Універсал Директорії унр (22 січня 1919 р.)
«Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. 3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, урочисто проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку. Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.»
22 Січня 1919 року у м. Києві
ЗУНР було перейменовано в Західну область УНР (ЗО УНР), але організація державної влади не змінилася, фактично продовжували діяти дві українські держави. Причина цього криється в тому, що на Паризькій мирній конференції справи чотирьох частин України розглядали окремо, і у Галичини, після розпаду Австро-Угорської держави, була можливість дістати визнання з боку колишньої Антанти. До Галичини було послано спеціальну місію, яка наполягала на припиненні військових дій між Польщею та ЗУНР. Проте в травні 1919 р. польські війська, одержавши допомогу від колишніх країн Антанти, розпочали новий наступ проти військ ЗУНР. Одночасно почався наступ і румунських військ, які окупували частину галицького Підкарпаття.
На початку червня 1919 р. президентові Є. Петрушевичу було надано повноваження диктатора, що дало можливість реорганізувати армію і ліквідувати в ній анархію. Чисельно невелика Українська Галицька армія (25 тис.) на початку червня 1919 р. розпочала наступ проти польських військ, який був надзвичайно успішним. Проте брак озброєння не дав продовжити цей наступ і польська армія, одержавши все необхідне вад Франції, витіснила у липні 1919 р. Українську Галицьку Армію з Галичини. Армія і уряд ЗУНР, перейшовши Збруч, почали діяти спільно з армією УНР проти більшовицьких військ.
Північна Буковина і Хотинщина.
Австро-Угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях населяли головним чином українці і румуни. Тут виникли паралельні органи влади, утворені українськими та румунськими політичними партіями. Український крайовий комітет орієнтувався на ЗУНР, а румунська Національна Рада тяжіла до Румунії. У цю боротьбу за владу істотні корективи вносили неорганізовані трудящі маси. 3 листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче, на якому пролунав заклик: «Хочемо до України!» У цей самий день утворилася Комуністична партія Буковини як крайова організація КП(б)У. Тимчасовий центральний комітет очолив С. Канюк. Замість австрійської адміністрації в деяких районах Північної Буковини стали виникати ради. Королівський уряд Румунії негайно послав війська і захопив територію всієї Буковини. Національна Рада проголосила себе єдиною владою в краї.
Трудящі не припинили боротьби за возз’єднання з Україною. Найвищого напруження вона досягла під час Хотинського повстання. У ніч на 28 січня 1919 р. місцеві підпільники і бессарабські партизани захопили міст через Дністер, розгромили полк румунських прикордонних військ і зайняли Хотин. Утворена ними Хотинська директорія видала розпорядження про мобілізацію в повстанську армію. За короткий час було сформовано кілька полків і загонів загальною чисельністю майже 30 тис. чоловік. Повстанці зайняли близько ста населених пунктів у Хотинському і Сорокському повітах Бессарабії. Однак сили були нерівними, а уряд радянської України допомогти не зміг. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю понад 4 тис. і близько 50 тис. біженців перейшли через Дністер на територію України.