1 Модуль

1.Поняття «культура»,його походження та розвиток.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н. е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.Таке значення слова «культура» — «землеробство» — пішло у минуле. Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н. е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Слово «культура» набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Цицерона. У одному з своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час. В давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм - віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ.Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Відчуваючи світобудову як вищу гармонію, давні греки прагнули створити фрагмент досконалості на землі. Живим втіленням їх уявлень про гармонію, культурним зразком був поліс — місто-держава, яка формує людину культури. Так, Аристотель розробляв ідею культурної людини як зразкового громадянина. Тобто, в цілому розуміння культури носило гуманістичний характер.

3. Наступність та форми існування культури.

Для розвитку культури характерна наступність. Це означає не лише використання накопиченого раніше досвіду, але й вплив досягнутого в минулому на формування культури майбутнього. Наприклад, Західній Європі знадобилось кілька століть, щоб відновити і вивести на новий рівень культуру зруйнованих під час переселення народів. Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До матеріальну культуру входять також: # будівлі і споруди, # інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, # шляхи повідомлення і засоби транспорту, # зв'язок і засоби зв'язку, # технології.Духовна культураДо неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.Інформаційна культураІнформаційна культура — її основою є знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтуватися в інформаційних потоках, ефективної життєдіяльності в інформаційному суспільстві.Фізична культура — перетворення біологічного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.

4.Предмет і завдання курсу «Історія Української культури».

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо. Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток. Культуру поділяють на матеріальну і духовну: Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства. Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів.

7.Культура Палеоліту на Україні.

Палеолі́т на терито́рії суча́сної Украї́ни — початковий і найтриваліший період історії людства, який зародився близько 1 млн. рр. тому Саме тоді на території сучасної України з'явились перші люди. Їх переселення відбулося двома шляхами: з Європи та Закавказзя. Найдавнішими стоянками палеоліту на території України вважають:

• Королеве

• Мізинська стоянка на Десні

• Кодак

• Кирилівська на території сучасного Києва

• Лука-Врублівецьку на Десні

• Амвросіївську на Донбасі

• печера Киїк-Коба

• печера Старосілля та інші.

Палеоліт на території сучасної України розпочинається з ранньої ашельсої епохи і заселення України близько 1 млн. років тому. У Східній Європі в той час панував теплий, дещо вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці — загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними ручними рубилами. Палеоантропи також почали освоювати печери, як сховища та житла, при потребі будуючи в них додаткові споруди — примітивні заслони й огорожі вітру і навіть намети зі шкур, що поліпшували умови печерного побут.Зі збільшенням потреб кількісно зростаючою людської спільноти збільшилася і потреба в зброї, що спричинило суттєве її вдосконалення. Виникають два основні знаряддя з кременю — гостроконечник та скребло, що виготовлялися у різних технічних варіантах, відповідно до місцевих виробничих можливостей.Винайдення метального знаряддя — дротика із крем'яним гостроконечником — важливе технічне досягнення мустьєрців. Це, очевидно, було перше знаряддя праці дистанційної дії і багаторазового використання.Близько 700 тис. років до н.е. людина освоїла вогонь. Спочатку використовувалися природні джерела вогню(блискавка, виверження вулкану і т.і.)В епоху середнього палеоліту на території України з'явився новий тип людини — неандерталець. Загалом в Україні знайдено кістки десятьох неандертальців, що жили 100-50 тис. років тому.Близько 40 тис. років тому з'явився сучасний тип людини, який дістав назву «гомо сапієнс» («людина розумна»), або кроманьйонця (за назвою грота Кро-Маньйон у Франції, де вперше знайшли кістяки цього типу). За багатьма ознаками - випрямленому положенню тіла, будові рук і ніг, об'єму головного мозку, будові мовного апарату тощо - кроманьйонець був таким, як і сучасна людина. На основі кроманьйонців виникла європеоїдна раса.Кроманьйонці вже об'єднувалися в племена, які успішно могли полювати на великих звірів. Саме в пізній палеоліт максимального розвитку досягають полювання і рибальство, того ж часу намітився поступовий перехід до одомашнення тварин. Люди навчилися робити до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамонтів, шерстистих носорогів, оленячих рогів, дерев'яних брусків, покривалися шкурами.Збиральництво. Полювання на мамонтів, бізонів, північних оленей. Застосування різних способів полювання.кам'яні різки, ножеподібні пластини, наконечники списів та рогів,з яких виготовляла собі гаптун, шила, голки. Складні знаряддя, винайшли списометальний пристрій. Інструментарій налічував майже 100типів знарядь праці.Високого рівня розвитку набуло образотворче мистецтво пізнього палеоліту на території України. При розкопках пізньопалеолітичних поселень було знайдено різноманітні скульптури вироби малих форм, зразки штрихової графіки на бивні мамонта, а також живописні сюжети на кістках мамонта.Широко відомими стали стилізовані жіночі фігурки, що їх раніше вважали зображенням птахів. Деякі фігурки мають досить складний геометричний візерунок, що пожвавлює манеру виконання.

8.Виникнення первісного мистецтва. Пам’ятки первісного мистецтва на території України.

Первісне мистецтво, мистецтво епохи первіснообщинного устрою . П. і. виникло біля 30-го тисячоліття до н.е.(наша ера), в пізньому палеоліті, коли з'являється людина сучасного типа. Закріплюючи в мистецтві результати трудового досвіду, людина заглиблювала і розширювала свої уявлення про дійсність збагачував свій духовний світ і усе більш підносився над природою. Виникнення мистецтва означало тому величезний крок вперед в пізнавальній діяльності людини, сприяло зміцненню соціальних зв'язків і посиленню первісної общини. Безпосередньою причиною виникнення мистецтва були реальні потреби повсякденного життя. Так, наприклад, мистецтво танцю виросло з мисливських і військових вправ, зі своєрідних інсценувань, що образно передавали трудові заняття первісної общини, життя тварин. У виникненні пісні і музики велике значення мали ритми трудових процесів і ту обставину, що музично-пісенний супровід допомагав організації колективної праці.Найважливіші пам'ятники мистецтва палеоліту — печерні зображення [печери в Іспанії ( Альтаміра і ін.), на Ю. Франциі ( Ласько, Монтеспан і ін.), в СРСР — Капова печера ], де переважають повні життя і рухи фігури крупних тварин, що були основними об'єктами полювання (зубрів, коней, оленів, мамонтів, хижих звірів і ін.). Рідше зустрічаються зображення людей і істот, що поєднують ознаки людини і тварини, відбитки рук, схематичні знаки, що частково розшифровуються як відтворення жител і мисливських пасток. Печерні зображення виконувалися чорною, червоною, коричневою і жовтою мінеральними фарбами, рідше — у вигляді барельєфів, часто заснованих на схожості природних опуклостей каменя з фігурою тварини. Крім того, в пізньому палеоліті з'являються твори круглої скульптури, що змальовують людей і тварин (у тому числі глиняні статуетки жінок — так звані оріньяксько-солютрейськие «Венери», пов'язані з культом «прародительок»), а також перші зразки художнього різьблення (гравіювання на кісті і камені). Характерна межа палеолітичного мистецтва — його наївний реалізм. Значною мірою основою палеолітичного мистецтва було відображення природи в живих, персоніфікованих образах первісної міфології, одухотворення природних явищ, наділ їх людськими якостями. Основна маса пам'ятників палеолітичного мистецтва пов'язана з первісним культом родючості і мисливськими обрядами. У пізньому палеоліті складаються і зачатки архітектури. Палеолітичні житла, мабуть, були низькими, поглибленими приблизно на третину в землю куполоподібними спорудами, інколи з довгими туннелеобразнимі входами. Як будівельний матеріал уживалися інколи кости крупних тварин. Багаточисельні зразки позднепалеолітічеського мистецтва виявлені на території на Україні ( Мезінськая стоянка ) Найдавніші пам'ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього палеоліту, тобто оріньякської, солютрейської та мадлен-ської епох (25—15 тис. р. до н.е.). Сюди можна віднести стоянки: Сюренську, Радомишльську, Пушкарівсь-ку, Добраничівську, Кормань, Гінцівську, Межиріцьку, Амвросіївсвку, Мізинську та багато інших, в яких відкриті житла стародавніх мисливців. Тут у наметоподібних житлах знайдено чимало крем'яних знарядь, які відзначаються різноманітністю й тонкою обробкою. З-поміж зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скульптури у формі невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері в родовій громаді. Вони зберігались у родових святилищах, що засвідчує особливу пошану до них. На Мізинській стоянці відкрито й своєрідну майстерню з набором крем'яних знарядь. Деякі вироби цієї культури знайдені й в інших регіонах України —Золочеві, Чортков

