Динаміка паювання земель у сільськогосподарських підприємствах станом на 1 січня відповідного року

Роки Підприємства	1996	1997	1998	1999	2004	2005
К-ть підприємств, де проведено паювання	2201	6903	10646	10909	11673	11734
К-ть підприємств, де видано сертифікати	317	4651	10616	10874	11660	11693

Однак, незважаючи на достатнє законодавче і нормативно-правове забезпечення початкового етапу земельної реформи - приватизації землі, процес йшов дуже повільно. Головне зволі­калось фактичне утвердження селянина як реального власника і господаря землі. У середині 90-х років Україну почали випере­джати в реформуванні земельних відносин інші країни - колиш­ні республіки СРСР, які на початку 90-х років успішно вивчали українську модель паювання земель, опрацьовану науковцями економістами-аграрниками України.

Казахстан. У 1991 р. у приватному секторі був лише 1 % посівних площ, а в 1999 р. - вже 22%, в основному це було зроб­лено за 1995-1999 рр. Виробництво продукції тваринництва, крім яєць, і поголів'я худоби практично повністю зосереджено у при­ватному секторі (85-90%). Зроблений акцент на розвиток фер­мерських господарств, їх кількість за 1995-1999 рр. подвоїлась і становила майже 60 тис. Середня посівна площа одного фермер­ського господарства збільшилася до 400 га. У 1999 р. виробницт­во продукції тваринництва також почало зростати.

Закавказькі країни. Питома вага приватного сектора у по­сівних площах і валовому зборі зерна в 1999 р. зросла до 60-90%. Вирощування картоплі й овочів, виробництво продукції тварин­ництва, а також поголів'я худоби та птиці практично повністю було зосереджено у приватному секторі. У 1999 р. також почало зростати виробництво продукції тваринництва.

Середньоазійські країни. Питома вага приватного сектора в посівних площах значно зросла, особливо в Киргизстані (від 4 до 60%). Особливість цього регіону полягає практично в повній концентрації поголів'я худоби та виробництва продукції тварин­ництва, а також картоплі й овочів у приватному секторі. У колек­тивних підприємствах зберігалось виробництво зерна і техніч­них культур. У більшості з країн у 1999 р. виробництво продукції тваринництва також почало зростати.

У Росії та Білорусі рівень розвитку приватного сектора (питома вага у посівних площах, поголів'ї худоби й обсягах ви­робництва) в 1999 р. був нижчий, ніж в Україні. Відповідно і показники виробництва нижчі, а спад більший.

У країнах Балтії та Молдові сільськогосподарське ви­робництво практично повністю було зосереджено у приватному секторі й забезпечило зростання.

Дуже цінний на той час досвід реформування земельних відносин було набуто в Китаї, де здійснено розкомунення землі і селян, розпущено 500 тис. комун, а кількість сімейних госпо­дарств зросла до 200 млн. Сімейним господарствам було дозволено оренду і суборенду землі й майна, кооперування і найм робочої сили. Характерно, що за 26 років (1952-1978) комунізації китайських селян сільськогосподарське виробництво зросло ли­те на 14 %, а за 20 років (1978 - 1998) розкомунення - у 2,5 раза. Використання хімічних добрив збільшилося у 3 рази, техніки - у 4 рази.

Таким чином, світовий досвід переконливо довів, що альтернативи реформам немає. Потрібне було нове прискорення цьо­го процесу. Наявність у мільйонів селян у приватній власності фо­рмально основної частини сільськогосподарських земель краї­ни - величезний потенціал для розвитку приватного господарю­вання на ринкових засадах. Однак цей потенціал реалізувався дуже повільно. У багатьох господарствах селяни навіть не бачили свого земельного сертифіката. Тільки четверта частина земель­них паїв оформлена в оренду і на них виплачується орендна плата. З пенсіонерами було укладено договори оренди лише на третину. Надзвичайно низька була орендна плата - всього 100-130 грн. на рік за пай у 4 га. З майже 12 тис. сільськогосподарсь­ких підприємств на реальній приватній власності й оренді пра­цювало менше 400.

