Лекція Тема: усна народна творчість. Народна казка
Зміст
Поняття «казка».
Казки про тварин.
Чарівні казки.
Сатирично-побутові.
Літературні казки
Поняття «казка».
Казковий світ має свої закони, за якими живуть і діють герої, закони, котрі істотно відрізняються од того, що казкар і його слухачі могли спостерігати у реальній повсякденності. Тому епітет “казковий” завжди викликає в уяві незвичайні образи.
Казка ґрунтується на вигадці, і чим вона досконаліша, тим сильніше причаровує слухачів. Побудована на вигадці, казка створює фантастичну реальність, досить віддалену від повсякденного буття, водночас і надзвичайно тісно з ним пов’язану. Але жоден казковий образ не виникає, так би мовити, з “чистої” гри уяви, кожен з них породжений реальністю, постає в певних історичних обставинах і відображає народний світогляд, властивій тій чи іншій епосі.
Історичний шлях казки настільки тривалий, що часом вимірюється навіть не сторіччями. Казка була супутницею людського суспільства ще на дуже ранніх етапах його розвитку, коли уявлення про світ докорінно відрізнялися від сучасних. Наші предки були схильні міфологізувати навколишній світ, олюднювати природу, надавати тваринам і рослинам людських рис. Дуже своєрідним були і уявлення про взаємини реального і потойбічного світу. Так, наприклад, багатьом народам на певних історичних етапах було властиве переконання, людське життя – лише одна з форм у нескінченній зміні іпостасей існування (перевтілення і перетворення). Казка зберегла і донесла до сьогодення багато з того, що, здавалося б, є лише надбанням минулого. Вона міцно утримувала ті риси, які виявилися органічно вплетеними у її традиційну поетичну систему, те, що дало можливість сформувати казкові образи та сюжети. Через те казка ніби “законсервувала” і донесла до нас спогад про минуле, як доносить до археолога відомості про наших предків культурний пласт тисячолітньої давнини. Проте казка – не історичний експонат, вона, на відміну від археологічної знахідки, жила і функціонувала, безперервно змінюючись і водночас зберігаючи свою традиційну усталеність.
Однією з найголовніших рис традиційної поетики казки є те, що в ній завжди перемагає добро – це не абстрактна категорія. Воно завжди асоціюється з певним героєм, що є його носієм. Героя цього, згідно із законами казкової поетики, наділено рисами, що є реальним обґрунтуванням його достоїнств, а це в свою чергу, забезпечує йому перемогу. Таким чином, казковий сюжет, надзвичайні пригоди не просто захоплюють нас, вони є своєрідним історичним документом, що відображає епоху, демократичні ідеали творців та носіїв казки.
Казка, що має тисячолітню історію, живе й сьогодні, та форми її побутування, роль і місце в сфері сучасної культури зазнали значних змін. Зміни у побуті зумовили зникнення традиційних осередків, таких, як гурти пастухів чи вівчарів, лісорубів і чумаків, своєрідних товариств, що збиралися коло млина, де казка побутувала і серед дорослих.
Поняттям “казка” традиційно об’єднуються широке коло творів, різноманітних за походженням, образною системою, специфікою вимислу та поетикою.
Народна казка має дуже цікаву і водночас загадкову прикмету. Чимало народів, що живуть далеко один від одного, часом на різних континентах, мають схожих героїв, подібні сюжети, що залишаються при цьому національно самобутніми. Наприклад, казка про рибака і рибку відома практично усій Європі, її знають і в Латинській Америці, і в Індонезії, і в Африці, а сюжет про хлопця-ведмедя поширений і в Канаді, і у В’єтнамі, і на Кубі, і у Франції. Цей феномен казки привернув увагу багатьох науковців. Їх дослідження у цій царині дали підстави висунути кілька гіпотез про появу так званих “мандрівних” сюжетів.
Одна з таких теорій – міфологічна. Її прихильниками були відомі фольклористи : німці брати Якоб і Вільгельм Грімм, англієць (дослідник індійських казок) Макс Мюллер, росіяни Олександр Афанасьєв та Федір Буслаєв. Вони вважали, що всі казки розвинулися з одного джерела - прадавнього міфа.
Інша теорія – міграційна. Вона ґрунтується на ідеї про те, що казки “мандрують” по світу від одного народу до іншого внаслідок завойовницьких походів, торгівлі, великих переселень народів тощо. Цю теорію обстоювали німецький дослідник індійських казок Теодор Бенфей та російський академік Сергій Ольденбург.
Третя гіпотеза – це теорія побутово-психологічного породження сюжетів. Її творці – англійський етнограф і філолог Джеймс Фрейзер та росіянин Олександр Веселовський. Вивчаючи побут, духовну культуру і соціальне життя племен та народностей, які ще стояли на докласовому ступені розвитку, вчені дійшли висновку, що подібність казок пояснюється тим, що на зорі своєї історії люди мали однакові умови життя й однакову психологію.
Вчення про “спільність” казок поглибив Володимир Якович Пропп. Він виявив єдність усіх принципів побудови казок, пояснив їх подібність на ґрунті дослідження історії багатьох людських суспільств. Він виходив з того, що зв’язок казки з дійсністю – не прямий, надзвичайно складний, опосередкований. Пропп стверджував, що казка – твір історичний, оскільки вона неодмінно відображає певний етап життя народу, що її склав. Але цей історизм не прямолінійний: явища і події, змальовані у казці “перекодовані”, - тож виявити його дуже важко. Мало не всі фольклорні сюжети містять у собі художнє переосмислення, “заперечення” вірування чи обряду, які колись були з ним пов’язані. Творення казки свідчить про нерозривність і правічну спорідненість народів Землі, спільність людської психології, схожість законів матеріальної та культурної історії.