9.Поняття «неолітична революція»

Зміст поняття «неолітична революція».

Термін «неоліт» увів англійський археолог Г.Чайлд. Неоліт (VІІІ – ІІІ тис. до н.е.) – новий кам’яний вік, період переходу від привласнюючого типу господарства до відтворюючого. Техніка обробки кам’яних знарядь у той час уже досягла високого рівня, перехід до землеробства тривав дуже довго, набагато довше, ніж перехід до машинної техніки, – приблизно 3 тис. років. Саме стільки тривала ПЕРША СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ – НЕОЛІТИЧНА. Приблизно 10 тис. рр. тому, коли планета виявилася переповненою мисливцями й збирачами, почалася перша глобальна продовольча криза. Це сталося наприкінці кам’яного віку. Примітивні знаряддя праці, відомі мисливцям і збирачам, дозволяли вести тільки екстенсивне господарство, за якого додаткова продукція виникає тільки за рахунок розширення чи захоплення нових територій. Чисельність первісних людей не перевищувала 5 – 6 млн., але внаслідок того, що сировнна база однієї групи була дуже великою й ставала все більшою в міру виснаження природних ресурсів, вільного простору на Землі ставало все менше й менше. Планета виявилась перенаселеною. Виникла об’єктивна необхідність переходу від екстенсивного способу господарювання до інтенсивного, при якому більше продукту отримують з тієї ж території завдяки більш досконалим знаряддям праці й її організації. Вихід з важкої кризи людство знайшло у переході від збиральництва спочатку до городництва, а потім до землеробства. Дві лінії еволюції людства. Обробляти ґрунт людина почала почалася близько VІІІ тис. до н.е. на Близькому Сході (Туреччина, Ірак, Іран, Сирія, Йорданія, Ізраїль), в області «плодючого півмісяця». Відбувся перехід від городництва до землеробства. Мешканці цієї частини Землі стали першими землеробами й пастухами. Давні мешканці Середнього Сходу, піонери у виробництві продуктів, збагатили своє харчування й добавили до повсякденного раціону домашню їжу (пшеницю, ячмінь, овець і гусей). Сотні тисяч років до цього люди покладалися тільки на дику їжу й милість природи. Інша лінія еволюції йшла від мисливства до скотарства (пастушества). Для багатьох суспільств вона виявилася тупиковою, оскільки й сьогодні на планеті зустрічаються відсталі пастуші племена, що так і не перейшли до цивілізованого життя. Правда, більшість скотарських суспільств вступило все-таки в сучасну фазу розвитку, але зробила це багато пізніше землеробських суспільств.

10. Головні наслідки неолітичної революції.

Відбувається концентрація людських спільнот в досить великих поселеннях. У зв'язку з цим відбуваються зміни в соціальному устрої, соціальній структурі суспільства. Людські спільноти об'єднуються в нову соціальну спільність – племена.Осідлий спосіб життя призводить до значного природного приросту суспільств і в зв'язку з цим мають місце великі (для тих часів) переміщення землеробів і скотарів на нові місця з метою освоєння нових земель і пасовиськ. Набирають поширення міжплемінні господарські зв'язки. Обмін продуктами харчування доповнюється виробами домашнього вжитку, гончарними виробами. Внаслідок неолітичної революції новим явищем обмінів стає розгалужена мережа багатоступеневого обміну (обмін заради нового обміну: обмін одного продукту на продукт-посередник з метою подальшого його обміну на потрібний продукт).Неолітична революція одержує подальший розвиток в часи бронзового віку. Поглиблюється спеціалізація виробництва. Якщо в результаті неолітичної революції спеціалізація зазначається на рівні тваринництва, зернового господарства, гончарства тощо, причому найчастіше всередині одного племені (хоча були і виключення); то бронзова доба поглиблює спеціалізацію появленням таких галузей як видобування руди, виплавка бронзи, виготовлення різних предметів і знарядь і бронзи та інших металів, причому помітно визначається спеціалізація по регіонах. Розширюється предметна структура обміну, предметами обміну стають метали (бронза, мідь, золото), готові вироби з цих металів, гончарство доповнюється виготовленням фаянсових виробів.За бронзової доби вчені зазначають перші ознаки суспільного поділу праці. Поглиблення спеціалізації приводить до того, що окремі племена займаються окремими видами діяльності, і обмін між ними відбувається за ознаками спеціалізації.Розглядаючи вищерозглянуті процеси на українських землях, вітчизняні вчені виходять з того, що розвиток господарства і господарських зв'язків на території України в доісторичні часи був складовою частиною еволюції людства в цілому. Такі висновки грунтуються на дослідженнях, пов'язаних з Трипільською культурою (Київщина, 4-2 тисячоліть до н.е.).