Аграрна реформа мала давати реальну віддачу. Інакше вона не могла сприйматися соціально. Потрібні були ефективніші захо­ди з підтримки приватного сектора, який би нарощував обсяги виробництва і відігравав стабілізуючу роль у кризовій ситуації. Тому у кінці 1999 р. були розроблені заходи щодо прискорення земельної реформи, які лягли в основу Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аг­рарного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. Цим Указом були врегульовані питання:

• забезпечення всім членам колективних сільськогоспо­дарських підприємств права вільного виходу з них із земельними частками (паями);

• запровадження оренди земельних часток (паїв) та орен­дної плати на рівні не менше 1 % вартості орендованої земель­ної частки (паю);

• збереження (по можливості) цілісності господарського використання приватними формуваннями земель колишніх ко­лективних сільськогосподарських підприємств на основі оренди земельних часток (паїв) у групи власників цих часток (паїв);

• запровадження спрощеного порядку реєстрації догово­рів оренди земельної частки (паю) та майнового паю органами місцевого самоврядування;

• виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), за їх бажанням, з метою спі­льного використання або надання в оренду цих ділянок;

• забезпечення суворого додержання встановленого по­рядку відведення в натурі земельних ділянок власникам земель­них часток (паїв) у разі їх виходу з колективних сільськогоспо­дарських підприємств; *

• зменшення вартості виготовлення документів, необхід­них для одержання державного акта на право приватної власності на землю, до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• надання громадянам, яким відведено земельні паї в на­турі, можливості розширювати особисті підсобні господарства без створення юридичної особи;

• реалізації громадянами та селянськими (фермерськими) господарствами права вільного викупу земельних ділянок, що надані їм у користування (понад норму, яка приватизується безкоштовно), за ціною не нижче грошової оцінки землі;

• визнання при укладенні договорів оренди земельних ча­сток (паїв) сертифікатів на право на земельну частку (пай) правовстановлюючим документом на право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною часткою.

• запровадження порядку відображення в балансах сіль­ськогосподарських підприємств вартості землі, що перебуває у їх власності; в обліку - площі орендованої землі; у собівартості продукції - орендної плати.

У результаті здійснення зазначених заходів понад дві тре­тини сільськогосподарських угідь було передано у приватну вла­сність громадян та юридичних осіб, більш як 6,8 млн. громадян отримали сертифікати на право на земельну частку (пай), майже 4, 8 млн. селян (70%) замінили сертифікати на державні акти на право власності на земельну ділянку. Крім того, громадяни України подвоїли розміри своїх присадибних земельних ділянок або ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного госпо­дарства. У власності та користуванні 24 млн. громадян зосере­джено вже 16 млн. га сільськогосподарських угідь. Ця акція схвально сприйнята селянами як елемент соціального захисту, особливо пенсіонерів.

Світовий і набутий вітчизняний досвід свідчить, що будь-яка реформа може забезпечити позитивний результат лише за умов, якщо вона:

здійснюється на добровільній основі, демократичним шляхом, за участю і в інтересах селян;

має державну, правову,» фінансову, матеріально-технічну, політичну, організаційну та морально-етичну підтримку;

здійснюється за принципом соціальної справедливості та наявності сприятливого психологічного клімату;

проводиться одночасно із соціальними перетвореннями на селі;

здійснюється спеціальними органами - комітетами, комі­сіями, робочими групами тощо;

надає селянам впевненості у стабільності аграрної політики держави, а також законодавчої бази.

Наведені принципи були покладені в основу Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. та організаційної роботи з реалізації його виконання.

Однак становлення нових земельних відносин пройшло поки що лише організаційно-правовий етап. У подальшому пріо­ритетного значення набуває наповнення їх реальним ринковим змістом. Йдеться про забезпечення селянам гарантій та умов реалізації їх прав власності на землю, залучення землі як власності до економічного обігу. Тому актуальним завданням була видача селянам державних актів про власність на земельні паї. Проти цього виступали окремі керівники великих підприємств, нерідко посилаючись на положення указів Президента України, які передбачали паювання землі із збереженням цілісності зе­мельних масивів без вилучення земельних паїв у натурі. Дискусії щодо актування земельних паїв тривають і донині. З цього при­воду слід зазначити наступне.

Перше. Видача земельних актів на земельні паї аж ніяк не суперечить збереженню цілісності земельних масивів. Йдеться лише про закріплення прав власності селян на землю документом найвищої юридичної сили і постійного характеру, яким є держа­вний акт про власність на землю. Як відомо, сертифікат - доку­мент тимчасовий і проміжний, який швидше підтверджує право вимоги земельної ділянки.

Друге. Без видачі селянам державних актів про власність на земельні паї земельний масив залишається напівколективним (напівколгоспним). Виникає загроза супротиву нових власників підприємств селянам у вилученні їх земельних паїв. І такі випад­ки вже є. Без вилучення земельних паїв неможливий рух паїв, передача іншим орендарям, приєднання до фермерських чи осо­бистих селянських господарств. Зрештою, неможливі залучення земельних паїв до економічного обігу, конкуренція у господарю­ванні як важливих базових передумов утвердження ринкових зе­мельних відносин.

