодо країн і королів, то на боці Урбана VІ були імператор Карл І V, його наступник Венчислав. На боці папи були також Італія (крім Неаполя), Англія, Угорщина та Скандинавія. Климента ж V ІІ підтримували Франція, Іспанія, Сіцілія, Неаполь, Савойя, Шотландія, Португалія і деякі території Німеччини. Але послух не був стабільним. Часто навіть окремі єпархії розділялися і те ж саме відбувалося з чернечими орденами. До всього цього, зрозуміло, додавалися політичні суперечності, такі як, наприклад, ворожнеча між Францією та Англією. Звичайно, таким стан речей був дуже сумним і безумовно шкодив Церкві.

Наступник Урбана VІ Боніфацій ІХ (1389 – 1404 р.) не тільки не усунув розколу, але й ще більше поглибив його. Адже в Авіньйоні у цей час після Климента VІІ (1394 – 1423 р.), якого підтримували королівські двори Франції, Неаполя, Шотландія, частково Німеччина. Папу ж у Римі визнавали Англія, Португалія та Угорщина. Інші країни зберігали нейтралітет. Боніфацію так і не вдалось подолати розкол. За його часів процвітали непотизм, торгівля відпущенням гріхів та куріальний бюрократизм. Нічого не змінив у становищі Церкви і дворічний понтифікат Інокентія VІІ (1404 – 1406).

Тим часом скрізь, особливо в Паризькому університеті розроблявся план за планом з метою подолати розкол. Однією з можливостей могло стати зречення Бенедикта ХІІІ чи Григорія ХІІ (1406 – 1415 р.р.) – чи навіть обох – від папського престолу. Однак узгоджена між обома сторонами зустріч в останню хвилину не відбулася, що викликало невдоволення багатьох королівських дворів. Тоді ініціативу взяла у свої руки кардинальська колегія, яка у 1409 р. скликала в місті Піза собор. Туди приїхали 24 кардинали, багато єпископів, а також представники королівських дворів та університетів. Ані Григорій ХІІ, ані Бенедикт ХІІІ на соборі не були присутні. Після обговорень обидва відсутні папи були проголошені схизматиками і був обраний новий папа – кардинал Петро Філарг, францисканець, який прийняв ім’я Олександр V (1409 – 1410 р. р. – антипапа). Він вирішив заснувати власну резиденцію в Балонії і був визнаний більшістю держав. На боці Бенедикта ХІІІ залишилися Іспанія, Португалія та Шотландія, на боці Григорія ХІІ – німецький король Роберт, Ладислав Неаполітанський, частина Італії. Коли Олександр V через рік помер, його наступником став антипапа Іоанн ХХІІІ (1410 – 1415 р.р.). таким чином, замість двох тепер троє людей стали називати себе папою, і виявилось ще важче вирішити, хто з них є законним главою Римської Церкви. І згодом у Римі не одважувалися розглядати двох пізанських пап як антипап. Тому коли пізніше папа взяв собі ім’я Климент, то до нього була додана цифра VІІ (Климент VІІ, 1523 – 1534 р.р.), тобто Климент VІІ – антипапа викреслювався з числа наступників Апостольського Престолу, в той час як наступний законний папа з ім’ям Олександр (1492 – 1503 р.р.) став числитися шостим після пізанського папи Олександра V. Із списків папського щорічного довідника їхні імена були викреслені лише у 1947 р.

Запитання до теми:

Якими об ‘єктивними причинами був викликаний так званий авіньйонський полон пап? Яку роль відіграла в цьому явищі світська влада? Чому в Римській Церкві в цей час спостерігаються чвари за престол?