11. Неоліт на території сучасної України

Біля 13 000 років тому в Україні можна відзначити ряд нових винаходів та досягнень, які в цілому настільки важливі, що дають можливість вважати цей час новою добою, неолітом, себто новокам'яною добою («неос» — новий, «літос» — камінь). Не тільки техніка кам'яних знарядь дає підстави відокремити нову добу від попередньої. Зміни полягали в зовнішніх умовах життяУ зв'язку з зміною зовнішніх умов змінився побут людини. Вона не мала потреби, як раніше, ховатися в печерах. З'являються наземні будівлі — халупи. Здебільшого вони не стояли окремо, а складали села. Про великі села свідчать рештки будівель та цвинтарі.Головними ознаками в галузі виробництва з каменю були: пиляння, шліфуванця та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, накінечники списів. Полювання на диких тварин було довгий час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука зі стрілами, різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У повноводних річках було багато риби, що сприяло поширенню рибальства. Використовували сітки, гарпуни, ловили вудками, замість гачків - кам'яні платівки.Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською твариною був собака. Пізніше приручено корову, свиню, вівцю. Скотарство стало значною галуззю господарства.За часів неоліту почали споруджувати човниПоширюється мистецтво, але в ньому зникають реалістичні відображення тварин, мабуть у зв'язку з тим, що полювання на диких тварин перестало відігравати таку велику ролю, як за часів палеоліту.Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жінки, жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують, навіть зв'язують. Його посипали червоною вохрою, що символізувало трупоспалення. З покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому світі. Людина неоліту вірила в те, що життя не припиняється після смерті.Люди неоліту жили родовими групами, об'єднаними особою жінки-матері, бо діти, з-за відсутності постійних шлюбів, не знали батьків, і споріднення велося за розрахунком зв'язків з матір'ю. Так утворився лад, в якому жінці належало первинство в житті групи: матріархат. Матріархат відбився на релігійних уявленнях, на культі богині-матері. Взагалі за неоліту зайшло так багато змін у побуті людини та в її фізичній будові, що антропологи припускають появу нової раси в Европі і, зокрема, в Україні. Раса, яка змінила неандертальську - кроманьйонська.Культура лінійно-стрічкової кераміки — археологічна культура доби неоліту на території Північного Прикарпаття та Західної Волині у 5 тис. до н. е.Вона була представлена хліборобсько-скотарськими племенами — племенами, відомими як дунайські. Загалом на території України відомо більше, ніж 30 стоянок цієї культури. Споріднені культури були також поширені на території сучасних Великобританії, Франції, Німеччини, Бельгії, Голландії, Польщі, Угорщини та інших.Основним заняттям дунайських племен було хліборобство. Вони вирощували просо, пшеницю, ячмінь та інші культури. Крім того, розводили велику рогату худобу, свині, полювали, вдавалися до збиральництва і рибальництва.Кількість жител у поселенні не перевищувала десяти. Житлом для представників цієї культури служили деякі наземні будиночки з глиняними печами та вогнищами. Зазвичай на долівці жител та поруч із ними були викопані 1-2 ями для господарських цілей.Племена цієї культури використовували глиняний посуд кулястої форми, який мав тонкі стінки та був прикрашений кількома заглибленими лініями-стрічками. Звідси й назва культури — лінійно-стрічкової кераміки.У цих племен також існувала віра в потойбічний світ.Ямково-гребінцевої кераміки культура — археологічна культура доби пізнього неоліту (4 і 3 тисячоліття до н. е.), поширена в північній лісовій частині Лівобережжя (стоянки Погорілівка, Мис Очкинський та інші).Відомі залишки поселень на берегах річок або на піщаних підвищеннях біля озер і боліт.Населення цієї культури жило з мисливства і рибальства, зауважено зародки скотарства і хліборобства, споруджувало наземні житла і напівземлянки, переходячи від підокруглих будівель до підпрямокутних.Знаряддя праці були з кременю, кістки і рогу, посуд виготовлявся з глини з домішкою піску, прикрашався орнаментом із ямок, поділених рядами гребінцевих відтисків, чим культура і завдячує своїй назві.КИЄВО-ЧЕРКАСЬКА КУЛЬТУРА — неолітична культура у лісостеповій Наддніпрянщині. Датується другою половиною V — початком III тис. до н.е. Сформувалася на місцевій основі під впливом бузько-дністровської культури. Населення, яке створило її, споруджувало в основному підпрямокутні наземні житла, рідше напівземлянки каркасної конструкції з жердин. Керамічні вироби — це здебільшого гостро-донні та плоскодонні посудини й горщики з гребінцевим, накольчастим та прокресленим орнаментом. Знаряддя праці зроблені переважно з кременю. Змінилася трипільською та середньостогівською культурами.

13.Культура енеоліту на території України. Трипільська культураНаприкінці V — на початку IV тис. до Р.Х. деякі племінні групи, які жили на території України, освоїли мідь, усвідомивши її переваги перед традиційними матеріалами. Поява металевих виробів, що мали сталі форми, ознаменувала початок нової, перехідної історичної епохи — енеоліту, або мідно-кам’яного віку. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавки. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей. З міді почали виробляти зброю та знаряддя прац, хоча мідь всежтаки постіпалась за міцністью каменю. На думку вчених, визначальними рисами енеоліту є подальший розвиток ранніх форм відтворювального господарства — землеробства та скотарства, підвищення продуктивності праці, створення умов для регулярного міжплемінного обміну. Починається розклад первіснообщинного ладу, спостерігається майнове розшарування, виділяється родоплемінна знать. Змінюються вірування, поховальні обряди та звичаї, виникають нові форми первісного мистецтвалюди Люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою.Трипільська культура, або Кукутені культура (рум. Cucuteni), або культурна спільність “Кукутені-Трипілля”) — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній “розширеній” назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 рр. до н.е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.В той же час, на початку 90-х років XIX століття, археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України. Хвойка презентував свої знахідки в 1897 році, що вважається офіційним роком відкриття Трипільської культури в УкраїніУ другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні,підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