Третє. Актування земельних паїв та визначення їх у нату­рі вимагають самі селяни, відчувши переваги приватної власно­сті на землю. У Кагарлицькому районі Київської області у 2000 р. 84% опитаних селян висловились за видачу їм державних актів і визначення земельних паїв на місцевості. При цьому селя­ни не були проти створення на базі КСП приватних агроформувань. Адже 70% з опитаних висловили наміри здати свої земельні паї в оренду підприємствам - правонаступникам місцевих КСП, 16% - фермерам, а 14% - інвесторам.

У подальшому питання актування земельних паїв стоятиме ще гостріше, зокрема, коли з'явиться потреба передачі землі в заставу під кредити, внесення в статутні фонди приватних агра­рних підприємств, продажу під інвестиції, тобто залучення землі до повноцінного економічного обігу. Такі операції руху земель­них паїв можливі лише на підставі державних актів про власність на землю.

Однак керівників сільськогосподарських підприємств тур­бує стихійне вилучення окремими селянами земельних паїв, особливо тих, що визначені в середині земельних масивів. Однак дана проблема виникає в усіх країнах з високим рівнем лібералізації земельних та аграрних відносин. У Японії окремі фер­мерські господарства орендують у селян тисячі земельних діля­нок, і їх вилучення в багатьох випадках означає порушення цілі­сності земельного масиву фермера. Адже у Японії середній роз­мір земельної ділянки сільськогосподарського призначення, що знаходиться у власності селян, становить 0,6 га. Водночас ферми розміром 1-3 тис. га використовують землі на умовах оренди. Схожа ситуація в Греції, Португалії, Іспанії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії та Австрії, де середній розмір земельної влас­ності коливається від 4 до 15 га, а площа багатьох фермерських господарств досягає 1-5 тис. га, і знов-таки за рахунок оренди дрібних ділянок. Отже, світова практика підказує і напрями ви­рішення цієї проблеми. Вони спрямовані не на обмеження прав пасинків, а на застосування ефективних економічних і правових механізмів узгодження їх інтересів.

Слід нагадати, що історія знає чимало прикладів негативних, навіть кризових наслідків обмеження земельних прав селян. У середньовічні часи і в період капіталізму у багатьох країнах Європи та Близького Сходу розвиток аграрного виробництва стримувався забороною об'єднувати земельні ділянки, порушува­ні (розорювати, ліквідовувати) їх старі межі, зливати у цілісні масиви. Пізніше суттєві негативні наслідки, насамперед соціаль­ного характеру, мала зворотна тенденція обмежень землевласни­ці и - заборона ділити, подрібнювати і розмежовувати земельні ділянки новими межами. Такі факти мали місце і на території України, які призводили до братовбивчих конфліктів і описані у творі О.Кобилянської "Земля".

Потрібно робити правильні висновки з історії, адекватні сьогоднішній історичній та економічній ситуації, рівнозначні розвитку технічного прогресу. У нинішніх умовах політика лі­бералізації земельних відносин, недопущення будь-яких обме­жень щодо виділення земельних паїв у натурі, їх обміну, поділу чи об'єднання має підкріплюватись ефективними економічними і правовими важелями збереження цілісності раціональних зе­мельних масивів, недопущення їх стихійного, необгрунтованого подрібнення (парцеляризації).

Крім того, проблему стихійного вилучення земельних паїв і недопущення подрібнення земельних масивів підприємств слід вирішувати шляхом закріплення права дотримання цілісності земельного масиву, врегулювання порядку відокремленого виді­лення земельних паїв у натурі та їх обміну. Цю проблему треба невідкладно вирішувати. До речі, подібна практика широкого використовувалась під час Столипінської реформи, коли "від­руб" наділявся так, щоб не порушувалась цілісність земельного масиву общини.

У жовтні 2001 р. був прийнятий новий Земельний кодекс України, в якому імплементовано всі положення указів Прези­дента України із земельних питань, чим створюється надійне правове, організаційне та економічне підґрунтя для поглиблення земельної реформи. Перехідними положеннями нової редакції Земельного кодексу України передбачено, що громадянам -власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних ак­тів на право приватної власності на землю.

Водночас суцільне виділення земельних часток (паїв) у на­турі (на місцевості) і видача державних актів на право приватної власності на земельну ділянку потребує переоформлення догово­рів оренди у зв'язку зі зміною статусу власника, що може призве­сти до зміни орендаря, а отже, і до порушення цілісності земель­них масивів. Тому необхідно удосконалювати нормативно-правову базу та розробити організаційно-економічні заходи, спрямовані на збереження цілісності земельних масивів у випад­ку вилучення власником своєї земельної ділянки.

У результаті здійснення земельної реформи в Україні дер­жава втратила монопольне право на землю. Особливо значні змі­ни відбулися внаслідок приватизації сільськогосподарських угідь, понад дві третини яких нині перебуває у приватній власно­сті громадян і юридичних осіб (таб. 3).

Таблиця 3