Ареал розповсюдження і хронологія

Поселення хараппської культури, виявлені спочатку лише в долині Інду, відомі тепер на величезній території - більше ніж 1100 км з півночі на південь і 1600 км із заходу на схід. По території хараппська цивілізація значно перевершувала найдавніші цивілізації Єгипту і Дворіччя. Серед численних міст і поселень найкраще досліджено два головних міста - Хараппа і Мохенджо-Даро, а також Чанху-Даро, Калібанган, Банавалі, Суркодата і Лотхал. На печатках Мохенджо-Даро і Хараппи є написи, до цих пір не дешифровані. Ілюмінація цього листа - одна з найважливіших археологічних проблем у долині Інду. Область поширення цієї культури не залишалася незмінною: хараппци рухалися на південь і на схід, проникаючи у все нові і нові райони. Вчені виділяють кілька зон всередині ареалу її розповсюдження - східну, північну, центральну, південну, західну і південно-східну - з характерними для кожної зони особливостями. Таким чином, «період розвиненою Хараппи» зазвичай датується 2200 - 2100гг. до. н.е., що дозволяє перенести її початкові етапи на кілька століть назад - умовно до 2500 - 2400гг. до. н.е. Характер цієї цивілізації настільки единообразен, що по всій області її поширення навіть цеглу для будівель мають зазвичай однакові розміри і форму.

Міста та поселення

Великі міста складалися з двох головних частин: цитаделі - штучної довгастої платформи висотою 30-50 футів і площею приблизно 400x200 ярдів, де, цілком ймовірно, розміщувалися місцева влада, а можливо, і жрецька еліта. Вона була захищена зубчастими стінами, на ній зводилися громадські будівлі. Нижче цитаделі розташовувався власне місто, займав площу не менше квадратної милі. Головні вулиці, деякі до 30 футів шириною, були абсолютно прямими. Вони поділяли місто на великі квартали, усередині яких вилася мережу вузьких провулків. Будинки, часто висотою у два поверхи і більше, хоча і різних розмірів, все будувалися за одним і тим же планом: навколо прямокутного двору розташовувалося кілька кімнат. Вхід зазвичай вів з бічного провулка, і вікна виходили не на вулицю, яка через це являла собою, очевидно, одноманітне чергування смутних цегляних стін. Збудовані із цегли міські будівлі (будинки, палаци, зерносховища), басейни з добре налагодженою системою каналізації і навіть з'єднані каналом з річкою споруди типу верфі - все це не тільки свідчить про високий рівень містобудування і, отже, всієї урбаністичної цивілізації, але дозволяє припускати існування розвиненого ремесла, включаючи бронзоливарне справу, а також торговельних зв'язків з сусідами, насамперед з шумерським Двуречьем, хоча немає сумнівів, що жителі индских міст не проявили схильності запозичувати технічні досягнення більш розвиненої культури. Розкопки свідчать про добре налагодженій системі водопостачання, а система каналізації, ретельно розроблена, була, мабуть, найдосконалішою на стародавньому Сході. Навіть римська цивілізація не мала такої системи водопроводу. При великих будинках були свої колодязі, на вулицях - колодязі громадського користування. На вулицях міст містилися крамниці й майстерні ремісників, різні громадські будівлі, зокрема міський ринок. Ретельне планування і благоустрій міст, наявність громадських будівель можуть говорити про існування централізованої влади. Правильне планування вулиць і суворе однаковість на всій території хараппської культури таких деталей, як одиниці мір і ваг, розмір цеглин і навіть план розташування великих міст, припускають швидше одну централізовану державу, ніж безліч вільних громад. Можливо, найбільш яскрава особливість цієї культури - її надзвичайний консерватизм. У Мохенджо - Даро було розкопано дев'ять верств будівель. У міру того як рівень землі піднімався з-за періодичних повеней, нові будинки зводилися майже точно на місці колишніх, з дуже незначними відхиленнями в плані фундаменту; протягом, принаймні, тисячоліття розташування вулиць міста залишалося незмінним. Писемність индских міст зовсім не змінювалася протягом всієї їхньої історії. Міста долини Інду були, на відміну від месопотамських, дуже недовговічні. Вони швидко і яскраво розцвітали і так само швидко з невідомої досі причини прийшли в занепад і зникли з лиця землі. Орієнтовно період їхнього життя обмежується п'ятьма-шістьма століттями, з кінця XXIV до XVIII ст. до. н.е. деякі дані говорять про те, що занепад вогнищ індійської міської культури розпочався за довго до їх зникнення і що він був пов'язаний з нараставшими порушеннями нормального життя, ослабленням порядку і адміністрації і, можливо, зі зміною русла Інду і затопленням міст.