14.Культури бронзового віку на території України

• Культура багатопружкової кераміки (також: багатоваликової керамики, бабинська)  — археологічна культура, що змінила у середній бронзі (XVIII—XV століттях до н. е.) катакомбну культуру. Була поширена у степових та лісостепових районах України (Подніпров'я, Правобережжя й частково територія сучасної Тернопільщини). За походженням пов'язана з середньодонською катакомбною культурою.Назву отримала від глиняного посуду, оздобленого великою кількістю наліпних валиків. Орнамент посуду багатий і різноманіт., часто вишуканий.Основна господарська діяльність населення — скотарство, що доповнювалося хліборобством, рибальством та іншим. Розвинуті були й ремесла: обробка металів, гончарство, ткацтво, різьблення на кістці, кушнірство.Білогру́дівська культу́ра — культура осілого населення пізнього бронзового віку (XI — IX ст. до н. е.), яка була поширена на території України між Дністром і ДніпромМатеріальна культура представлена кам'яними (серп, сокири), керамічними виробами (слоїки, тюльпаноподібні посудини з гладким валиком зверху, черпаки, кружки, миски, келихи, кубки, біконічні посудини з дрібнозубчастим орнаментом) та виробами з бронзи (браслети, шпильки, спіральні підвіски, вістря списів та луків, кинджали). У пізній період білогрудівці вже виготовляли знаряддя із заліза (голки).Основні заняття мешканців білогрудівських поселень — землеробство, тваринництво та птахівництво.Велику роль у світогляді племен білогрудівської культури відігравав культ вогню. Бондарихинських культура - археологічна культура бронзової доби, що існувала в лісостепу лівобережжя України.Основний тип житла - землянки.ГОРОДОЦЬКО-ЗДОВБИЦЬКА КУЛЬТУРА- археологічна культура кінця 3-го - 1-ї чверті 2-го тис. до н. е., пам'ятки якої поширені на території Ровенської, Волинської, частково Львівської областей і Пд.-Сх. Польщі.При розкопках пам'яток Г.-з. к. відкрито залишки наземних жител і поховання в курганах, ямах і кам'яних гробницях, знайдено посуд, оздоблений шнуровим орнаментом, кам'яні й кістяні знаряддя, мідні прикраси. Заняття племен Г.-з. к.- скотарство, землеробство, виготовлення крем'яних знарядь для власних потреб і для обміну. Г.-з. к. була осн. компонентом пізніших комарівської культури і тшинецької культури.Зрубна культурно-історична спільність – це етнокультурне утворення доби пізньої бронзи (XVIII-XII ст. до н. е.), розповсюджене у степовій та лісостеповій смузі Східної Європи між Дніпром та Уралом^[1].Покровська зрубна культура (XVIII-XV вв. до н. э.) розповсюджена в стоповій та лісостеповій смузі від Сіверського Дінця до Волги. Окремі пам’ятки представлені на Уралі. Епонімною пам’яткою є Покровський могильник у саратовському Поволжі, який буд досліджений П. С. Риковим у 20-х рр. XX ст. у м. Покровськ (м. Енгельс) Пам’ятки представлені поселеннями, могильниками, скарбами, копальнями, майстернями та випадковими поодинокими знахідками. Поселення розташовувались в безпосередній близькості від річок та невеликих підвищень.Житла – наземні, землянки та напівземлянки каркасно-стовпової конструкції з двосхилим або шатровим дахом. Стіни складені з дерну, деревини, рідко – каміння. Усередині жител розташовувалося один чи декілька вогнищ, ями, інколи колодязь^[12]. Поховальні пам’ятки представлені курганними та ґрунтовими могильниками. Розміщуються здебільшого на терасах або підвищеннях по берегам річок, рідше – на вододілах.Бережнівсько-маївська зрубна культура (XVII-XII ст. до н. е.) розповсюджена у степовій та лісостеповій смузі від Інгульця до Волги. Епонімними пам’ятками є Бережнівський курганний могильник у Поволжі та Маївський могильник у м. Дніпропетровськ. У 70-х рр. XX ст. Н. К. Качаловой був видхлий бережнівський тип пам’яток^[17], а І. Ф. Ковальовою маївський^[18]. Спільні риси поховального обряду дозволили В. В. Отрощенко об’єднати два типи в окрему бережнісько-маївську культуру у складі зрубної культурно-історичної спільнсті^[19]. Ю. М. Бровендер виділяє у її середовищі степанівський тип пам’яток^[20]. Сформувалася на базі бабинської та покровської зрубної культури. Пам’ятки представлені поселеннями, курганними та ґрунтовими могильниками, копальнями, майстернями, скарбами та поодинокими випадковими знахідками. Поселення розташовувались в безпосередній близькості від річок та невеликих підвищень. Житла представлені землянками, напівземлянками та неземними будівлями з кам’яними підмурками стін. Для опалення жител використовували вогнища^[21]. Поховальні пам’ятки представлені курганними та ґрунтовими могильниками. Курганні некрополі розташовуються здебільшого на терасах або підвищеннях по берегах річок, рідше – на вододілах. В якості поховального інвентарю виступають сосуди, рідше трапляються вироби з металу^[22]. Кераміка представлена слоїками, горшковидними та гострореберними сосудами з геометричним орнаментом у вигляді горизонтальних та похилих ліній, канелюрів, зигзагів, ялинок та інших геометричних візерунків. Інколи на сосудах, здебільшого у верхній частині, зустрічається шнуровий орнамент та різноманітні знаки у вигляді хрестів, солярних знаків, прямокутників, схематичних антропоморфних та зооморфних зображень. Ряд дослідників вбачає у них примітивне піктографічне письмо. Зміст цих знаків досі не розшифрований. В похованнях також зустрічається й дерев’яний культовий посуд, інколи з бронзовими окуттями. Знаряддя праці та зброя з каменю представлені різноманітними сокирами та булавами, скреблами, молотами, ножами, ковадлами, рудотерками й абразивами. Широко розповсюджені вироби з кістки: псалії, шильця, лощила, проколки, голки, спиці, наконечники стріл. Знаряддя з металу репрезентовані сокирами, серпами, теслами та долотами, черенковими ножами з широким ромбічним перехрестям та кинджалами з прилитим руків’ям. Розповсюджені і прикраси з металу: каблучки, скроневі сережки, підвіски з проволоки. Основу господарства складало стійлове та відгінне скотарство, яке доповнювало землеробство^[23][24].

Катако́мбна культу́ра — археологічна культура епохи ранньої бронзової доби.Була розповсюджена в 2000—1250 рр. до Р.Х. у Північному Причорномор'ї (Східна і Південна Україна), Подонні й Нижньому Поволжі, Північному Кавказі.Племена Катакомбної культури ототожнюються з кіммерійцями — іранським, або фракійським народом.Для Катакомбної культури характерні родові селища й курганні могильники (поховання у підкурганніх катакомбах, у скорченому положенні на боці, посипані червоною фарбою, що символізує вогонь).Племена Катакомбної культури займалися скотарством і землеробством, знали металургію міді й бронзи. Комарівська культура, археологічна культура бронзової доби 1500—1100 років до Р. Х. (в Прикарпатті до 780 р. до Р. Х.).Сабатинівська культура - культура пізнього періоду бронзової доби, поширена в Південній Україні, носіями якої були між іншими племена зрубної культури; вперше досліджена поблизу с. Сабатинівки Ульяновського району Кіровоградської областіДля сабатинівської культури характеристичні наземні і напівземлянкові житла, часто з кам'яними основами стін. Серед ліпного посуду переважають банкоподібні горщики, орнаментовані пружком під вінцями; характеристичні тонкостінні підлощені кубки, черпаки, чаші з двома ручками. Поховання — курганні та ґрунтові могильники.Племена сабатинівської культури жили з хліборобства і скотарства. Було розвинене бронзоливарне ремесло (знайдено різноманітні серпи, сокири-кельти, наконечники списів, кинджали, з прикрас — шпильки, підвіски, браслети) і торгівля.Середньодніпровська культура, археологічна культура бронзової доби.Житла племен Середньодніпровської культури — наземні хати.Племена Середньодніпровської культури займалися хліборобством, скотарством (між знахідками — кістки рогатої худоби, свиней і коней) і мисливством. Найкраще досліджені в Україні місця поселень Середньодніпровської культури — Ісківщина біля Канева, а також Пекарі та Княжа Гора.Станівська культура - археологічна культура пізнього бронзового віку на Закарпатті (назва - від с. Станове Мукачівського району).Житла надземні та напівземлянки.Поховання: тілоспалення в урнах, під землею, без насипів на поверхні, небагато поховань з насипами.Супровідний інвентар незначний: різні вироби з бронзи (серед іншого - сокири, кінська збруя, спіральні шпильки), також золоті прикраси, кераміка, прикрашена спіралями та меандрами.

15.Початок залізного віку на території України. Культура кіммерійцівЗалізна доба в Україні — розпочалася в Україні під кінець ІІ або ж на початку І тисячоліття до нашої ери.На території України ознаки раннього залізного віку з'явилися з утвердженням нової економічної ситуації: коли приселищне тваринництво у Лісостепу та Поліссі перетворилося на придомне й виникло стійлове утримання худоби, а в Степу — кочове скотарство.Домінуючою галуззю Лісостепу та Полісся стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях (сокира, рало). Саме тоді зросла продуктивність сільського господарства і з'явилися надлишки продуктів, відбувалося їх нагромадження. Утвердилися не лише соціальна, а й майнова нерівність.Відбувся новий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від сільського господарства і стало самостійним видом господарської діяльності із власними галузями (насамперед, бронзоливарним та залізорудним виробництвом). Це було викликано необхідністю займатися цими видами ремесел протягом усього року, повністю звільнившись від сільськогосподарських робіт, масовим попитом на вироби із бронзи і заліза, підвищення їхньої якості.Ці зміни відбулися ще до масового поширення залізних виробів, які (подібно до бронзових виробів епохи бронзи) були не першопричиною, а одним із проявів (а частково і наслідків) уже створеної системи раннього залізного віку. Отже, ці зміни відбулися ще в період панування бронзових виробів (коли залізорудне виробництво ще не набуло поширення в археологічних культурах цієї епохи).Культура кіммерійцівЗ відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорін¬ним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік з Україні датується XII ст. до н.е. — IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кім¬мерійських і чорноліських пам'яток. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середо¬вищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостері¬гався перехід від військової демократії до станово-класового сус¬пільства на базі рабовласницького способу виробництва. Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазви¬чай курганними, відомі й безкурганні поховання. На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озбро¬єння (подібні до стел бронзового віку України).Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

16. Культура скіфів У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'яви¬лися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців. У Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, позаяк свого письма скіфи не мали.За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської.Третя чверть V - кінець IV ст. до н.е. - період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було.Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру.Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями. Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки. Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба - виготовлена із сплава золота з сріблом ваза. На верхній частині вази зображені сцени з життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків. 17.Культура давньогрецьких колоній на території Північного Причорномор’я та Криму. Давньогрецькі колонії в Північному Причорномор’ї. У VII-V ст. до н. е. Північне Причорномор’я стало об’єктом грецької колонізації. Перше грецьке поселення в цьому регіоні – Борисфеніда – було засноване у VII ст. до н. е. на о. Березань в районі Буго-Дніпровського лиману. Впродовж наступних двох століть виникли інші грецькі колонії на півдні сучасної України. Найві-доміші з-поміж них: Херсонес (район сучасного Севастополя), Ольвія (біля сучасного Миколаєва), Пантикапей (Керч), Феодосія, Тіра (поблизу Білгорода-Дністровського) та ін.Грецькі колонії являли собою незалежні міста-держави (поліси). Формою політичної організації цих міст-держав була рабовласницька республіка (аристократична або демократична). У демократичних республіках (Ольвія, Тіра) участь у житті держави брали всі вільні громадяни чоловічої статі, у аристократичних (Пантикапей) – лише верхівка. Пантикапей став столицею Боспорського царства (IV ст. до н. е. – IV ст. н. е.).Побут і культура північнопричорноморських античних держав мали багато спільного із способом життя та культурою всього античного світу.Під впливом давньогрецької культури поширюється грамотність.Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян.Для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімназії.Популярністю користувалися спортивні змагання з п'ятибор'я ,бігу,стрільби з лука тощо.Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів.В Ольвії існувала аптека. Певного розвитку набули історія,географія,філософія.Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр.Театри діяли в Ольвії,Херсонесі,Пантікапеї.Мистецтво античних держав.У I-VI ст.н.е. значно поширюються варварські елементи,водночас відчувається вплив провінційної римської традийії.Набув поширення живопис,розвивається мистецтво мозаїки,вазопис ,скульптура.Розвивається коропластика-виробництво теракотових статуеток.Теракоти зображають персонажів античної міфології,різних птахів,тварин.Було також розвинені різьба по дереву та кістці.Релігія була політеїстичною.Існують 2 етапи у розвитку релігії населення причорнорноморських міст.Перший (VI-I ст до н.е.)характеризується існуванням давньогрецького пантеону божеств,другий (I-IV ст.н.е.)-появою в релігії полісів культів негрецького походження,запровадження культу римських імператорів і формування монотеїстичної релігії - християнства.У кінці ІІІ ст н.е. на Боспорі з'являються перші ознаки християнства,а протягом перших десятиліть IV ст. н.е. тут формується християнська община на чолі з єпископом.У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.

18.Витоки культури давніх слов’ян , їх поселення, заняття, знаряддя праці, побут (Матеріальна культура східних слов’ян).

Східнослов'янські племена – група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічне дослідження простежується від населення празької культури V-VII ст. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в усіх напрямках започаткувало в VI-IX ст. південну, західну та східну гілки слов'янства.У IV-VI ст. н.е. у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви - північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян - склавинами (північний масив) й антами ( південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повіністю вкладася в межі протоукраїнської (тобто райнньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди - Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за два-чотири кілометри одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґорода, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.Основним заняттям слов'ян було землеробство. Найдавнішим способом вирощування зернових культур у лісовій зоні було підсічне землеробство. Селяни спалювали повалені вітром на окремих ділянках лісу сухі дерева і таким чином проводили підготовку землі під посіви. Згодом — спалювали дерева, спеціально зрубані сокирою. Нерідко перед вирубуванням лісу дерева підсікали, щоб вони швидше висихали у вертикальному стані. Тоді — валили і спалювали. Попіл був добривом, він же розпушував грунт. Після трьох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку. У лісостеповій зоні слов'яни мали постійні місця проживання. Селилися вони на берегах річок, де були гарні луки і добрі грунти для обробітку. Ранні слов'яни використовували тут перелогову систему обробітку грунтів. Поле оброблялося і засівалося до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж врожаї падали, поле залишалося для "відпочинку", а використовувалося інше. У той час вільних земель було багато і слов'яни мали завжди добрі врожаї. Вирощували слов'яни пшеницю, просо і ячмінь. Археологічні знахідки того часу говорять нам, що слов'яни користувалися-досить добрими знаряддями праці, зокрема, у них вже був залізний серп, мотики, кістяні і дерев'яні сохи з металевими наконечниками.Слов'яни займалися також скотарством. Вони вирощували велику рогату худобу, коней, свиней. Слов'яни полювали на хутрових звірів, хутра були цінним товаром. А ще вони займалися рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), у лісах збирали гриби і ягоди. У слов'ян було розвинене ремесло. Найбільше було поширене ковальство, залізоробне ремесло, гончарство, прядіння, чинбарство і ткацтво.

19.Духовна культура східних слов’ян: вірування, мистецтво.

Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, був тісно пов'язаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди — голосіннями.Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, лісиДавні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать уже згадані поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну — поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.У прикладному мистецтві слов'ян простежуються своєрідні стилі — “звіриний” (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і “геометричний” (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворювали картини з життя слов'ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.Існувало в слов'ян і музичне мистецтво. Візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімекатта у творі “Історія” повідомляв про взяття візантійцями в полон трьох слов'янських гуслярів.Отже, слов'яни здавна розселялися в Східній Європі і на території сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. Слов'янські родові общини поступово перетворювалися в сусідські, з'явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках яких зосереджувалися влада і багатства.

20.Умови формування та основні риси середньовічної культури Київської Русі.

Формування Київської Русі

У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі, у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського {за іншою версією, прибалтійсько-слов'янського) князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором {окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього — воєвода Олег. У 882 р. Олег організував похід на кривичів, голов-ним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити своє становище. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович. З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, як і її назва поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» у широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня Русь).Об'єднання південного і північного державно-політичних осередків породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них стало основою формування Київської Русі? На думку дослідників, вони можуть бути вирішені лише на користь Півдня, оскільки південно-руські землі у VIII—IX ст. на сто — двісті років випереджували в соціально-економічному та культурному розвитку північні. Цей факт, як і те, що первісним територіальним осередком (ядром) Київської Русі була Наддніпрянщина («Руська земля» у вузькому значенні), дали підстави М. Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князівською державою, ототожнюючи Україну з Руссю. Цієї думки дотримуються і сучасні українські історики.Щодо Російської (Московської) держави, то вона, на думку відомого російського дореволюційного історика В. Ключевського (в цьому його підтримує сучасний російський історик Н. Ільїна), бере свої корені не з південного, а з північного ранньодержавного об'єднання з центром у пізнішому Новгороді (заснований у X cm.), а також на території Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорідним за своїм етнічним складом.Князювання Олега в Києві (882 — 912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. incorporate — включення до складу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), мали постачати військо під час воєнних походів, на них поширювалися система судочинства й адміністрації. Для придушення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівки тут будували «городи», де розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників — «світлих бояр».Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-України продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія — багата держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відповідно, потребувала вигідних торгових угод. Проте після династичного перевороту в Києві Візантія фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь (деякі історики вважають, що опис цього походу належить до часів Аскольда) і домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів — увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов'язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було поновлено. Це сприяло утвердженню Київської держави як рівноправного партнера імперії.Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885 pp. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909 — 910 pp. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 — на Закавказзя. За одною з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.Будівництво держави продовжив князь Ігор (912 — 945). Київська Русь у той час все ще залишалася недостатньо консолідованою і організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стягання данини («полюддя» ) й судочинства — примітивними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку свого правління нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально визнали владу Києва і згодом мігрували у Подунав'я.Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася умов договору 911 р. Перший з них у 941 р. не вдався. Візантійці застосували для захисту «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затонули в морських хвилях. Залишки русів з великими труднощами повернулися додому. Не змірившись із невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників тощо.На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали значної шкоди її економічному і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі набіги на Русь заохочувалися Візантією, яка не була зацікавлена у зміцненні Київської держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя розірвали, прив'язавши до двох дерев.Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945 — 964), найімовірніше, слов'янки за походженням, яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе розумною, енергійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню столицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила ряд важливих реформ. Вони були спрямовані на впорядкування збирання данини, регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957) здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією (за що після смерті була канонізована церквою). Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло ЇЇ до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 pp. обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв'язки з останньою мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантійської імперії, котра нерідко ігнорувала інтереси Київської держави.У 964 р. у свої великокнязівські права вступив Святослав Ігоревим (964 — 972), який з молодих років перебував у військових походах. Він останній з київських князів, що так наполегливо, вперто проводив експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилеглими до нього землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, навіть казана, щоб варити їжу, а пік м'ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: «Іду на вас!»На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову активність на Схід. Протягом 964 — 967 pp. він включив до складу Київської Русі в'ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і коштів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак ці успіхи, як згодом виявилося, були тимчасовими. Ліквідація Хозарії відкрила шлях на Русь кочовим племенам, насамперед печенігам, які зуміли блокувати торговельні шляхи на схід, підпорядкувавши собі південноруські степи. У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором Никифором Фокою, занепокоєним успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Цим Візантія надіялася послабити двох своїх могутніх суперників на Балканах, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному При-чорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Стало очевидним, що він не збирається покидати Балкани, незважаючи на тиск і натяки Константинополя. Останній, не на жарт стурбований таким перебігом подій, негайно відновив дружні відносини з Болгарією і одночасно намовив печенігів напасти на Київ.Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968 p.), Святослав змушений був покинути Болгарію і рятувати Київ. Однак він не збирався відмовлятися від балканських завоювань. Маючи намір перетворити Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, князь Святослав навіть планував перенести її столицю з Києва у Переяславець на Дунаї. Багата Болгарія повинна була стати складовою його імперії. Пониззя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а, отже, й до процвітання держави. Сюди стікалися товари з різних країн: з Візантії привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії — срібло, Угорщини — коні, Русі — хутро, віск, мед, рабів (полонених).Перед тим як вернутися у Подунав'я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність Київської Русі, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях держави він призначив намісниками своїх синів: старшого, Ярополка, посадив на час власної відсутності у Києві, молодшого, Олега, — у новому центрі нещодавно приєднаної Деревлянської землі Овручі, а позашлюбного сина Володимира, народженого, ймовірно, від древлянської князівни Малуші, послав правити від свого імені до Новгорода Великого, схильного до сепаратизму. Цим Святослав продовжив справу своєї матері щодо консолідації держави та започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.У 969" р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани. Незважаючи на початкові успіхи, в результаті яких руське військо не тільки повернуло собі втрачені позиції у Болгарії, але й просунулося вглиб Візантійської імперії, він закінчився невдачею. Навесні 971 р. переважаючі сили нового візантійського імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції болгар змусили Святослава піти на переговори. За мирною угодою Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї. Візантія зобов'язувалася безперешкодно пропустити русичів з Балкан, забезпечивши їх при цьому харчами.Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися пророчі слова киян, звернені до Святослава: «Чужого шукаючи, своє згубиш». В історії України цей князь займає почесне місце під іменем Святослава Завойовника.Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Свято-слава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.

21.Виникнення писемності у слов’ян.

Передумови виникнення слов’янської писемності

При з’ясуванні цього питання слід зазначити, що проблема створення письма в аспекті історико-культурного розгляду впродовж століть була об’єктом наукових суперечок.

Становлення державності феодального суспільства слов’ян у середині IХ ст. вимагало відповідної релігії для утримання в покорі соціальних низів та повноправного виходу на міжнародну арену. Найближчим і найперспективнішим для слов’ян було християнство. Тому на Балканському пiвостровi та в Середнiй Європi точилася боротьба мiж Вiзантiєю та Римом за сфери полiтичного та економiчного впливу на слов'янськi країни. Коли виявилося, що вiйськової сили недостатньо, Вiзантiя вдалася до християнiзацiї південних слов'ян, Рим та латинсько-нiмецьке духовенство почали поширювати християнство в захiднослов'янських землях.Велика Моравія на той час була вже християнізована, але в церковно-адміністративному аспекті вона не була самостійною і знаходилась під впливом німецького архієпіскопату, котрий намагався політично підкорити мораван німецьким феодалам, тому релігійна служба відбувалася на незрозумілій слов’янам латинській мові. Прагнучи самостійності, слов’янські князі боронилися від баварських єпископів, бо вбачали в них знаряддя чужоземного впливу перш за все франкського королівства, відчували загрозу поневолення. Вплив Візантії, яка йшла на поступки в питаннях поширення слов’янської форми обряду і мови богослужіння, перекладу богослужбових книг слов’янською, не загрожував молодим державам втратою самостійності у майбутньому. Навпаки, прийняття християнської віри у цьому випадку стало б своєрідним фактором стабільності у державотворенні, сприяло розвитку освіти й культури слов’янських народів.Таким чином, моравський князь Ростислав у 862-863 р. звернувся до вiзантiйського iмператора Михайла III з проханням надiслати до Моравiї місіонерів, єпископа і вчителя, котрі б виклали християнське вчення рідною для моравських слов’ян мовою. У своєму посланні Михайлу Ростислав писав також про бажання розповсюдити християнську віру на слов’янській мові не тільки на землі мораван, але й в інших слов’янських землях. Імператор Візантії Михайло III охоче вiдгукнувся на прохання моравського князя: це давало можливість розширити вплив візантійської церкви на Європу й таким чином потіснити римську церкву. Мiсiю християнської проповiдi в Моравiї було запропоновано виконувати братамКостянтину (слов’янське ім’я Кирило узяв на честь грецького теолога V ст. Кирила Александрійського у 868 р.) та Мефодію.

22.Фольклор та билинний епос Київської Русі.

Головним мистецтвом на той час був фольклор, який став істотним чинником самобутнього розвитку вітчизняної літератури. Образність давньоруської літератури своїм корінням сягає в дохристиянську поганську міфологію. У піснях, казках, замовляннях, епосі, прислів'ях, загадках виявляється міфологізування природи і суспільства. Язичницьку міфологію, народні традиції, звичаї, обряди не змогло знищити навіть запровадження на Русі християнства. У давньоруських пам'ятках часто згадуються Сварог, Перун, Велес, Стрибог. Це імена богів і кумирів, яким здавна поклонялись слов'яни. Народна уява створила поетичні образи русалок, мавок, відьом, чортів, водяників, домовиків. Ці образи теж увійшли у книжну творчість. Сила фольклорних образів була такою, що на Русі виникло й зберігається до сьогодні своєрідне двовір'я — поєднання старої і нової релігійності.У літературних пам'ятках Київської Русі знаходимо багато відомостей і спогадів про минуле, про події сивої давнини, які літописці взяли з народних переказів і легенд. Монах Києво-Печерського монастиря Нестор у «Повісті временних літ» записав легенди про заснування Києва, оповіді про міста, зброю, човни, про мирне життя і воєнні походи слов'ян; про діяльність князів і народні повстання. Перед нами постають живі картини минулого, починаючи від заснування Києва і до початку XII століття.Більшість творів часів Київської Русі виявляють зв'язок із фольклором, з думками, прагненнями і настроями народу, його мріями про єдність і мирну працю. Билини беруть початок в епосі стародавньої Русі. Більшість Билин належить до Київського циклу, розповідаючи про богатирів, могутність народу, його сподівання на незалежність та єдність батьківщини.

23.Література Київської Русі. «Слово о полку Ігоровім»

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М. Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії — колядки і щедрівки.Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII століття ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X—XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200) і Галицько-Волинський (кінець XIII століття). Галицько-Волинский літопис — головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея — турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики — збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво-Печерський патерик» — збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил — «Прологи» та такі ж щомісячні зведення — «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, — так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін.Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р. Цю історичну подію поет відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об'єднати давню й теперішню славу. Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.Мова, якою написано «Слово…», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копія поеми XVI ст., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписувачами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов.

24.Давньоруські літописи. «Повість минулих літ»

Першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. “Повість временних літ” є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис. Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети “Повісті временних літ”, присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому “Повість временних літ” була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: “Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт”, “Книги – джерела мудрості”). З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис - головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури. Повість врем'яних літ — літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.Оригінал (первопис) «Повісті врем'янних літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті врем'яних літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.«Повість врем'яних літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

25.Камяна архітектура Київської Русі. Софійський та Успенський собори, церква Параскеви П’ятниці.

Собор святої Софії, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря, що перетворений сьогодні на Національний заповідник «Софія Київська».Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.Храм був закладений Володимиром Великим, а з авершений Ярославом Мудрим . За найновішими даними рік заснування — 1011^[1]. Його будівництво велося з 1011 по 1018 рік. Навколо Софійського собору — центральної споруди Ярославового міста — стояли кам'яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір'я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XI століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт — парадного в'їзду в древній Київ.Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.Нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою У 1633—1647 рр. митрополит проводить кап. ремонт собору та оздоблює його. Навколо нього споруджено дерев'яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив'яними плитками, що надавало інтер'єрам особливого колориту.Збереглися і крізь віки до нас дійшли 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк 11 сторіччя, що зберіглися в одній церкві. Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар. Тут зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти- розміщеної в центральному апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.Усі мозаїки собору виконані на сяючому золотому фоні. Їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором.Навколо Христа-Вседержителя — чотири архангели, з яких лише один — мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М. О. Врубель.Фреска — це розпис мінеральною фарбою на вологому тиньку.Частина фресок, що збереглися в Софійському соборі, датується ХІ століттям — вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, на стіни були нанесені нові малюнки, виконані олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень. В ХХ столітті, під час чергової реставрації вченими було виявлено, що велика частина фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку та олійних фарб, і, де це було можливо, старі фрески були відкриті.Значне місце в розписах собору займають орнаменти: вони обрамовують віконні та дверні прорізи, підкреслюють лінії арок і склепінь, збігають пілонами й стовпами, панеллю проходять понад підлогою.На стінах обох веж добре видно орнаменти, символічні малюнки та численні мисливські сцени: «Полювання на ведмедя», «Боротьба ряджених», «Полювання на вепра» тощо. Ці фрески розповідають про побут феодального двора, про мисливський промисел, про тваринний і рослинний світ Київської Русі.Фрески веж — унікальна пам'ятка середньовічного монументального мистецтва і важливе історичне джерело, що свідчить про культурні зв'язки Київської Русі та Візантії.В ХІ ст. під час будівництва Собору вівтар був відокремлений загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.Перший іконостас був виготовлений та встановлений під час перебудови Собору Митрополитом Петром Могилою у 1637-38рр.Успе́нський собо́р (Собо́р Успі́ння Пресвято́ї Богоро́диці) — головний соборний храм Успенської Києво-Печерської Лаври.Побудований у 1073—1078 роках заходами Теодосія Печерського за ігумена Стефана, коштом князя Святослава II Ярославича. Наприкінці XI століття до собору здійснено ряд прибудов — зокрема, з північного боку хрещальню у формі малої церковці св. Івана. У XVII столітті надбудовано додаткові бані, а також здійснено декорування в стилі українського бароко.В основі собор був шестистовпним хрестовокупольним одноверхим храмом з трьома навами, які назовні закінчувалися гранчастими апсидами. Стовпи у прорізі мали форму хреста.Пропорції ширини до довжини храму (2:3) стали основними для інших храмів княжої доби.Фасади були розмежовані пласкими пілястрами, з півкруглими вікнами між ними.У зовнішньому декорі — орнаменти з цегли (меандрові фризи)Внутрішня центральна частина була оздоблена мозаїками (серед інших — Оранта), решта стін мали фресковий розпис. За Києво-Печерським Патериком, одним з авторів мозаїк мав бути чернець Аліпій. Після багатьох перебудов ці твори не збереглися.Успенський Собор у Володимирі Волинському, збудований волинським кн. Мстиславом Ізяславичем 1160 р. за вироблений типом шестистовпного хрестовокупольного одноверхого храму (як Кирилівська церква у Києві), що свідчить, що його будували київські будівничі. Стіни храму гармонійно розчленовані арками на півколонках; мав фрескові розписи; перебудований у 18 ст. Загальний вигляд маєстатично-монументальний, не зважаючи на мало вдалу реставрацію, виконану 1896-1900 архітекторами А. Праховим і Г. Котовим.Свято-Успенський собор у Володимирі-Волинському – єдина пам’ятка на Волині, що дійшла до нас із часів Київської Русі Розташований він у самому центрі міста Володимира-Волинського поруч з древніми міськими валами. Разом з єпископським будинком і дзвіницею складає своєрідний комплекс так званого «замочку» – укріпленої резиденції волинських єпископів. Храм побудований придніпровськими майстрами. Його конструкції, техніка кладки і архітектурні форми близькі до архітектури Кирилівської церкви в Києві. Кам’яний, шестистовпний, хрестокупольний, трьохнавний, трьохапсидний, однокупольний. Його архітектурні форми прості і лаконічні. Фасади розчленовані пілястрами і напівколонами, прикрашені аркатурним поясом. Успенський собор (Мстиславів храм) (1156 р.) є пам’яткою архітектури України, входить до державного реєстру Національного культурного надбання (реєстрац. № 803) і охороняється державою.Собор є кафедральним у Володимир-Волинській єпархії УПЦ МП.11 травня 2010 р. виповнюється 850 років з дня спорудження собору. В місті відбудуться урочистості, очолить їх Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир.Це́рква свято́ї Параске́ви П'я́тниці — храм оборонного типу у Львові, біля підніжжя Замкової гори, за адресою вул. Богдана Хмельницького, 77.Церква знаходиться у Шевченківському районі Львова на нинішній вулиці Хмельницького. Головний фасад і вхід влаштовані з півдня. Бічний фасад зорієнтований паралельно до вулиці. Церква розміщена неподалік першої львівської торгової площі (нині площа Старий Ринок) і водночас на так званому «Волинському шляху» — середньовічній дорозі, що збереглась донині у вигляді вулиці Хмельницького. Ці фактори вказують на появу храму ще у княжий період, до формування нового центру міста довкола сучасної площі Ринок (тобто до здобуття містом нового локаційного привілею — магдебурзького права).Початково збудована з ламаного каменю, однонавова. На мурах церкви залишки бійниць. Склепіння цегляні, ймовірно з часів пізніших перебудов. Закінчена гранчастою апсидою, вдвічі нижчою за наву. Є дві бічні прибудови пізнішого походження. Середню частину церкви покриває стрімкий двоспадовий дах із заднім фронтоном, над притвором чотирибічна висока вежа, колись розмальована назовні, з аттиком зі сліпою аркадою.В інтер'єрі склепіння і стіни презбітерія прикрашені фресками з кінця 18 ст. роботи Луки Долинського. Ще одна пам'ятна таблиця із молдавським гербом та ініціалами Василя Лупула розміщена на парапеті хорів.

26.Монументальний живопис Київської Русі.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

27.Освіта Київської Русі.

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику — «Повчання».Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

28.Іконописання в Київській Русі.

Мистецтво іконопису прийшло на територію Київської Русі разом із християнством. Слово ікона походить від грецького "ейкон" - зображення, образ, наслідування. Це була ретельно вироблена, канонізована система містичного зображення персонажів та подій Божественного втілення та історії Церкви. Іконами, як відомо, прикрашали храми. Далеко не кожен митець мав право писати ікони. Це мусів бути високопрофесійний майстер, який до того ж досконало опанував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони - взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями та зорієнтовані на земні критерії прекрасного.В останні десятиліття інтерес до давньоруського живопису надзвичайно зріс. Причиною тому послужила зацікавленість західних фахівців і цінителів давньоруським іконописом. Але, на жаль, у себе на батьківщині зміст, традиції і знання давньоруського іконопису давно втрачені, тому, зіштовхуючись із творчістю давніх іконописців, розумієш, що виникли певні труднощі щодо його сприйняття. Такі труднощі відчуває не тільки школяр або студент, але й доросла людина, навіть високоосвічена. Адже у Давній Русі живопис був доступний усім. Така прогалина у знаннях корениться не просто у відсутності ерудиції окремих осіб, а в драматичній долі самого давньоруського мистецтва, у драмі російської історії.Християнство на Русі відзначило уже своє тисячоліття, але, зауважмо, що мистецтво іконопису має такі ж давні корені. Слово «ікона» утворилося від грецького «eikon» і означає «образ», «зображення». Ікона виникла до зародження давньоруської культури й одержала широке поширення у всіх православних країнах. На Русі ж ікони з'явилися в результаті місіонерської діяльності візантійської церкви в той період, коли значення церковного мистецтва сприймалося з особливою силою. На розвиток руського церковного мистецтва найсильніше вплинуло те, що Русь прийняла християнство саме в епоху відродження, епоху розквіту духовного життя в самій Візантії. Саме у Візантії у цей період процвітало церковне мистецтво, і саме в цей період навернена Русь одержала серед інших ікон, як зразок православного мистецтва, неперевершений шедевр – ікону Богоматері, названу згодом Владимирською.Слід сказати, що поклоніння іконам існувало на Русі не завжди. Були часи, коли в християнстві йшли запеклі суперечки, чи потрібні ікони або чи слід відкинути їх як пережиток язичницького минулого. Деякі великі діячі християнської церкви рішуче виступали проти шанування ікон, посилаючись при цьому на біблійну заповідь, що вимагала від віруючих «не робити собі кумира, що на небі вгорі».Але у зв'язку з тим, що язичницька Русь до моменту прийняття християнства вже мала високорозвинену художню культуру, це виявилося сприятливою передумовою до освоєння візантійської спадщини і сприяло співробітництву руських і візантійських майстрів. Крім того, новонавернений народ повністю сприйняв візантійську спадщину, зрозумів її, і воістину ж її ніде так не прийняли, як на Русі.Здавна слово «ікона» вживається у зв'язку з окремими зображеннями, написаними, як правило, на дошці. Чому на дошці, чому не у вигляді фрески або мозаїки? Тому що на Русі дерево було основним будівельним матеріалом і більшість церков були дерев'яними (кам'яні собори на Русі почали будуватися в ХІ ст. за суворо візантійськими канонами). Ікони писалися на липових або соснових дошках, вкритих алебастровою ґрунтовкою – левкасом. Своєю декоративністю, зручністю розміщення в храмі, яскравістю й міцністю фарб ікони, написані на дошках, прекрасно пасували для оздоблення руських дерев'яних церков. Недарма дуже точно було зауважено, що в Давній Русі ікона виявилася такою ж класичною формою образотворчого мистецтва, як у Єгипті – рельєф, в Елладі – скульптура, а у Візантії – мозаїка.Живопис християнської Русі відігравав у житті суспільства досить важливу, але трохи іншу роль, ніж сучасний живопис, і цю роль визначав його характер. Одночасно з прийняттям на Русі хрещення, природно успадковувалося і візантійське уявлення про те, що завдання живопису – «втілення слова» за допомогою втілення образів християнського віровчення. Тому в основу давньоруського живопису лягло велике християнське «слово». Насамперед це Біблія (від грецьк. tbiblia» – книга) – зведення книг, що складають Священне писання, створених, відповідно до християнського віровчення, що надихав Святий Дух.Втілити таку грандіозну літературу потрібно було якомога простіше і зрозуміліше – адже це втілення повинне було наблизити людину й освічену, й просту до істини самого цього слова, до глибини цього віровчення. Тому візантійське мистецтво вирішило це завдання, виробивши своєрідну сукупність прийомів І створивши небачену раніше художню систему, що дозволила зрозуміло і повною мірою втілити християнське слово в мальовничий образ.Протягом довгих століть давньоруський живопис найбільш повно, яскраво й барвисто розкривав людям духовні істини християнства, втілені в образи.

29.Вплив прийняття християнства на культуру Київської Русі.

Після схрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення Успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі. Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книго-збирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу. Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обгрунтувало право князя-імператора на владу. Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: частково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з Руської землі — Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та інших, служби відправляла слов'янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі. Варто наголосити і на тому, що в українського духовенства був високий освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед руської людності.

30.Книгописання та бібліотеки на Русі.

Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато лю­дей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Волинський князь Володи­мир Василькович придбав для спорудженої в м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 1 ЗО­НО тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста. Прикладом високого книжного письма є "Ізборники" (1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж знаходяться деякі історичні відомості і показник "ложних" і "праведних" книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений князь Святослав з сім'єю, на правому — Спас на престолі. На третьому аркуші — зображення ор­наментованого триглавого храму, далі — чотири портретні мініатюри. На берегах книги — знаки зодіаку. Чудовими па­м'ятками книжкового мистецтва були вже згадувані нами "Остромирове євангеліє", "Радзивилівський літопис", "Юрієве євангеліє" та ін. Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігра­вали монастирі. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів, Галичі — 5, Чернігові — 3, Пе­реяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1. Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі собі одежу чи займались хліборобством, городницт­вом, але й були між ними переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем'ян Пресвітер), визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителя­ми монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на ниві культури.Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.